 Розглянемо досить незвичайний в практиці випадок звернення податкової служби до суду із заявою про розкриття банківської таємниці щодо юридичної особи. А також проаналізуємо порядок, процесуальні моменти і обсяг розкриття банківської таємниці за вимогою органів податкової служби, при цьому також зазначимо порушення, допущені податковою службою при подачі заяви про розкриття банківської таємниці.
Спочатку необхідно відзначити наявність колізії норм, які регулюють порядок розкриття банківської таємниці за вимогою органів податкової служби. Так, пунктом 4 частини 1 статті 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що інформація щодо юридичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками органам податкової служби на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу.
Водночас пунктом 5 статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" визначено, що органи податкової служби мають право безоплатно одержувати від комерційних банків на підставі рішення суду довідки та/або копії документів про обсяг та обіг коштів на рахунках, у тому числі про ненадходження в установлені терміни валютної виручки від суб'єктів підприємницької діяльності.
Таким чином, банківська таємниця підлягає розкриттю у відповідності з Законом України "Про банки і банківську діяльність" на письмову вимогу органів податкової служби, а у відповідності з Законом України "Про державну податкову службу в Україні" - на підставі рішення суду.
У нашому випадку податкова служба звернулася до суду із заявою про розкриття банківської таємниці. З чим ми згодні, оскільки зміни в Закон України "Про державну податкову службу в Україні" щодо порядку розкриття банківської таємниці за рішенням суду були внесені Законом України "Про внесення змін у деякі законодавчі акти України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист) від 12 січня 2005 року. Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень зазначеного Закону, до приведення законів та інших нормативно-правових актів у відповідність до цього Закону вони застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.
Отже, порядок розкриття банківської таємниці за вимогою органів податкової служби, передбачений Законом України "Про банки і банківську діяльність", застосовується в частині, що не суперечить Закону від 12 січня 2005 року. Тобто органи податкової служби мають право отримувати інформацію, що містить банківську таємницю, тільки на підставі рішення суду.
Визначившись з порядку розкриття банківської таємниці за вимогою органів податкової служби, зазначимо процесуальні порушення, допущені податковою службою при подачі заяви про розкриття банківської таємниці.
Порядок розгляду судом справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб, передбачений головою 12 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК).
Першим процесуальним порушенням, допущеним податковою службою при зверненні до суду із заявою про розкриття банківської таємниці, була подача заяви з порушенням правил підсудності. Статтею 287 ЦПК передбачено, що заява про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи, у випадках, встановлених законом, подається до суду за місцезнаходженням банку, який обслуговує така юридична або фізична особа. Однак податкова служба звернулася до суду за місцезнаходженням філії банку, що обслуговує юридична особа.
Не викликає сумніву те, що банк і філія банку - це різні суб'єкти за своїм правовим статусом. Відповідно до статті 1 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банк - це юридична особа, яка від свого імені здійснює банківську діяльність, а філія банку - це відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені банку.
Можемо припустити, що даний момент був відомий фахівців податкової служби і заява вони свідомо подавали до суду за місцезнаходженням філії банку, оскільки філія банку перебував у тому ж місті районі (міста), і податкова служба. Банк же знаходився в іншій області, і це, ймовірно, організаційно ускладнювало подачу заяви і подальша участь фахівців податкової служби в розгляді справи в суді. Таким чином, заява про розкриття банківської таємниці було подано податковою службою з порушенням правил підсудності за місцезнаходженням філії банку, а не за місцезнаходженням банку.
Безпосередньо зміст заяви про розкриття банківської таємниці не відповідало вимогам, передбаченим статтею 288 ЦПК. Зокрема, пунктом 4 статті 288 ЦПК встановлено, що заява про розкриття банківської таємниці повинно містити обґрунтування необхідності й обставини, у зв'язку з якими вимагається розкриття інформації, яка містить банківську таємницю щодо особи, зі вказівкою положень законів, які надають відповідні повноваження, або порушених прав та інтересів.
Заява податкової служби містив посилання на частину 2 статті 2 Закону України "Про державну податкову службу в Україні", якою передбачено завдання податкової служби щодо здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, і посилання на пункт 5 статті 11 зазначеного Закону, яким передбачено право на отримання інформації, яка містить банківську таємницю за рішенням суду.
Проте в заяві не вказано основний момент: у зв'язку з якими конкретно обставинами податкова служба звернулася в суд для розкриття банківської таємниці. Виходячи зі змісту заяви виходило, що податкова служба звернулася в суд за відсутності будь-якої необхідності для розкриття банківської таємниці, а метою подання заяви була реалізація права податкової служби на отримання інформації, яка містить банківську таємницю.
Зміст заяви про розкриття банківської таємниці також не відповідало вимогам пункту 5 статті 288 ЦПК про те, що заява повинна містити обсяг (межі розкриття інформації, що містить банківську таємницю, і мета її використання. У заяві не була зазначена мета використання банківської таємниці, а обсяг розкриття інформації був визначений наступний: дебетові та кредитові обороти; назви контрагентів та їх коди ЄДРПОУ; призначення платежів; дати та суми платежів.
Однак, згідно з пунктом 5 статті 11 Закону "Про державну податкову службу в Україні", органи податкової служби мають право отримувати на підставі рішення суду інформацію про оборот і обсяги коштів на рахунках. Тобто вказаною нормою Закону не передбачено, що податкова служба за розкриття банківської таємниці має право отримувати дані про контрагентів особи, щодо якої розкривається банківська таємниця, їх коди ЄДРПОУ, інформацію про призначення платежів.
Більш того, статтею 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено порядок розкриття банківської таємниці. Відповідно до частини 4 зазначеної статті Закону, банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені в документах, угодах та операціях клієнта.
Необхідно відзначити наявність суперечностей між вказаною нормою і абзацу 1 пункту 3.5 Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затверджених постановою Правління НБУ № 267 від 14 липня 2006 року. Відповідно до зазначеного пункту Правил, банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо вона вказана в документах, угодах та операціях клієнта, якщо інше не зазначено в дозволі клієнта іншого банку або вимозі, рішення (постанови) суду.
Однак частиною 4 статті 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність" не передбачено будь-яких винятків, при яких банк має право розкрити інформацію про клієнтів іншого банку. У зв'язку з чим при визначенні обсягу розкриття банківської таємниці необхідно звертати увагу суду і банку на неприпустимість розкриття інформації щодо назв контрагентів клієнта банку та їх кодів ЄДРПОУ. При цьому ми припускаємо, що контрагенти клієнта банку є клієнтами іншого банку.
Також слід зазначити, що абзац 1 суперечить абзацу 2 пункту 3.5 Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, яким передбачено, що при наданні інформації стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу банк надає інформацію про рух коштів на рахунках клієнта без вказівки контрагентів по операціях. Таким чином, абзацом 1 встановлено, що банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, якщо інше не передбачено рішенням суду. Тобто за рішенням суду можуть зазначатися контрагенти клієнта банку, а абзацом 2 передбачено, що при розкритті інформації про клієнта банк не вказує його контрагентів по операціях.
Тому в даному випадку необхідно застосовувати імперативну норму, передбачену частиною 4 статті 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність", згідно з якою банку заборонено при розкриття банківської таємниці надавати інформацію про клієнтів іншого банку без будь-яких винятків із цього правила.
Таким чином, у заяві податкової служби обсяг розкриття банківської таємниці був зазначено з порушенням частини 4 статті 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та пункту 5 статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні".
Таким порушенням, допущеним податковою службою, було підписання заяви не уповноваженою посадовою особою податкової інспекції. У заяві було зазначено, що вона підписана начальником податкової інспекції, і додавалася копія відповідного наказу про призначення. Однак у місці підписання заяви перед назвою посади стояла похила риска, а це означає, що заява підписана не начальником інспекції, а особою, посада і прізвище якого не вказані.
Більш того, згідно з пунктом 5.23 Національного стандарту України "Уніфікована система організаційно-розпорядчого документації. Вимоги до оформлення документів ДСТУ 4163-2003", затвердженого наказом Держспоживстандарту України № 55 від 7 квітня 2003 року, підпис складається з назви посади особи, яка підписує документ, особистого підпису, ініціалів та прізвища. У разі відсутності посадової особи, підпис якого зазначено в документі, документ підписує особа, що виконує його обов'язки, або його заступник. У такому випадку обов'язково вказується посада та прізвище особи, яка підписала документ (зміни вносяться рукописним або машинодруком). Підписувати документ з приводом "за" або ставити правобічну похилу риску перед назвою посади не дозволяється.
У запереченнях на заяву також було звернено увагу суду на вказане порушення. У суді було встановлено, що дійсно заява підписана не начальником інспекції, а його заступником. Регламент податкової інспекції, що визначає повноваження посадових осіб податкової інспекції, не передбачав права заступника начальника податкової інспекції звертатися до суду з якими-або заявами. У зв'язку з цим заяву податкової служби про розкриття банківської таємниці було залишено судом без розгляду.
Незважаючи на те що заяву було залишено судом без розгляду, можемо припустити, що інші вищезазначені порушення, допущені податковою службою у частині відсутності обґрунтування необхідності розкриття та цілей використання банківської таємниці, були підставою для відмови в задоволенні заяви. Або в зв'язку з порушенням правил підсудності заяву підлягало повернення податкової служби (до відкриття провадження по справі) або направлення на розгляд до іншого суду (після відкриття провадження у справі).
Отже, узагальнюючи аналіз заяви податкової служби про розкриття банківської таємниці, особливу увагу необхідно звернути на наступні моменти:
- заява подається до суду за місцезнаходженням банку, а не філії банку;
- заява повинна містити обґрунтування необхідності (причини) розкриття банківської таємниці і мета її використання;
- при визначенні обсягу розкриття банківської таємниці щодо конкретної юридичної особи забороняється розкриття інформації про його контрагентів;
- заява має бути підписана уповноваженою посадовою особою податкової служби.
НИКУЛЬНИКОВ Дмитро - адвокат адвокатської контори "ПРАВІС", м. Донецьк
|
портал
