 Право особи на шлюб відноситься до особистих немайнових прав людини. Законодавство України про шлюб та сім'ю визначає шлюб як сімейний союз жінки і чоловіки, зареєстрований органом реєстрації актів цивільного стану (стаття 21 Сімейного кодексу України (СК)).
Одним з основних принципів шлюбу є його добровільність. Так, відповідно до статті 24 СК, шлюб ґрунтується на вільному згоду жінки і чоловіки, а примусове вступ чоловіки або жінки в шлюб не допускається.
Добровільність вступу в шлюб
Добровільність, яка передбачає вільне згоду осіб, що вступають у шлюб, їх вільне волевиявлення щодо оформлення шлюбу, є одним з основних умов для оформлення шлюбу згідно СК і численних міжнародних правових договорами. Зокрема, принцип добровільності шлюбу передбачено частиною 2 статті 16 Загальної декларації прав людини 1948 року, статтею 2 Хартії прав родини 1983 року, статтею 23 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1976 року.
Якщо шлюб оформляється всупереч принципу добровільності, без вільного згоди чоловіка і жінки, такий шлюб визнається недійсним у судовому порядку. Відповідно до статті 40 СК, шлюб, зареєстрований без вільної згоди чоловіка або жінки, визнається судом недійсним. Саме тому добровільність шлюбу є обов'язковою передумовою для його оформлення.
Добровільність збереження шлюбу
Якщо в основу вступу в шлюб покладено принцип добровільності, то цей принцип повинен зберігатися і надалі, не тільки на стадії вступу в шлюб, але і на етапі його розірвання. Адже добровільність шлюбу полягає в тому, що, по-перше, нікого не можна змусити вступити в шлюб, а по-друге, нікого не можна змусити залишатися в шлюбі, тобто зберегти шлюб. Сімейний кодекс України, на мою думку, дозволяє зробити такий висновок, оскільки говорить про те, що неприпустимо примушувати жінку або чоловіка до шлюбу взагалі, при цьому не повинно разграничиваться вступ у шлюб і перебування в шлюбі.
Розлучення як реалізація принципу добровільності перебування у шлюбі
На засадах добровільності перебування в шлюбі, що передбачає неприпустимість примусового збереження шлюбу, коли хоча б один з подружжя не бажає більше його зберігати, ґрунтується право кожного члена сім'ї на розірвання шлюбу.
Порядок розірвання шлюбу насамперед залежить від того, чи є у сімейної пари неповнолітні діти, а також чи є між подружжям згоду щодо розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу в разі обопільної згоди при відсутності дітей здійснюється державним органом реєстрації актів цивільного стану (стаття 106 СК). У всіх інших випадках шлюбні і сімейні питання щодо розірвання шлюбу, вирішуються виключно в судовому порядку, але за різними правилами судочинства.
Умовно порядок розірвання шлюбу в судовому порядку можна розділити на конфліктний і безконфліктний.
Так званий безконфліктний порядок полягає у підтвердженні судом факту згодою подружжя на розірвання шлюбу, а також щодо виховання та утримання дітей.
Статтею 109 СК передбачено, що жінки, які мають дітей, можуть подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом з письмовим договором щодо того, з ким з них будуть проживати діти, яке участь у забезпеченні умов їх життя буде приймати той з батьків, хто буде жити окремо, а також про умови використання ним права на особисте виховання дітей. Такий договір повинен бути нотаріально посвідчений. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після закінчення одного місяця з дня подачі заяви, якщо до закінчення цього терміну дружина або чоловік не забрали заяву про розірвання шлюбу.
Розірвання шлюбу в цьому безконфліктному випадку відбувається в порядку окремого (непозовного) виробництва, передбаченого розділом IV Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК). Як відомо, особливу (неисковое) виробництво відрізняється від позовної відсутністю спору між сторонами і має метою підтвердження судом фактів, що мають юридичне значення. У такому безконфліктному випадку ми маємо справу не з вирішенням спору шляхом прийняття рішення на користь тієї чи іншої сторони, а просто з констатацією судом факту, що шлюб подружжя розпався, і відповідним оформленням.
Такий порядок розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, які мають дітей, є нововведенням цивільного процесу, яке з'явилося з прийняттям нового Цивільного кодексу України, статтею 234 якого закріплено положення про те, що справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, які мають дітей, розглядаються в порядку окремого провадження. Перевага такого безконфліктного порядку розірвання шлюбу полягає в тому, що він робить можливим розлучення в короткий термін.
Так званий конфліктний порядок розірвання шлюбу полягає у зверненні до суду з позовною заявою у разі, коли один з подружжя хоче розірвати шлюб, а інший заперечує. У такому випадку розірвання шлюбу затягується, головним чином-за надання судом терміну "примирення подружжя". Справа в тому, що у відповідності зі статтею 176 Цивільного кодексу УРСР, що діяв до набрання чинності Цивільного процесуального кодексу України, судам була надана можливість відкладати розгляд справ про розірвання шлюбів на строк до шести місяців. На практиці такі клопотання одного боку задовольнялися практично завжди, оскільки досить велика роль суддів у збереженні сім'ї як "осередку суспільства".
Однак у такому разі існував конфлікт між правом того, хто бажає розірвати шлюб, і того, хто бажає цей шлюб зберегти. І судова влада найчастіше брала бік того, хто виступав за збереження шлюбу, порушуючи право іншого чоловіка і змушуючи його залишатися в шлюбі проти його волі.
З цієї точки зору прогресивними здаються нововведення сімейного та цивільного законодавства України. Зокрема, в новому ЦПК законодавець відмовився від фіксування шестимісячного терміну на примирення подружжя, вказавши, що суд може відкласти розгляд справи і призначити подружжю термін для примирення (стаття 191 ЦПК). Більше того, відповідно до статті 111 СК: "Суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства".
На практиці все ще трапляються випадки, коли за звичкою судді надають подружжю час для примирення навіть тоді, коли той факт, що сім’я розпалася і відновлення шлюбу неможливо, є очевидним. Проте питання про надання або ненадання терміну на примирення і його тривалість має вирішуватися в кожному випадку індивідуально, беручи до уваги дійсні відносини між подружжям. Такий неформальний підхід до розгляду справ про розірвання шлюбу дає можливість, крім усього іншого, вирішити справу досить швидко, не затягуючи його розгляд по суті.
Згадане розмежування розірвання шлюбу в судовому порядку у позовній і неисковом процесі, відмова від "автоматичного" призначення терміну на примирення подружжя, скорочення строків розгляду справ цієї категорії свідчать про затвердження принципу добровільності шлюбу на етапі його розірвання та поступову відмову держави від втручання в особисте життя громадян.
Оксана ВОЙНАРОВСЬКА - юрист, АТ "Юридична фірма "Василь Кісіль і Партнери", м. Київ
|
портал
