Іншим самостійним критерієм, за яким особа в конкретних договірних відносинах має кваліфікуватися як споживач (відповідно сам договір, що їх опосередковує, — господарсько-споживчим), є природа потреб, які задовольняються купівлею товару (у широкому значенні слова). Цей критерій має використовуватися у всіх тих випадках, коли не йдеться про об'єкти життєзабезпечення. На сьогодні цей критерій знайшов своє відбиття тільки в міжнародно-правових актах, спрямованих на регламентацію міжнародного комерційного обороту. Так, Віденська конвенція «Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» 1980 р. не застосовується до продажу товарів, які купуються для особистого, сімейного або домашнього споживання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до або в момент укладання договору не знав та не повинен був знати, що товари купуються для такого використання. Таке саме положення закріплено в Гаазькій конвенції «Про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів» 1986 р. У Римській Конвенції «Про право, що застосовується до договірних зобов'язань» 1980 р. виокремлюються договори для особистого використання як договори, що мають своїм предметом постачання товарів або послуг якій-небудь особі з метою, яка не стосується його комерційної або професійної діяльності, а також договорів щодо надання кредиту з цією самою метою. Конвенція «Про міжнародний фінансовий лізинг» 1988 р. не застосовується до угод фінансового лізингу обладнання, яке має використовуватися переважно для особистих, сімейних чи побутових потреб (оренда для споживчих цілей). Міжнародні транспортні конвенції, спрямовані на врегулювання договірних відносин щодо перевезення вантажу в переліку умов їх незастосування передбачають перевезення з метою переїзду тощо. Договори перевезення мають комерційну природу, якщо їх метою є обслуговування процесу товарообміну між суб'єктами господарювання. Намір зробити «комерційний» характер угоди залежним від того, чи мають її сторони офіційний статус «комерсантів», відсутній у Принципах міжнародних комерційних договорів (УНІДРУА). Закладена в них ідея полягає в тому, щоб виключити зі сфери застосування Принципів так звані «споживчі угоди», які в різних правових системах є предметом спеціального правового регулювання, що має здебільшого імперативний характер та спрямовані на захист прав споживача, тобто сторони, яка вступає у договір не у процесі здійснення підприємницької або професійної діяльності.

Як бачимо, сам споживчий ринок як одна зі сфер ринкового обміну виокремлюється як за метою функціонування, так і за специфікою об'єктів, що набувають товарної форми. Такими об'єктами, по-перше, є ресурси загального користування, що забезпечують життєдіяльність усіх сфер суспільних відносин; по-друге, об'єкти побутового (особистого) призначення, які не залучено до процесу виробництва інших товарів, не сприяють товарообміну (побутові послуги). Більше того, діяльність деяких суб'єктів господарювання спрямовано виключно на задоволення потреб, що виникають у межах споживчого ринку. Із цих міркувань, ми вважаємо, що термін «споживач» слід тлумачити ширше для того, щоб його зміст охоплював усіх суб'єктів, які є покупцями такого товару.

Зважаючи на зазначене, невиправданим здається вилучення договору, яким опосередковується здійснення господарської діяльності одного із контрагентів (виробника товарів) із системи господарських, тільки у зв'язку із тим, що іншою стороною є споживач. Споживачеві як економічно слабшій стороні надається розгорнута система засобів захисту приватних інтересів. Тільки в окремих випадках (наприклад, у договорі щодо надання споживчого кредиту) захищаються інтереси суб'єкта підприємницької діяльності за допомогою застави та поруки. Наділення суб'єктів зазначеним статусом спрямоване на забезпечення: а) рівного доступу щодо об'єктів, які є товаром у межах споживчого ринку; б) однаковими гарантованими засобами захисту їхніх споживчих прав. З метою захисту споживчих прав споживачам товарів загального призначення (життєзабезпечення) надано право в судовому порядку вимагати укладення договорів від виробників (суб'єктів господарювання), публічні зобов'язання яких ґрунтуються на законі (статті 178, 187 ГК України).

Господарсько-споживчий договір не слід розглядати як синонім загальноцивільного, де обидві сторони мають на меті задоволення тільки власних побутових потреб. При цьому наявність у сторін договору офіційного статусу підприємців ще не свідчить про його господарсько-правову природу. Так, підприємці можуть укладати між собою загальноцивільні договори (дарування, позики коштів, наймання житлового приміщення), трудові чи шлюбні контракти тощо, які не перетворюються на господарські тільки через наявний суб'єктний склад. Якщо комерційний договір під час формування виробничих відносин є одним із засобів впливу на виробничий ринок, договір за участю споживача стає головним юридичним засобом впливу на споживчий ринок. Договори за участю споживача є економіко-правовою моделлю споживчого ринку, де споживачі та їхні контрагенти забезпечують пересування матеріальних та ідеальних благ на кінцевій стадії виробництва — споживанні, при цьому така модель стимулює економічний розвиток у цілому.

Особливе значення в системі договорів за участю підприємця належить державним контрактам.

Державний контракт — це досягнутий в процесі державних закупівель акт згоди між державним замовником від імені держави та виконавцем державного замовлення щодо виконання останнім державного замовлення. Державними замовниками можуть бути Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Виконавцями державного замовлення є суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і постачають продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. Основним публічним інтересом, який реалізується в цих договорах є забезпечення державних потреб у продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення й підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України. Слід зауважити, що така продукція і є об'єктом державних контрактів. Для забезпечення отримання державою в потрібних обсягах такої продукції використовується специфічний засіб державного регулювання — державне замовлення, яке є формуванням на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її постачання (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності. Основною метою державного контракту є виконання державних замовлень для задоволення публічних інтересів. Крім того, виконавець державного замовлення має на меті реалізувати приватний інтерес шляхом виконання таких замовлень.

Для створення конкурентного середовища у сфері державних закупівель, недопущення корупції в цій царині, забезпечення прозорості процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнення оптимального й раціонального їх використання, використовуються такі процедури здійснення закупівлі: відкриті торги, торги з обмеженою участю, двоступеневі торги, запит цінових пропозицій (котирувань), закупівля в одного постачальника (учасника). Під час укладання комерційного договору вибір контрагента кожною зі сторін здійснюється самостійно на підставі оцінювання ділової репутації можливого майбутнього контрагента, його платоспроможності, якісних характеристик товару, який він пропонує тощо. Однак якщо однією із сторін договору за участю підприємця є орган державної влади чи місцевого самоврядування, то проведення конкурсу, за яким буде визначений його контрагент (переможець), здебільшого є обов'язковим етапом договірного процесу. Проведення конкурсу є одним із засобів розширення сфери реальної конкуренції та створення умов для підвищення ефективності господарювання, який в економічних джерелах отримав назву нетрадиційної (штучної) конкуренції. Сьогодні однією з найбільш поширених сфер застосування штучної конкуренції є концесійна діяльність.

2. Господарський некомерційний договір — досягнутий між суб'єктами некомерційної господарської інфраструктури акт згоди щодо здійснення некомерційної товарообмінної операції для досягнення певних соціально-економічних результатів, не пов'язаних з отриманням прибутку.

Згідно зі ст. 52 ГК України некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. До некомерційних суб'єктів господарювання чинне законодавство відносить, по-перше, суб'єктів державного чи комунального секторів економіки, статус яких (як некомерційних суб'єктів господарювання) визначається рішенням відповідного органу державної влади, місцевого самоврядування, на підставі наявних заборон щодо здійснення підприємництва у видах (галузях) діяльності, які можуть провадитися такими суб'єктами. По-друге, до некомерційних суб'єктів господарювання віднесено суб'єктів (незалежно від секторів економіки, до яких вони належать), яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва заборонено (такі заборони пов'язані або з організаційно-правовою формою цих суб'єктів, або з правовим статусом їх засновників та метою їх заснування).

Так, за п. 2 ст. 52 ГК України некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки в галузях (видах діяльності), у яких відповідно до ст. 12 ГК України забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування. У свою чергу в п. 4 ст. 12 ГК України (до якої відсилає п. 2 ст. 52 ГК України) мова йде про обмеження щодо здійснення підприємництва та заборони на його здійснення у видах діяльності, що встановлюється Конституцією України та законом. Утім обмеження щодо здійснення підприємництва і некомерційна господарська діяльність — це різнопланові явища, які не можна розглядати разом, що, на жаль, не враховано на законодавчому рівні. Так, за ст. 42 Конституції України підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом. Водночас ч. 3 ст. 52 ГК України забороняє здійснювати цим самим особам і некомерційну господарську діяльність. Певні обмеження щодо здійснення господарської діяльності містяться у ст. 4 Закону України «Про підприємництво» (Закон втратив чинність 01. 01. 2004 р., окрім ст. 4), за якою діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів». Згідно зі ст. 6 цього Закону діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин (за винятком психотропних речовин, включених до списку № 2 таблиці III Переліку) і прекурсорів (включених до списку № 1 таблиці IV Переліку), здійснюється підприємствами державної та комунальної форм власності за наявності в них ліцензії на здійснення відповідних видів діяльності. Діяльність, пов'язана з охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана із проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз і розробленням, випробуванням, виробництвом й експлуатацією ракет-носіїв, зокрема з їх космічними запусками з будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій — також і повними товариствами. Діяльність, пов'язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих із вмістом не менш як 5 відсотків високооктанових кисневмісних домішок, абсолютованого технічного спирту та етилтретбутилового ефіру, здійснюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Діяльність, пов'язана з виробництвом високооктанових кисневмісних домішок, здійснюється державними спиртовими заводами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Однак державна монополія комерційного характеру є не забороною підприємництва, а державним підприємництвом, тобто формою здійснення економічної активності від імені підприємств, заснованих органами державної влади чи місцевого самоврядування, а також інших суб'єктів господарювання, державна частка (відповідно частка комунальної власності) у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі (відповідно органам місцевого самоврядування) право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів. Державне підприємництво спрямоване на розширення форм і масштабів безпосередньої участі держави в економіці (як одного з найбільших власників) та має здійснюватися в тих секторах економіки, де публічні інтереси потребують найбільшого захисту, або де виробництво певних товарів, послуг є найбільш рентабельним; воно за своєю суттю є одним із інструментів економічної політики. Як бачимо, і в даному випадку мова йде про заборону здійснення приватного підприємництва в окремих галузях економіки, а не підприємництва як такого. Так, за ч. 4 ст. 22 ГК України законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям. Отже, виникають ґрунтовні питання: яке відношення перелічені заборони на здійснення приватного підприємництва мають до некомерційного господарювання (адже саме до цих положень відсилають норми ГК України, присвячені нормуванню некомерційного господарювання) та про які сфери (види) діяльності, де заборонене підприємництво, йдеться в ч. 2 ст. 52 ГК України? Згідно з цією статтею некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного чи комунального секторів економіки, на основі рішення відповідного органу державної влади, місцевого самоврядування. Утім йдеться про те, що уповноваженими органами управління визначається правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному або комунальному секторах економіки, а не здійснюється виокремлення сфер діяльності (чи її окремих видів у межах певної сфери), де заборонено здійснення підприємництва (як приватного, так і державного). Такі заборони повинні мати нормативний характер (саме в законі мають бути чітко визначені сфери та види діяльності, де заборонено підприємництво) та поширюватися на діяльність усіх суб'єктів господарювання незалежно від їх належності до певних секторів економіки.

Згідно зі ст. 52 ГК України некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється. У такому випадку увагу акцентують не на сфері діяльності, а на самих суб'єктах, які створено з підприємницькою чи непідприємницькою метою. Існування господарської організації, мета якої не визначена хоча б у загальних рисах, неможливе. Кожна господарська організація має тільки одну легальну мету своєї діяльності. Чітке окреслення мети господарської організації дає змогу кваліфікувати особу як суб'єкта підприємницької діяльності, відповідно застосовувати щодо неї норми про оподаткування та ін. Однак не слід змішувати поняття «суб'єкт некомерційного господарювання» з категорією «неприбуткова організація», якою оперує податкове законодавство для встановлення порядку оподаткування діяльності тих чи інших суб'єктів.

Економічна мета діяльності некомерційних суб'єктів господарювання спрямована на досягнення будь-яких соціально-економічних результатів, не пов'язаних з отриманням прибутку. Правова мета діяльності таких суб'єктів може полягати: а) або у виробництві суспільно необхідного продукту (у широкому значенні слова), яке за своїми умовами і характером потреб, що задовольняються, не може бути рентабельним (казенні підприємства); або у виробніцтві суспільного продукту (у широкому значенні слова), яке є рентабельним, однак в контексті правової політики у сфері господарювання віднесено законодавцем до сфери некомерційного господарювання з метою розв'язання нагальних соціальних проблем; б) або виключно у забезпеченні потреб їх засновників (споживчі та обслуговуючі кооперативи), чи інших учасників господарського обороту (біржі).

Економічні операції, учасниками яких є виключно суб'єкти некомерційної господарської інфраструктури, як правило, мають некомерційну природу, яка зумовлюється, по-перше, тим, що інтереси їхніх учасників спрямовані не на отримання прибутку, а на досягнення певних соціально-економічних результатів (реалізація цих інтересів і є метою договору); по-друге, у деяких випадках на самих учасників покладено функцію реалізації публічних інтересів (казенні підприємства); по-третє, в економічних операціях, що провадяться в межах некомерційної інфраструктури, не об'єктивуються закони ринку (конкуренції, попиту і пропозиції, вартості), відповідно як самі операції, так і некомерційна діяльність, у межах якої вони здійснюються, утворюють так званий «позитивний неринковий фрагмент». Відсутність приватного інтересу в отриманні прибутку виключає можливий конфлікт між приватними та публічними інтересами, у зв'язку із цим засоби державного регулювання, що застосовуються у сфері некомерційного господарювання, мають переважно економічно-фінансову природу (державне фінансування, надання дотацій, компенсацій, пільг, у деяких випадках встановлення цін і тарифів на продукцію тощо); при цьому відсутнє жорстке нормування самої договірної діяльності, як і власне змісту договорів. Разом із тим, окремі договори укладені суб'єктами некомерційної інфраструктури між собою, а також з іншими суб'єктами господарського права, можуть мати комерційний характер (якщо їх укладення безпосередньо не заборонено чинним законодавством). Так, обслуговуючі кооперативи утворюються шляхом об'єднання фізичних та (або) юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Втім, обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. Основним споживачем (понад п'ятдесят відсотків) продукції казенних підприємств виступає держава. За умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів у сфері, де провадять свою діяльність казенні підприємства. Діяльність цих підприємств полягає у виробництві суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним. Таке підприємство зобов'язане забезпечувати виробництво та поставку продукції відповідно до державних контрактів. Разом із тим за погодженням з органом управління казенне підприємство має право самостійно здійснювати господарську діяльність (укладати договори з іншими суб'єктами) за наявності незавантажених для виконання державних контрактів виробничих потужностей. Казеннє підприємство має право реалізовувати продукцію (виконувати роботи, надавати послуги), вироблену (виконані, надані) поза межами державного контракту, за цінами (тарифами), що встановлюються ним самостійно або на договірній основі, а у випадках, передбачених законодавством України, — за фіксованими (регульованими) державними цінами (тарифами). Значна частина казенних підприємств належать до сфери управління Міністерства оборони України (Казенне підприємство Міністерства оборони України «Балаклійський ремонтний завод», Казенне підприємство «Київська військово-картографічна фабрика Міністерства оборони України», Казенне підприємство Міністерства оборони України «Шепетівський ремонтний завод» та ін.) Інші казенні підприємства також здійснюють свою господарську діяльність у найважливіших стратегічних галузях промисловості (Ізюмський казенний приладобудівний завод, Казенне підприємство «Харківське конструкторське бюро з машинобудування ім. О. О. Морозова», Казенний завод порошкової металургії, Казенне підприємство «Житомирський ремонтний завод радіотехнічного обладнання «Промінь», Донецький казенний завод хімічних виробів, Світловодський казенний комбінат твердих сплавів і тугоплавких металів та ін.), а товари, які вони виробляють, здебільшого є товарами подвійного використання (до них належать окремі види виробів, обладнання, матеріалів, програмного забезпечення і технологій, спеціально не призначені для військового використання, а також роботи і послуги, пов'язані з ними, які, крім цивільного призначення, можуть бути використані у військових або терористичних цілях чи для розроблення, виробництва, використання товарів військового призначення, зброї масового знищення, засобів доставки зазначеної зброї чи ядерних вибухових пристроїв, у тому числі окремі види ядерних матеріалів, хімічних речовин, бактеріологічних, біологічних та токсичних препаратів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України). З метою забезпечення захисту національних інтересів України, дотримання нею міжнародних зобов'язань щодо нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки, обмеження передач звичайних видів

озброєння, а також здійснення заходів щодо недопущення використання зазначених товарів з терористичною та іншою протиправною метою держава регулює діяльність, пов'язану з державним контролем за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання. Правову основу державного експортного контролю становлять Конституція України, Закон України «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання»1 від 20 лютого 2003 р. та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України (зокрема, затверджений постановою КМ України № 86 від 28 січня 2004 р. Порядок здійснення державного контролю за міжнародними передачами товарів подвійного використання), інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до чинного законодавства міжнародна передача таких товарів може здійснюватися суб'єктом здійснення міжнародних передач товарів або іноземним суб'єктом господарської діяльності за наявності у нього відповідного дозволу чи висновку Держекспортконтролю. Дозвіл чи висновок Держекспортконтролю на право здійснення відповідної міжнародної передачі будь-якого виробу, обладнання чи матеріалу подвійного використання є підставою для передачі імпортеру (кінцевому споживачеві) комплекту технічної документації (технічних даних), необхідної для налагодження, експлуатації та використання такого товару за цільовим призначенням в обсягах, визначених цим дозволом чи висновком. У цілому укладення суб'єктами некомерційного господарювання господарських договорів комерційної спрямованості має розглядатися як виняток із загального правила, адже такі суб'єкти створюються для провадження некомерційної господарської діяльності, яка полягає у виробництві та реалізації товарів (в широкому значенні слова) для досягнення певних соціально-економічних результатів без мети отримання прибутку.

3. Комерційний договір — це досягнутий між суб'єктами господарювання акт згоди щодо здійснення (порядку здійснення) ними товарообмінної операції (у широкому значенні слова) з метою отримання прибутку (як безпосередньо, так і опосередковано — шляхом самоінвестування).

Комерційні договори укладаються в межах оптового (виробничого) ринку. Останній є сферою взаємодії товаровиробників (у широкому значенні слова) однієї чи різних галузей виробництва щодо обміну різноманітних економічних благ у товарній формі з метою їх подальшої реалізації (зазвичай після відповідного перетворення) чи професійного використання.

Специфіку та тенденції розвитку виробничого ринку зумовлюють особливості договірної конструкції, що залучається для його впорядкування:

– Оптовий (виробничий) ринок фактично є ринком сировини, напівфабрикатів, комплектувальних виробів, професійного обладнання, а також послуг і робіт, якими задовольняються виробничі потреби суб'єктів господарювання. Отже, товар (об'єкт договору), який обмінюється в його межах, як правило, — це: або товар виробничого призначення (професійного використання) (до цієї групи товарів належать, приміром, виробниче обладнання, сировина; послуги комерційних посередників; деякі фінансові послуги, зокрема фінансовий лізинг, факторинг; складське зберігання тощо); або товар, ще не підготовлений для публічного побутового (особистого) використання (наприклад, комплектувальні вироби, або інший товар, який ще має оброблятися чи перероблятися перед появою на споживчому ринку); а також товар, який придбається у виробників для подальшого перепродажу.

– Оптовому (виробничому) ринку властива наявність постійних партнерських стосунків, а також утворення підприємницьких мереж, кластерів, учасники яких взаємодіють на постійній основі для виготовлення та реалізації кінцевої продукції. Сторонами комерційного договору є учасники господарсько-виробничих відносин, які купують товар (в широкому значенні слова) для подальшого перепродажу чи професійного використання, та інтереси яких спрямовані на отримання прибутку. Комерційна спрямованість договорів, укладених у сфері оптового (виробничого) ринку, виявляється у самому напрямку активності сторін на отримання максимально можливої за певних умов господарювання економічної вигоди від економічної операції, що набуває договірної форми. При цьому оплачена вартість товарів (у широкому значенні слова), які обмінюються в його межах, утворює частину собівартості товарів, що будуть виготовлені в майбутньому та реалізовані на виробничому чи споживчому ринках з метою отримання прибутку.

– У межах виробничого ринку один акт ринкового обміну, як правило, спричиняє декілька інших (приміром, укладення договору купівлі-продажу обладнання зумовлює укладення договорів на його перевезення, страхування від випадкової загибелі та ін.), що й забезпечує без

перервний товарооборот. Взаєморозрахунки між учасниками оптового ринку, за загальними правилами, здійснюються у безготівковій формі.

– Фактичний зміст комерційних договорів, які упорядковують виробничий ринок, становлять ринкові відносини, «життя» яких (поява, розвиток, зміна, припинення) є невипадковими процесами. На ці відносини впливають економічні закони, які визначають головний магістральний напрям розвитку ринкової економіки. Інакше кажучи, ринкові закони об'єктивуються в сучасних тенденціях розвитку ринкових відносин, які й впливають на кон'юнктуру договірних зв'язків.

– Виробничий ринок є зоною підвищених підприємницьких ризиків, які зумовлені чинниками ринкової невизначеності, серед яких домінують такі, як зменшення рівня стабільності вхідного потоку матеріальних та сировинних ресурсів, що використовуються підприємцями у виробничій діяльності; підвищення різноманітності продуктів, які претендують на те саме місце на ринку; зміна потреб і бажань споживачів результатів того чи іншого різновиду господарської діяльності; зміна демографічної ситуації; економічні цикли, потрясіння та невизначеності, що впливають на ринок; технологічні потрясіння, які призводять до зміни ідеології розроблення нового продукту. Більшість комерційних договорів є договорами з тривалими термінами виконання, що посилює ризик їх здійснення. Для захисту приватних інтересів сторін залучаються як засоби державного впливу (у вигляді застовування до порушника господарських санкцій, так і засоби самозахисту, серед яких захисні застереження (валютно-цінові, товарно-цінові, валютно-товарні застереження, застереження про форс-мажор, про ускладнювальні обставини, арбітражне застереження, застереження про оперативно-господарські санкції, про можливість відступу від зазначеної в договорі кількості товару і про допустимі відхилення в якості товару, застереження про більш вигідний продаж, про більш вигідну покупку, про ціни перепродажу, застереження про спеціальні ризики тощо); додатково укладені договори (попередній, генеральний, додаткові договори); участь у підприємницьких мережах.

– Природа інтересів, які реалізуються за допомогою договору, пов'язана не тільки із суб'єктним складом останнього, а й обумовлена сферою відносин, що набувають договірної форми. У ринковій царині відбувається зіткнення приватного інтересу, яким є отримання прибутку, з публічними інтересами — забезпеченням ефективного функціонування господарського механізму, що спроможний гарантувати загальний стан економічної безпеки. Відповідно саме у сфері виробничого ринку «підключається» розгорнута система засобів державного регулювання господарської діяльності. Комерційний договір використовується як правовий засіб реалізації і приватних, і публічних інтересів, відповідно кожна з його функцій водночас має як приватний, так і публічний контекст.

Економічні тенденції розвитку комерційного обороту (як цілісної системи господарсько-виробничих відносин, що виникають між суб'єктами підприємницької діяльності під час її провадження), які визначають особливе функціональне призначення даного правового засобу та зумовлюють потребу у проведенні спеціалізації законодавчого регулювання договірних відносин комерційного характеру.

З економічними тенденціями розвитку комерційного обороту тісно пов'язані основні тенденції їх правового регулювання. Цілісність галузевих механізмів правового регулювання суспільних відносин визначається, передусім, единими цілями, на досягнення яких спрямовані усі галузеві правові засоби (якими репрезентовані ці механізми), основу яких становлять галузеві принципи правового регулювання. Отже, договірна конструкція, яка упорядковує відносини, що виникають під час провадження підприємницької діяльності, ґрунтується на принципах правового регулювання цієї діяльності.

Нарешті, на третьому етапі систематизації господарських договорів при залученні різних критеріїв слід виокремлювати різновиди договорів, які можуть траплятися в межах різних договірних видів. Отже, різновид господарського договору — є певним угрупованням договорів, яке зустрічається у межах одного або декількох договірних видів, та є об'єднаним за однією з кваліфікуючих ознак (економіко-правовий результат договору, ринковий сегмент, який упорядковує договір і т. ін.), що зумовлює особливість відповідних договірних відносин та певним чином відбивається на договірній конструкції.

Так, за ринковими сегментами (підсферами виробничого ринку), які утворюють виробничий ринок, господарські договори поділяються на:

– договори у сфері створення та використання інноваційного продукту;

– договори у сфері енергозабезпечення;

– договори у сфері ринку фінансових послуг;

– договори у сфері ринку лікарських засобів;

– договори у сфері продовольчих ринків (зерна, м'яса, молока, цукру тощо);

– договори у сфері торгівлі непродовольчими товарами (обладнанням для агропромислового комплексу, авіаційною технікою, інженерним обладнанням та ін., його комплектувальними виробами тощо);

– договори у сфері ринку інформаційних послуг;

– договори у сфері інвестиційної діяльності.

Зазначений перелік, безумовно, є невичерпним.

За економіко-правовими результатами пропонуємо виокремлювати такі різновиди господарських договорів:

1. Збутові, за допомогою яких здійснюється збут результатів (оплатне відчуження) господарської діяльності, які набули майново-товарної форми. За цими договорами відбувається перехід права власності на товар від одних суб'єктів економічної діяльності до інших. Такі договори можуть мати: а) позамережну природу (сторони такого договору не є учасниками підприємницьких мереж); б) внутрішньомережну природу (де сторони договору є учасниками виробничих мереж, кластерів, ТНК; об'єктом таких договорів є не кінцева, а проміжна продукція).

2. Договори на передання майна в користування. До цієї групи належать договори, за якими відбувається надання майна (у широкому значенні слова) у платне користування. Типовими прикладами таких договорів є договір оренди, за яким одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний термін у користування майно для здійснення господарської діяльності; договори щодо надання в користування майнових прав інтелектуальної власності тощо.

3. Договори на надання послуг покликані «обслуговувати» ринковий обмін майна (у широкому значенні слова) в товарній формі. Укладання таких договорів, як правило, зумовлене укладанням інших договорів (збутових і на передання майна в користування). До цього угруповання належать договори транспортного експедирування, складського зберігання, банківського рахунку, страхування комерційних ризиків, договори щодо надання послуг з оцінювання вартості майна, на управління майном, (наприклад, цінними паперами), а також посередницькі договори, які сприяють ринковому обміну результатів як матеріального, так і нематеріального виробництва (комісія, доручення, агентські та дистриб'юторські договори та ін.) тощо.

4. Договори на виконання робіт пов'язані, як правило, із проектуванням, будівництвом нових, розширенням, реконструкцією, капітальним ремонтом та реставрацією чинних об'єктів і споруд як виробничого, так і невиробничого призначення (невиробничі фонди), із ремонтом або поліпшенням якісних характеристик виробничого обладнання тощо.

За формою та ступенем організації ринку, у межах якого укладено договір, виділяємо:

1. Біржові договори: а) з реальним товаром; б) ф'ючерсні контракти, об'єктом яких є товар, що буде виготовлено у майбутньому.

2. Договори, укладені в межах звичайних виробничих ринків (ринків робіт, послуг).

3. Договори, укладені в межах електронного ринку, тобто через мережу Інтернет.

Крім того, деякі з кваліфікаційних критеріїв сформовано внаслідок регулюючого впливу правових норм. Однак і ці критерії зумовлюють потребу диференційованого підходу у вирішенні низки питань договірного права (приміром, мають вирізнятися підстави та порядок визнання окремих договірних умов недійсними залежно від того, узгоджувалися вони в індивідуальному порядку або встановлювалися типовим договором).

Отже, за порядком узгодження договірних умов комерційні договори диференціюємо на:

1. Взаємоузгоджені — договори, умови яких узгоджуються в індивідуальному порядку між сторонами договору, зокрема і під час залучення проформ, що мають рекомендаційний характер.

Вернуться к содержанию var container = document.getElementById('nativeroll_video_cont'); if (container) { var parent = container.parentElement; if (parent) { const wrapper = document.createElement('div'); wrapper.classList.add('js-teasers-wrapper'); parent.insertBefore(wrapper, container.nextSibling); } }