Як уже зазначалося, відповідно до Конституції України (ст. 140) місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села або добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно вирішувати питання місцевого зна$ чення в межах Конституції і законів України. Оскільки місцеве самоврядування є насамперед вираженням са$ моорганізації і самостійної діяльності, самодисципліни громадян (жи$ телів певної території), то його формування як цілісної системи в рам$ ках усього товариства має відбуватися передусім на її нижчих рівнях, у первинних осередках [67]. З огляду на це, у системі місцевого самоврядування основним про$ дуцентом його інтересів є місцеве співтовариство, визначене як тери$ торіальний колектив (громада). Місцеве самоврядування стає соціальним середовищем, у рамках якого за допомогою цієї ж демократії проходять процеси утворення, формування, інституціалізації певних управлінських структур, а також визначених форм самоорганізації громадян, які проживають на певній території, необхідних для вирішення своїх власних проблем. Більш виразне і яскраве закріплення ролі демократії можна поба$ чити в конституційному визначенні місцевого самоврядування, зо$ крема, у згаданій ст. 140 Конституції України.

 

Звідси дуже актуальною стає проблема становлення та реалізації різних форм демократії взагалі та форм безпосередньої демократії, зо$ крема в сфері місцевого самоврядування. Йдеться про становлення форм безпосередньої демократії, які прямо сприяють формуванню та структуруванню муніципального організму, а також реалізації волі та інтересів членів територіальної громади, пов’язаних з вирішенням їх повсякденних і життєвих про$ блем проживання, само і групової реалізації в сфері локальної демок$ ратії. У науці вітчизняного конституційного права існує традиційний підхід до градації форм демократії залежно від форми волевиявлення народу. Цей же підхід закріплюється і в конституційному законодавстві України: чинна Конституція України (ст. 5) визначає, що носієм су$ веренітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Здійснення влади народом відбувається, за Основним Законом, як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого са$ моврядування. Таким чином, Конституція України не тільки прого$ лошує загальне і повне народовладдя (ст. 7), але і форми демократії – безпосередню та представницьку. Слід зазначити, що в основі здійснення безпосередньої влади те$ риторіального колективу лежить безпосередня демократія як спосіб реалізації цієї влади, а місцеве самоврядування є організаційно$пра$ вовою формою її реалізації. Адже безпосередня демократія – це при$ родне право народу, вона з’явилася раніше за представницьку.

 

 Демок$ ратія як форма суспільного буття і політичної організації суспільства створює найсприятливіші умови для життєдіяльності людини та роз$ глядається як цивілізований виклик і основа всесвітнього реформу$ вання українського суспільства [68]. Рішення інститутів представницької демократії, як правило, мо$ жуть бути скасовані актами безпосередньої демократії, а акти безпо$ середньої демократії не потребують будь$якого затвердження. Шля$ хом безпосередньої демократії приймаються насамперед найважливіші нормативно$правові акти: конституції, закони щодо внесення до них змін та інші правові акти, які безпосередньо$висловлюють волю наро$ ду як акти і норми прямої дії. За своєю суттю безпосередня демократія відповідно до положень Конституції (статті 5, 36, 69 тощо) є прямим волевиявленням народу, зокрема шляхом таємного голосування, або волевиявленням, виражен$ ням волі через політичні партії, засоби масової інформації та інші скла$ дові механізму безпосередньої демократії, які сприяють формуванню та вирішенню політичної волі громадян. Безпосередня демократія – це самостійна реалізація народом влас$ ної волі щодо власних інтересів, власної долі або щодо інших народів і держав за їхньою згодою при сприянні політичних партій, їхніх блоків, інших складових механізму безпосередньої демократії або без них. Надзвичайно важливим для розуміння суті безпосередньої демократії є врахування того, що відповідно до змісту

 

Конституції безпосередня демократія як волевиявлення народу може здійснюватися і народом в цілому, і його певними частинами або спільнотами, яке здійснюється шляхом волевиявлення українського народу загалом, зокрема, в разі проведення парламентських і президентських виборів, всеукраїнських референдумів тощо. Водночас офіційним волевиявленням народу вважається: волеви$ явлення окремих спільнот (територіальних громад, трудових колек$ тивів), зокрема місцеві вибори і місцеві референдуми є волевиявлен$ ням територіальних громад і нерідко називаються проявами локаль$ ної місцевої демократії; волевиявлення суб’єктів референдної ініціативи щодо всеукраїнського референдуму (3 млн. громадян Ук$ раїни); волевиявлення виборців за місцем роботи або проживання у визначеній законом кількості [69]. За змістом безпосередня демократія відповідно до Конституції України – це формування органів державної влади та місцевого само$ врядування (ст. 71), прийняття законів та інших рішень загальнонаці$ онального або місцевого значення (ст. 72$74), гарантування (охорона) конституційного ладу (ст. 5), захист суверенітету та територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної без$ пеки (ст. 17) тощо. Вищими формами безпосереднього здійснення народом влади визначено вибори і референдуми, на основі яких забезпечується фор$ мування інтересів у суспільстві, узгодження й координування цих інте$ ресів, прояв волі народу як через формування представницьких органів держави та органів самоврядування і прийняття ними відповідних рішень, передусім у формі законів, так і через прийняття рішень без$ посередньо громадянами.

 

Окрім провідних форм реалізації безпосередньої демократії – ви$ борів і референдумів, історії відомо багато форм безпосередньої де$ мократії: народні обговорення, народні ініціативи, збори, мітинги, по$ ходи, демонстрації, плебісцити, виявлення громадської думки, рефе$ рендні ініціативи, звернення, а також такі виняткові, немирні форми, як революції, повстання, громадянські війни, національно$визвольні рухи, політичні страйки, протести, акції громадянської непокори, го$ лодування, пікетування тощо. Згідно зі ст. 69 Конституції України пе$ редбачаються й інші форми безпосередньої демократії. Так, до форм безпосереднього волевиявлення територіальних громад, які одержали своє законодавче закріплення, належать місцеві референдуми, місцеві вибори, загальні збори громадян за місцем їхнього проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання. Існування і законодавче закріплення таких форм діяльності те$ риторіальних громад є свідченням не тільки широкої локальної, місцевої, але й внутрішньомуніципальної децентралізації, що поля$ гає у розвитку і вдосконаленні громадських засад у діяльності місце$ вих співтовариств і розкріпачення самодіяльної активності членів таких співтовариств – мешканців певних територіальних об’єднань, громад.

 

Становлення та розвиток форм діяльності територіальних громад в Україні є вельми актуальним у становленні та функціонуванні само$ го інституту місцевого самоврядування, оскільки ці форми засновані на розкріпаченні громадської ініціативи місцевих співтовариств, зро$ станні соціальної активності кожного жителя, залученні населення до самоврядного процесу. Водночас, визначаючи нагальну потребу розвитку організаційної самодіяльності населення, деякі автори справедливо виступають про$ ти інституціонального змішування державно$апаратних і громадсько$ самодіяльних структур, тобто проти змішування публічно$владного і громадського. Так, М.О. Краснов вважає, що «наважившись… на внутрішнє життя громадських формувань, держава (в особі республі$ канського законодавства або місцевої ради) у зав’язі вб’є управлінські клітини, що при правильному догляді за ними могли б у майбутньому скласти тканину реального самоврядування і вже у будь$якому разі стати осередками формування психології свободи і відповідальності [70]. Як зазначалось, основними серед конституційно$правових форм безпосередньої демократії є вибори до органів державної влади і органів місцевого самоврядування та всеукраїнський і місцеві референдуми. Так, в Україні протягом останніх десяти років тричі (1994, 1998, 2002 рр.), проводилися парламентські і тричі (1991, 1994, 1999 рр.) президентські вибори, відбулися два всеукраїнських референдуми (1991 і 2000 рр.), а також неодноразово проводилися місцеві вибори і місцеві референду$ ми [71]. Упродовж останніх років у країні мали місце і дострокове припи$ нення повноважень Верховної Ради та Президента України, і позачер$ гові парламентські та президентські вибори, і неодноразові референдні ініціативи (1992, 1993, 1996, 1998, 1999 рр.) та референдум за народ$ ною ініціативою 16 квітня 2000 року. Необхідно зазначити, що місцеві вибори і місцеві референдуми – це найвищі форми безпосереднього волевиявлення членів територі$ альної громади, що істотно відрізняються від інших організаційно$ правових форм. Зокрема, конституційність і законність головних форм полягає насамперед у передбаченні та всебічному регулюванні цих форм Конституцією України (статті 5, 38, 69 – 74, 92, 156) і відповід$ ними законами.

 

Демократизм виборів і референдумів полягає в тому, що вони проводяться на основі принципів загального, рівного і пря$ мого виборчого права шляхом таємного голосування, які вважаються міжнародно$правовими стандартами безпосередньої демократії. Відомо, що вичерпна конституційно$правова визначеність ініціа$ торів виборів і референдумів полягає, головним чином, у всебічному і повному визначенні Основним Законом та іншими законами України суб’єктів проголошення (оголошення) і призначення виборів і рефе$ рендумів, якими вважаються насамперед український народ, Верхов$ на Рада України, Президент України, Центральна виборча комісія та інші суб’єкти. Важливою рисою виборів і референдумів є їх офіційна докумен$ тованість та обов’язковість прийнятих на них рішень у законодавчому визнанні виборчих документів документами сурової звітності (виборчі бюлетені тощо), а рішення, прийняті під час виборів і референдумів, не потребують будь$якого затвердження.

 

Слід зауважити, що як у радянській, так і в сучасній вітчизняній правовій літератури немає єдиного підходу в тлумаченні дефініції форм безпосередньої демократії. Зокрема, Г.Х. Шахназаров визначає тільки ці вищі форми прямої демократії – вибори і референдуми [72]. В.Ф. Коток зараховував до форм безпосередньої демократії революції, з’їзди, наради трудящих, імперативний мандат (накази виборців, звітність депутатів перед виборцями, право відкликання депутатів), вибори, референдуми [73]. М.П. Фарберов визначає (поряд з іншими) такі форми: наради трудящих з питань державного управління, звітність депутатів та інших посадових осіб перед народом, робітни$ чий контроль над виборами, сільські сходи, народні зібрання, всена$ родні обговорення проектів рішень місцевих рад [74]. Деякі вчені схильні виділяти петиції – письмові акти колективного прямого звер$ нення громадян до органу влади з будь$якого питання з метою прий$ няття ним законодавчого (чи іншого) рішення або проведення сусп$ ільної реформи – як окремий інститут прямої демократії. За радянсь$ ких часів іноді відокремлювали громадські організації як особливий вид демократії. На думку сучасних російських вчених Ю.А.Дмитрієва та В.В. Ко$ марової, формами прямої демократії вважаються тільки ті її прояви, які інституюють безпосереднє власне волевиявлення господаря повно$ ти державної влади – народу. Ні листи, ні звертання громадян, ні гро$ мадські організації не виражають суверенітету народу, не інституюють його безпосереднє державно$владне волевиявлення.

 

Таким чином, беручи за системотворчий критерій право народ$ ного суверенітету, до системи прямої демократії треба включити місцеві референдуми та місцеві вибори, як головні форми, а також на$ родні обговорення, плебісцити, відкликання депутатів, загальні збори населення. Форми безпосередньої демократії класифікуються за: – результатами діяльності (або способом впливу на суспільні відно$ сини) на імперативні; консультативні; комплексні; правотворчі й ті, що не створюють норм права; – механізмом діяльності – на прямо пов’язані з представницькою демократією, опосередковано пов’язані і не пов’язані з представниць$ кою демократією (або відносно самостійні); – правовими «засадами» – на чинні на підставі норм права і чинні на підставі традицій, звичаїв; – територіальною ознакою – на національні (загальнодержавні) і місцеві; – суб’єктами – на всенародні та групові, індивідуальні [75]. Однак форми безпосередньої демократії застосовуються неодна$ ково. Якщо вибори як найдавніша форма прямої демократії, що перед$ бачалась в Європі вже у перших конституціях як спосіб обрання струк$ тур парламентського типу, застосовуються і зараз у більшості країн світу, то інші форми безпосередньої демократії використовуються ви$ бірково і не всюди. Зокрема, референдуми застосовуються не так час$ то, як вибори. Наприклад, у Великобританії, де референдуми застосо$ вуються рідко, досі йдуть дискусії про доцільність їх застосування в умовах парламентської демократії, у США референдум застосовуєть$ ся тільки на місцевому рівні.

 

Народні обговорення найважливіших законопроектів не властиві конституційному праву країн парламентської демократії, але як фор$ ма народної правотворчості вони збереглися у колишніх соціалістич$ них країнах. Слід ураховувати й те, що навіть законодавче закріплен$ ня тієї чи іншої форми демократії не гарантує обов’язкового її вико$ нання у суспільній практиці. Яскравим прикладом такого формального проголошення може слугувати практика Радянського Союзу, де про$ ведення союзного референдуму передбачалось у Конституціях 1936 і 1977 рр., проте застосований він був у політичному житті Союзу РСР лише один раз – з приводу існування СРСР.

 

Як наголошувалось, до форм безпосередньої демократії, що одер$ жали своє законодавче закріплення, належать місцеві референдуми, місцеві вибори, загальні збори громадян за місцем їхнього проживан$ ня, місцеві ініціативи, громадські слухання. Зупинимось на деяких із них детальніше. Так, пріоритетною формою безпосередньої демократії в місцево$ му самоврядуванні є місцеві референдуми, проведення яких передба$ чено законодавством багатьох країн світу. Зокрема, в США референ$ думи застосовуються виключно на рівні штатів та місцевих територі$ альних спільнот, а проведення референдумів в загальнонаціональному масштабі взагалі не передбачене. Варто зазначити, що до початку XIX ст. референдуми переважно практикувались на локальному рівні, зокрема перший достовірно відо$ мий референдум було проведено в 1439 році у швейцарському кантоні Берн [76]. Найбільший вплив на виникнення і створення інституту референ$ думу зробила правова доктрина народного суверенітету, сформована Ж.$Ж. Руссо і виражена ним у формулі: «Народ, який підкорюється законам, має бути їх творцем» [77]. Згідно зі ст. 7 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. [78] місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом голосування. Відповідно до закону України «Про всеукраїнський та місцеві ре$ ферендуми» від 3 липня 1991 р. місцеві референдуми проводяться в межах адміністративно$територіальних одиниць і рішення, прийняті місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу щодо рішень рад, на території яких він проводиться; ці рішення не потребують будь$яко$ го затвердження державними органами і можуть бути скасовані або змінені лише в порядку, передбаченому цим Законом. За своєю суттю місцеві референдуми є формою безпосередньої демократії, здійснення місцевої публічної влади територіальними гро$ мадами в межах адміністративних одиниць [79]. Щодо зазначеного Закону предметом місцевого референдуму може бути: прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відпо$ відних адміністративно$територіальних одиниць; прийняття актів, які визначають зміст рішень рад та їхніх виконавчих органів. У ст. 6 згаданого Закону визначені питання, які виносяться на місцеві референдуми.

 

Оскільки вони мають належати лише до відання місцевого самоврядування, на місцеві референдуми не виносяться питання про скасування законних рішень органів державної влади, місцевого самоврядування; питання, віднесені: до відання органів суду та прокуратури; питання, пов’язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції відповідної місцевої ради та її виконавчих органів. Наступною найважливішою формою безпосереднього волевияв$ лення членів територіальної громади є місцеві вибори, де найбільш рельєфно і яскраво виявляється її статус первинного суб’єкта місце$ вого самоврядування. Незважаючи на конституційне закріплення територіальної грома$ ди як первинного суб’єкта місцевого самоврядування вона через об’єк$ тивні причини не може і не зможе здійснювати перманентне і ціле$ спрямоване управління локальними процесами в рамках адміністра$ тивно$територіальних одиниць з метою реалізації питань місцевого значення (за винятком форм самоорганізації населення, у рамках якої вирішує свої потреби тільки частина членів територіальної громади). Підтвердженням цьому служать різнорівневі і різноцільові інтереси жителів конкретних населених пунктів – членів територіальних гро$ мад, що у межах порівняно великої території (село, селище, місто) без управлінської ланки практично не піддаються координації й іншому управлінському впливу. Звідси набуває об’єктивного характеру не$ обхідність формування представницьких органів територіальної гро$ мади, які б формувалися самою громадою з числа її членів і могли б у концентрованому вигляді представляти інтереси громадян з метою їх подальшого вирішення. Наявність у Конституції України великої кількості норм, які рег$ ламентують існування і функціонування місцевого самоврядування, свідчить про конституційно обумовлене ставлення до місцевого само$ врядування як до інституту, який має найважливіше значення з дер$ жавної точки зору. Це підтверджується ст. 38 Конституції України про право всіх громадян «брати участь в управлінні державними справа$ ми, всеукраїнському і місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними в органи державної влади й органи місцевого самоврядуван$ ня» [80]. При розширеному тлумаченні цієї формули право всіх гро$ мадян брати участь в управлінні державними справами не тільки не обмежується гарантією мати своїх представників в органах державної влади, але фактично поширюється на всі органи влади народу, зокре$ ма, й органи місцевого самоврядування.

 

При розумінні місцевого самоврядування як специфічного рівня і форми владарювання слід акцентувати увагу на специфіці питань, що підлягають вирішенню через органи місцевого самоврядування, а та$ кож на розмірах території, у межах якої функціонує відповідна тери$ торіальна громада. Інститут місцевого самоврядування як невід’ємна частина націо$ нальної культури є найближчим для громадян рівнем врядування та виступає як специфічна діяльність щодо вирішення питань місцевого значення, тобто питань безпосереднього забезпечення життєдіяльності територіальної громади. Таким чином, усю діяльність має і може здійснювати не кожен її представник, а тільки той, що, по$перше, відповідає вимогам закону, які висуваються до кандидатів у депутати, по$друге, що є не менш важливим, має достатні знання і кваліфіка$ цію, довіру членів територіальної громади. Відповідно до Конституції України (статті 71, 141) територіальні громади сіл, селищ, міст на засадах загального, рівного, прямого ви$ борчого права шляхом таємного голосування обирають терміном на чотири роки депутатів сільських, селищних, місцевих рад, а також сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчий орган ради і головує на її засіданнях. Основні принципи, особливості і порядок підготовки та проведення виборів депутатів місцевих рад (сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, облас$ них) і сільських, селищних, міських голів визначаються Законом Ук$ раїни «Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних міських голів» від 14 січня 1998 р. [81]. Таким чином, територіальні громади сіл, селищ, міст, які функці$ онують на базовому рівні місцевого самоврядування, за допомогою місцевих виборів формують представницькі органи не тільки свого рівня, але й асоційованого рівня місцевого самоврядування (районні, обласні ради).

 

Інші конституційно$правові форми безпосередньої демократії не мають більшості рис, властивих виборам і референдумам (визначеність, державне і громадське забезпечення, гарантування тощо). Значна кількість цих форм передбачена Конституцією України або окремими законами, але порядок реалізації, проведення цих форм законодавчо, як правило, не визначений [82]. Загальні збори громадян за місцем проживання – одна із форм безпосередньої участі громадян у вирішенні питань місцевого значен$ ня (ч. 1. ст. 8.) Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року. На відміну від місцевого референдуму, який є формою вирішення питань місцевого значення шляхом голосування всіма членами гро$ мади, загальні збори проводяться на рівні «мікрогромад», у межах ок$ ремих частин сіл, селищ, міст, як адміністративно$територіальних оди$ ниць (будинків, вулиць, кварталів, мікрорайонів тощо), а тому є фор$ мою участі окремих груп членів територіальної громади в обговоренні та вирішенні питань, що належать до відання місцевого самовряду$ вання.

 

Предметом загальних зборів громадян є, по$перше, створення з дозволу відповідної ради будинкових, вуличних, квартальних, дільнич$ них комітетів, комітетів мікрорайонів та вирішення інших питань із керівництва цими органами і, по$друге, попереднє обговорення про$ ектів рішень рад та їх виконавчих органів; заслуховування звітів та інформацій сільського, селищного, міського голови, керівників підприємств, установ, організацій, що належать до комунальної влас$ ності територіальної громади; порушення перед відповідними органа$ ми місцевого самоврядування питань, що торкаються колективних потреб мешканців відповідного будинку, вулиці, кварталу, а також села, селища, міста загалом; обговорення питань, пов’язаних із залученням членів територіальної громади до виконання робіт із упорядкування населених пунктів тощо [83]. Історична практика місцевого самоврядування свідчить, що за$ гальні збори є однією з найбільш масових форм безпосередньої демок$ ратії, найдоступніші для громадян та забезпечують їм реальну мож$ ливість поєднання колективного обговорення питань і прийняття рішень з їх особистою активністю та ініціативою, які виявляються в різних організаційних та організаційно$правових формах (запитаннях, виступах, участі у голосуванні тощо). Ось чому загальні збори громадян відіграють важливу роль у си$ стемі місцевого самоврядування, виступають формою залучення гро$ мадян до здійснення найрізноманітніших управлінських функцій.

 

Спеціальними формами безпосереднього волевиявлення терито$ ріальних громад, відповідно до чинного законодавства про місцеве самоврядування, є місцеві ініціативи та громадські слухання. Новелою Закону є право громадян на місцеву ініціативу (ст. 9 За$ кону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.). Відповідно до ст. 140 Конституції України місцеве самоврядуван$ ня здійснюється територіальною громадою як безпосередньою, так і через органи місцевого самоврядування: сільські; селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Розвиваючи це положення, ст. 9 згаданого За$ кону закріплює право членів територіальної громади ініціювати роз$ гляд у раді (у порядку місцевої ініціативи) будь$якого питання, відне$ сеного до відання місцевого самоврядування. Це можуть бути питання, пов’язані з управлінням майном, що пе$ ребуває в комунальній власності; затвердженням програм соціально$ економічного та культурного розвитку та контролем за їх виконанням; встановленням місцевих податків і зборів відповідно до закону; за$ безпеченням проведення місцевих референдумів та реалізацією їх ре$ зультатів; утворенням, реорганізацією та ліквідацією комунальних підприємств, установ, організацій, а також здійсненням контролю за їхньою діяльністю тощо. Змістом конституційно$правового інституту місцевої (громадсь$ кої) ініціативи є сукупність конституційно$правових норм, які регу$ люють порядок здійснення у вигляді обов’язкової для розгляду у вста$ новленому законом порядку громадської ініціативи, спрямованої на прийняття представницьким органом місцевого самоврядування в межах встановленої компетенції нормативно$правового акта відпові$ дно до Конституції та законів або на вирішення ним в іншій формі громадсько значущого питання, яке міститься в пропозиціях грома$ дян [84]. Згідно з п. 4. ст. 9. Закону рада, розглянувши питання, внесене на розгляд шляхом місцевої ініціативи, приймає рішення, яке обов’язко$ во має бути оприлюднене. Сам порядок оприлюднення визначається органом місцевого самоврядування або статутом територіальної гро$ мади та залежить від територіальної громади, чисельності її мешканців, технічних і матеріально – фінансових можливостей тощо. За ст. 13 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальна громада має право проводити громадські слухання – зустрічі з депутатами відповідної ради, посадовими особами місцево$ го самоврядування, – під час яких члени територіальної громади мо$ жуть заслуховувати запрошених, порушувати питання та вносити про$ позиції щодо проблем місцевого значення, які належать до відання місцевого самоврядування.

 

 Правова природа цієї, як і більшості форм діяльності територіаль$ ної громади, також виникає зі змісту ст. 140 Конституції України, яка проголошує первинним суб’єктом місцевого самоврядування терито$ ріальну громаду як певну самоорганізацію громадян, об’єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення в межах закону своїх колективних потреб і запитів та захисту своїх законних прав та інте$ ресів. Тому в Конституції прямо йдеться про підвищення ролі різно$ манітних форм безпосередньої участі територіальних громад – жителів сіл, селищ, міст – в управлінні місцевими справами. Й хоча Консти$ туція України не визначає самих форм участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування, вона залишає їх для врегулювання окре$ мими законами. Слід зауважити, що Закон не визначає порядок організації, періо$ дичність, терміни проведення громадських слухань, надаючи право регулювати ці питання територіальній громаді. Однак, закріпляючи в п. 2 ст. 13 Закону положення про те, що такі громадські слухання про$ водяться не рідше одного разу на рік, законодавець підкреслює важ$ ливість цієї форми безпосередньої участі територіальних громад в уп$ равлінні та у вирішенні важливих питань місцевого значення.

 

Деякі автори до системи прямої демократії відносить таку форму діяльності, як відкликання депутатів та виборчих посадових осіб місце$ вого самоврядування [85]. Варто зазначити, що інститут відкликання є дуже важливою скла$ довою принципу імперативного мандата, характерного для радянсь$ кого періоду розвитку України. Тому, враховуючи декларативність, а іноді й недемократичність підстав відкликання (зокрема, незрозумі$ ло, чому питання про «порушення депутатом положень Конституції і законів України мають вирішуватися радою чи громадськістю, а не судом) та фіктивний характер самої процедури відкликання, дана фор$ ма демократії потребує суттєвого реформування. Цілком правильно, що долю депутатів та виборчих посадових осіб вирішують ті, хто їх оби$ рав. У територіальній громаді вся діяльність депутатів та посадових осіб – на виду у населення, за її результатами постійно спостерігають ви$ борці, і вони – найкращі арбітри на муніципальній арені [86]. Особливе місце серед форм реалізації мешканцями права на участь в місцевому самоврядуванні посідає закріплене ст. 40 Основного За$ кону право направляти індивідуальні та колективні письмові звернен$ ня звертатися до органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Оскільки звернення є однією з форм участі населення в справах місце$ вого самоврядування, вони сприяють посиленню контролю мешканців за діяльністю органів місцевого самоврядування. Найбільш істотною формою вираження цього права є колективне письмове звернення, яке найбільш наближене за своїми ознаками до місцевої правотворчої ініціативи, хоча безпосередньо й не пов’язане з прийняттям правового акта. Нарешті, відповідні форми безпосередньої демократії передбачені Законом України «Про столицю України – місто$герой Київ (ст. 8), Конституцією Автономної республіки Крим (ст. 6) та низкою інших нормативно$правових актів. Звідси можна зробити висновок, що під формами безпосередньої демократії розуміють способи, методи волевиявлення народу з метою здійснення суспільних функцій, які мають правові наслідки.

 

Безумовно, у процесі локальної нормотворчості на рівні місцево$ го самоврядування суттєво посилиться значення форм безпосередньої демократії, за допомогою якої всі члени територіальної громади одер$ жать можливість висловити свій погляд на проект нормативно$право$ вого акта, ним буде гарантована рівна можливість різних форм легаль$ ної позитивної поведінки, які в результаті приведуть до знаходження та вирішення проблеми, що задовольнить усіх (чи більшість) членів громади. Таким чином, демократичний процес, який складається та про$ тікає на локальному рівні в сфері місцевого самоврядування, в резуль$ таті використання форм безпосередньої демократії дасть реальну мож$ ливість для самовизначення і самореалізації конкретної особи, роз$ ширить їх до максимальних розмірів.

 

Треба мати на увазі, що реалізація форм безпосередньої демок$ ратії в сфері місцевого самоврядування веде до реального підвищення моральної відповідальності кожного індивіда – члена територіальної громади, яка виступає результатами залучення його у демократичний процес прийняття рішень, які хоча й мають локальне значення, але відіграють значну роль в процесі нормального, адекватного позитив$ ним соціальним стандартам існування як самого цього індивіда, так і членів його сім’ї, інших членів громади. І щодо цього форми безпосе$ редньої демократії виховують не тільки індивіда, який прямує до ви$ рішення простого тактичного завдання – установлення збалансова$ них відносин між особою й іншими членами співтовариства, де на пер$ ше місце висувається плюралізм і прагнення до взаємодоповнювання як між співтовариствами, так і між групами і індивідами [87], а вирі$ шує і реалізує на практиці якісно інше, стратегічне завдання – форму$ вання «людини, яка діє» [88], суб’єкта, який має здібності до соціаль$ них дій і бажає перетворити суспільне життя.

 

Отже, можна зробити висновок, що з часом, по мірі формування дієздатних територіальних громад та становлення міцної системи місцевого самоврядування виникатимуть, безперечно, й інші форми безпосередньої участі жителів у муніципальному житті своєї громади, а впровадження в практику місцевого самоврядування означених форм безпосереднього, прямого волевиявлення сприятиме більш широкій участі громадян у вирішенні питань місцевого значення та дасть мож$ ливість звільнити органи місцевого самоврядування від муніципаль$ них повсякденних справ, від відповідальності за вирішення місцевих питань, які логічно передати до відання мікротериторіальної спільно$ ти та її органам самоорганізації (будинковим, вуличним, квартальним та іншим органам самоорганізації населення) і наділити їх частковою власною компетенцією, фінансами, майном.