 Жила - була сім'я. Тато, Мама і Дочка. Жили вони скромно в маленькій однокімнатній квартирі готельного типу на околиці міста протягом 15 років. А вселилися вони туди без ордера тому, що сестра Папи працювала двірником в тому Жеку, а на цю квартири дали ордер якого-то мужику, який виїхав куди на північ та так і не повернувся. В той час, Тато і Мама, будучи прописаними на ліжко - місця кожен у своєму гуртожитку з однорічною дочкою тулилися в квартирі своїх родичів, ось і пожалував їх начальник Жеку (який і донині начальник того ж Жеку) і впустив їх туди жити за умови, що якщо той мужик - господар за ордером повернеться, вони з’їдять. Мужик не повернувся. Донька закінчила школу, Папа справно платив за квартиру від свого імені, уклав договори на надання комунальних послуг від свого імені. Сім'я брала участь у ремонті під'їзду. Загалом, були вони сумлінними мешканцями всі 15 років. І тут грянуло. Виконком райради раптом дізнався, що сім'я вселилася без ордера, а тому вирішив їх виселити з викиданням на вулицю. Для чого подав позов у суд.
Мама - працівник соціальної сфери вирішила, що нічого витрачатися на адвоката, у неї у самої вища освіта є і пішла в бібліотеку вивчати закони, писати зустрічний позов про визнання права на житло, а також різні клопотання по справі.
В ході слухання справи Мама постійно третирували суддю сміємо помітити, досить грамотну суддю) ну просто величезною кількістю клопотань, заяв, несучи при цьому, з юридичної точки зору, повну нісенітницю, не гідну описания в цій історії.
Загалом, суддя, незважаючи на свою грамотність, з урахуванням величезної завантаженості порахувала, вочевидь, так - раз відповідач несе "заметіль", значить він не правий!
В результаті 17 вересня 2004 року районним судом було ухвалено рішення про виселення Папи, Мами і Дочки із займаного ними житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення. Одночасно, суд відмовив у задоволенні зустрічного позову про визнання права на житло.
І ось в повному розпачі Мама знайшла адвоката. (Слава богу, строк на подання апеляційної скарги ще не закінчився). Вивчивши надані матеріали та відповідне законодавство адвокат був вражений. Правова позиція відповідачів була настільки сильна, що навіть трохи - трохи правильне ведення справи мало б повний успіх у суді першої інстанції (знаючи суддю). Однак, справа відповідачами велося жахливо. З усієї маси клопотань жодного (!) і близько не містить правильної аргументації та обґрунтування позиції відповідачів. Довелося пояснити Мамі, що коли з'являється перспектива (навіть не настільки реальна як була на момент спілкування з адвокатом) бути викинутими на вулицю не можна вважати себе розумною і економити на адвоката.
В результаті була підготована і подана апеляційна скарга наступного змісту.
Суд визнав позов Виконавчого комітету про виселення відповідачів на підставі ч. 3 ст. 116 ЖК України поданим у межах строку позовної давності, обґрунтовуючи свої висновки тим, що позивач не знав про те, що квартира самовільно зайнята відповідачами.
Цей висновок викликає сумніви вже тому, що відповідачі представили у справу достатню кількість доказів того, що вони ВІДКРИТО
проживали в спірній квартирі, зокрема сплачували плату за житло на розрахунковий рахунок Житлово - експлуатаційної контори (ЖЕК) за особовим рахунком №2236476 від імені Папи. Копії квитанцій про оплату за житло та інші комунальні послуги, починаючи з 7 травня 1989р. за весь період проживання представлені в матеріалах справи. Таким чином, ЖЕК, з яким згідно ст. 61 ЖК України і повинен був бути укладений договір користування житловим приміщенням, як з наймодавцем державного (громадського) житла, зазначеним платежем від 07.05.1989г. був повідомлений про занятті спірної квартири відповідачами. Однак, замість того, щоб заявити вимогу до Папи і його родині про виселення, ЖЕК брав ці платежі, за замовчуванням уклавши тим самим договір
найму житлового приміщення в усній формі, предметом якого і була спірна квартира, що повністю відповідає змісту ст. 63 ЖК України.
Позивач при подачі позову в суд стверджував, що не знав про те, що спірна квартира зайнята протягом 15 років. Вважаємо, що це неможливо в принципі і цю заяву зроблено з винятковою метою - ввести в оману суд. Так, відповідно до вимог п. 18-20 Положення "Про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.1993г. №250, Дія якого поширювалася на ВСІ юридичні особи) інвентаризація об'єктів нерухомості проводиться не рідше ніж один раз на три роки, а інвентаризація розрахунків
проводиться раз на рік при складанні річної звітності. Таким чином, маємо свідчення грубого порушення вимог ст. 13 Конституції України, яка говорить: "ВЛАСНІСТЬ ЗОБОВ'ЯЗУЄ". І якщо на баланс якого - або державного органу поставлено яке - або майно, він зобов'язаний його містити належним чином. Містити належним чином - значить не допускати його незаконного використання, не допускати його псування або руйнування більш ніж в межах нормального фізичного зносу. З матеріалів справи випливає, що Титульний власник (чи насправді це позивач, судом не досліджено) протягом 15 (!) років жодним чином не цікавиться ні долею квартири, ні долею розрахунків з її утримання.
Однак перш ніж приймати на віру цей довід і вважати його обґрунтуванням для визнання позову поданим у межах строку позовної давності, суд повинен був дослідити питання про те, КОЛИ позивач ПОВИНЕН БУВ ДІЗНАТИСЯ про самовільне зайняття квартири, як того вимагає ст. 76 ЦК України 1963р. Викладене вище укупі з матеріалами справи доводить, що позивач повинен був дізнатися про занятті спірної квартири родиною Папи як мінімум у травні 1989р. (після отримання платежу), але не пізніше грудня 1996р. (за результатами інвентаризації). Тобто, при всіх інших обставин, термін позовної давності за позовом про виселення з самовільно зайнятої житла закінчився не пізніше грудня 1999р.
У відповідності зі ст. 80 ЦК України 1963р. закінчення строку позовної давності для пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.
Подані відповідачами докази - квитанції про оплату за квартиру, комунальні платежі, медичні картки, поштові конверти та ін., свідчать про те, що відповідачі відкрито і непротивоправно займають спірну квартиру протягом більше 15 років. При цьому їм не разу не було відмовлено в наданні комунальних та житлово - експлуатаційних послуг, про що свідчить, крім наданих квитанцій на оплату, відсутність даних про наявність будь-яких спорів між відповідачами та житлово - експлуатаційними, а також комунальними організаціями.
Все це свідчить про те, що впродовж 15 років відповідачі сумлінно виконували обов'язки і користувалися правами наймача, а наймодавець в особі житлово - експлуатаційних організацій (ЖЕК) брали платежі на особовий рахунок спірної квартири саме від імені відповідачів і настільки ж сумлінно виконували свої обов'язки наймодавця спірної квартири.
Таким чином, матеріали справи свідчать про наявність між відповідачами та житлово - експлуатаційної організацією відносин договору найму житлового приміщення, укладеного в усній формі. Не можна не погодитися з тим, що даний договір, в такому випадку, укладений з порушенням форми. Однак ніхто ніколи не звертався з позовом про визнання його недійсним.
Більш того, беручи спірне рішення, суд не врахував, що право відповідачів на житло гарантовано ст. 47 Конституції України, в
відповідно до якої держава створює умови, за яких кожен громадянин має можливість побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Тобто, сам по собі позов про виселення на підставі ч. 3 ст. 116 ЖК України відповідачів лише з підстав відсутності ордера на вселення 15 років тому і при відсутності будь-яких інших підстав, що свідчать про порушення відповідачами чиїх - або прав або інтересів, явно суперечить принципам, закладеним у Конституцію України, а тому не підлягає задоволенню на підставі ст. ст. 3 і 8 Конституції України.
У світлі сказаного виникає запитання: "Яке ж право або який інтерес ДЕРЖАВИ Україна, що в даній суперечці є позивач, порушений сумлінним користуванням відповідачами своїм конституційним правом - проживанням у спірній квартирі?" Відповідь на це питання ні позивач, ні суд не дали. А тому, ми вважаємо, що позивач використав своє право на звернення до суду виключно з метою завдати шкоди сім'ї Папи, що прямо заборонено ч.3 ст. 13 ЦК України 2003р.
В цілому, так само до викладеного відноситься і Верховний суд України, який у своєму листі від 26.05.2001 р. "Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій судових справ (Житлове право)" у п. 43. Роз'яснив "У тому випадку, коли з особою, яка вселилося в житлове приміщення не в установленому порядку (без ордера), був укладений договір найму цього приміщення, про що свідчать подані ним докази (тобто не обов'язково сам письмовий договір найму житлового приміщення і не обов'язково вселення на підставі ордера - курсив наш), виселення його може мати місце за умови розірвання названого договору або визнання його недійсним з підстав, встановлених законом. Така вимога може бути заявлено протягом трьох років з дня укладення цього договору".
Дана правова позиція Верховного суду України, також, повністю спростовує правову позицію суду, на підставі якої і
ухвалено рішення, що оскаржується, і яка полягає в тому, що давність проживання, в разі споконвічного відсутності у наймача єдино законної підстави на вселення в житлове приміщення - ордера на вселення, не породжує ніяких прав наймача на спірне житло.
Таким чином, слід вважати, що позивач не тільки втратив право на позов щодо строку позовної давності, але і не має права на його задоволення по суті.
Таким чином, суд, приймаючи спірне рішення, порушив вимоги ст. 71, 76, 80 ЦК України 1963р., неправильно застосував ст. 116 ЖК України, не застосував ч.3 ст. 13 ЦК України 2003р. і не повністю дослідив обставини, що мають значення для справи, а саме - не встановив правочинів позивача щодо володіння і розпорядження спірної квартирою і не встановив особа, якій був виданий останній ордер, долю цього ордера, права цієї особи і факт укладення або не укладення з ним договору найму житлового приміщення. Тобто, можливо, прийняв
рішення про права й обов’язки осіб, які не були залучені до участі у справі.
Викладене вказує на наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови нового рішення (п.1 та п. 4 ч.1 ст. 309 ЦПК України) і, можливо, на наявність підстав для скасування рішення суду і передачі справи на новий
розгляд (п.4 ст. 307 ЦПК України).
Що стосується зустрічного позову, ми також вважаємо, що судом порушено норми матеріального та процесуального права.
Так, ст. 11 ЦПК України свідчить, що суд вирішує справи на підставі Конституції,
інших актів законодавства України у порядку, передбаченому цим кодексом.
Ст. 137 ЦПК України не містить вимог про зазначення законодавства в обґрунтування позовних вимог. Тобто, процесуальний закон вимагає правильного
застосування та вказівки норм матеріального права саме від суду (судді). Таким чином, суд, керуючись положеннями ст. 11 ЦПК України зобов'язаний застосувати не тільки зазначені сторонами норми матеріального права, але і ті норми, які необхідні для правильного вирішення спору в межах позовних вимог.
Так, ст. 62 ЖК України свідчить, що до договору найму житлового приміщення застосовуються правила цивільного законодавства.
Ст. 63 ЖК України встановлює єдиним предметом договору найму житлового приміщення квартиру або інше ізольоване приміщення.
Ст. 61 ЖК України містить вимогу письмової форми договору найму житлового приміщення.
Викладені Вище факти, встановлені доказами, зібраними у справі говорять про те, що договір найму житлового приміщення - спірної квартири існує починаючи з 7 травня 1989р. (дата здійснення відповідачем першого платежу та прийняття його
житлово - експлуатаційної організацією). Однак існує в усній формі.
У відповідності зі ст. 46 ЦК України 1963р. Недотримання необхідної законом простої письмової форми позбавляє сторони права, у разі спору, посилатися на підтвердження угоди на свідчення, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 ЦК України 1963р.
У законі немає такого прямої вказівки на недійсність договору найму житлового приміщення, укладеного без додержання письмової форми. Тому, не можна вважати такий договір неукладеним.
Даний договір є оспорюваних, однак, як було зазначено Вище позивач втратив своє право
оскаржити його в суді щодо строку позовної давності.
Стаття 623 ЦК України 2003р., діючого на момент подання зустрічного позову прямо встановлює презумпцію правомірність операції, якщо інше прямо не встановлено законом або рішенням суду. Виходячи з чого суду треба визнати правомірною і укладеного між відповідачами та житлово - експлуатаційної організацією договір найму спірної квартири і, відповідно, задовольнити зустрічний позов відповідачів, визнавши їх право на житло у відповідності зі ст. 47 Конституції України.
Таким чином, при вирішенні зустрічного позову, суд неправильно застосував ст. 11 ЦПК України і не застосував необхідне матеріальне право, а саме, ст. ст. 61 - 63 ЖК України, ст. ст. 43, 46 ЦК України 1963р. і ст. 623 ЦК України 2003р. А висновки суду про те, що зустрічний позов не знайшов свого підтвердження при розгляді справи не відповідає фактичним обставинам справи. Що дає підставу просити апеляційний суд скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення (п.3 і п.4 ст. 309 ЦПК України).
На закінчення здавалося б залишається тільки сказати, що апеляційний суд задовольнив скаргу та прийняв нове рішення, яким в позові виконкому відмовив, а зустрічний позов задовольнив. Однак, тут уперся голова виконкому: "Не буду
виконувати це рішення суду". Довелося адвокату написати ще й скаргу в прокуратуру на предмет наявності в його діях складу злочину, передбаченого ч.2 ст. 382 КК України. Результатом цієї скарги стало урочисте вручення ордера Папі.
На щастя для Батька, Матері і Дочки ця історія закінчилася добре. Квартиру вони приватизували, адвоката вітають зі всіма святами... А все могло б бути інакше!
|
портал
