Однак норми права, положеннями яких забезпечується регла- ментація емісійно-посвідчувальних відносин, на сучасному етапі розвитку цивільного права не можуть розглядатися ні як простий правовий інститут, ні як підгалузь цивільного права. Разом з тим, проміжне становище норм, які регулюють емісійно-посвідчуваль- ні відносини, стосовно положень речового і зобов’язального пра- ва, що про нього писав Н. Й. Нерсесов, дає підстави говорити про самостійність місця, яке вони посідають у системі цивільного права. Виокремлене розташування в системі цивільного права норм, що регламентують емісійно-посвідчувальні відносини, обу- мовлено дуалізмом (подвійністю) правової природи останніх і, як наслідок, комбінованим (речово-зобов’язальним) характером від- носин, що підлягають регулюванню. Це визначає комплексний характер їх нормативної регламентації (положення речового і зобов’язального права, закріплені ЦК України, а також норми спеціального законодавства про цінні папери). Крім того, весь нормативний масив положень про цінні папери, з урахуванням високого ступеня розвитку спеціального законодавства в розгля- дуваній сфері правового регулювання, вже не може бути розміще- ний у двох структурно-системних рівнях — норми, що становлять інститут у цілому, і норми, що становлять субінститути. Всю су- купність норм, за допомогою яких здійснюється регламентація відносин у сфері випуску і обігу цінних паперів, доцільно підроз- ділити на три структурно-системні рівні. Перший рівень охоплює всі норми чинного цивільного законодавства про цінні папери, які пропонується розглядати як комплексне об’єднання правових інсти- тутів. Він, у свою чергу, диференціюється на другий і третій еле- ментно-структурні рівні. Вони визначені нормами, що забезпечують правове регулювання однорідних відносин у сфері випуску і обігу відповідних окремих груп цінних паперів (правові інститути) та окремих їх видів у межах кожної з них (правові субінститути).

Внутрішня градація цих правових спільностей обумовлена наявністю окремих нормативних масивів, положення яких забез- печують правове регулювання емісійно-посвідчувальних відносин, що виникають стосовно цінних паперів окремих видів і груп до- кументарної і бездокументарної форм їх випуску та обігу. Їхня інструментальна специфіка відіграє особливу роль не тільки в ході вирішення проблеми визначення місця нормативних положень про цінні папери в системі цивільного права, але і їх внутрішньої бу- дови. Нормативне закріплення можливості посвідчення окремими різновидами цінних паперів тільки певних стандартизованих май- нових прав визначає їх поділ на групи і види тієї чи іншої форми згідно з положеннями ст. 195 ЦК України. Правове значення окре- мих різновидів цінних паперів, які забезпечують можливість вста- новлення і здійснення управоможеною особою окремих стандар- тизованих майнових прав, слід розглядати як критерій виокрем- лення і групування в інститути і субінститути всієї сукупності норм, що регламентують відносини в досліджуваній сфері. З ура- хуванням вказаного критерія і положень чинного ЦК України ок- ремі змістовно згруповані нормативні положення про цінні папери доцільно розглядати як інститути пайових, боргових, похідних, товаророзпорядчих цінних паперів. З огляду на нормативну визначеність і особливості функціонування в розглядуваному ме- ханізмі приватизаційних і іпотечних цінних паперів як окремі правові спільності слід розглядати норми, що регулюють відноси- ни, які виникають у сфері їх випуску і обігу.

Розглянемо більш докладно внутрішню інфраструктуру взає- моузгодженої сукупності положень про цінні папери як комплекс- не об’єднання інститутів.

У структурі більшості з них можуть бути виокремлені певні сукупності відносно самостійних норма- тивних положень (субінститутів), за допомогою яких здійснюєть- ся правове регулювання окремих сфер випуску та обігу цінних паперів певних видів. Інститути, що мають у своєму складі декіль- ка субінститутів, в інструментальній теорії права називають склад- ними. Інститути пайових, боргових, іпотечних, приватизаційних, похідних і товаророзпорядчих цінних паперів є складними. Ця специфіка їх структури є додатковим свідченням доцільності роз- гляду всієї сукупності положень про цінні папери на сучасному рівні їх розвитку не як правового інституту, а як їх об’єднання. Інститут пайових цінних паперів становлять норми, які регулю- ють відносини з приводу тільки двох видів цінних паперів — акцій та інвестиційних сертифікатів (норми ЦК України, підпункти а) і б) п. 1) ч. 5 ст. 3, а також ст. 6 і ст. 12 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р., норми Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпо- ративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р., відповідні нормативні приписи постанов Кабінету Міністрів України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку й інші норма- тивні акти).

Положення, що становлять інститут пайових цінних паперів, підлягають поділу на два субінститути. Слід завважити, що положення актів чинного цивільного зако- нодавства України залишають поза загальним регламентаційним впливом законодавства про цінні папери відносини, що виникають у банківській сфері з приводу розрахункових чеків, правовий ре- жим яких визначається положеннями статей 1121–1125 ЦК Украї- ни, банківськими інструкціями та іншими нормативними припи- сами. Проблема полягає в тому, що розрахунковий чек прямо не визначений як цінний папір положеннями ЦК України та інших актів цивільного законодавства. Втім, більшість правових систем світу відносять розрахункові чеки до цінних паперів. Наприклад, положеннями актів цивільного законодавства Російської Федерації, правова система якої є найбільш спорідненою з вітчизняною, чеки (маємо на увазі розрахункові чеки, виходячи з їх термінологічного законодавчого і доктринального співвіднесення з аналогічними положеннями вітчизняного законодавства) належать до цінних паперів. Зокрема, положеннями ст. 143 ЦК Російської Федерації та інших приписів підзаконних нормативно-правових актів, узгоджених із вказаною нормою, чек віднесений до цінних паперів. Як субінститути інституту боргових цінних паперів підлягають розгляду виокремлені сукупності норм, що регулюють випуск і обіг таких видів цінних паперів: – облігацій підприємств, державних облігацій України і облі- гацій місцевих позик (підпункти а), б) і в) п. 2) ч. 5 ст. 3 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок», постанови Кабіне- ту Міністрів України і акти Міністерства фінансів, які стосуються емісії облігацій усіх видів); – казначейських зобов’язань України (підпункт г) п. 2) ч. 5 ст. 3 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок», а також положення Умов їх випуску та обігу, що затверджуються постано- вами Кабінету Міністрів України, та інші норми); – ощадних (депозитних) сертифікатів (ст. 1084 ЦК України, підпункт г) п. 2) ч. 5 ст. 3 Закону України «Про цінні папери і фон- довий ринок», нормативні приписи, визначені банківськими інструкціями та іншими нормативно-правовими актами). Окремою локальною проблемою є визначення місця норм, які регулюють відносини у сфері випуску і обігу векселів (підпункт д) п. 2) ч. 5 ст. 3 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок») у запропонованій систематиці нормативних положень про цінні папери. Видача векселя є підставою виникнення безумовно- го боргового зобов’язання. Саме тому з огляду на особливості посвідченого векселем майнового права він підлягає віднесенню до групи боргових цінних паперів.

Відповідно і нормативні поло- ження, що регламентують відносини у сфері випуску і обігу век- селів, також могли б розглядатися як відповідний структурний елемент інституту боргових цінних паперів. Проте ці норми слід розглядати як самостійний правовий інститут, що посідає суміжне (виходячи з характеру правової природи векселя, квінтесенцію якої становить безумовне боргове зобов’язання його емітента) стано- вище щодо вказаної правової спільності. Самостійність місця вексельних положень у запропонованій систематиці нормативних приписів щодо цінних паперів обумовлюється наявністю значної кількості норм, які регламентують відносини у сфері випуску і обігу векселів, високого рівня юридичної техніки, із застосуванням якої вони сконструйовані, значним за обсягом і апробованим у законодавстві і правозастосовній практиці вексельним інструмен- тарієм і термінологією, а також іншими чинниками. Це забезпечує найбільш високий порівняно з положеннями, присвяченими іншим борговим цінним паперам, рівень урегульованості відносин, що виникають у сфері їх випуску та обігу.

Таким чином, положення вексельного права, з урахуванням найбільшого серед цінних папе- рів боргової групи ступеня врегульованості відносин, що виника- ють у зазначеній сфері, — на рівні двох законів (Уніфікований Закон про переказний і простий вексель: Додаток 1 до Женевської конвенції від 7 червня 1930 р. , до якої приєдналась і Україна, і Закону України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 р.) і значної кількості підзаконних нормативних актів , підлягають аналізу як окремий інститут розглядуваного їх комплексного об’єднання. Слід наголосити на тому, що і в цивілістиці, і на прак- тиці термін «вексельне право» є усталеним і використовується для позначення сукупності правових норм, які регулюють відносини у сфері випуску та обігу векселів. Вексельне право є єдиним про- стим інститутом у запропонованій систематиці положень про цінні папери. Адже положення, які регламентують відносини з приводу простого і переказного векселя (тратти), стосуються лише однієї видової конструкції цінних паперів і не підлягають врахо- вуванню як субінститути. Інститут іпотечних цінних паперів становлять норми, що за- безпечують регламентацію відносин з приводу іпотечних облігацій, іпотечних сертифікатів, заставних і сертифікатів фондів операцій з нерухомістю (надалі — сертифікати ФОН). Їх перелік норматив- но визначений підпунктами а), б), в) і г) п. 3) ч. 5 ст. 3 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок».

Згідно з приписами бланкетної норми, визначеної положеннями ст. 15 цього ж Закону, впорядкування відносин у сфері їх емісії (видачі), обігу та обліку визначається на рівні актів поточного цивільного законодавства України. Зокрема, емісія та обіг іпотечних облігацій унормовані положеннями Закону України «Про іпотечні облігації», іпотечних сертифікатів — Закону України «Про іпотечне кредитування, опе- рації з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», заставних — Закону України «Про іпотеку», сертифікатів ФОН — Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». Інститут приватизаційних цінних паперів змістовно визначений нормами, що регулюють відносини у сфері випуску та обігу при- ватизаційних і компенсаційних майнових сертифікатів (Закон України «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 р., норми Постанови Верховної Ради України від 26 червня 1998 р. «Про терміни видачі та використання майнових приватизаційних сер- тифікатів і компенсаційних сертифікатів»), положеннями, що ре- гулюють відносини з приводу випущених у бездокументарній формі житлових чеків (Закони України «Про приватизаційні папе- ри» від 6 березня 1992 р. і «Про приватизацію державного житло- вого фонду України» від 19 червня 1992 р., приписи постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 1993 р. «Про випуск в обіг приватизаційних житлових чеків»), а також нормами, що ре- гулюють відносини з приводу земельних бон (Закон України «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 р.). Нормативно визна- чені особливості цих цінних паперів виявляються в обмеженнях, які стосуються статусу суб’єкта їх емісії (емітент — тільки держа- ва) і обігу (вони не підлягають вільному обігу), а також цільовому характері їх використання (для приватизації державного майна).

Специфіка норм, що регулюють відносини в розглядуваній сфері, полягає в тому, що вони мають строковий характер, виходячи з обмеженості строків обігу приватизаційних цінних паперів часом проведення приватизації державного майна. З огляду на це, інсти- тут приватизаційних цінних паперів також має тимчасово-строко- вий характер. Внутрішня структура похідних цінних паперів визначена трьома субінститутами. Зокрема, як його субінститути постають норми, що регламентують відносини з приводу опціонів, ф’ючерсів і варантів. Правове регулювання у цій сфері забезпечується нор- мами, встановленими Правилами випуску і обігу фондових дери- вативів, затвердженими рішенням Державної комісії з цінних па- перів та фондового ринку від 24 червня 1997 р., Правилами випус- ку і обігу валютних деривативів , затвердженими постановою правління Національного банку України від 7 липня 1997 р. № 216, а також положеннями інших нормативно-правових актів. Норми, що забезпечують правове регулювання відносин з приводу оп- ціонів, ф’ючерсів і варантів, підлягають виокремленню і розгляду як субінститути інституту похідних цінних паперів. Інститут товаророзпорядчих цінних паперів представлений нормами, що регулюють відносини, котрі складаються у сфері випуску і обігу коносаментів (статті 138–141 Кодексу торговель- ного мореплавства ), а також простих і подвійних складських свідоцтв (статті 961–966 ЦК України і норми Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоОфіційний цтва»).

Регламентація відносин у цій сфері забезпечується також нормами інших актів цивільного законодавства і рішень Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Норми, які впорядко- вують сферу випуску та обігу коносаментів і складських свідоцтв, постають як субінститути інституту товаророзпорядчих цінних паперів. Пов’язаною з розглянутою є також проблематика визначення місця в системі цивільного права й сукупності норм, що регулюють відносини в сфері грошового обігу. В межах цього дослідження немає можливості визначити це питання із достатньою мірою обґрунтування, однак буде доцільним окреслити його як проблему. З огляду на подібність правової природи цінних паперів і грошей у плані доктринальної презумпції слід завважити таке. Визначен- ня місця сукупності норм, що регулюють відносини у сфері гро- шового обігу, в системі цивільного права ускладнене тим, що гроші, як і цінні папери, є не тільки об’єктами цивільних правовід- носин, а в одному з аспектів ще й особливим політико-правовим явищем, необхідним атрибутом державної незалежності і забезпе- чення її фінансової стабільності.

Отже, слід погодитись із виснов- ком Є. О. Алісова, який зауважує особливе співвідношення інсти- туту грошового обігу і структури загальної системи цивільного права і наголошує на його комплексному характері і особливому значенні в забезпеченні правового регулювання грошової сфери . Розглянувши особливості регламентації відносин у сфері обігу готівкових і безготівкових грошових коштів, а також валютних цінностей, до яких положеннями Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» віднесені не тільки іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів або мо- нет, а й цінні папери, номіновані в іноземній валюті або виражені в монетарних металах, доходимо такого висновку. Правовий режим грошей як об’єктів цивільних прав має більшу подібність до по- рядку правового регулювання відносин стосовно цінних паперів, ніж речей. Гроші подібні до цінних паперів за формою, підставами виникнення, а також використовуваною у сфері їх правового регу- лювання термінологією (емісія, обіг тощо) і техніко-юридичним забезпеченням (рахунки в безготівкових грошових коштах і бездо- кументарних цінних паперах) їхнього функціонування. Це дає підстави розглядати їх не в традиційному ракурсі — як об’єкт, що має подібний до речей правовий режим, — а відзначити значну подібність грошей до цінних паперів.

Положення чинного цивільного законодавства України, що регулюють відносини у сфері грошового обігу, можуть розгляда- тися як такі, що мають самостійне локальне системоутворююче значення. Беручи до уваги значну подібність грошей до цінних паперів (особливо емітованих державою) як різновидів матеріаль- них об’єктів цивільних прав і їх відмінність від речей, а також особливості встановлених для них правових режимів, норми, що регулюють відносини з приводу грошей, можна розглядати як окремий комплексний інститут. Більш докладне обґрунтування місця нормативних положень, що регулюють грошовий обіг, у системі цивільного права виходить за межі цього дослідження, тому наведені міркування можуть розглядатися як постановка проблеми.

Незважаючи на відносно короткий період формування спе- ціального законодавства України про цінні папери, кількість норм, що забезпечують регулювання розглядуваних відносин, істотно збільшилася і продовжує невпинно рости. На сьогодні у сфері правового регулювання відносин, пов’язаних із випуском і обігом цінних паперів, прийнято значну кількість поточних законів і під- законних нормативних актів. Це свідчить про тенденцію до постійного збільшення і постійного змістовного вдосконалення за- гального масиву нормативних положень, що забезпечують регла- ментацію емісійно-посвідчувальних відносин. Така тенденція обумовлена важливістю використання цінних паперів у ключових сферах майнового обороту, їх юридичною своєрідністю як об’єктів цивільних прав, специфікою механізмів їх випуску та обігу, а також особливостями їх застосування як правового засобу забезпечення виникнення і здійснення окремих категорій майнових прав. Отже, положення про цінні папери можуть розглядатися лише як комп- лексне об’єднання правових інститутів, виходячи з того, що: по- перше, охоплювані ним норми не можуть бути включені як скла- дова частина окремих усталених інститутів таких основних підга- лузей цивільного права, як речове або зобов’язальне право, а тим більше інших правових спільностей указаного рівня; по-друге — з урахуванням нинішнього стану і з огляду на динаміку їх форму- вання норми актів чинного цивільного законодавства України про цінні папери є більш складним системним утворенням, ніж пра- вовий інститут. Комплексний характер розглянутого об’єднання інститутів обумовлений наявністю окремих нормативних вкрап- лень, які закріплюють публічно-правові способи і засоби регла- ментаційного впливу на емісійно-посвідчувальні відносини. Нор- мативно визначена можливість комбінованого, комплексного за- стосування в цій важливій сфері суспільних відносин кількох га- лузевих механізмів правового регулювання є виразом і водночас яскравим свідченням єдності і ефективності національної правової системи України в цілому.