Розділ 7

Господарські договори

7.1. Поняття, джерела та форми

господарського договірного права

Проблеми визначення правової природи договірного права, його джерел та форм, є найбільш дискусійними. Одні науковці стверджують, що договірне право є монопольним інститутом цивільного права; другі — переконані, що воно є комплексним правовим інститутом (цілісною нормативною підсистемою комплексного характеру); треті — вважають, що договірне право має міжгалузеву природу, а в межах кожної з галузей права, що містить у своєму правовому інструментарії договір, слід виокремлювати галузевий інститут договору.

Так, С. М. Бервено розглядає договірне право як сукупність правових норм, розміщених у ЦК України, інших актах цивільного законодавства України, які встановлюють: принципи договірних відносин; правила та порядок укладення договору; зміст договору (права та обов'язки сторін); порядок виконання договірних зобов'язань; правові наслідки неналежного виконання (невиконання) договірних зобов'язань та способи захисту порушених прав сторін договору. Договірне право, на переконання С. М. Бервено, має бути визнане генеральним інститутом цивільного права комплексного характеру, а окремі види договірних зобов'язань — спеціальними інститутами (тубінститутами), норми яких регулюють відносно самостійні договірні відносини за їх предметною ознакою. До джерел договірного права вчений відносить акти цивільного законодавства, Господарський кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України, Земельний кодекс України, Сімейний кодекс України, міжнародні договори, колізійні норми та звичаї, сам договір, типовий договір, Правила біржової торгівлі, Правила фондової біржі та інші подібні документи (як локальні правові акти), судову практику, статути юридичних осіб (у частині, де визначаються повноваження їх органів щодо укладення договорів)1.

О. А. Беляневич визначає господарське договірне право як комплексний правовий інститут, сформований у рамках процесів правової спеціалізації — уніфікації (інтеграції), предметної та функціональної диференціації та конкретизації. Втім учена зазначає, що господарське договірне право як сукупність господарсько-правових норм, що регулюють усі стадії існування договірного зобов'язання, а також передоговірну стадію (стадію укладення господарського договору), є складним інститутом саме господарського права. Серед джерел господарського договірного права О. А. Беляневич вирізняє: 1) соціальні джерела (форми) права, до яких зараховує моральні норми та норми звичаїв (звичаїв ділового обороту), формулярне право, яке виростає із практики ділового обороту (договорів приєднання); 2) інституційні нормативно-правові джерела (форми права)1.

Для з'ясування поняття, форм та джерел господарського договірного права звернемося до вихідних начал теорії права. Так, джерело права як явище та поняття, що його позначає, водночас розглядається з різних позицій. Етимологічний аналіз слова «джерело» показує, що це, по-перше, те, з чого береться, черпається право (форма створення права); по-друге, письмова пам'ятка, документ, на підставі якого будується наукове дослідження; по-третє, вихідна позиція, що є підставою для розвитку певного явища. Саме етимологічне навантаження категорії «джерело» зумовлює розбіжність у розумінні правової категорії «джерело права». Основні наукові позиції зводяться до визначення джерела права: а) як форми вираження права; 2) як підстави виникнення права (різноманітні чинники економічного, політичного, соціального, культурного характеру та ін.) тощо. Здебільшого в підручниках із цивільного права радянського періоду джерела права розглядалися в матеріальному та формальному розумінні. У матеріальному сенсі джерелом називалася воля панівного класу, у формальному — ті форми, в яких виражалися чинні норми права. Однак ототожнення права із законом, а джерел права з формами права прийшло до нас ще з дорадянських часів. У наукових монографіях початку XX ст. досить часто можна зустріти посилання на те, що форми, у яких виникають норми права, мають технічну назву — джерела права. За радянських часів поняття «система джерел права» традиційно замінювалася поняттям «система законодавства», а проблема джерел права витіснялася питанням про співвідношення системи права та системи законодавства. Така ситуація нерідко спостерігається й сьогодні, коли в категоричній формі стверджується, що до джерел права повинні бути зараховані тільки нормативні акти. У цілому в більшості сучасних правових видань із теорії права виділяються такі різновиди джерел (форм) права: нормативно-правові акти, правові звичаї, правові договори та міжнародні договори. І як це не дивно, значно рідше на сторінках наукової та навчальної юридичної літератури зовнішньою формою вираження права визнається все те, у чому воно виявляється в зовнішньому світі, а не лише в офіційній формі вираження.

Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається та діє принцип верховенства права, який передбачає дотримання норм Конституції України, Законів України й інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (отже, простежується тенденція ототожнювання права й закону). Утім, у рішенні Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 КК України (справа № 15-рп/2004 про призначення судом більш м'якого покарання) від 2 листопада 2004 р., верховенство права визначається як його панування в суспільстві, одним з проявів якого є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Таким чином, фактичний процес правоутворення (формування норм права) не слід плутати з формальним процесом законотворчості (формуванням норм права як норм закону). Правові норми складаються («відмирають») у процесі суспільного розвитку, під впливом чисельних соціальних та економічних чинників. Отже, джерелами формування права як такого (у тому числі договірного права) є витоками його формування: суспільні відносини, наука, воля державної влади, воля (автономія) самих учасників суспільних відносин.

В умовах ринкової економіки використання регулятивних можливостей юридичних норм значною мірою звужується, оскільки в них неможливо передбачити всі деталі відносин, що виникають у межах господарського обороту. Разом з тим у сфері ринкових відносин набули поширення «мікронорми» (індивідуальні норми, які виходять від самих учасників суспільних відносин). Унаслідок одноманітного повторення

учасниками ринкових відносин цілої низки мікронорм (однорідної практики застосування) сформувалися самостійні позаюридичні форми права1 (звичаї, узвичаєння, заведений порядок, «формулярне право»), сфера застосування яких на сьогодні не обмежується виключно договірною діяльностю. (За їх допомогою формуються стандарти здійснення підприємницької діяльності в межах різних товарних ринків.) Відомі міжнародні організації узагальнюють наявні в різних країнах стандарти здійснення тих чи інших різновидів підприємницької діяльності і готують відповідні кодекси поведінки, що мають природу міжнародних звичаїв — складника Lex mercatoria. Так, Міжнародний кодекс рекламної діяльності МТП установлює стандарти етичної поведінки, яких мають дотримуватися всі суб'єкти стосовно рекламної діяльності. У вступній частині Кодексу безпосередньо зазначено, що його редакція відповідає політиці МТП щодо підтримання високих етичних стандартів маркетингу за допомогою саморегулювання, що діє на підставі законодавства окремих країн і міжнародного права (курсив мій — В. М.). У цьому контексті слід також пригадати Міжнародний кодекс поведінки у сфері передання технологій, підготовлений Конференцією ООН з торгівлі та розвитку; Уніфіковані правила поведінки під час міжнародного передання торговельних відомостей засобами комп'ютерного зв'язку МТП; Кодекси МТП про маркетингову діяльність (Кодекс маркетингових досліджень, Кодекс діяльності зі стимулювання продажів, Кодекс прямого розсилання поштою та торгівлі з каталогів, кодекс безпосередніх (прямих) продажів) тощо. В окремих випадках стандарти поведінки, сформовані в тій чи іншій сфері підприємницької діяльності, набувають офіційної форми вираження. Наприклад, у 1974 р. було прийнято Конвенцію про кодекс поведінки лінійних конференцій, яку підписано СРСР 27 червня 1975 р. та яка діє нині для України як правонаступниці СРСР.

Крім того, мікронорма може використовуватися одноразово та набувати тільки форми договірної умови, зміст якої самостійно узгоджено сторонами, які відмовилися скористатися правилом, запропонованим диспозитивною нормою чинного законодавства. Про значне розширення регулятивних можливостей мікронорм свідчить і те, що у цілій низці юридичних норм передбачено можливість альтернативного саморегулювання («... якщо інше не передбачено в договорі»).

1 Позаюридичними є форми права, зміст яких не санкціонований державою та складається з певних правил поведінки (мікронорм), що виходять від самих учасників суспільних відносин.

Мікронорми передусім утворюють зміст звичїв, узвичаєнь, заведеного порядку, частково «формулярного права».

У доктрині прийнято вирізняти санкціонований та несанкціонований звичай. Утім, санкціонований звичай є звичаєм лише в матеріальному сенсі (ідеться про джерело виникнення звичаю та умови його формування), а формою права в такому випадку є законодавчий акт, яким санкціоновано звичай. Отже, під торговим звичаєм (звичаєм ділового обороту) слід розуміти правило поведінки, яке не регламентовано чинним законодавством, однак склалося в певній сфері підприємницької діяльності внаслідок його багаторазового повторення суб'єктами такої діяльності. За допомогою узвичаєння визначаються порядок і деталі реалізації прав та обов'язків сторін, тобто технічні (процедурні) аспекти договірної діяльності. Заведений порядок фактично зводиться до практики взаємовідносин між постійними партнерами, що склалася між ними в результаті тривалого співробітництва. Заведений порядок «наповнює» своїм особливим змістом ту чи іншу умову конкретного договору, як правило, відміняючи при цьому у відповідній частині дію диспозитивних норм.

У сучасному діловому обороті все більшого значення набувають так звані договірні формуляри, які є певною сукупністю типових (стандартних) умов договорів, що заздалегідь розробляються як окремими підприємцями, так і національними або міжнародними організаціями та призначені для багаторазового застосування. Використання формулярів у процесі укладання договорів набуло досить широких масштабів через систематичний і масовий характер самого суспільного виробництва та пов'язано з потребою оптимізації договірного процесу. Це спричинило появу правового явища, яке у правовій літературі називається «формулярним правом», що є сукупністю «проформ», різних за своїм правовим значенням. «Проформа» — це певна конфігурація об'єднаних, заздалегідь підготовлених договірних умов, розрахованих на майбутнє регулювання прав та обов'язків сторін певного господарського, зокрема комерційного, договору. Вона розробляється: 1) і затверджується КМУ, іншим органом державної влади або управління; 2) міжнародними й вітчизняними організаціями, діяльність яких спрямовано на впорядкування комерційного обороту; 3) самими підприємцями. У першому випадку «проформа» набуває юридичної природи, вона може об'єктивуватися у примірному договорі, рекомендованому органом управління суб'єктам господарювання для використання під час укладання ними договорів, коли сторони мають право за взаємною

згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; або типовому договорі, затвердженому КМУ, чи іншим органом державної влади у випадках, передбачених законом, коли сторони не можуть відступити від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови. Спільним для названих юридичних форм договірного права є те, що розробляються зазначені «проформи» суб'єктами, наділеними владними повноваженнями у сфері господарювання, а різняться ступенем можливості сторін договору певним чином впливати на її зміст. Прикладами таких проформ є Примірний інноваційний договір, який передбачає застосування фінансового лізингу1, затверджений наказом Міністерства України у справах науки і технологій № 59 від 3 березня 1998 р.; Типовий договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, у спеціальній (вільній) економічній зоні2, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 1199 від 5 липня 1999 р. у новій редакції (постанова КМ України № 704 від 15 травня 2003 р.); Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу державного підприємства)3, затверджений наказом Фонду держмайна України № 1774 від 23 серпня 2000 р. тощо.

Найбільш яскравими прикладами другого різновиду «проформ» як позаюридичних форм договірного права є розроблені Міжнародною торговельною палатою модельні (типові) договори про комерційне представництво, про реалізацію товарів дистриб'юторами, про міжнародну комерційну концесію (франчайзинг), про придбання товарів для подальшого перепродажу; «Правові поради» Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) для міжнародних зустрічних торговельних угод, про укладання міжнародних контрактів на будівництво промислових об'єктів; про електронний переказ коштів; «Поради» Міжнародного інституту з уніфікації приватного права (УНІДРДУА) щодо організації міжнародної мережі комерційної концесії (франчайзингу) тощо.

«Проформи» розробляються також самостійно підприємцем для їх подальшого систематичного використання у своїй договірній діяльності. Умови, що містяться в таких проформах, називаються «стандартними». У сфері ринкових відносин за допомогою проформ здійснюється

інтерполяція ефективних положень (відповідно неефективні договірні положення швидко «відмирають»), що сприяє підвищенню рівня самої договірної роботи та одночасній економії часу.

Враховуючи усе зазначене, вбачається, що господарський договір на етапі правовстановлення (правоутворення) є інститутом господарського права — сукупністю господарсько-правових норм (як позитивного права, так і мікронорм, що походять від самих учасників договірних відносин), які регулюють відносини, що виникають як під час укладання господарських договорів, так і в процесі їх виконання.

Основу господарського-договірного регулювання, безсумнівно, утворює саморегулювання (ґрунтується на принципі свободи договору…), яке, однак, доповнюється законодавчим нормуванням відносин, що набувають договірної форми (…у визначених законом межах). При цьому в одних випадках об'єктом нормативно-законодавчого впливу (у широкому значенні слова) є самі договірні відносини (законодавчо встановлюється перелік істотних умов, який має містити той чи інший договір; владними структурами розробляються та затверджуються примірні та типові договори), в інших — увесь масив відносин, що складаються у зв'язку з організацією та здійсненням господарської діяльності (а не тільки відносини щодо реалізації товару). Інакше кажучи, господарсько-договірне регулювання акумулює в собі елементи як саморегулювання, так і законодавчого нормування договірних відносин у сфері господарювання.

Вернуться к содержанию> | Продолжение главы