 Визначення предмета доказування в процесі є складною науковою проблемою в теорії процесуального доказування. На Україні з нею щодня стикаються сотні практикуючих юристів і суддів при підготовці до розгляду і при розгляді цивільних справ. Тим часом новий Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК) поставив тут ряд питань, однозначні відповіді на які з самого тексту Кодексу отримати непросто.
Так, згідно з частиною 1 статті 57 нового ЦПК України, "доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи". А згідно з частиною 3 статті 60 ЦПК України "підлягають доказуванню обставини, що мають значення для винесення рішення по справі, відносно яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає суперечка".
Крім того, якщо у статті 32 ЦПК УРСР 1963 року поряд з обставинами, які не підлягають доказуванню внаслідок їх визнання загальновідомими, були вказані факти, встановлені судовими рішеннями і встановлені в силу закону, то, згідно зі статтею 61 нового ЦПК України, не підлягають доказуванню не факти, а тільки обставини, в тому числі встановлені судовим рішенням.
Чи випливає з того, що судом при розгляді цивільної спору встановлюються не факти, а обставини? У зв'язку з чим, згідно з новим ЦПК України, вимоги і заперечення сторін обґрунтовуються позивачем і відповідачем не фактами, а обставинами, доказываемыми за допомогою доказів або фактичних даних? Може бути, законодавець під обставинами у статті 57 ГПК України мав на увазі факти, що підлягають доказуванню сторонами з допомогою доказів або фактичних даних, наведених у частині 2 статті 57 ГПК України?
Беручи до уваги те, що, відповідно до частини 3 статті 213 ЦПК України, "обґрунтованим є рішення, прийняте на підставі повно і всебічно встановлених обставин, на які боку посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні", а відповідно до пункту 3 частини 1 статті 215 ЦПК України "Зміст рішення суду" у мотивувальній частині вказуються мотиви, з яких суд вважає встановленим наявність або відсутність не обставин, а фактів, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, виникає питання про обґрунтованість всіх рішень у цивільних справах, прийнятих судами України в порядку, передбаченому статтею 215 нового ЦПК України. Оскільки у вирішенні відповідно до пункту 3 частини 1 статті 215 ЦПК України, з одного боку, не передбачено зазначення на обставини, на які боку посилаються в обґрунтування своїх вимог і заперечень, а з іншого - у вирішенні не можуть бути наведені факти, якими сторони обґрунтовують свої вимоги, оскільки згідно з частиною 1 статті 57 ГПК України, а також частиною 3 статті 60 ЦПК України, предметом доказування у цивільній справі на Україні є не факти, а обставини.
Між тим, на думку вчених процессуалистов в області цивільного процесу, зокрема Клеймана А.Ф., "предметом доказування в процесі є спірні юридичні факти, які мають значення для вирішення справи, так як вони пов'язані з підставою позову і з підставою рішення (мотивами рішення суду)", (Клейман А.Ф. Основні питання теорії доказів у радянському цивільному процесі // Академічний юридичний журнал. Іркутськ. - М., 1950).
Причому ті з учених у галузі цивільного процесу, хто, як Штутин Л.Я., вважав, що "під предметом доказування в радянському цивільному процесі слід розуміти обставини, складові підстави вимог і заперечень сторін" (Штутин Л.Я. Предмет доказування в радянському цивільному процесі // Академічний юридичний журнал. Іркутськ. - М., 1963. - З. 6), під терміном "обставини" також мали на увазі юридичні факти (там же).
Необхідно відзначити, що виходячи з його граматичного тлумачення, термін "обставини" - це "явище, супутнє якого-небудь іншого явища і з ним пов'язане" (Ожегов С.І. та Шведова Н.Ю. Тлумачний словник російської мови. - М., 1999. - З. 438), а "факт" - це "дійсне, цілком реальну подію, явище, те, що дійсно відбулося, відбувається, існує" (там же, с. 847). Таким чином, ці два терміни не є синонімами і по-різному визначаються не тільки російською, але і, наприклад, в китайському та французькою мовами.
Витоки підміни утримання зазначених термінів перебувають за межами формально-правових категорій і виникли в теорії процесуального доказування у цивільному процесі, де така підміна пояснюється тим, що в доказательственной (як різновиду пізнавальної діяльності термін "факт" застосовується для позначення достовірного знання про явища, події реальної дійсності, а до тих пір, поки у суду в процесі судового слідства немає достовірного знання про події та явища, вони трактуються в теорії процесуального доведення як обставини або припущення про існування фактів (Докази і доказування у цивільному процесі // Академічний юридичний журнал. Іркутськ. - Іркутськ, 1974. - З. 49).
Але з точки зору правозастосовної діяльності наявність в даному випадку нехай навіть граматичного тлумачення що міститься в чинному законодавстві такого терміна, як "обставина", ще гірше, ніж відсутність будь-якого його тлумачення, оскільки воно ще більше приховує зумовлене законодавцем значення цього терміна. У зв'язку з цим не простіше і зрозуміліше чи говорити про спірних факти замість обставин, як це передбачено в статті 12 розділу V "Право" титулу I книги I нового ЦПК Франції: "Суддя вирішує спір у відповідності з застосовуються до спору нормами права. Він повинен дати їм або відновити їх належне тлумачення стосовно до спірних фактів і документів, не обмежуючись найменуваннями, запропонованими сторонами. Однак він не може змінити найменування або правова підстава у випадку, коли сторони, в силу спеціального угоди і в межах прав, що є в їхньому повному розпорядженні, зобов'язали його керуватися оцінками і питаннями права, якими вони бажають обмежити судовий розгляд" (Новий Цивільний процесуальний кодекс Франції. - К.: Вид-"Істина", 2004).
Такий підхід до визначення предмету доказування у діючої норми цивільного процесуального закону цілком правомірна. Адже, на думку представників правової науки, предмет доказування є однією з найскладніших проблем у теорії процесуального доказування. У зв'язку з цим немає необхідності в перенесення цих теоретичних проблем у правозастосовну практику, в її штучному ускладненні шляхом надання використовуваним в нормативних актах термінів неунормированного, але, очевидно, на уявного законодавцем значення, яке не тільки не збігається, але і прямо суперечить його граматичній тлумаченню.
Підвищена увага до зв'язку між порядком доведення фактів, що обґрунтовують вимоги позивача, і точним застосуванням закону в цивільно-процесуальних кодексах країн, сприйняли континентальну, романо-німецьку систему права, пояснюється тим, що ідеальна модель факту або юридичного факту, чим є "життєві обставини, які приводять в дію норми права, в результаті чого відбуваються певні наслідки - виникають, змінюються або припиняються правові відносини" (Сурілов О.В. Теорія держави і права. - Київ-Одеса: "Вища школа", 1989. - З. 372), закріплена в гіпотезі юридичної норми.
Тому без встановлення за допомогою допустимих згідно з процесуальним законом доказів наявності певних фактів як дійсних, цілком реальних подій, явищ, з якими вже гіпотеза правової норми пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідношення, неможливо здійснення правосуддя в розумінні необхідності точного застосування як процесуального та матеріального закону, без чого неможливо правосуддя як функція судової влади відповідно до вимог статті 6 Конституції України про розділення влади як норми прямої дії.
Про те, що наведене в частині 3 статті 60 ЦПК України визначення предмета доказування за цивільним процесуальним законодавством України не лише не допомагає, але і штучно ускладнює здійснення правосуддя в його зазначеному вище розумінні, свідчить законодавство, яке визначає порядок доведення в цивільному процесі тих країн, які так само, як і Україна, відносяться до романо-німецької правової сім’ї.
Так, звертає на себе увагу особливе ставлення, сприйняте Цивільним процесуальним кодексом Китайської Народної Республіки - однієї з 70 країн, що прийняли за основу Цивільний і Цивільний процесуальний кодекси Франції, не тільки до верховенства в тому числі матеріального закону при розгляді справ, але і до встановлення судами фактів, яке поставлено на перше місце серед завдань ЦПК КНР.
Відповідно до статті 2 цього Кодексу, "завданнями ЦПК КНР є: забезпечення встановлення фактів народними судами, отграничение правду від вигадки, точне застосування законів, своєчасне розгляд цивільних справ у судах, регулювання цивільно-правових відносин, припинення цивільних правопорушень, охорона прав та інтересів держави, колективів і окремих осіб, виховання громадян у дусі свідомого виконання законів" (Китайська Народна Республіка. Законодавчі акти. - М.: "Прогрес", 1989. - З. 417). Стаття 5 ЦПК КНР говорить: "У судочинстві з цивільних справ суди повинні ґрунтуватися на фактах і погоджуватися з законами, виходити з рівності сторін судового процесу перед законом, гарантувати сторонам рівне користування процесуальними правами" (там же). А стаття 55 глави 6 "Докази" ЦПК КНР встановлює: "Є наступні види доказів: 1) письмові докази; 2) речові докази; 3) аудіовізуальні матеріали; 4) показання свідків; 5) пояснення сторін; 6) висновки експертів; 7) протоколи перевірок. Зазначені вище докази можуть бути підставами, які підтверджують факти, лише в результаті встановлення їх достовірності" (там же, с. 426).
Крім того, відповідно до статті 83 ГПК КНР, "у позовній заяві повинні бути чітко вказані: ...2) вимоги позивача, обґрунтовані факти і докази; 3) докази і їх джерела, прізвища, імена та адреси свідків" (там же, с. 432). Статтею 120 ЦПК КНР встановлено наступне: "Рішення повинна містити: 1) короткий зміст справи, вимога позивача, предмет спору і висунуті мотиви; 2) факти і докази, що підтверджують рішення, і закони, якими керувався суд...". А відповідно до статті 121 цього Кодексу, "при розгляді народним судом справи, за яким частина фактів вже встановлена, за цими фактами може бути винесено приватне визначення" (там же, с. 439).
Подібне ставлення до фактів, що пред'являються в обґрунтування позовних вимог законодавства при розгляді цивільних справ, міститься і в новому ЦПК Франції. Спеціально фактами присвячений розділ III титулу I книги I. зокрема, у статті 6 зазначено: "В обгрунтування своїх позовних вимог сторони повинні приводити що їх підтверджують факти" (Новий ЦПК Франції, с. 36), а відповідно до статті 7: "Суддя не має права мотивувати своє рішення фактами, не були предметом судового розгляду..." (там же). Таке ж місце відведено фактам в розділі IV титулу I книги I нового ЦПК Франції "Доказування", де в статті 9 зазначено: "Кожна сторона зобов'язана довести згідно з законом факти, необхідні для задоволення її позовних вимог" (там же).
У свою чергу, відповідно до статті 56 нового ЦПК Франції, навіть судова повістка під загрозою її недійсність повинна, зокрема, містити вказівку на: "...предмет позову з викладенням фактичних і правових аргументів" (там же, с. 45). А стаття 202 ЦПК Франції наказує: "Письмові свідчення повинні містити виклад фактів, учасниками або очевидцями яких дана особа було" (там же, с. 73).
Створюється враження, що невипадково і глибоко символічно, що підготовку проекту Цивільного кодексу Франції Наполеон Бонапарт доручив не суддям, не чиновникам, у тому числі від науки, не політикам від юриспруденції, а призначеної ним 12 серпня 1800 року комісії з чотирьох відомих французьких юристів-практиків.
Я спеціально так докладно зупиняються на конкретні норми цивільного законодавства двох зовсім різних держав: що стояв у витоків і порівняно недавно сприйняв континентальну систему права, що випливає з принципу поділу влади, щоб передати не тільки дух, але і букву цього законодавства у порівнянні з відповідними нормами законодавства України.
Відсутність у чинному законодавстві України, зокрема в Цивільному і Господарському процесуальних кодексах України, а також у Кодексі адміністративного судочинства (стаття 119 ЦПК, стаття 54 ГПК, стаття 106 КАС), вимог про необхідність посилання в позовній заяві на ті юридичні факти або складні фактичні склади, якими разом з конкретної норми матеріального права та наявною у нього правоздатністю позивач обґрунтовує виникнення конкретного суб’єктивного права в спірному правовідносинах, не пов'язує суд з необхідністю розгляду спору як спору про визнання суб'єктивного права, що ґрунтується на нормах позитивного матеріального права, і насправді надає можливість розгляду спору як вимоги, заснованого на праві в широкому сенсі - "справедливий" або "природне право".
В цьому випадку можна говорити про юридичні факти, ідеальна модель яких закріплена в гіпотезі однієї або декількох юридичних норм, оскільки лише порівнюючи представлені особою в позовній заяві юридичні факти з такою ідеальною моделлю, суд може встановити наявність або відсутність у особи суб'єктивного права в спірному правовідносинах.
У зв'язку з цим не можна не погодитися з думкою Юдельсона К.С. про те, що "для доведення необхідно точно визначити його предмет, встановити, які саме факти підлягають констатації в якості підстави позову. Це визначається нормами об'єктивного права, які захищають даний позов (у матеріально-правовому сенсі)" (Юдельсон К.С. Проблема доказування в радянському цивільному процесі. - М., 1951. - З. 149).
Крім того, не будучи формально пов'язаних вимогою процесуального закону з необхідністю оцінки юридичних фактів, поданих сторонами в суперечці з гіпотезою норми матеріального права, в якій визначаються умови, при настанні яких законодавець передбачив можливість реалізації даної норми матеріального права, суд, користуючись процесуальним законом, має можливість звузити або розширити сферу дії норми матеріального права в кожному судовому рішенні, умовно створюючи нову норму права з самостійним об'ємом обставин як такої гіпотези псевдонормы матеріального права.
Таким чином, незважаючи на те, що рішення обгрунтовується судом посиланням на норми матеріального права, насправді саме рішення суду, в силу зазначених вище особливостей визначення предмету доказування у цивільній справі, відповідно до частини 3 статті 60 ЦПК, може мати віддалене відношення як до матеріального права, оскільки не має безпосереднього зв'язку з його нормами через встановлення судом фактів, що входять в якості ідеальної моделі до складу гіпотези норми матеріального права, яка "захищає даний позов", так і до прецедентного права.
З цієї причини, виключивши з нового ЦПК України норми, пов'язані з поданням сторонами і розглядом у суді вимог сторін, заснованих на фактах, в якості підстави позову, законодавець цілком логічно" пішов ще далі, виключивши з наведених у статті 1 ЦПК України задач даного Кодексу що утримувалося раніше в статті 2 ЦПК УРСР 1963 року згадка про розгляді цивільних справ у відповідності з законодавством, в тому числі з нормами матеріального права, в гіпотезах яких, як вже говорилося вище, містяться вказівки на такі ідеальні юридичні факти, виплеснувши таким чином разом з водою і дитини.
У зв'язку з цим виникає також питання про сумісність цивільного законодавства України з цивільним процесуальним, а також цивільним законодавством інших країн, сприйняли континентальну систему права.
З одного боку, обов'язок суду відповідно до пункту 3 частини 1 статті 215 ЦПК України вказувати мотиви, з яких суд вважає встановленим наявність або відсутність фактів, що обґрунтовують вимоги і заперечення боку, а з іншого - відсутність у чинному процесуальному, зокрема цивільному процесуальному законодавстві, України, вимоги про подання сторонами і розгляді судами фактів на підтвердження їх позовних вимог ставлять під питання можливість застосування до суддів посадовим і службовим особам, які виконують функції представників влади (в даному випадку судової) статті 366 КК України "Службова підробка" і статті 367 КК України "Службова недбалість", у разі незазначення або спотворення в офіційному документі, зокрема в судовому рішенні, фактів, а також доказів, наведених у їх обґрунтування виходячи зі змісту позовних заяв, доводів відзиву на позов, даних фіксації процесу технічними засобами, а також протоколів судових засідань.
Між тим повне і правильне відображення в винесених судами, зокрема, по цивільних справах рішення, постанови, ухвали всіх фактів, у тому числі і спірних, доказів, а також мотивів, доводів, пов'язаних з їх прийняттям або відхиленням, критично необхідно в якості програми мінімум для відновлення на Україні правосуддя, що розуміється як точне дотримання судами норм матеріального та процесуального закону при розгляді всіх категорій справ. При цьому склади злочину, передбачені статтями 366, 367, 375 КК України, підвідомчі згідно з частиною 1 статті 112 Кримінально-процесуального кодексу України "Підслідність" прокуратурі, від якої в першу чергу залежить і на якій безпосередньо лежить відповідальність за стан правозастосування в цій його частини.
Причому обов'язок напряму в прокуратуру повідомлень про порушення, зокрема частини 1 пункту 3 статті 215 нового ЦПК України, установлених при оформленні рішення як офіційного документа, пов'язаних з внесенням до них "завідомо недостовірних відомостей" відповідно до пункту 1 частини 1 статті 94 КПК України лежить на суддів апеляційних і касаційних судів як посадових осіб, а також на самих цих судах, які встановили у процесі (розгляду) апеляційного та касаційного справи внесення до рішення таких "завідомо недостовірних відомостей".
Рішення зазначеної програми мінімум дозволило б не тільки привести розгляд у судах цивільних справ в повну відповідність з чинним законодавством України, але й дало б конкретні і очевидні докази очевидної неправосудности рішення, ухвали, постанови суду, зокрема по цивільних справах, невідповідності встановлених судом фактів гіпотезі конкретної норми цивільного права, якою суд обґрунтовує наявність або відсутність у сторін розглянутих спірних правовідносин. Для виконання даної програми насамперед необхідно усунути з цивільного та господарського процесуального законодавства, а також КАС, штучні протиріччя у визначенні предмета доказування, привнесені швидше за теорією процесуального доказування, ніж правозастосовчої практики, як мінімум привівши її у відповідність із законодавством країн, сприйняли континентальну систему права, у тому числі і європейських.
ШАЛИГІН Анатолій - юрист, м. Сімферополь
|
портал
