Документи, що посвідчують особу, не підлягають віднесенню до легітимаційних паперів, оскільки сфера їх функціонального при- значення і застосування в суспільстві виходить за межі цивільного обороту. Паспорт, наприклад, посвідчує особу та містить іншу інформацію, що має як цивільно-правове, так і загальносоціальне значення: визначає громадянство, дату і місце народження, сімей- ний стан, місце проживання, ставлення до військового обов’язку і т. ін. Особу (а іноді і належність до відповідної соціальної групи) посвідчують різні посвідчення: службові, військові, ветеранів, ін- валідів тощо, а також пенсійні книжки і листки. Право на керування транспортним засобом певної категорії і поряд із цим володіння відповідними професійними навиками посвідчують водійські посвідчення. Рівень професійної кваліфікації або факт присвоєння відповідного почесного звання (наприклад, заслужений артист, вчитель і т. ін.) посвідчують відповідні дипломи.

Особливості зазначених документів у межах цього дослідження не може розгля- датися в більш вичерпному і більш докладному аспекті. Вони під- лягають віднесенню до окремої категорії легітимаційних паперів, оскільки мають лише посвідчувальне значення. Вони посвідчують особу, рівень її професійної кваліфікації, належність до відповідної соціальної групи (що іноді, як наслідок, визначає право цієї особи на пільги, які належать до соціальної сфери) тощо. Другу групу в установленій Правилами виготовлення бланків цінних паперів класифікації документів суворої звітності станов- лять проїзні документи. До них належать квитки, що посвідчують право проїзду залізничним, морським, річковим і повітряним транспортом, а також документи на перевезення вантажів і війсь- кові проїзні документи. До цієї групи треба віднести і згадувані вище квитки для проїзду міським наземним транспортом.

Їх ви- готовлення здійснюється на підставі договорів, що укладаються транспортними організаціями з відповідними поліграфічними підприємствами, і не вимагає додаткової нормативної регламен- тації. Вони теж мають суттєві особливості — їх зміст не визначає відповідне майнове право і вони не призначені для обігу. Більш того, внутрішні інструкції організацій транспорту України для унеможливлення їх перепродажу (а відтак і оборотоздатності) встановлюють обов’язковий порядок фіксації імені пасажира в тексті проїзного документа. До третьої групи Правила відносять знаки поштової оплати: поштові марки, конверти і листівки (поштові картки) із марками. Їх функціональним призначенням у цивільному обороті є посвід- чення оплати відповідних поштових послуг. Легальне наймену- вання знаків поштової оплати вони одержали у зв’язку з тим, що розташовані на відповідних паперових носіях. Знакові позначення здійснюються друкарським способом і дають змогу їх власнику скористуватися тією чи іншою платною поштовою послугою. Зна- ки поштової оплати виконуються в одному із кутів поштового кон- верта чи листівки (картки) або виготовляються у вигляді окремих поштових марок, які підлягають наклеюванню на конверт, поштову картку тощо. Вони виконують суто посвідчувальне призначення, становлять окрему групу легітимаційних паперів та знаків і не можуть визнаватися різновидом цінних паперів. В окрему групу в розглядуваних Правилах виокремлено легі- тимаційні папери, що обслуговують грошовий обіг, а саме: чекові і депозитні книжки; грошові, майнові і розрахункові чеки; бланки фі- нансування і страхування; акредитиви; бланки доручень на одержан- ня грошових коштів, пенсій, майна; сертифікати якості, а також на право ввозу чи ліцензії. В цю ж групу входять і податкові (наприклад, акцизні) або митні марки, що належать до легітимаційних знаків.

Гадаємо, що положення зазначених Правил, обмежуючи значення даної групи легітимаційних паперів і знаків тільки обслуговуванням грошового обігу, певною мірою звужують сферу їх застосування. Деякі з них (наприклад, бланки доручень на одержання майна), на нашу думку, обслуговують не тільки грошовий (як визначено в Правилах), але й товарний оборот. Проблему законодавчого розгля- ду розрахункових чеків як різновиду документів суворого обліку і ігнорування їх правової природи як цінних паперів слід вирішувати на користь їх віднесення до різновиду останніх. Проблема розмежування цінних і легітимаційних паперів (зна- ків) має як теоретичне, так і суто практичне значення. Порівняння правової природи цінних паперів і тих чи інших цивілістичних інструментів найрізноманітнішого призначення дає змогу визна- чити його місце в загальній структурі регламентаційних механіз- мів, що застосовуються для забезпечення правового регулювання приватноправових відносин, або констатувати неможливість його віднесення до їх елементного складу. За допомогою їх інструмен- тальної природи можна розмежовувати і окремо простежувати особливості відносин, що складаються у сфері їхнього функціону- вання в цивільному обороті й визначати порядок їх регламентації або констатувати розгляд поза його межами. Зокрема, перелік документів, на які поширюється правовий режим цінних паперів, визначений положеннями ч. 5. ст. 3 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок» та інших нормативних актів. Основна відмінність цінних паперів від легітимаційних від- повідно до міркувань, які наводить М. М. Агарков, полягає в тому, що «пред’явлення легітимаційних паперів і знаків не є необхідною умовою для здійснення відповідного права. Пред’явлення легіти- маційного папера або знака не управоможує вимагати виконання.

Але боржник управоможений виконати свій обов’язок на користь пред’явника. Виконавши його, боржник не несе відповідальності перед дійсним суб’єктом права, якщо пред’явник ним не був. Таким чином, ці папери і знаки, так само як і цінні папери, мають легіти- маційне значення щодо інтересів боржника, але, на відміну від них, не мають легітимаційного значення щодо інтересів держателя» . Пропозиція М. М. Агаркова розмежовувати всю сукупність пра- вових інструментів, пред’явлення яких надає право здійснювати виражені в них вимоги, на цінні та легітимаційні папери (знаки) є актуальною і сьогодні. Разом з тим, наведені вище підстави для їх розмежування підлягають уточненню. Важко, наприклад, пого- дитися з тим, що пред’явлення будь-якого з множини різновидів квитків на відвідування видовищних заходів або лотерейного біле- та, на який випав виграш, «не управоможує вимагати виконання», «але боржник управоможений виконати свій обов’язок на користь пред’явника ».

Неточним є і саме формулювання «управоможений виконати свій обов’язок». Якщо це обов’язок, то суб’єкт, на якого він покладений, не може бути управоможений його виконати, він зобов’язаний його виконувати, а управоможена особа відповідно має право вимагати вчинення дій (стримування від них) щодо його виконання. Не можна також погодитися з тим, що легітимаційні папери і знаки не мають легітимаційного значення в інтересах їх держате- ля. Навпаки, з одного боку, вони дають можливість їх держателю довести законність своєї претензії на здійснення того права, на посвідчення якого вони видані, а з другого — якщо вони видавалися на відплатних засадах, то при нездійсненності посвідченого легі- тимаційним папером права власник документа може пред’явити його в обґрунтування факту сплати грошової суми і вимагати її повернення. У цьому разі термінологічно доречно говорити про не- здійсненність відповідного права, а не про неможливість виконання зобов’язання особою, яка має обов’язок, що кореспондується цьо- му праву. Це обумовлено тим, що не всі права, виражені в легіти- маційних паперах, мають зобов’язальний характер. Неможливість виконання як один із способів припинення зобов’язання завжди обумовлена зовнішніми стосовно його учасників обставинами, що мають об’єктивний, тобто незалежний від їх волі характер. Відповідно до положень ст. 607 ЦК України зобов’язання припи- няється неможливістю його виконання в зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає.

Нездійсненність права, на посвідчення якого видано легітима- ційний папір, може бути викликана обставинами як суб’єктивного, так і об’єктивного характеру. Зокрема, вона може бути викликана власними діями управоможеної особи. Наприклад, пасажир, що спізнився на потяг (літак, теплохід і т. ін.), на який у нього придба- ний квиток, не зможе зі своєї ж вини здійснити посвідчене квитком право на проїзд. Ті ж наслідки настають при втраті легітимаційного папера, оскільки процедура, аналогічна відновленню прав на втра- чені цінні папери на пред’явника, як зазначав Н. Й. Нерсесов, щодо них не застосовується і законодавством не передбачена. Розглянемо коротко відмінність легітимаційних паперів від цінних, що дасть змогу, з одного боку, глибше усвідомити їхню правову природу, а з другого — чітко окреслити їх коло для більш чіткого взаємного розмежування.

Головна відмінність легітимацій- них паперів від цінних полягає в тому, що вони не призначені для обороту (зокрема, для участі в цивільному обороті, як і більшість цінних паперів), а виконують інші, притаманні відповідному їх виду функції. Отже, для них не характерна така властивість цінних паперів, як оборотоздатність. Крім того, права, посвідчені цінни- ми паперами, завжди мають майновий характер і, як правило, є цінністю в цивільному обороті. Права, що посвідчуються легіти- маційними паперами і знаками, можуть мати як майновий, так і немайновий характер і, як правило, стосуються незначних за вар- тісною оцінкою благ. Крім того, легітимаційним паперам можуть бути властиві деякі ознаки, характерні для цінних паперів, але не всі у своїй сукупності. Крім цих загальних відмінностей, кожна з категорій легітимаційних паперів, на які їх можна умовно поділи- ти, має свої особливості, аналіз яких ще не дає підстав відносити окремі їх види до цінних паперів. Одну з категорій легітимаційних паперів становлять квитки, що надають право на відвідування музеїв, виставок, концертів, театрів, цирку та інших подібних заходів. Об’єктивна подібність цих паперів до цінних паперів обумовлена тим, що вони також за пред’явленням надають можливість вимагати виконання ви- раженого в них права, що полягає у відвідуванні відповідного заходу. Але при пред’явленні легітимаційного папера основне їх правове значення — це посвідчення факту оплати, а отже, і пра- ва відвідування видовищного або іншого заходу. Крім того, той короткий відтинок часу, протягом якого придбаний заздалегідь квиток перебуває у його власника, аж ніяк не свідчить про те, що папір випущений в оборот.

Слід завважити, що аналізовані папери відрізняються від цінних паперів за формою і реквізитами. Вони не містять, як правило, імені управоможеної особи, в них відсутній підпис зобов’язаної особи, і виконані вони на звичайному незнач- ному за вартістю папері, який не має жодного ступеня як захисту від підробки. Виняток становлять квитки на проїзд залізничним транспортом, вказівка імені пасажира в яких має на меті не допус- тити їх незаконного перепродажу. До цінних паперів не належать і талони, запрошення, купони та інші подібні папери, що надають право на придбання певних товарів. Їх пред’явлення також є однією з умов набуття права власності на зазначені у них товари. Однак вони, на відміну від цінних паперів, не призначені для функціонування в цивільному обороті. Крім того, самі по собі вони не завжди дають їх держателю право вимоги, як це буває з цінними паперами. Право, засноване на володінні більшістю з цих легітимаційних паперів, залежить ще й від додаткового юридично вагомого акту — факту оплати зазначеного в них товару. Найбільш подібними до цінних паперів є лотерейні білети і страхові свідоцтва (поліси і сертифікати). Наказом Комітету по справах нагляду за страховою діяльністю «Про виготовлення та облік бланків цінних паперів і документів суворої звітності» від 25 липня 1997 р. № 55 страхові свідоцтва (поліси і сертифікати) належать до документів суворої звітності. Таким чином, страхові свідоцтва (поліси і сертифікати) підлягають розгляду як різновид легітимаційних паперів.