LEX       
Правовой портал
Главная
Регистрация
Вход
МЕНЮ

Яндекс.Метрика

Rambler's Top100

Главная » 2012 » Февраль » 5 » Підстави для обмеження цивільних прав, та порядок його застосування
13:43
Підстави для обмеження цивільних прав, та порядок його застосування
Одним з безперечних переваг сучасного цивільного законодавства України, в першу чергу прийнятого в 2003 році Цивільного кодексу України (ЦК), є орієнтація на затвердження, гарантування, забезпечення практичного втілення широкого спектру цивільних прав людини і громадянина. Це стосується не тільки регулювання "традиційних" з погляду цивільного законодавства інститутів, які безпосередньо визначають обсяг, процес реалізації прав у соціально-економічній сфері, таких як право власності, інші майнові права або права обов'язкового характеру, але і затвердження нових в даному відношенні видів прав людини - особистих немайнових, що є принциповим нововведенням вітчизняного законодавця.

Між тим нормативне закріплення такого інституту не є новим для правової системи України, оскільки, як відомо, відображається в нормах Конституції від 1996 року, а також в окремих актів законодавства, спрямованих на конкретизацію відповідних конституційних положень з одного боку, і впровадження юридичних механізмів реалізації останніх - з іншого. Разом з тим перенесення нормативного регулювання інституту особистих немайнових прав, як і ряду суміжних питань (зокрема, захист таких прав, їх використання, припинення, обмеження і т.д.), в громадянську площину було здійснено вперше в правовому житті сучасної України з прийняттям ЦК і не застосовувалося в комплексному у вигляді раніше чинних законодавчих актах цивільної спрямованості.

ЦК, таким чином, передбачив низку гарантій особистих немайнових прав фізичної особи, а також розширив обсяг вже відомих цивільного законодавства прав і свобод (насамперед щодо майнових, зобов'язальних, виключних прав) і ввів додаткові юридичні засоби їх забезпечення. В той же час за умови розширення законодавчого визначення прав особи, надання таких прав на нормативному рівні ефективних механізмів реалізації і захисту більшу актуальність отримав питання обмеження громадянських прав. Дана проблема має не тільки суто доктринальне, але і практичне підставу. Можна з упевненістю констатувати, що більшість спірних моментів, які виникають на всіх стадіях цивільно-правових відносин, незалежно від кола учасників, характеру таких правовідносин або інституційної приналежності, так чи інакше пов'язані з визначенням допустимих меж здійснення цивільних прав як в загальному плані щодо відповідної моделі відносин, так і в кожному конкретному випадку з урахуванням особливостей фактичних обставин.

Універсальні підстави обмеження громадянських прав відомі ЦК. (У цій статті будуть розглянуті винятково загальні положення, які охоплюють всі кількість цивільних прав незалежно від носіїв і змісту. В той же час цивільні права окремих видів мають специфічні, властиві тільки їм механізми обмежень, які в основному є деталізацією, свого роду продовженням обмежувальних заходів загального характеру). Разом з тим застосування заснованих ЦК механізмів обмеження громадянських прав стикається з теоретичними і практичними перешкодами, насамперед зумовленими неузгодженістю і недосконалістю відповідних правових конструкцій.

ЦК містить норми, спеціально присвячені питанню меж здійснення цивільних прав (статті 13, 274), які передбачають користування цивільними правами в рамках, визначених договором або актом цивільного законодавства (частина 1 статті 13); зобов'язання утримуватися від дій, які могли б порушити права інших, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина 2 статті 13); недопущення використання прав з наміром завдати шкоди іншим особам або зловживання правом в інших формах (частина 3 статті 13); зобов'язання дотримуватися моральних засад суспільства при здійсненні цивільних прав (частина 4 статті 13); заборона на використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції або зловживання монопольним становищем на ринку (частина 5 статті 13); а також можливість обмеження особистих немайнових прав фізичної особи на підставі законів України (частина 2 статті 247).

Регулювання обмежень цивільних прав не вичерпується наведених законодавчих вимог. На мій погляд, до універсальним обмежень слід віднести також встановлені ЦК приписи щодо неприпустимості для сторін договору або особи, яка здійснює одностороннє правочин, відступити від положень актів цивільного законодавства при певних умовах (стаття 6).

Право учасників цивільно-правових відносин відступити в договорі або в односторонній угоді від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, передбачене статтею 6 ЦК, є одним з кардинально нових принципів регулювання цивільно-правової сфери і, безумовно, створює велику потенційну можливість для всебічної реалізації прав суб'єктів відносин у цій сфері, а також установи прямо не передбачених законодавством, "додаткових" прав.

Більш того, згадане правило повною мірою стверджує диспозитивні підстави цивільно-правового регулювання, забезпечуючи тим самим умови для втілення принципу автономії волі як одного з провідних принципів приватного права, яке не знаходило системного відображення в національному законодавстві до набрання чинності ЦК. Ще одним чинником, який надає особливу актуальність цього аспекту, є його універсальне поширення, що охоплює договори і односторонні угоди в усіх без винятку сферах цивільного обороту і пронизує всю сукупність цивільно-правових інститутів.

З іншого боку, нововведення заснованого у статті 6 ЦК правила обумовлює відсутність вкорінених традицій, свого роду досвіду прийняття та застосування подібних норм у правовій системі. Внаслідок цього як практичне втілення, так і конструювання відповідних положень на нормативному рівні вимагає вирішення ряду проблемних аспектів, в тому числі щодо обмеження прав, наданих відповідно до статті 6 ЦК.

Частина 3 статті 6 ЦК визначає коло обставин, при яких положення актів цивільного законодавства не можуть бути замінені на розсуд суб'єктів цивільно-правових відносин. Підставами для обмеження права встановлювати правила поведінки, відмінні від визначених актами цивільного законодавства, визнаються пряма вказівка у відповідних законодавчих актах на неприпустимість відступу від встановлених ними приписів, а також випадки, коли обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Перш за все хотілося б відзначити, що частина 3 статті 6 ЦК, надаючи можливість відступити від положень актів цивільного законодавства, не розкриває зміст цього поняття для цілей наведеної норми. Не викликає сумніву, що до цієї категорії належить власне ЦК і вона включає як закон України, так і акти підзаконного характеру.

Разом з тим без відповіді залишається питання, чи повинні розглядатися як актів цивільного законодавства лише нормативні документи, що містять норми винятково цивільно-правової спрямованості. Як відомо, в правовій системі питому вагу мають закони і підзаконні акти, одночасно включають як власне цивільно-правові норми, так і розпорядження іншої сфери (адміністративної, фінансової, трудової, земельної і т.д.), істотне місце серед яких займають кодифіковані акти - Земельний, Господарського кодексів, Кодексу законів про працю та деякі інші. Норми частини 3 статті 6 ЦК не визначають і не призводять критерії для визначення того, охоплюються чи зазначені та подібні їм акти терміном "актів цивільного законодавства". Так, частина 3 статті 6 ЦК залишає під сумнівом можливість сторін правовідносин відступати від вимог подібних законодавчих документів. Більш того, окремі нормативні джерела, зокрема ті, які прийнято відносити до адміністративно-правових і більшість положень яких має імперативний характер, встановлюють також норми, які відповідно до предметом регулювання і по своїй суті розглядаються як цивільно-правових. Аналогічним чином частина 3 статті 6 ЦК не вирішує питання про право сторін врегулювати власні відносини іншим способом, ніж передбачено такими актами.

Намічений питання стає тим більш значущим, враховуючи поширену в різних сферах економічної діяльності практику здійснення угод, окремі умови яких замінюють положення актів господарського, трудового, земельного, в деяких випадках адміністративного законодавства. Обґрунтована юридична оцінка правомірності включення до угоди подібних норм видається з ускладненою-за відсутності спрощеного підходу до розуміння категорій актів цивільного законодавства, згаданого в частині 3 статті 6 ЦК.

Повертаючись до розгляду передбачених частиною 3 статті 6 ЦК випадків обмеження права учасників договору або суб'єктів односторонніх угод відступити від вимог актів цивільного законодавства, зазначу, що застосування першого з них (пряма заборона безпосередньо в законодавчому акті відступати від його приписів) практично не викликає спірних моментів, у той час як інші підстави представляються проблематичними.

Так, частина 3 статті 6 ЦК передбачає, що відступ від положень законодавчих актів не допускається, якщо їх обов’язковість для сторін виходить із змісту цих актів. Як вказує формулювання закону, при вирішенні питання про присутність або відсутність згаданого підстави обмеження прав учасників цивільного обороту в "центрі уваги" знаходиться характер відповідного нормативного акту, від положень якого суб'єкти мають намір відступити.

ЦК не встановлює додаткові ознаки, які дозволяли б зробити висновок про обов'язковість того або іншого нормативного акта для сторін угоди, що створює можливість для невиправдано розширеного або, навпаки, звуженої тлумачення таких підстав обмеження прав суб'єктів цивільних відносин. Цей аспект ускладнюється також відсутністю в доктрині і правозастосовчій практиці єдиних підходів до визначення змісту нормативних актів, під якими в основному розуміють як побудова відповідного документа в структурному відношенні, так і встановлені в ньому правила поведінки.

Очевидно, слід говорити про загальної спрямованості акта цивільного законодавства і мети, яка повинна бути досягнута при реалізації закріплених у ньому положень. Спосіб, яким сторони прагнуть врегулювати свої відносини, незважаючи на розпорядження такого роду законодавчих норм, повинен бути оцінений з точки зору відповідності таким цілям і здібності не перешкоджати їх досягнення. Зазначені властивості актів цивільного законодавства пов'язані з імперативним характером останніх, який повинен визначатися на основі доктринальних напрацювань у даній сфері. Зокрема, розглядаються як імперативні і не допускають зміни на розсуд учасників договорів та інших угод норми, що мають на меті охорону публічних інтересів у цивільному праві.

Крім того, імперативна природа актів цивільного законодавства може визначатися за допомогою аналогією закону. При цьому використовуються критерії, які дозволяють віднести ту чи іншу норму до кола імперативних, наприклад у сфері міжнародного приватного права, і закріплені у внутрішньому законодавстві, а також міждержавних угодах. Такими критеріями зазвичай визначаються мета відповідних правових норм, наслідки їх застосування або відмову від застосування та ін.

У ході застосування частини 3 статті 6 ЦК можливе виникнення та інших спірних питань. Зокрема, це стосується характеру юридичних підстав для заборони учасникам угоди врегулювати відносини на власний розсуд, а точніше, щодо того, повинна обов'язковість відповідних законодавчих вимог та неприпустимість їх змін виходити з глузду нормативного акта в цілому або може бути продиктована лише суттю окремої закріпленою в ньому правової норми, від вимог якої сторони мають намір відступити. І яким чином згадана проблема повинна бути вирішена при розбіжностях у цьому аспекті між законодавчим актом, як таким, і окремими його положеннями, зокрема, у випадку, коли подібна заборона випливає із суті правового акта в цілому, але з глузду окремих положень, від яких відступили сторони угоди, такі обмеження не виходять.

Відповідно до частини 3 статті 6 ЦК, обмеження прав сторін встановлювати правила поведінки, що відрізняються від закріплених на законодавчому рівні, може бути обумовлено і сенсом відносин між сторонами. Дана підстава, подібно згаданому вище, не отримала достатньої деталізації. Системний аналіз нормативно певних загальних положень інститутів сучасного цивільного законодавства дозволяє стверджувати, що наведена норма спрямована, насамперед, на недопущення юридично нерівного стану учасників цивільних правовідносин щодо один одного, обмеження вільного волевиявлення останніх, що не відповідало б базовим принципам цивільно-правового регулювання.

Як зазначалося, загальним положенням обмеження громадянських прав спеціально присвячена стаття 13 ЦК, окремі положення якої, проте, вимагають детального вивчення.

Частина 1 статті 13 ЦК передбачає, що особа здійснює цивільні права в межах, наданих договором або актами цивільного законодавства. Наведена формулювання, на мій погляд, не узгоджується з загальним принципом правового статусу особи в цілому і здійснення цивільних прав зокрема, згідно з яким кожен користується своїми правами вільно, на власний розсуд за винятком встановлених обмежень. Даний принцип, будучи затвердженим на конституційному рівні і загальновизнаним в правовій системі, відображається в регулюванні аналогічних питань щодо особистих немайнових прав.

Зокрема, стаття 274 ЦК встановлює правило, згідно з яким обмеження таких прав допускаються лише у випадках, прямо передбачених ЦК або іншим законом. Норма частини 1 статті 13 ЦК, навпаки, здатна створити теоретичну і практичну основу для введення правила, згідно з яким будь-який здійснення цивільних прав повинно вважатися забороненим, якщо дозвіл на це прямо не встановлено договором або актом цивільного законодавства.

Згідно частини 2 статті 13 ЦК, кожна особа при здійсненні цивільного права повинна утримуватися в тому числі від дій, які могли б порушити права інших. Неприпустимість реалізації власних прав шляхом порушення, недотримання прав інших осіб є загальновизнаним і обґрунтованим підходом. Разом з тим необхідно зазначити, що дії, передбачені частиною 2 статті 13 ЦК, для того, щоб вважатися забороненими на підставі цієї норми, не повинні неодмінно порушувати права інших учасників суспільного життя або неминуче приводить до таких порушень, а мають лише мати здатність створювати потенційну можливість для цього.

Як свідчить формулювання частини 2 статті 13 ЦК, зазначені дії можуть набувати дані властивості (здатність порушувати права третіх осіб) не самі по собі в силу власного характеру, а також у поєднанні з тими або іншими обставинами навколишньої дійсності при певних умовах. Безсумнівно, згадана юридична конструкція може бути використана для необґрунтованого розширення спектру заборон і обмежень у здійсненні цивільних прав і тому вимагає коректування.

Частина 3 статті 13 ЦК покликана зробити неможливими або хоча б звести до мінімуму випадки зловживання громадянськими правами. Згадана проблема має історичне коріння, відображається на теоретичному рівні і поширена в практичній діяльності. Введення правил частини 3 статті 13 ЦК, таким чином, представляється не тільки доцільним, але і обумовленим об'єктивною необхідністю. У той же час частина 3 статті 13 ЦК називає лише одну з форм зловживання правом, а саме: використання прав з метою нанесення шкоди іншим особам. Визначення інших форм, згаданих у частині 3 статті 13 ЦК, очевидно становить завдання науки цивільного права. Серед інших форм зловживання правами, відомих доктрині, особливо слід виділити використання прав всупереч їх соціального призначення та деякі інші.

Незважаючи на те, що згадані проблеми детально розроблені в теорії, утвердження в законі формулювання суто доктринального характеру і посилання на наукові концепції не може сприяти забезпеченню високої ефективності правового регулювання цих питань.

Ще однією підставою для обмеження громадянських прав, що в сучасній Україні отримало законодавче визнання вперше з набранням чинності ЦК, є необхідність дотримання моральних засад суспільства (частина 4 статті 13 ЦК). Крім переважно оціночного характеру даної категорії, перешкодою в застосуванні частини 4 статті 13 ЦК є також те, що на теоретичному рівні та в правозастосовній практиці не існує універсального підходу до критеріїв, за якими має визначатися відповідність дій особи таким моральним принципам. Залишається невирішеним питання, повинні прийматися до уваги моральні підвалини винятково вітчизняного суспільства на сучасному етапі розвитку або, насамперед, загальні принципи, характерні для кожного суспільства, незалежно від країни, соціально-економічного й політичного ладу і т.д.

Робота над цими тут спірними аспектами обмежень цивільних прав повинна бути продовжена, враховуючи розвиток доктрини і практичного досвіду, набутого впродовж існування і втілення відповідних законодавчих норм. Вироблення у законотворчій діяльності, а також на практиці і в доктрині збалансованих підходів до удосконалення юридичних механізмів обмеження громадянських прав повинна сприяти утвердженню моделі правового регулювання цих і ряду суміжних питань, здатної забезпечити виконання даними інститутом правового і общесоциального призначення в житті сучасної держави.

КУБКО Андрій - завідуючий сектором юридичної фірми "Салком", м. Київ
Категория: Цивільні правовідносини | Просмотров: 2523 | Добавил: Bugor | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
ВХОД

БИБЛИОТЕКА (БЕТА):
"LEX" - Правовой портал Украины © 2024Анализ интернет сайтов