Разом з тим, на їх думку, належним чином оформ- лений емітентом-боржником документ, поки він знаходиться в нього, не має цінності, він набуває її лише з переходом у володін- ня першого правонабувача. При цьому воля останнього відіграє субсидіарну, додаткову роль. Іншими словами, передача цінного папера в руки першого набувача розглядається як умова, при до- триманні якої посвідчені ним права вважаються такими, що ви- никли. Отже, цінний папір стає об’єктом цивільних прав завдяки формалізованій у особливому письмовому документі односторон- ній волі боржника, однак для придбання посвідчених ним майно- вих прав необхідно на законній підставі стати набувачем докумен- та. Німецький вчений Кунце, якого вважають одним із перших авторів розглядуваної теорії, порівнював правовідносини, що ви- никають у зв’язку з оформленням, видачею і прийняттям цінного папера, з правовідносинами, заснованими на оформленні заповіту і прийнятті спадщини за ним. Подібність між оформленням цін- ного папера і заповіту Кунце вбачав у тому, що при оформленні обох документів правове значення має лише воля укладача доку- мента. При цьому він зазначав, що виникнення і подальший роз- виток спадкового правовідношення вимагає активних дій спад- коємців. Адже спадкоємці повинні висловити свою волю на при- йняття спадщини, проте ця обставина не дає змоги відносити за- повіт до двосторонніх, взаємних правочинів.

Отже, дійсність цінного папера і заповіту як певних письмових формальних юри- дичних актів обумовлюється виключно односторонньою волею емітента і заповідача відповідно. При цьому порівнювані правовід- носини виникають з моменту вираження волі набувачів цінних паперів і спадкоємців в належній, визначеній законодавством фор- мі. Цим Кунце обґрунтовував подібність між правовим становищем заповідача і емітента — боржника за цінним папером. У досліджуваних правовідносинах документ набуває цінності і становить правовий інтерес для учасників цивільного обороту саме як інструмент посвідчення майнових прав. Формалізацією односторон- ньої волі емітента (обіцянки здійснити свій обов’язок кожному правонабувачу) пояснюється правовий зв’язок між емітентом і наступними, після першого, набувачами посвідчених цінним па- пером майнових прав. Однак доти, поки цінний папір знаходиться у володінні емітента, він може в будь-який момент або знищити його, або змінити його зміст, або передумати випускати його в оборот у даний момент. У цьому випадку правововідносини за цінним папером так і не виникнуть. Але з моменту переходу цін- ного папера у володіння першого набувача, на думку Кунце, вини- кають зобов’язальні правовідносини між емітентом і першим на- бувачем. Ієринг твердив, що цінний папір є лише юридично забезпеченим засобом встановлення зобов’язання. Власник папера перебуває в такому ж становищі щодо зобов’язання за цінним папером, як і спадкоємець щодо спадщини, яка відкрилася: вони обидва мають право придбання. Але в першому розглядуваному випадку це пра- во передане, а в другому — ні. З цими міркуваннями, мабуть, можна погодитися, однак наступні висновки Ієринга є спірними і були справедливо піддані критиці його сучасниками. Він, зокрема, проводить аналогію між правом спадкоємця в римському праві вступити у володіння спадковим майном через свого раба і виник- ненням зобов’язання за цінним папером через самий папір. В обох випадках, на думку правника, за допомогою речі (раба або доку- мента відповідно) можна в будь-який час встановити певні пра- вовідносини.

Головні положення теорії Ієринга було піддано кри- тиці німецьким вченим того ж періоду Ренаудом . Ця критика є справедливою і цілком узгоджується з обстоюваним підходом. Німецький учений XIX століття Беккер, також віддаючи пере- вагу односторонньо-правочинній теорії перед договірною, дійшов висновків, які, незважаючи на їх повну невідповідність положен- ням сучасної цивілістичної доктрини, все ж заслуговують на ува- гу. Він стверджував, що кожний власник цінних паперів може і не мати ніяких стосунків із їх емітентом або попередніми їхніми во- лодільцями. Посвідчене цінним папером право власника заснова- но на самому факті володіння папером. Документ визнається в цьому разі носієм вимоги, оскільки майнове право, в якому вона втілена, тісно пов’язане з цінним папером. Власник при цьому є нібито представником папера. Той, хто вимагає виконання зобов’язання за цінним папером, є, на думку Беккера, не кредито- ром, а лише представником останнього, котрим вважав сам доку- мент. Іншими словами, суб’єктом права є цінний папір, а його власник — лише його представник у цивільному обороті. У своїй теорії Беккер намагався спростувати загальноприйняті в ті часи погляди відносно визнання суб’єктами права тільки фізичних і юридичних осіб, а також держави.

Розглядувана теорія є теоретич- но необґрунтованою насамперед тому, що в ній ототожнюються суб’єкт і об’єкт права, а це недопустимо ні з теоретичної, ні з практичної точок зору. Досить оригінальною видається теорія німецького вченого того ж періоду Штейна. Штейн твердив, що з паперами на пред’явника з’явилося нове поняття абсолютного обов’язку на противагу абсо- лютному праву. Свій висновок він пояснював так. У абсолютних правовідносинах управоможений суб’єкт при здійсненні належно- го йому права може розраховувати на юридично забезпечену па- сивну поведінку зобов’язаних осіб. Аналогічною він пропонує вважати правову ситуацію, що виникає в ході здійснення майнових прав, посвідчених цінним папером (зокрема, пред’явницьким). Емітент-боржник приймає на себе абсолютний обов’язок проти будь-кого, хто в майбутньому стане правонабувачем за цінним папером. Теорія Штейна також була піддана критиці, яка зводила- ся до того, що абсолютний обов’язок не може розглядатися як правова категорія. Зобов’язана за цінним папером особа не зобов’ язана вчиняти дії по виконанню свого обов’язку будь-якій особі. Боржник за цінним папером зобов’язаний виконати свій обов’язок точно визначеній особі, право якої засноване на володінні доку- ментом.

Отже, немає підстав для тверджень про наявність абсо- лютного обов’язку, оскільки обов’язкам боржників (емітентів) за цінними паперами кореспондують права їх власників, тобто точно визначених осіб. Обов’язок емітента, боржника за цінним папером, таким чином, має не абсолютний (проти будь-кого), а відносний (персонально визначений) характер. Тому теорія Штейна цілком слушно була визнана його сучасниками неспроможною, хоча ви- дається дуже цікавою з погляду запропонованого підходу до ви345 знання дій емітента по формалізації майнових прав шляхом офор- млення цінних паперів різновидом односторонніх правочинів. Адже вона проливає світло на вирішення проблематики автоном- ності прав наступних (після першого набувача) власників цінних паперів і особливостей їх правового зв’язку з емітентом. Крім розглянутих, цивілістиці відомі ще кілька теорій, що визначають момент виникнення прав за цінними паперами. Це теорії добросовісного набувача, креації та емісії . Відповідно до теорії добросовісного набувача, для виникнення прав за цінними папе- рами необхідно, щоб належно оформлений емітентом документ був прийнятий особою, яка, згідно з положеннями цивільного права, є добросовісним набувачем. Теорія добросовісного набува- ча є недостатньо універсальною, оскільки її положення засновані на окремому випадку — придбанні документа недобросовісним набувачем.

Представники теорії креації (створення) вважають, що для виникнення прав за цінними паперами достатньо одного факту оформлення цінного папера з дотриманням усіх необхідних рекві- зитів і форми. З урахуванням сучасних поглядів вона не може розглядатись повною мірою мотивованою, оскільки такого юри- дичного акта, як оформлення цінного папера, недостатньо для виникнення посвідчених ним майнових прав. Адже необхідною умовою встановлення посвідчених цінним папером майнових прав є виникнення кореспондуючих їм обов’язків їх емітента, а це мож- ливо лише за умови їх передачі першому набувачу прав на них. Крім того, її положення не враховують обґрунтованої М. М. Агар- ковим і усталеної в сучасній цивілістиці такої характеристики їх- нього інструментального призначення в механізмі реалізації посвідчених цінними паперами майнових прав, як необхідність їх пред’явлення боржнику-емітенту. Теорія креації також не може вважатися всебічно теоретично обґрунтованою. Виходячи із су- часних підходів до розгляду особливостей суб’єктивного права, можливість його виникнення тільки на тій підставі, що воно вста- новлено в змісті відповідного документа особливої форми, є тео- ретично неприпустимою.