 Дуже актуальними в державному регулюванні господарської діяльності є взаємини суб'єктів господарювання з органами державної податкової служби. Проблеми у стосунках з контролюючими органами часом починаються тоді, коли підприємство, сам того не відаючи, стає контрагентом "ризикованих" фірм, зареєстрованих з порушенням законодавства.
Співпраця з такою фірмою призводить до того, що орган державної податкової служби звертається з позовом до суду про визнання угод недійсними на підставі статті 215 Цивільного кодексу України (ЦК), статей 207, 208 Господарського кодексу України (ГК).
На практиці ситуація виглядає наступним чином. Між підприємством "Х" і підприємством "В" укладена угода купівлі-продажу, відповідно до якої підприємство "Х" (Продавець) прийняв на себе зобов'язання продати покупцеві певний товар, а підприємство "В" (Покупець) зобов’язується прийняти та оплатити товар на умовах зазначеної угоди.
На виконання угоди, укладеної між зазначеними підприємствами, Продавцем були виписані податкові накладні оформлені акти прийому-передачі товару. При цьому по суті, формою і змістом податкові накладні відповідали встановленим статтею 7 Закону України "Про податок на додану вартість" від 3 квітня 1997 року вимогам, що пред'являються до їх оформлення і виписці.
Факт виконання зобов'язання за угодою з боку Покупця підтверджується платіжними дорученнями про перерахування грошових коштів за отриманий товар на поточний рахунок Продавця.
Таким чином, виходячи зі статті 203 ГК, якщо виконання угоди прийнято уповноваженою стороною, то господарське зобов'язання, всі умови якого виконані сторонами належним чином, припиняється.
Неждано-негадано через деякий час добросовісний Покупець отримує позовну заяву від органу державної податкової служби про визнання угоди недійсною, укладеної з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, на підставі того, що статут та свідоцтво платника ПДВ Продавця були визнані рішенням районного суду загальної юрисдикції недійсними у зв'язку з внесенням неправдивих відомостей про склад учасників товариства.
За таких обставин орган державної податкової служби вважає, що метою укладення угоди є приховування доходів, що завдає збитків державі і дозволяє визнати угоду недійсною на підставі статей 207, 208 ГК.
Враховуючи викладене, пропоную наступний алгоритм дій.
1. Встановлення кола повноважень органу державної податкової служби
Право органу податкової служби визнати статут та свідоцтво платника ПДВ недійсними - міф або реальність?
Чинне законодавство України наділяє органи державної податкової служби повноваженнями у сфері державного регулювання, які набагато ширше, ніж тільки сплата податків і зборів (обов'язкових платежів).
Правовий статус, коло повноважень, права і обов'язки органів державної податкової служби врегульовані в Законі України "Про державну податкову службу в Україні" від 4 грудня 1990 року (Закон про податкову службу). Законом про податкову службу встановлено перелік категорій позовних заяв, з якими органи державної податкової служби мають право звертатися до суду.
Пунктом 11 статті 10 Закону про податкову службу до функцій державних податкових інспекцій віднесено звернення до суду з позовами до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в дохід держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна.
На підставі пункту 17 статті 11 Закону про податкову службу органи державної податкової служби у випадках, в межах компетенції та у порядку, встановленому законами України, мають право звертатися у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.
Оскільки згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і способом, передбаченим Конституцією і законами України, то можна зробити висновок про те, що Законом України про податкову службу встановлено вичерпний перелік позовних заяв, з якими відповідні органи можуть звертатися в суди.
Серед прав і функцій органів державної податкової служби відсутнє право на звернення до суду з позовами про визнання недійсними установчих та реєстраційних документів.
2. Вивчення порядку анулювання свідоцтва платника ПДВ
Порядок реєстрації підприємств як платників ПДВ і зняття їх з реєстрації врегульовано статтею 9 Закону України "Про податок на додану вартість" від 3 квітня 1997 року (із змінами і доповненнями). Відповідно до пункту 9.8 статті 9 зазначеного Закону реєстрація підприємства як платника ПДВ діє до дати анулювання свідоцтва платника ПДВ.
Дана норма продубльована в Положенні про реєстрацію платників ПДВ, затвердженого наказом ДПАУ № 79 від 1 березня 2000 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 3 квітня 2000 року за № 208/4429(пункт 25 Положення).
У Положенні про реєстрацію платників ПДВ деталізовано порядок прийняття рішення про анулювання свідоцтва платника ПДВ. Згідно з пунктом 25.2.2 даного Положення рішення про анулювання реєстрації платника ПДВ оформляється актом про анулювання реєстрації платника за формою, встановленою в додатку № 5 до цього Положення.
Зокрема, Теньков С.А. в результаті доктринального тлумачення зазначених законодавчих норм і відомчих нормативних актів виходить з того, що законодавчі та відомчі нормативні документи пов'язують припинення дії свідоцтва платника ПДВ не з судовим рішенням і поняттям недійсність такого свідоцтва, а з його анулюванням за рішенням органу державної податкової служби згідно з чинним законодавством.
Рішення про виключення підприємства з державного реєстру не може мати зворотної сили, тобто поширюватися на правовідносини, які виникли до його прийняття. Отже, і на податкові накладні, видані в цей період (Коментар судової практики розгляду юридичних помилок у документах. - К.: Юрінком-Інтер, 2006. - 352 с.).
Таким чином, визнання недійсними статуту і свідоцтва платника ПДВ за позовною заявою, яка не відповідає вимогам передбаченої компетенції органу державної податкової служби, не може бути підставою для визнання угоди, укладеної і виконаної сторонами згідно з законодавством, недійсною.
3. Вивчення наслідків укладення спірної угоди з точки зору цивільного та податкового законодавства
У відповідності зі статтею 207 ГК господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинене з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або частково.
Правові наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним встановлені статтею 208 ГК. Так, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним, як вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, при наявності наміри обох сторін, то в разі виконання зобов'язання обома сторонами в дохід держави за рішенням суду стягується все отримане ними за зобов'язаннями, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного.
Таким чином, для даних угод характерні наступні ознаки:
- здійснення їх об'єктивно спричиняє порушення інтересів держави і суспільства в цілому, тому в даному випадку має наличествовать недотримання саме нормативних актів, що визначають соціально-економічні основи держави і суспільства;
- такі угоди характеризуються суб'єктивним наміром сторін порушити вимоги закону, оскільки укладаються з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства. Тому для визнання недійсними таких угод необхідно встановити вину сторін (або хоча б однією зі сторін) у формі умислу.
На мій погляд, одним із визначальних моментів є те, що жодним законодавчим актом не передбачено обов'язок Покупця (не надано йому і таке право перевіряти достовірність даних, що вказують Продавцем в його первинних документах, а також контролювати показники податкової звітності з ПДВ іншого платника податків. Те ж стосується і перевірки Покупцем намірів Продавця щодо сплати їм державі податків. Відповідно до частини 1 статті 19 Конституції України, ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
З'ясування наслідків укладення спірної угоди для його сторін з точки зору податкового законодавства, з якими Позивач пов'язує свої доводи про недійсність угоди, дозволяє відзначити, що Покупцем сума ПДВ була сплачена при оплаті вартості товару.
При цьому доказом заподіяння державі збитків у результаті укладення та виконання угоди може бути порушення цими підприємствами законодавства про оподаткування і застосування у зв'язку з цим до них фінансових санкцій (зокрема, доказом порушення податкового законодавства може служити наявність акта перевірки, податкових повідомлень-рішень, якими платнику визначено до сплати суми податкового зобов'язання, наявність податкових вимог).
Крім того, в обґрунтування правомірності укладення угоди купівлі-продажу можна використовувати аргумент про те, що даний договір не суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки товар, який був предметом угоди, чинним законодавством не обмежений у цивільному обороті.
4. Вивчення існуючої судової практики
Процес реформування національного законодавства України вимагає оптимальної форми вираження і закріплення волі держави в праві. Саме тому в сьогоднішніх умовах особливого значення набуває проблема визначення ролі рішень вищих судових інстанцій у подоланні колізій чинного законодавства. Справа в тому, що саме судова практика дозволяє якісно та оперативно усувати існуючі недоліки законодавства.
Станом на момент опублікування цієї статті судова практика не є стабільною, що призводить до численних скасуванням рішень судів та негативно впливає на авторитет суддів. Результатом неоднозначного застосування норм чинного законодавства є як порушення нормального функціонування суб’єктів господарювання, так і питання своєчасного та повного наповнення Державного бюджету України.
Слід зазначити той факт, що останнім часом спостерігається зміна практики розгляду справ цієї категорії. Все частіше рішення приймаються не на користь органів державної податкової служби. Згідно судовій практиці, наявність умислу не може бути підтверджено рішенням районного суду про визнання недійсними установчих документів, оскільки предметом дослідження в такій справі є відповідність статуту вимогам чинного законодавства, а не наявність протиправного умислу при укладанні угоди, що мав місце під час підприємницької діяльності суб'єкта.
Також суди розглядають як типової помилки органу державної податкової служби перевищення цивільно-правової і господарсько-правовий процесуальної правосуб'єктності. Мова йде саме про позови, на які вони не мали відповідних повноважень.
Вважаю, що для вирішення подібних питань необхідно не формальне тлумачення норм права, а системний аналіз норм податкового законодавства та інших галузей права, а також суворе дотримання букви і духу Основного Закону України.
ХМЕЛЕНКО Юлія - помічник адвоката адвокатської фірми "Династія", м. Дніпропетровськ
|
портал
