 Однією з хвороб вітчизняної правової системи є нівелювання основоположних принципів права шляхом введення такої великої кількості винятків, що саме застосування принципу стає винятком із правила. При цьому теоретичної "індульгенцією" для такого роду всеосяжних винятків є максима lex specialia generalibus derogant.
Яскравим прикладом такого стану речей є нижеизложенная ситуація з доступом до інформації про права власності на нерухомість.
Критерій розмежування режимів доступу до інформації
Згідно зі статтею 28 Закону України "Про інформацію" за режимом доступу інформація ділиться на відкриту і з обмеженим доступом.
Стаття 5 Закону України "Про інформацію" визнає гарантії права на інформацію, відкритість, доступність і свободу її обміну основними принципами інформаційних відносин. Стаття 6 цього ж Закону відносить забезпечення доступу громадян до інформації до головних напрямів державної інформаційної політики.
Відповідно до статті 29 Закону України "Про інформацію" доступ до інформації забезпечується шляхом її систематичної публікації і безпосереднього надання зацікавленим особам, у тому числі на договірній основі.
Існуючий режим доступу до інформації про право власності на нерухомість
Згідно з частинами 1, 2 статті 182 Цивільного кодексу України (ЦК) право власності на нерухомість підлягає публічної державної реєстрації, причому орган, що здійснює таку реєстрацію, зобов'язаний надавати інформацію про зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Здавалося б, застереження про публічність і передбачена Кодексом обов'язок органу реєстрації надавати інформацію про реєстрацію прав на нерухомість свідчать про режимі відкритого доступу до інформації про права на нерухомість, причому спеціальний закон повинен встановити лише порядок доступу, тобто врегулювати процедуру в контексте процитованої вище статті 29 Закону України "Про інформацію".
Однак стаття 28 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" встановлює можливість отримання інформації про державної реєстрації права власності на нерухомість тільки:
- власниками нерухомості, їх спадкоємцями (правонаступниками - для юридичних осіб);
- органами державної влади або органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, якщо запит зроблено у зв'язку із здійсненням ними повноважень, визначених законами;
- бюро кредитних історій при наявності письмової згоди власників нерухомості.
Аналогічні положення (крім застереження про бюро кредитних історій) передбачають пункти 5.1.1 і 5.1.2 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 7/5 від 7 лютого 2002 року, на підставі якого в даний час проводиться реєстрація прав на нерухомість.
Таким чином, замість встановлення процедури доступу до відкритої інформації про права власності на нерухомість Закон, встановлюючи такі широкі винятки із загального правила, різко обмежує число осіб, що мають такий доступ. Тобто змінює сам режим доступу.
В результаті інформація про права власності виявляється інформацією з обмеженим доступом, а саме - конфіденційною інформацією в розумінні статті 30 Закону України "Про інформацію".
Проблеми, що виникають внаслідок обмеження доступу до інформації про право власності на нерухомість
Виникає питання, чи виправдані такі обмеження доступу до інформації про права власності на нерухомість?
Закон виключає повну анонімність права власності: річ, власник якої невідомий, вважається безгоспної (частина 1 статті 335 ЦК).
Аналогічно виникнення права власності на річ приобретательской давності зв'язується з відкритим володінням майном, тобто з інформаційним аспектом такого володіння (стаття 344 ЦК).
Власник нерухомості завжди відомий органу, який здійснив державну реєстрацію права власності, проте треті особи не мають доступу до цієї інформації. Закон не зобов’язує власників нерухомості розміщувати на ній таблички із зазначенням повного найменування (ім'я) власника. Як наслідок, нерухомість є анонімною для будь-яких третіх осіб до тих пір, поки власник не вирішить назвати себе або поки цю інформацію не розкриє державний орган (наприклад, суд).
Обмеження доступу до інформації повинно бути обумовлено необхідністю забезпечити якісь права, свободи та законні інтереси. Але оскільки доступ третіх осіб до інформації про право власності на нерухомість як такої не може заподіяти власнику ніякого збитку, підстави для такого обмеження.
З іншого боку, стаття 13 Конституції України і стаття 319 ЦК встановлюють принципове правило, згідно з яким власність зобов’язує, а власник не може використовувати свої права на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. Слід зазначити, що зловживання правами найчастіше відбувається у сфері прав власності на нерухомість.
Наприклад, з метою захисту своєї нерухомості від протиправних посягань, власники часто вживають заходів, які можуть завдати шкоди оточуючим.
Крім того, стаття 322 ЦК покладає на покупця обов'язок утримувати належне йому майно.
Невиконання цього обов'язку власником може завдати шкоди третім особам безліччю способів (наприклад, частина балкона старого будинку, обвалившись, може пошкодити чий-то автомобіль).
Однак набагато частіше зловживання правами власника або невиконання власником його обов'язків з утримання майна зачіпає суміжних власників, тобто сусідів.
При цьому номінальний власник нерухомості не очевидний. Найбільшу активність в управлінні будинком, що належить старої тещі, і в конфліктах з сусідами може проявляти зять. Крім того, власник нерухомості може змінитися в результаті укладення внутрісімейній угоди.
Тому найбільше проблем анонімність нерухомості створює у відносинах між сусідами. Найпершим завданням у такому конфлікті є правильне визначення власника нерухомості як суб’єкта правопорушення (зловживання правом) і майбутнього відповідача за позовом.
Обмеження доступу до інформації про власника об'єкту нерухомості може призвести до подачі позову до неналежного відповідача, що потребує подальшої заміни відповідача або залучення нових відповідачів.
Все це можливо лише після забезпечення або витребування відповідних доказів ухвалою суду. Але навіть якщо суд прийме таке визначення, необхідність отримання доказів призводить до затягування розгляду справи.
Як бачимо, обмеження доступу до інформації про право власності на нерухомість, не обумовлене жодним законним інтересом власника нерухомості, знижує ефективність судової захисту прав інших учасників правовідносин.
Враховуючи викладене, можна зробити висновок про те, що Закон повинен недвозначно встановити режим відкритого доступу до інформації про права власності на нерухомість і покласти на органи, що здійснюють державну реєстрацію цих прав, обов'язок надавати інформацію на запит будь-якої зацікавленої особи.
СМІТЮХ Андрій - к.ю.н.юридична фірма "АНК", м. Одеса
|
портал
