 Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Природно, найцінніші права для кожної окремо взятої людини - це права, пов'язані з його існуванням як особистості, наприклад право на життя і свободу пересування. Напевно, саме цей фактор став причиною обрання способу обмеження прав, тобто відповідальності за найбільш суспільно небезпечні правопорушення - злочини.
Надаючи людині права, держава поклопоталася та способи їх захисту. Так, особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути притягнута до кримінальної відповідальності, поки її провина не доведена в установленому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Вищезазначені істини є великими і знайомі кожному абітурієнту юридичного факультету. Однак життєві реалії не завжди відповідають навіть аксіомам, затвердженим в Основному Законі України.
Незважаючи на те, що Україна проголошена правовою державою, процес вдосконалення законодавства в нашій країні ще далекий від свого завершення. Це стосується і положень чинного законодавства, що надають людині можливість захищати порушені права і свободи.
Так, у відповідності зі статтею 94 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК) порушення кримінальної справи можливе у разі, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину. З моменту порушення кримінальної справи у органів дізнання і слідчого виникає право на проведення будь-яких необхідних слідчих дій, таких як оголошення в розшук, привід, проведення допитів, обшуків і виїмки, відсторонення і так далі.
Найчастіше ж правоохоронні органи не намагаються зберегти конфіденційність інформації про підозру особи у вчиненні злочину при проведенні досудового слідства. У моїй практиці був навіть випадок, коли співробітники податкової міліції Державної податкової інспекції Печерського району м. Києва на всіх будинках кварталу, в якому проживав підозрюваний, а також у всіх МРЕВ р. Києва розмістили оголошення про розшук. Крім того, в оголошеннях містилася інформація про ідентифікаційний код, що не підлягає розголошенню, інформація про розшук у зв'язку з вчиненням злочину, а не за підозрою в скоєнні, про прийняття запобіжний захід-підписку про невиїзд, не що відповідала дійсності. Такі дії завдають шкоди честі і гідності підозрюваного, можуть зруйнувати його звичні життєві зв'язку з друзями, рідними та близькими людьми, а іноді і завдати істотної матеріальної шкоди, завдаючи шкоди діловій репутації.
Однак підозрюваний далеко не завжди виявляється тим злочинцем, якого намагаються розшукати доблесні правоохоронці, а іноді відсутній склад злочину або сама подія.
Незважаючи на всі вище, тільки 30 січня 2003 року Конституційний Суд України рішенням у справі № 3-рп/2003 визнав неконституційними положення статей 234 та 236 КПК, які унеможливлювали розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого і прокурора щодо приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи відносно конкретної особи.
Навіть таке рішення найвищого суду в системі судів загальної юрисдикції не всіма суддями було прийнято до уваги. В результаті 11 лютого 2005 року Пленумом Верховного Суду України було винесено постанову "ПРО деякі питання, що виникають під час розгляду судами скарг на постанови органів дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи". Воно підтвердило рішення Конституційного Суду України щодо можливості оскарження зазначених постанов, проте чітко не визначило процедури такого оскарження. І лише 14 грудня 2006 року Законом України № 462-V відповідні зміни були внесені до КПК у вигляді статей 2367, 2368.
Здавалося б, чого ще: людині надано право на будь-якій стадії досудового слідства оскаржити постанову про порушення кримінальної справи і, якщо справа дійсно порушено неправомірно, скасувати таку постанову. Однак практика, як завжди, вносить свої корективи.
Так, у відповідності зі статтею 2368 КПК суд має право задовольнити скаргу, скасувати постанову про порушення справи і винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи у випадку, якщо були порушені вимоги статей 94, 97, 98 КПК. Тобто при порушенні кримінальної справи повинен бути дотриманий порядок, зазначений у цих статтях, а також на момент винесення ухвали повинні наличествовать необхідні приводи і підстави для її порушення.
Стаття 94 КПК називає як підстав для порушення кримінальної справи "достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину". Визначення самого поняття достатність даних в законодавстві відсутня.
Даний факт породжує більше питань, ніж відповідей, а саме: які дані вважати достатніми, з чого виходити при визнання їх такими, як бути з показаннями потерпілого або випадкового свідка, які на момент порушення справи можуть бути неперевіреними, а надалі і змінитися. Відповідь на зазначені питання один - мірилом достатність даних є внутрішнє переконання особи, хвилюючого справу. Неоднозначність сприйняття цього спірного питання існує і серед суддів. Цей факт підтверджується наявністю абсолютно різних рішень судів в аналогічних справах.
Відповідно до статті 97 КПК, рішення щодо даних, зазначених у заяві про скоєння злочину, має бути прийнято протягом трьох днів, але не більше десяти, якщо знадобиться проведення перевірки заяви. Нерідкі випадки, коли зазначені терміни порушуються правоохоронними органами. Тобто в такому випадку порушуються положення статті 97 КПК, що у відповідності зі статтею 2368 КПК має стати підставою для скасування постанови. Однак не поспішайте посилатися на вказане порушення. Навіть якщо правоохоронні органи не нададуть належних пояснень з приводу порушення термінів (передача матеріалів з одного підрозділу в інший, між слідчими, повернення матеріалів прокуратурою на доопрацювання і т.д.), суди не приймають даний факт як достатня підстава для задоволення скарг.
Хотілося б звернути увагу ще на один цікавий момент. Так, у відповідності зі статтею 98 КПК у постанові про порушення кримінальної справи повинні бути вказані приводи і підстави для порушення справи, стаття кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також подальше його напрям. Відсутність зазначених реквізитів у постановах про порушення кримінальної справи - найбільш часте порушення статті 98 КПК. Однак при розгляді скарг суди виходять не з формальностей, пов'язаних з оформленням постанови, а з фактичної наявності приводів і підстав, які, як зазначено вище, не мають однозначного визначення.
Бувають випадки, коли кримінальні справи порушуються на підставі акта уповноваженого органу, в якому засвідчені факти, які вказують на наявність ознак злочину, наприклад податкове повідомлення-рішення. Такі акти сприймаються правоохоронними органами як однозначне підстава для порушення кримінальної справи.
Як же бути, якщо зазначений акт оскаржується в судовому порядку? Як показує практика, оспорювання актів державних органів на момент порушення кримінальної справи до уваги не береться. Це стосується і суддів. При розгляді таких скарг суди виходять з того, що на момент порушення кримінальної справи не було, що вступило в законну силу рішення суду про скасування акта. В даному випадку на суддів не впливають навіть доводи про те, що в результаті подальшого оскарження акта було прийнято рішення про його скасування, яке фактично виключає наявність самої події злочину (визнання недійсним податкового повідомлення-рішення).
У такому разі суди посилаються на положення статті 2368 КПК, які визначають, що, розглядаючи скаргу на постанову про порушення справи, суд повинен перевіряти наявність приводів і підстав для винесення зазначеної постанови, законність джерел отримання даних, що стали підставою для винесення ухвали про порушення справи і не має права розглядати і вирішувати заздалегідь ті питання, які вирішуються судом при розгляді справи по суті. Питання ж відсутність події злочину відноситься до суті справи і тому не враховується суддями.
Черговим підводним каменем при захисті прав людини є неможливість законного захисника ознайомитися з матеріалами справи, на підставі яких вона порушена, до закінчення досудового слідства або дізнання. Така можливість надається захисникові лише на першому засіданні з розгляду скарги. Стаття 2368 КПК містить положення про те, що зазначені категорії справ розглядаються суддею не пізніше п'яти днів з моменту отримання скарги судом. Деякі судді трактують цей термін як граничний для прийняття рішення по справі. В такому разі у захисника, не має можливості заздалегідь ознайомитися з матеріалами кримінальної справи, може і не бути часу на належну підготовку захисту прав довірителя.
Негативним аспектом в захисті прав людини, на мій погляд, є і відсутність права на касаційне оскарження ухвал апеляційних судів за зазначеним категоріям справ. Однак дане правило жодним чином не суперечить положенням статті 129 Основного Закону України, відповідно до якої основою судочинства в Україні є також можливість апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Варто також звернути увагу на той факт, що стаття 6 КПК містить вичерпний перелік випадків, коли кримінальну справу не може бути порушено. В даному переліку не вказано наявність ухвали або постанови суду про відмову в порушенні справи відносно особи або за фактом.
Тобто, якщо судом було прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, це абсолютно не виключає можливості його повторного порушення. Як показує практика, підставою для даних дій правоохоронних органів найчастіше стають матеріали, зібрані ними до прийняття зазначеного рішення судом, тобто в період проведення досудового слідства. Іноді такими підставами стають показання свідків, засновані на припущеннях або повідомлені ними дані, джерело яких невідомий. Знову ж таки, оцінка доказів неможлива при розгляді судом зазначених категорій справ і може вироблятися судом лише при всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи, тобто вже при розгляді справи по суті.
Попередній перелік проблемних ситуацій при розгляді судами скарг на постанови про порушення кримінальної справи є далеко не повним. Однак і його вистачає для того, щоб зробити висновок про стан захисту прав людини на Україні. Хотілося б сподіватися, що Верховний Суд і Верховний Рада України хоча б з часом звернуть увагу на відображені в даній статті недоліки законодавства і вживе заходів для належного захисту найвищих соціальних цінностей нашої держави.
КОСОВАН Анатолій - начальник судового департаменту МЮГ "Астапов Лойерс", м. Київ
|
портал
