 Згідно з частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність угоди (укр. - "правочин") прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує її дійсність на підставах, встановлених законом, така угода може бути визнана судом недійсною (оспорювана угода).
Із зазначеної норми Цивільного кодексу України випливає, що:
- з позовом про визнання угоди недійсною може звернутися як сторона такої угоди, так і інша заінтересована особа, яка не є стороною угоди;
- угода може бути визнана судом недійсною, якщо вона не відповідає вимогам закону.
У даній публікації мова піде про деякі аспекти застосування частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України господарськими судами України при вирішенні відповідних спорів.
Хто може бути позивачем?
Як зазначалося вище, частина третя статті 215 Цивільного кодексу України передбачає, що позов про визнання угоди недійсною може бути поданий до суду як стороною угоди, так і не є стороною угоди іншим зацікавленим особою.
Причому зазначене положення Цивільного кодексу України не уточнює, в чому саме повинна проявлятися зацікавленість особи, яка не є стороною угоди.
Чи означає це, що будь-яка особа, якій по якимось причинам не сподобалася угода, укладена між іншими особами, може визнати її недійсною, звернувшись в господарський суд на підставі частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України з відповідним позовом?
Ознайомившись з деякою часткою судової практики, можна прийти до висновку, що особа, яка не є стороною угоди, не завжди має право звернутися до господарського суду з позовом про визнання такої угоди недійсною. При цьому господарські суди виходять з наступного.
Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для застосування передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Частина перша статті 2 Господарського процесуального кодексу України, що господарський суд відкриває справи, зокрема, за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Зіставивши зазначене в попередніх двох абзацах з положенням частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, зміст якої наводилось раніше, можна прийти до висновку, що особа, яка не є стороною угоди, може звернутися до господарського суду з позовом про визнання такої угоди недійсною лише за умови, що ця угода порушує або оскаржує його законні права та охоронювані законом інтереси.
Як приклад безпідставного звернення особи, яка не є стороною угоди, в господарський суд, відповідно до частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, з позовною заявою про визнання відповідної угоди недійсною можна навести таку ситуацію.
Між відділенням Фонду державного майна України (Відділення) і деякими підприємством (Підприємство-1) був укладений договір купівлі-продажу нежитлового приміщення. Інше підприємство (Підприємство-2) з яких-небудь причин вирішив визнати цей договір недійсним, у зв'язку з чим, посилаючись на частину третю статті 215 Цивільного кодексу України, звернулося до господарського суду з відповідною позовною заявою, в якій вказав, що оспорюваний договір не відповідає вимогам законодавства України.
Господарські суди всіх трьох інстанцій відмовили Підприємству-2 в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним укладеного між Відділенням і Підприємством-1 договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, мотивуючи тим, що Підприємство-2 не довело факту порушення або оспорювання його прав і охоронюваних законом інтересів при укладанні між Відділенням і Підприємством-1 зазначеного договору. При цьому суди вказали також на те, що оспорюваний договір відповідає вимогам законодавства України.
Що являють собою "умови закону"?
Як зазначалося раніше, згідно з частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України, угода може бути визнана судом недійсною, якщо вона не відповідає вимогам закону.
Крім того, частина перша статті 215 Цивільного кодексу України встановлює, що підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою-третьою, п'ятої та шостої статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої-третьої, п'ятої та шостої статті 203 Цивільного кодексу України:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника угоди має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- угода, чинена батьками (усиновителями), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх або непрацездатних дітей.
Таким чином, угода може бути визнана судом недійсною, якщо вона не відповідає як вимогам, встановленим частин першої-третьої, п'ятої та шостої статті 203 цього Цивільного кодексу України, тобто вимогам цивільного законодавства, так і якщо вона не відповідає іншим вимогам закону.
При цьому Цивільний кодекс України чітко не вказує, яким саме іншим умовам закону не повинна відповідати угода, щоб вона могла бути визнана судом недійсною.
Проаналізувавши деякий обсяг судової практики, можна констатувати, що практично будь-яке порушення законодавства України, допущене при укладенні угоди, за певних обставин може бути підставою для визнання її недійсною.
Наприклад, господарські суди всіх трьох інстанцій задовольнили позовні вимоги якогось товариства з обмеженою відповідальністю (Товариство) до будівельної компанії (Компанія) і визнали недійсним договір генерального підряду на проектування офісний-складський бази, укладений між зазначеними юридичними особами.
При цьому суди, посилаючись на статті 203 і 215 Цивільного кодексу України, виходили, зокрема, з того, що при укладанні між Суспільством і Компанією договору генерального підряду на проектування офісний-складський бази закінчився термін дії ліцензії на право займатися таким видом господарської діяльності, як будівельна діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж), яка була видана Компанії Державним комітетом України з будівництва та архітектури. У зв'язку з цим зазначений договір на момент його укладення не відповідав вимогам закону, а саме - пункту 30 частини першої статті 9 Закону України "Про ліцензування деяких видів господарської діяльності", який передбачає, що ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності: будівельна діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж).
Також господарські суди на підставі частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України визнають недійсними угоди, укладені з порушенням процедури їх укладення.
Мова йде про договори купівлі-продажу, укладення яких регулюється певними законами України та прийнятими на їх підставі підзаконними актами.
Як приклад таких договорів можна вказати договори купівлі-продажу арештованого майна, порядок укладення яких встановлено Законом України "Про виконавче провадження" і Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 1999 року № 42/5, або ж договору купівлі-продажу товарів, робіт, послуг, порядок укладення яких встановлено Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".
Позивачами у справах про визнання недійсними зазначених у попередньому абзаці договорів є, як правило, не стали переможцями учасники тих або інших торгів.
Судова практика свідчить, що ймовірність визнання відповідного договору недійсним досить висока. При цьому господарські суди виходять, як правило, з того, наскільки значним було порушення законодавства України при укладенні договору і як це порушення вплинуло на результат торгів.
Іншими словами, якщо сам по собі договір купівлі-продажу відповідає вимогам законодавства України, але при його укладанні були допущені порушення, які вплинули на права і обов'язки іншої особи (інших осіб), то такий договір може бути визнаний недійсним за позовом такої особи (таких осіб).
Чи є визначеність?
Проте судова практика застосування частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, з якою вдалося ознайомитися на момент написання даної публікації, не дала відповіді на питання, які, по суті, є однаковими:
- чи підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання угоди недійсною, пред'явлені особою, яка не є стороною угоди, у випадках, коли угода не порушує і/або не заперечує права та охоронювані законом інтереси цієї особи, але при цьому не відповідає вимогам законодавства України;
- чи підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання угоди, укладеної з порушенням процедури укладання, недійсною, пред'явлені особою, яка не є стороною угоди, у випадках, коли відповідне порушення не вплинуло на укладення угоди.
Залишається дочекатися відповідної судової практики...
ГРАФСЬКИЙ Михайло - юрист, м. Київ
|
портал
