Суб’єктивне право може розглядатися як міра можливої поведінки суб’єктів цивільного права тільки з моменту його набуття управоможеною особою за умови виника- ючого одночасно з ним обов’язку зобов’язаної особи, що корес- пондується йому. Нарешті, відповідно до положень емісійної теорії для виник- нення посвідчених цінними паперами майнових прав документ має бути випущений емітентом в обіг. Ця теорія є обґрунтованою лише частково, оскільки аргументація її прихильників не враховує всієї сукупності юридичних фактів, настання яких необхідне для виникнення в цивільному обороті цінного папера як об’єкта-інструмента посвідчення майнових прав. Зокрема, її положення не беруть до уваги правового значення акта оформлення цінного па- пера (у наведеній термінології прихильників теорії креації — його створення). Таким чином, вирішення проблеми визначення момен- ту виникнення майнових прав, посвідчених цінними паперами, слід вбачати в одночасному урахуванні положень креаційної та емісійної теорій. Беручи до уваги той факт, що вони ґрунтуються на односто- ронньому характері правочинів, укладення яких опосередковує досліджуваний механізм правовстановлення, розглянемо значення цінних паперів у ньому докладніше, із залученням сучасних цивілістичних підходів до розв’язання поставлених проблем. Односторонні правочини відіграють важливу роль у механізмі цивільно-правового регулювання, а їх особливості були і залиша- ються предметом розгляду в цивілістичній літературі. Зокрема, В. Ф. Яковлєв звертає увагу на їх значення не тільки «для регулю- вання відносин, що виникають з правочинів», але і для виникнення правовідносин . В. С. Толстой запропонував поділ односторонніх правочинів на правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняю- чі і такі, що породжують правові наслідки кількох видів . З ураху- ванням цієї пропозиції юридично значущі дії по оформленню і емісії цінних паперів доцільно розглядати як правоутворюючі правочини.

Слід зазначити, що правоутворюючі правочини підля- гають розгляду стосовно їх співвідношення з категорією більш високого рівня узагальнення з точки зору її змістовно-структурно- го наповнення — механізмом правоустановлення. І хоча терміни «правоутворення» і «правоустановлення» морфологічно спорід- нені, аналізовані словосполучення доцільно надалі застосовувати в авторській інтерпретації їх лексичної побудови, а не зводити їх до єдиного «знаменника» — право «установлення» чи право «утворення ». Звернення до категорії «механізм правоустановлення», термінологічно усталеної у теорії права, в цивілістичних дослідженнях, гадаємо, є виправданим. Її застосування дає змогу роз- глядати правоутворюючі правочини не лише як одиничний юри- дичний факт, але й дослідити їх значущість у загальній системі інших структурних елементів механізму правоустановлення в поєд- нанні з іншими їх різновидами, виходячи з динаміки опосередкову- ваних ним функціонально-системних зв’язків. З урахуванням ос- новних положень односторонньо-правочинної теорії виникнення майнових прав, посвідчених цінними паперами, дослідженню пе- редусім підлягають правоутворюючі односторонні правочини. Правочин, як і будь-який інший юридичний факт, реалізує пе- редбачену в нормах права і правосуб’єктності можливість виник- нення прав і обов’язків . Їх значення полягає в окремих загально- цивілістичних механізмах правоустановлення, кінцевим результа- том функціонування яких є встановлення відповідних видів цивіль- них правовідносин. Воно може бути різним. У ході встановлення одних правовідносин односторонній правочин може мати автоном- не значення, оскільки для виникнення правових наслідків, на які він був спрямований, досить одного факту його вчинення. До них О. М. Денисевич відносить відказ від суб’єктивного права влас- ності (derelictio) (ст. 347 ЦК України, ст. 236 ЦК РФ), наводячи як приклад публічне викидання грошей .

Положення цих статей є аналогічними, однак містять окремі розбіжності. Зокрема, ч. 2 ст. 347 ЦК України стосовно більшості різновидів майна, що може бути об’єктом права власності, визначає необхідними і достатніми для юридичної значущості такої відмови лише заяви власника про це або вчинення інших (конклюдентних) дій, що свідчать про це. Виняток був зроблений стосовно майна, права на яке підлягають державній реєстрації. Відмова від права власності на таке майно набуває чинності за умови наявності юридичного складу — вчи- нення дій, що свідчать про це, і додаткового юридичного фак- ту — внесення за заявою власника відповідного запису до держав- ного реєстру. Аналогічна схема повинна бути застосована і щодо відмови від права власності на цінні папери, адже вони визнаються об’єктом права власності. Така відмова є маловірогідною, але все ж стосовно пред’явницьких (документарних) і ордерних цінних паперів підлягають застосуванню положення ч. 1, 2 ст. 347 ЦК України. Що ж до інших їх різновидів (наприклад, іменних до- кументарних, а також бездокументарних цінних паперів), права на які також враховуються у відповідних реєстрах реєстроутримувача- ми або зберігачами відповідно, за аналогією закону слід застосову- вати положення ч. 3 ст. 347 ЦК України. Аналогічна норма ЦК РФ визначає дещо інший механізм відмови від права влас- ності — без розподілу майна, що може бути його об’єктом, на окремі категорії залежно від обов’язковості реєстрації прав на нього. Від- мова від права власності згідно з положеннями ч. 2 ст. 236 ЦК РФ не призводить до припинення прав і обов’язків власника щодо від- повідного майна до моменту набуття на нього прав. Таким чином, для надання розглядуваному односторонньому акту юридичної значущості ці положення у всіх випадках визначають необхідність наявності юридичного складу. Його елементами є відмова від права власності з боку власника і зустрічний односторонній вольовий акт його прийняття іншою особою. З огляду на те, що розглянуті ме- ханізми фактично доповнюють один одного, найоптимальнішим було б доповнити кожен із них нормативними положеннями, яких бракує, і закріпити їх у обох вказаних кодексах. Випуск цінного папера в цивільний оборот як односторонній правочин пропонує розглядати М. І. Брагінський .

Аналізуючи особливості односторонніх правочинів, Б. Б. Черепахін зазначав, що «сама можливість їх учинення визначається наявністю в особи певного права, наслідком реалізації якого і є односторонні право- чини» . М. О. Гурвич таку можливість реалізації «права на одно- стороннє волевиявлення» (в його інтерпретації) пропонує розгля- дати в межах правоутворюючих правоможностей . Останні, з точки зору С. С. Алексєєва, «характеризують правові можливості особи на початковій стадії розвитку суб’єктивного права» . Ме- ханізм установлення емісійно-посвідчувальних правовідносин потребує від осіб, які, відповідно до законодавства України, можуть бути віднесені до категорії емітентів, зважати на специфіку реалі- зації таких правоутворюючих правоможностей. Адже належним чином оформлений емітентом у односторонньому порядку і ще не випущений у цивільний оборот цінний папір може лише умовно визнаватися повноцінним об’єктом-інструментом посвідчення май- нових прав, оскільки в цей момент майнове право вже формалізо- ване в документі, а обов’язок, що становить його корелят, ще не виник, бо документ ще не переданий управоможеній особі. В дореволюційній правовій літературі була обґрунтована мож- ливість існування так званих «безсуб’єктних прав» . Автор цієї про- позиції В. М. Хвостов зауважував, що «якщо кожне суб’єктивне право, як сфера влади, принципово припускає яку-небудь особу як носія цієї сфери влади, то цим не виключається можливість існу- вання безсуб’ єктних прав» . При цьому правник цілком доказово обстоював, що такий стан не може тривати невизначено довго. Він можливий тільки як нетривалий, тимчасовий і перехідний стан (суб’єктивного) права в «очікуванні» майбутнього управоможеного суб’єкта. Як приклад безсуб’єктного стану (суб’єктивного) права правник наводив так звану «лежачу спадщину». Цим терміном у той час називали (а інколи в доктрині називають і дотепер) майно, що становить склад спадщини в той проміжок часу, коли спадкодавець за законом або заповідач уже помер, спадщина відкрита, але спад- коємці ще не набули спадкових прав.

Аналогічна ситуація виникає і в розглядуваному механізмі встановлення емісійно-посвідчуваль- них відносин до момента вручення документарного цінного папера правонабувачу або перерахування на його рахунок стосовно бездо- кументрної форми їх випуску та обігу. Виходячи з поширених нині поглядів на природу суб’єктивного права, термінологічне словосполучення «безсуб’єктне право», на наш погляд, не має необхідного ступеня визначеності і точності, характерного для сучасного рівня правових (і, зокрема, цивіліАлексеев стичних) досліджень. Термін «право» розглядається як загально- теоретичною, так і цивілістичною доктриною в об’єктивному або суб’єктивному розумінні. Термін «право» в об’єктивному розумін- ні є таким всеосяжним, що в межах цього дослідження навіть фрагментарно окреслити його значущість для правової науки не- можливо (і в цьому немає потреби). З точки зору його суб’єктивного розуміння він знаходить свій вияв у найбільш універсальному і загальновживаному в цивілістиці термінологічному словосполу- ченні «суб’єктивне право». Будь-яке суб’єктивне цивільне право, як міра можливої поведінки управоможеного суб’єкта, не може існувати у відриві від його носія і без урахування кореспондуючо- го обов’язку зобов’язаної особи. Тому сама можливість існування так званих «безсуб’єктних прав», беручи до уваги сучасні погляди на природу суб’єктивного права, не може розглядатися як достат- ньо повно теоретично обґрунтована. Однак у сучасних досліджен- нях зауважується можливість існування викликаної таким особли- вим станом суб’єктивного права невизначеної правової ситуації. Можливість і наслідки її настання в ході аналізу правоутворюючих правоможностей розглядає С. С. Алексєєв. «Правоутворюючі пра- воможності тому і можуть бути так названі, що вони являють со- бою проміжну стадію у процесі формування («утворення») суб’єктивного права, тобто «незавершене» суб’єктивне право, право в процесі становлення, формування.

Суттєвим є й те, що такий самий «незавершений» характер мають у цьому разі і юри- дичні обов’язки» . Наведені міркування і висновки В. М. Хвосто- ва і С. С. Алексєєва підлягають екстраполяції у сферу досліджен- ня специфіки механізму встановлення емісійно-посвідчувальних правовідносин. Їх урахування дає змогу пояснити окремі законо- мірності функціонування механізму встановлення емісійно-посвідчувальних правовідносин. Отже, основним правовим наслідком вчинення емітентом од- носторонньо-управоможуючого правочину, формою якого є сер- тифікат документарного цінного папера, є надання управоможеній особі комплексу правоможностей, що визначені його реквізитами і становлять зміст посвідчених цінними паперами майнових прав. Виходячи з того, що умовою набуття останніх є виникнення прав на документ — їхній носій, суб’єктивне право на цінний папір як об’єкт-інструмент їх посвідчення якийсь час є безсуб’єктним (з огляду на термінологію В. М. Хвостова і певну її умовність з посиланням на сучасні уявлення стосовно природи суб’єктивного права) і тому має незавершений (суспензивний) характер, перебу- ваючи на стадії становлення, формування. Досліджувана невизначена правова ситуація починається з моменту, коли емітент оформив цінний папір (враховуючи обов’язковість виконання інших нормативних вимог, наприклад, поперед- нього публічного акту реєстрації випуску для документів масових емісій, а також наявність інших необхідних юридичних фактів), і продовжується аж до його видачі першим набувачам прав на них. Коло учасників правовідносин, що виникають у ході оформлення і випуску цінних паперів масових емісій, у розглядуваний промі- жок часу є персонально визначеним тільки на стороні зобов’ язаної особи (емітента). Якщо особа емітента в цей момент є завжди ві- домою, то коло потенційних перших набувачів цінних паперів, як правило, невідоме. Документарний цінний папір, що підлягає випуску в індивідуальному порядку, звичайно оформляється в присутності його першого правонабувача і лише після цього під- лягає врученню останньому. Однак не виключається оформлення цінного папера індивідуальної емісії з попереднім заповненням основної частини передбачених для його видової конструкції реквізитів із метою наступного остаточного заповнення їх решти в присутності першого набувача. Особистість перших набувачів цінних паперів масових емісій здебільшого стає відомою тільки в момент їх придбання. Тому для іменних документарних цінних паперів вказівка імені набувача прав на них при їх оформленні зазвичай вчиняється емітентом (управоможеною ним особою або органом). Невизначений правовий стан, що створює в ході встановлення досліджуваних правовідносин належним чином оформлений, але не випущений у цивільний оборот цінний папір, визначає специфі- ку досліджуваного механізму правоустановлення. Цей стан є проміжним етапом у формуванні і встановленні майнових прав, посвідчених цінними паперами, і припиняється після здійснення інших юридично вагомих дій і врешті-решт емісії останніх. Станом правової невизначеності характеризується механізм виникнення емісійно-посвідчувальних правовідносин, що виникають у сфері випуску та обігу як документарних, так і бездокументарних цінних паперів. У сфері встановлення посвідчених документарними цінни- ми паперами майнових прав такий стан триває з моменту їх одно- сторонньої формалізації в документі і аж до емісії — передачі емі- тентом першому набувачу належним чином оформленого сертифі- ката. Стосовно документарних цінних паперів масових емісій (тих, що залишились) він триватиме (звісно, припиняючись щодо на- лежним чином емітованих цінних паперів) до моменту розміщення (передачі першому правонабувачу) останнього документа.

Аналогічна ситуація виникає і у сфері функціонування бездо- кументарних цінних паперів. Такий стан правової невизначеності має місце після оформлення глобального сертифіката на весь ви- пуск бездокументарних цінних паперів, реєстрації їх випуску, а також здійснення інших організаційних дій і настання визначених законом юридичних фактів і триває з моменту відкриття зберігачем рахунку в цінних паперах і до моменту набуття прав на них пер- шими набувачами. Нормативи розміщення як документарних, так і бездокументарних цінних паперів (тобто час, протягом якого допускається їх передача першим набувачам) законодавством не визначені, а тому такий стан (з огляду на поступове зменшення нерозміщених цінних паперів) може тривати досить довго. Адже його тривалість повністю припиниться лише з емісією останнього цінного папера документарної або бездокументарної форми фік- сації. Інші папери в досліджуваному механізмі правовстановлення можуть розглядатись як правоутворюючі правочини, а їх сертифі- кати (глобальні сертифікати) мають значення форми закріплення майнових прав. Розглядувані правоутворюючі правочини підлягають віднесен- ню до односторонньо-управоможуючих, виходячи з їх сутнісно- змістовних характеристик. С. С. Алексєєв зазначає, що «за допо- могою вчинення односторонньо-управоможуючих правочинів особа зобов’язує саму себе, надаючи тим самим іншій особі (осо- бам) певне суб’єктивне право» . Механізм установлення посвід- чених цінними паперами майнових прав за допомогою фіксації прав на відповідну їх кількість у формі здійсненого зберігачем облікового запису має певні особливості. Випуску бездокументар- них цінних паперів масових емісій передує оформлення глобаль- ного сертифіката, який слід розглядати як аналогічну сертифіка- ту документарного цінного папера особливу форму фіксації одно- сторонньої волі емітента. Для їх термінологічного виокремлення, беручи до уваги законодавчу термінологічну визначеність кожно- го з них, їх слід іменувати глобальним і індивідуальним сертифіка- тами. Оформлення глобального сертифіката опосередковує емісію цінних паперів масових емісій, індивідуального — індивідуальних емісій. З точки зору форми і змістовно-реквізитного наповнення вказані сертифікати мало чим різняться між собою.

Однак різниця між ними все ж є і полягає вона в тому, що глобальний сертифікат не бере безпосередньої участі в цивільному обороті. Його призна- чення в розглядуваному механізмі зовсім інше. На підставі цього глобального (з точки зору охоплення всіх без винятку цінних па- перів одного випуску) акту виразу волі емітента на виникнення його одностороннього обов’язку стосовно всіх майбутніх право- набувачів можливе подальше виникнення і посвідчення їхніх прав на відповідну їх кількість у здійсненому зберігачем обліковому записі. Односторонній характер глобального сертифіката очевид- ний — у його змісті емітент також в односторонньому порядку бере на себе обов’язки, що кореспондують посвідченим ним май- новим правам. Починаючи з цього моменту, емітент і перший на- бувач бездокументарних цінних паперів стають опосередкованими учасниками Національної депозитарної системи, а посвідчені на- лежними їм цінними паперами майнові права не можуть бути ре- алізовані без звернення до її прямих учасників (депозитаріїв і зберігачів), після цього бездокументарні цінні папери (як здійснені зберігачем облікові записи) можуть розглядатися і як об’єкти цивільних прав, і як правовий інструмент забезпечення посвідчен- ня і здійснення відповідних майнових прав. Правове значення документа й у цьому разі зберігається, оскільки без звернення до змісту здійсненого зберігачем облікового запису виражене в без- документарному цінному папері право є теоретично і практично нездійсненним. Адже бездокументарний цінний папір, як і доку- ментарний, має істотне правове значення і для виникнення, і для здійснення, і для передачі, і для відновлення, і для припинення вираженого в ньому права. Формою односторонньо-управоможу- ючого правочину стосовно бездокументарної форми їх випуску та обігу пропонується розглядати глобальний сертифікат на весь їх випуск. Саме він є остаточною правовою формою вираження і фіксації односторонньої волі емітента стосовно емісії всіх цінних паперів одного випуску в разі їх емісії в бездокументарній формі. Тож при істотних відмінностях правової природи документарних і бездокументарних цінних паперів можна, однак, констатувати обопільність їх інструментального призначення в механізмі пра- вового регулювання емісійно-посвідчувальних відносин. Механізм випуску документарних цінних паперів індивідуаль- них емісій характеризується відносною простотою, оскільки, як правило, складається з двох юридично значущих актів.

Один з них полягає у встановленні емітентом майнового права шляхом укла- дення односторонньо-управоможуючого правочину, формою якого постає сертифікат документарного цінного папера, другий — у його прийнятті першим правонабувачем. Порядок виникнення прав за цінними паперами масових емісій, що емітуються серіями, значно складніший, а тому розглянемо його більш докладно. До них, вихо- дячи з положень ст. 195 ЦК України, можна віднести окремі цінні папери кількох груп. Зокрема, пайові цінні папери (акції), боргові (облігації всіх видів, ощадні та інвестиційні сертифікати, казначей- ські зобов’язання України), похідні (опціони, варанти, ф’ючерси), а також приватизаційні цінні папери. Одні з них є документарними цінними паперами (приватизаційні майнові сертифікати і компен- саційні сертифікати), інші (наприклад, земельні бони і житлові чеки) в документарній формі не випускалися. Документарні цінні папери масових емісій певного випуску емітуються одним емітентом і завжди повинні мати тотожний змістовно-реквізитний склад і номінальну вартість. Вони еміту- ються відносно великими серіями на підставі єдиних умов випус- ку, що передбачають єдиний термін їх погашення, однаковий розмір обіцяних відсотків або дивідендів та інші рівні для всіх документів умови їх випуску та обігу.

Обіг цінних паперів масових емісій, наприклад акцій і облігацій, згідно з ч. 9 ст. 6 і ч. 7 ст. 7 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок» (відповідно) дозволяється лише після реєстрації їх випуску Державною ко- місією з цінних паперів та фондового ринку. Враховуючи те, що подані для реєстрації акції і облігації пропонуються для відкрито- го продажу, тобто призначені для розміщення серед юридичних та фізичних осіб, коло яких завчасно визначити неможливо, емітент, згідно з вказаними нормами, зобов’язаний надати відповідному державному органу для реєстрації звіт про результати їх розміщен- ня.

Таким чином, власне процесу емісії окремих видів цінних па- перів передує реєстрація їх випуску, тоді як у договірні відносини суб’єкти цивільного права вступають вільно, без дотримання яки- хось попередніх формальних процедур. Визнання дій емітента по формалізації майнових прав у цінно- му папері, а відтак наданню йому значення об’єкта-інструмента їх посвідчення, як односторонньо-управоможуючого правочину, формою якого є сертифікат документарного цінного папера, дає змогу додатково обґрунтувати або визначити нові можливі шляхи вирішення деяких задавнених теоретичних проблем. Так, напри- клад, врахування такого їх значення в механізмі правовстановлен- ня дає підстави надати додаткове обґрунтування публічної до- стовірності цінних паперів. Воно полягає в поясненні виникнення обов’язку емітента, що кореспондується з майновими правами, посвідченими цінними паперами, щодо правоволодільців, контра- гентом яких він ніколи не був. Адже у правовідносинах, учасни- ками яких є перший і наступні (після першого) набувачі цінних паперів, емітент ніколи участі не бере.

Проте він позбавлений мож- ливості відмовитися від виконання свого обов’язку, що кореспондує майновому (переважно зобов’язальному) праву, посвідченому цін- ним папером, з посиланням на відсутність підстави зобов’язання або його недійсність (ч. 2 ст. 198 ЦК України). Такий обов’язок емітента пояснюється тим, що шляхом вчинення вказаного одно- сторонньо-управоможуючого правочину, формою правового вира- ження якого є сертифікат цінного папера, він в односторонньому порядку прийняв його на себе відносно кожного з його законних набувачів у майбутньому. Запропонований підхід уможливлює також додаткове обґрун- тування проблеми визначення правового становища добросовіс- ного набувача цінних паперів на пред’явника. Вчинення емітентом односторонньо-управоможуючого правочину, формою якого є пред’явницький цінний папір, зобов’язує його стосовно кожного добросовісного набувача прав на документ. Саме тому цінні папе- ри на пред’явника (як і гроші) не підлягають витребуванню шляхом їх віндикації від добросовісного набувача (ст. 389 ЦК України). Аналогічними міркуваннями пояснюється новела, що міститься у ч. 2 ст. 48 ЦК України, згідно з якою цінні папери на пред’явника (поряд із грошима) виключені зі складу майна, що підлягає повер- ненню особі, яка раніше була оголошена померлою, в разі її появи. Ці норми мають імперативний характер і поширюються на випад- ки несанкціонованого потрапляння документарного цінного папе- ра в цивільний оборот, ризик якого несе лише його емітент. Тому навіть тоді, коли цінні папери на пред’явника потрапили в цивіль- ний оборот незаконно (наприклад, були вкрадені у емітента до здійснення акту їх емісії), законодавство визнає за їх добросовіс- ним набувачем статус їхнього власника.