 Всі ті, хто хоч раз намагався отримати бюджетну заборгованість з ПДВ у судовому порядку, на власному досвіді переконалися в тому, що перемога в суді ще не дає стовідсоткової гарантії реального її відшкодування. Прийняття судом "довгоочікуваного" рішення - це лише мала частина шляху. Отримавши виконавчий лист на руки, платник податків стикається з ще більшою проблемою, ніж доведення своєї правоти в суді, куди пред'явити виконавчий документ на виконання, хто і яким чином має його виконувати.
Причина такої невизначеності криється в конфлікті норм Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року. З одного боку, відповідно до частини 1 статті 2 та 3 статті 9 цього Закону, органами примусового виконання рішень є Державна виконавча служба (ГІС) і органи, які виконують рішення про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності. З іншого боку, частина 2 статті 9 того ж Закону зазначає, що виконання рішень про стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або бюджетних установ, здійснюється органами Державного казначейства України (Держказначейства) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Ця суперечність посилюється ще і тим, що зазначеного порядку досі немає.
В результаті такої неузгодженості норм державні виконавці з завидною постійністю відмовляють стягувачам у відкритті виконавчого провадження про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ. Підставою для відмови служить пункт 7 частини 1 статті 26 Закону україни "Про виконавче провадження", відповідно до якого державний виконавець має право відмовити у відкритті виконавчого провадження у разі наявності передбачених законом обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження. Такою обставиною для виконавця як раз і є згадана вище частина 2 статті 9 Закону україни "Про виконавче провадження" і аналогічна за змістом частина 1 статті 25 Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 року.
Тим не менш системний аналіз норм Закону "Про виконавче провадження" дозволяє засумніватися в обґрунтованості та правомірності зазначених дій державних виконавців.
Системний аналіз
Згідно частини 2 статті 11 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими для виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами.
Аналогічна за змістом норма міститься у частині 2 статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року (КАС).
Крім цього, порядок, терміни і способи виконання судових актів адміністративних судів передбачені статтею 257 КАС. Частина 4 цієї статті вказує, що примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом "Про виконавче провадження". Згідно з преамбулою цього Закону, він визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. Тобто Закон "Про виконавче провадження" стосується лише питань примусового виконання рішень суду.
Останнє підтверджується положеннями статті 1 цього Закону, згідно з якою виконавче провадження являє собою сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Крім того, зі змісту даного визначення видно, що коло органів і посадових осіб, наділених правом примусового виконання рішень, визначається Законом "Про виконавче провадження".
Так, відповідно до частини 1 статті 2 Закону україни "Про виконавче провадження", примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
Частиною 4 цієї статті передбачено, що інші органи, установи, організації та посадові особи здійснюють виконавчі дії у випадках, передбачених законом, в тому числі у відповідності зі статтею 6 цього Закону на вимогу або за дорученням державного виконавця.
Зі змісту цієї норми випливає, що перераховані вище підприємства, установи, організації, органи і посадові особи правом примусового виконання судових рішень не наділені.
Отже, в цій частині 4 статті 2 Закону україни "Про виконавче провадження" йдеться лише про окремі виконавчих дій, які можуть здійснювати інші, відмінні від органів ДВС, підприємства, установи, організації, органи, посадові особи.
Разом з тим необхідно зазначити, що до перелічених у частині 1 статті 2 та 3 статті 9 Закону україни "Про виконавче провадження" органам примусового виконання рішень (ГІС та органи, які виконують рішення про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності) органи Держказначейства не відносяться, з чого випливає, що останні не наділені правом примусового виконання рішення суду.
Також не варто забувати про те, що відповідно до пункту 1 Положення про Державне казначейство України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1232 від 21 грудня 2005 року, Держказначейство є урядовим органом державного управління, територіальні органи якого практично завжди виступають в ролі других відповідачів в судових спорах про стягнення грошових коштів з Державного бюджету, а відповідно до пункту 1 частини 2 статті 201 Закону "Про виконавче провадження" виконання рішень, за якими боржниками є територіальні підрозділи державних органів, покладається на підрозділ примусового виконання рішень відділів ДВС Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції.
Підсумовуючи сказане, виходить наступне:
- органи Держказначейства не є органами примусового виконання рішень;
- органи Держказначейства має право здійснювати лише окремі виконавчі дії (стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або бюджетних установ) і то лише в разі добровільного виконання рішень суду або за дорученням або на вимогу державного виконавця;
- примусове виконання рішень суду про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ здійснюється органами ДВС.
Підтвердженням цього є і те, що наділення органів Держказначейства правом одноосібного виконання рішень суду про стягнення коштів з Державного бюджету буде йти врозріз з положеннями частини 5 статті 124 Конституції України, яка гарантує: "Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими для виконання на всій території України".
Санкції, передбачені статтею 87 Закону "Про виконавче провадження", може накладати державний виконавець. У разі ж ототожнення органів Держказначейства з органами примусового виконання рішень відбувається злиття понять боржника, який зобов'язаний сплатити грошові кошти на підставі рішення суду, та особи, прирівняного до державного виконавця. За таких обставин контроль і відповідальність за виконання судових рішень про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ на законодавчому рівні буде відсутній.
Більш того, таке ототожнення призведе до того, що з моменту потрапляння рішення суду про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ на виконання до органів Держказначейства сторона, на користь якої було ухвалено це рішення, втратить будь-яку можливість скористатися правами, які в силу положень Закону України "Про виконавче провадження" наділений стягувач. Так, наприклад, відповідно до статті 17 цього Закону, відведення може бути заявлений лише державному виконавцю, експерта, спеціаліста, перекладача. Посадові особи органів Держказначейства в зазначений перелік не включені. За таких обставин порушується закріплене в статті 129 Конституції України рівність сторін, яке є одним з основних принципів судочинства, невід'ємною частиною якого у свою чергу є виконавче виробництво.
Нормотворчість ДПАУ і Держказначейства
Проте куди велику проблему у вирішенні питання виконання рішень суду про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ представляють собою не стільки заплутані норми Закону "Про виконавче провадження", скільки "неприборкане" нормотворчість Державної податкової адміністрації України (ДПАУ) і Держказначейства, що вилилося в затверджений їх спільним наказом № 82/245 від 27 квітня 2004 року Порядок взаємодії між органами податкової служби та Держказначейства в процесі судового розгляду та виконання рішень суду про безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються надходження Держбюджету з ПДВ (Порядок).
У цьому Порядку ДПАУ і Держказначейство вирішили внести свої корективи в процедуру виконання судових рішень про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ. І ось яким чином.
Виходячи з положень пункту 3.1 Порядку, орган Держказначейства після отримання виконавчого документа повинен переслати його копію в податковий орган. Останній, керуючись пунктом 3.2 Порядку, зобов'язаний протягом п'яти робочих днів з моменту отримання копії виконавчого документа сформувати довідку про залишок сум невідшкодованого податку за звітний період і надіслати її на адресу Держказначейства. І тільки за умови, що сума, зазначена в рішенні суду, і сума з довідки податківців співпадуть, орган Держказначейства перерахує відсуджених грошові кошти на рахунок платника податків. Якщо ж ці суми не співпадуть, податківці повинні погоджувати їх з платником податків або ж знову звернутися до суду (пункт 3.3 Порядку).
У результаті виходить, що вступили в законну силу рішення суду більше не є безперечним підставою для перерахування бюджетної заборгованості на рахунок позивача-платника податків.
І де в такому випадку, питається, гарантована частиною 5 статті 124 Конституції України обов'язковість виконання рішень суду на всій території України і як бути з Законом "Про виконавче провадження" і частиною 2 статті 19 Конституції України?
Антиконституційність положень розділу 3 Порядку в наявності.
По-перше, компетенція державних органів встановлюється виключно законами України, що підтверджується частиною 2 статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. З положень частини 2 статті 19 Конституції України випливає, що зміст підзаконного акта, прийнятого ДПАУ і Держказначейства, не повинно суперечити чинному законодавству України. Тобто такий підзаконний акт не може встановлювати правила, не передбачені або суперечать законам. У нашому ж випадку спільний Порядок ДПАУ і Держказначейства встановлює абсолютно нові правила в частині виконання рішень суду, які відверто суперечать положенням чинного законодавства України.
По-друге, виходячи з системного аналізу норм частини 5 статті 124 Конституції України, частини 2 статті 11 Закону "Про судоустрій України" та частини 2 статті 14 КАС, що вступили в законну силу рішення суду повинні виконуватися без будь-яких застережень, як то узгодження і коригування.
КОВАЛЬ Олександр - юрист, м. Харків
|
портал
