Потенційна можливість виникнення значної кількості судових суперечок з цього приводу може поставити під сумнів публічну достовірність векселів як цінних паперів. З практичної точки зору це може негативно позна- читися на кредиті довіри зацікавлених суб’єктів цивільних відносин до цінних паперів взагалі і векселів зокрема. Адже загальним призна- ченням цінних паперів є додання універсальної оборотоздатності і гарантованої здійсненності посвідченим ними майнових прав, забез- печуваним і контрольованим з боку держави особливим чином. А це, у свою чергу, може негативно вплинути на загальний інвестиційний клімат в Україні і позначитися на динамічності функціонування рин- ку цінних паперів і економіки в цілому. Насамкінець розглянемо цінний папір, який не відповідає ви- могам законодавства внаслідок недотримання необхідних рекві- зитів і форми, з погляду можливості визнання його борговим до- кументом, який встановлює майнове право, характер і обсяг якого виражений у його змісті. У зв’язку з цим постає питання, чи може оформлення цінного папера (при недотриманні вимог закону щодо його форми чи реквізитів) вважатися підставою виникнення від- носин, що підлягають регламентації відповідно до положень за- гальних норм цивільного (зокрема, зобов’язального) права? Адже документ може набути характеру цінного папера як об’єкта цивіль- них прав тільки за умови дотримання необхідних форми і рекві- зитів, а також його належного випуску (видачі) першому набувачу. При визнанні документа цінним папером на відносини, що вини- кають у результаті його оформлення і емісії, поширюється правовий режим, який істотно відрізняється від порядку правового регулю- вання, обумовленого загальними положеннями зобов’язального права. Правовий режим цінних паперів характеризується вико- ристанням своєрідного з точки зору його комбінованості комплексу правових засобів, установлених не тільки загальними положеннями зобов’язального і речового права, але і спеціальними нормами.

Поки документ не буде переданий першому набувачеві, правовід- носини, об’єктом яких він є як цінний папір, не виникнуть. Якщо належним чином оформлений цінний папір не переданий першому набувачеві, останній не набуде посвідчених ним майнових прав (як правило, прав вимоги). Без здійснення цих дій немає підстав вважати правочин укладеним, а тому і емісійно-посвідчувальні правовідносини в цьому разі не виникнуть. Виходячи з цього, документ, який міг би визнаватися цінним папером, при дотриман- ні вимог закону щодо встановлених для його видової конструкції реквізитів і форми, не може посвідчувати факт виникнення май- нового права, порядок здійснення якого регламентується загаль- ними положеннями зобов’ язального права. Разом з тим, з метою недопущення порушення законних прав і інтересів суб’єктів роз- глядуваних відносин доцільно правові наслідки неможливості віднесення документа до цінних паперів закріпити більш виразно на законодавчому рівні. Зазначені правові наслідки повинні поля- гати у визнанні правочину по оформленню цінного папера з пору- шенням вимог законодавства щодо їхньої форми і реквізитів нік- чемним. Визнання цінного папера, що не відповідає вимогам законо- давства щодо форми і реквізитів, документом, оформлення якого має наслідком встановлення і регламентацію відповідних відносин за загальними правилами зобов’язального права, є неможливим й у разі, коли розглянутий документ був не тільки оформлений, але і випущений в оборот. При цьому необхідно враховувати наступне. Будь-яке майнове право, при його встановленні за допомогою оформлення і емісії цінного папера, має значні розходження по- рядку, способів, прийомів його регламентації, що в сукупності визначають його правовий режим, порівняно з порядком правово- го регулювання аналогічних відносин, заснованих на положеннях договору.

Наприклад, правовий режим облігації чи іншого борго- вого цінного папера (а відтак і посвідченого ними майнового права) значно відрізнятиметься від порядку правового регулюван- ня боргових відносин, що виникли на підставі укладення договору позики. Однак договір як універсальний правовий засіб і в механіз- мі регулювання емісійно-посвідчувальних відносин також відіграє важливу, але дещо іншу роль. Адже механізм випуску в цивільний оборот цінних паперів масових емісій, як зазначалося, характери- зується установленням відповідних договірних відносин між емітентом і першим набувачем. Зміст договорів, за допомогою яких здійснюється перше розміщення випуску цінних паперів масових емісій, визначають права й обов’язки емітента-боржника і первіс- ного кредитора — першого набувача документа і посвідчених ним майнових прав. У цьому разі правовий інтерес першого набувача прав на цінний папір до нього визначається не тільки характером і змістом посвідченого ним майнового права, але і правовим режимом цінного папера як конститутивного документа. При встановленні майнового права на підставі загальних положень зобов’язального права воно набуває лише значення одного з елементів змісту до- говору. При цьому правовий інтерес управоможеної особи визна- чається в першу чергу характером і змістом розглянутого майно- вого права, а документ, у якому воно формалізоване, не має конститутивного значення (як цінний папір), а є лише доказом виник- нення певних відносин. Крім того, договір може вважатися укла- деним тільки в разі досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами договору, а для реальних договорів ще й виходячи з фак- ту передачі речі чи здійснення інших дій, необхідних для його визнання укладеним. За таких обставин немає підстав вважати досягнутою згоду сторін за всіма істотними умовами договору, зокрема неузгодженим постає його предмет. Предметом договору в розглянутому випадку є передача цінного папера емітентом пер- шому набувачеві як специфічного об’єкта-інструмента посвідчення майнових прав.

Розгляд посвідченого цінним папером майнового права як самостійного змістовного елемента аналізованого дого- вору, без врахування наміру сторін установити відповідні права й обов’язки щодо цінного папера, не відповідає суті відносин сторін. З цього випливає, що згода стосовно установлення для майнового права, яке повинно було б становити зміст цінного папера (якби не вказані порушення форми і реквізитів), загального порядку його правової регламентації, передбаченого положеннями зобов’ язального права, емітентом і першим набувачем не досягнуто. Виходячи з цього, і щойно оформлений документ, і вже випущений в цивільний оборот, за умови недотримання положень законодавства України щодо їх форми і реквізитів, не можуть розглядатися як втілення конструкції цінного папера. Разом з тим, стосовно цінних паперів (беручи до уваги умовність застосування цього терміна стосовно документів, що не набули цього значення), взамін передачі яких емітент отримав відповідний майновий еквівалент, документ підля- гає розгляду як доказ наявності відповідного боргу. Отже, в цьому разі слід виходити з того, що вказаний правочин може розглядатись як доказ існування певних відносин (зокрема, по передачі грошей в оплату цінного папера), але не може визна- ватися свідченням виникнення емісійно-посвідчувальних відно- син. Тому на практиці можливі судові суперечки, предметом яких є вимога зацікавленої сторони (набувача документа) про розгляд цінного папера, оформленого і випущеного в цивільний оборот з порушенням аналізованих обов’язкових вимог, як документа, що є підставою виникнення певних зобов’язальних відносин відповід- но до загальних положень зобов’язального права. Це найчастіше стосується боргових цінних паперів (наприклад, векселів, обліга- цій, ощадних сертифікатів), що можуть дорівнюватися в цьому випадку до договору (чи боргової розписки), який підтверджує факт передачі відповідної грошової суми. Проблемним є питання визначення можливості врахування вагомості правової інформації, що становить його «реквізитний склад» (за всієї умовності засто- сування такого словосполучення стосовно документа, що не є цінним папером). Адже емітент в односторонньому порядку мав намір підпорядкувати документ правовому режиму документарних цінних паперів, аналогічні наміри були і в першого набувача прав на нього. Тож слід визнати, що врахування всіх без винятку умов випуску цінних паперів, визначених у реквізитах такого докумен- та, є недоцільним. Т

акий документ може розглядатися лише як простий доказ факту передачі грошової суми, що становить номі- нал цінного папера, свідчити на користь її повернення і не може змусити зобов’язану сторону — «емітента» — сплачувати відсотки або вчиняти інші дії, які повинні були здійснюватись у межах емісійно-посвідчувальних відносин, що так і не виникли. Повер- нення такої суми повинно розглядатись відповідно до положень про зобов’язання, що виникають у зв’язку з набуттям або збере- женням майна без достатньої правової підстави, які передбачені ст. 1212 ЦК України. Адже правовідносини, на виникнення яких була спрямована воля емітента і першого набувача прав на цінні папери, так і не виникли. А тому гроші або інші цінності, отримані емітентом внаслідок емісії документарного цінного папера, який не відповідає вимогам законодавства, набуті ним безпідставно. А відтак емітент постає як особа, що отримала відповідне майно безпідставно, тож він має повернути його власнику (першому на- бувачеві прав на документарний цінний папір). Вказане недоговір- не зобов’язання емітента перед першим набувачем прав на цінний папір виникає в разі, коли підстава набуття такого майна (невизнання документа, в оплату якого були передані кошти, цінним папером) згодом відпала. Таким чином, розглянуті положення ч. 2 ст. 196 ЦК України, виходячи з буквального тлумачення диспозиції цієї норми (на від- міну від аналогічних положень ЦК Російської Федерації), не визначають недійсності односторонньо-управоможуючого правочи- ну, формою якого є сертифікат цінного папера. Це пояснюється передусім прагматичними міркуваннями, адже на практиці враху- вання значущості одного і того ж правового явища як об’єкта цивільних прав і водночас як форми правочину може призвести до непередбачуваних наслідків. Усвідомлення ж інструментального призначення цінних паперів у механізмі захисту прав і законних інтересів суб’єктів емісійно-посвідчувальних відносин вимагає врахування і розмежування на практиці правочину по оформленню цінних паперів і юридично вагомих дій, на підставі яких здійс- нюється їх емісія.

З огляду на те, що в механізмі встановлення майнових прав, посвідчених цінними паперами індивідуальних емісій, зустрічний односторонній акт прийняття цінного папера не формалізується в окремому документі, недійсним слід визнавати сам документ, законодавчо визначивши його нікчемність. Цінні папери масових емісій характеризуються відносним розмежуван- ням одностороннього акта формалізації майнового права емітентом і їх розміщення шляхом укладення відповідного емісійного дого- вору.

Таким чином, у характерному для них механізмі захисту визнання нікчемним самого цінного папера при його характерис- тиці як форми виразу одностороннього правочину емітента слід відмежовувати від недійсності емісійного правочину. Нікчемність цінного папера, беручи до уваги обстоюване його значення, завж- ди, в усіх без винятку випадках призводить до визнання емісійно- посвідчувальних відносин такими, що не виникли. Визнання не- дійсним емісійного правочину, як правило, не призводить до не- можливості виникнення емісійно-посвідчувальних правовідносин з приводу вказаних цінних паперів одного емітента в майбутньому між їх емітентом та іншим набувачем прав на них. Наприклад, купівля пакета облігацій за договором, який був вчинений емітен- том під впливом насильства (ст. 231 ЦК України), або з боку пер- шого набувача прав був укладений юридичною особою, що не мала права його вчиняти (ст. 227 ЦК України), або з порушенням інших вимог законодавства, не призводить до визнання недійсності цих облігацій при їх розгляді в досліджуваному значенні.

Не призводить до недійсності відповідної видової конструкції цінних паперів масових емісій і визнання недійсним правочинів, що опосередковують їх участь у цивільному обороті. Уявімо, на- приклад, що пакет документарних цінних паперів масових емісій (акцій, облігацій, депозитних сертифікатів тощо) був проданий неповнолітньою особою, фізичні дані якої не дають змоги роз- пізнати її неповноліття, на вторинному, неорганізованому ринку цінних паперів іншій особі (що не заборонено) без необхідної в цьому випадку згоди її батьків або інших законних представників. З одного боку, як вчинений за межами обсягу дієздатності непов- нолітнього, за позовом заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі положень ч. 2 ст. 222 ЦК України. А з другого боку, відповідно до положень ч. 1 вказаної статті, такий правочин може бути згодом схвалений батьками або іншими представниками неповнолітньої особи в порядку, визна- ченому ст. 221 ЦК України. Не призводить до недійсності самого цінного папера у значенні форми виразу односторонньо-управо- можуючого правочину і визнання недійсним не тільки договорів, але і відповідних односторонніх правочинів, предметом яких є відповідні дії стосовно цінних паперів. Наприклад, визнання не- дійсним заповіту, який укладався стосовно майна, серед складу якого є і цінні папери, не призводить до недійсності останніх. Вони можуть і надалі брати участь у цивільному обороті аж до моменту їх погашення чи припинення посвідчених ними майнових прав з інших підстав (наприклад, майнові і особисті немайнові права, посвідчені акціями, можуть припинитися внаслідок банкрутства АТ, що є їх емітентом). Викладене свідчить на користь визнання цінних паперів уні- кальним для приватноправової сфери суспільних відносин багато- функціональним і універсальним об’єктом-інструментом, значу- щість якого як оборотоздатної форми односторонньо-управомо- жуючого правочину емітента дає змогу забезпечувати не лише всі можливі аспекти здійснення посвідчених ними майнових прав.

Можливість окремого визнання недійсними не тільки емісійних договорів та інших правочинів, що забезпечують їх участь у цивіль- ному обороті, але й односторонньо-управоможуючого правочину, що його вчиняє емітент, формою якого постає сертифікат цінного папера або глобальний сертифікат, дає змогу забезпечити належний рівень захисту прав і законних інтересів всіх (включаючи емітен- та) суб’єктів емісійно-посвідчувальних відносин. А це, у свою чергу, сприяє досягненню найважливішої ідеальної мети функціо- нування механізму правового регулювання емісійно-посвідчуваль- них відносин — забезпечення безперешкодного здійснення май- нових прав, посвідчених цінними паперами і, як наслідок, уста- новлення підвищеного кредиту довіри всіх зацікавлених суб’єктів до цього унікального об’єкта-інструмента.