Примикає до розглянутого способу пом'якшення покарання і його пом'якшення шляхом виключення кваліфікуючих ознак злочину, що тягне за собою перекваліфікацію вчиненого на іншу, більш м'яку частину статті чи іншу статтю КК. На відміну від попередньо розглянутої ситуації, у даному разі зміни також вносяться до гіпотези кримінально-правового припису, однак такі зміни є більш "простими” – вони полягають лише у виключенні однієї кваліфікуючої ознаки без одночасного введення іншої. В результаті такої зміни однієї гіпотези кримінально-правового припису, діяння кваліфікується за іншою гіпотезою, яка обкладена меншою санкцією. Тому слід погодитися з Т.Г. Дауровою, що пом'якшення покарання у даному випадку відбувається без внесення змін безпосередньо до санкції кримінально-правового припису[528].

Так, наприклад, відмова в КК України 2001 року від поняття особливо небезпечного рецидивіста зумовила перекваліфікацію злочинів, вчинених особами, які мали такий статус. В пункті 9 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень КК України законодавець спеціально вказав, що "з дня набрання чинності цим Кодексом не є особливо небезпечними рецидивістами особи, визнані такими відповідно до статті 26 Кримінального кодексу України 1960 року. Якщо ці особи продовжують відбувати призначене їм покарання, то вироки судів щодо них підлягають зміні в частині визнання їх особливо небезпечними рецидивістами. У разі потреби змінюється кваліфікації вчинених ними злочинів, а також зменшується покарання відповідно до частини третьої статті 74 цього Кодексу”. Тобто, якщо, наприклад, під час чинності КК України 1960 року особливо небезпечний рецидивіст вчинив крадіжку (каралася, відповідно до частини 4 статті 140 КК України позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна), то з набуттям чинності КК України 2001 року його діяння, за відсутності інших кваліфікуючих ознак, має бути перекваліфіковане за частиною 1 статті 185 цього Кодексу (санкція: штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років).

В окремих випадках "відпадання” кваліфікуючої ознаки може потягнути припинення кримінальної справи з інших підстав, не пов'язаних з питаннями чинності і дії кримінального закону в часі. Так, наприклад, нечітка редакція частини 1 статті 19 КК України 1960 про поняття співучасті дозволила Пленуму Верховного Суду України дати роз'яснення, що "дії учасника групового згвалтування підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 117 Кримінального кодексу (частина 3 статті 152 КК України 2001 року – Ю.П.) і у тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності”[529]. Відповідно ж до статті 26 КК України 2001 року в подібних випадках співучасть відсутня. Тому, якщо під час чинності КК України 1960 року особа, яка є суб'єктом злочину, і неосудний чи малолітній разом вчинили згвалтування, що кваліфікувалося за частиною 3 статті 117 названого Кодексу (за ознакою вчинення злочину групою осіб), то після набуття чинності КК України 2001 року скоєне суб'єктом злочину підлягає перекваліфікації за частиною 1 статті 152 цього Кодексу, за якою він може підлягати відповідальності лише за наявності скарги потерпілої. Відсутність же такої скарги є підставою відмови в порушенні або закриття порушеної кримінальної справи (пункт 7 частини 1 статті 6 КПК України).

Особливої актуальності набуло на разі визначення того, чи пом'якшується кримінальна відповідальність при підвищенні неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (а за КК України 1960 року – мінімального розміру заробітної плати), внаслідок чого той чи інший злочин втрачає кваліфікуючу ознаку і підлягає кваліфікації за іншим кримінально-правовим приписом, що передбачає менш суворе покарання? Іншими словами, чи можна вважати законом, що пом'якшує кримінальну відповідальність, закон, яким підвищений неоподатковуваний мінімум доходів громадян?

З цього приводу в літературі сформувалося дві позиції. Так, М.І. Хавронюк і С.В. Дячук вважають, що статті КК, в яких кримінальна відповідальність за певний вигляд діянь диференційована залежно від вартісного обчислення заподіяної шкоди, слід вважати бланкетними. З розуміння цих статей як бланкетних вони роблять висновок про те, що у разі зміни нормативно-правового акту, яким встановлений неоподатковуваний мінімум доходів громадян у бік його збільшення, відбувається пом'якшення караності, а в окремих випадках і декриміналізація діянь, вчинених до набуття чинності такого нормативно-правового акту. У зв'язку з цим, вважають вони, при такому підвищенні є матеріальна підстава для зворотної дії кримінального закону в часі[530]. Такої ж позиції дотримується і Ю.Г. Ляпунов, на думку якого при збільшенні мінімального розміру заробітної плати "примітка до статті 89 КК (мається на увазі КК РФ 1960 року, у КК України – пункти 2 – 4 примітки до статті 185 – Ю.П.) має зворотну силу, що зумовлює необхідність застосування до винного більш м'якого закону, ніж той, який охоплював його діяння у момент вчинення злочину"[531]. В.М. Василаш та В.К. Грищук, хоч і не називають такі статті бланкетними, однак також підтримують викладену позицію[532].

Протилежну позицію з цього питання зайняв Б.В. Волженкін, який вважає, що збільшення неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (чи мінімального розміру заробітної плати), яке призводить до збільшення великого і особливо великого розміру розкрадання, не є пом'якшенням кримінальної відповідальності, а тому кримінальний закон не повинен мати зворотної дії. На жаль, автор не приводить на обґрунтування своєї позиції інших аргументів, окрім як вказівки на те, що ні суди, ні органи прокуратури в таких випадках не переглядали і не опротестовували вироки, що набрали законної сили на предмет зміни кваліфікації, пом'якшення покарання або звільнення від нього[533]. Зайняту Б.В. Волженкіним позицію підтримав В. Козлов, який на її обгрунтування посилався на пункт 3 Постанови Верховної Ради РРФСР від 5 грудня 1991 р. "Про порядок введення в дію і застосування Закону РРФСР "Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу РРФСР…”, де було вказано, що "розмір вчиненого розкрадання державного або колективного майна як кваліфікуюча ознака відповідних складів злочинів встановлюється з урахуванням мінімального розміру оплати праці, передбаченого законодавством, чинним у момент закінчення або припинення злочинної діяльності”, а не в момент розгляду справи судом[534]. Таке ж положення міститься і в пунктах 3 та 4 примітки до статті 185 КК України, де говориться що великий та особливо великий розміри розкрадань визначаються на момент їх вчинення. Ю.Г. Ляпунов докорив позицію В. Козлова тим, що вказівка в цьому випадку на застосування закону часу вчинення злочину не повинна заперечувати загального припису про зворотну дію більш м'якого кримінального закону[535].

Немає єдності і в судовій практиці щодо вирішення цієї проблеми. Так, Ф. до 1 березня 1996 року вчинила розкрадання державного майна на суму 100.167.430 карбованців. На момент скоєння нею цього діяння особливо великим розміром розкрадання вважалося розкрадання на суму в 250 мінімальних розмірів заробітної плати, або 15.000.000 і більше карбованців[536], а отже її діяння підлягало кваліфікації за статтею 861 КК України 1960 року. З 1 березня 1996 року мінімальний розмір заробітної плати було підвищено до 1.500.000 карбованців[537], і відповідно особливо великим розміром розкрадання стало вважатися розкрадання на суму 375.000.000 карбованців. Стрийський міський суд, судова колегій в кримінальних справах Львівського обласного суду та президія цього ж суду, які розглядали справу вже після 1 березня 1996 року, визнали, що у даному разі мало місце пом'якшення кримінальної відповідальності і кваліфікували скоєне Ф. діяння за частиною другою статті 84 КК України 1960 року як розкрадання державного майна шляхом зловживання посадової особи своїм посадовим становищем[538]. У подібній же ситуації був виправданий Л., який до 1 січня 1998 року незаконно перемістив через державний кордон України товари на суму 6.820 гривень. На момент вчинення цього діяння воно підпадало під ознаки складу злочину, передбаченого статтею 70 КК України 1960 року, оскільки вартість незаконно переміщених товарів перевищувала 200 мінімальних розмірів заробітної плати (15 гривень на той момент). Однак до моменту розгляду справи у суді розмір мінімальної заробітної плати було збільшено втроє, внаслідок чого вартість товарів, незаконне переміщення яких через кордон тягне кримінальну відповідальність за статтею 70 КК України, підвищилася до 9.000 гривень. За таких обставин суд визнав за необхідне виправдати Л. у зв'язку з відсутністю в його діях складу злочину, передбачено статтею 70 КК України 1960 року, і вирок був залишений без змін касаційною та наглядовою інстанціями[539].

Судова ж колегія у кримінальних справах обласного суду Республіки Крим (нині – Верховний Суд Автономної Республіки Крим) та судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України у подібній ситуації підвищення мінімального розміру заробітної плати не визнали зміною кримінального закону, яка призводить до пом'якшення кримінальної відповідальності. У справі Г. і Т., які 18 серпня 1993 року вчинили замах на розкрадання державного майна у сумі 12.979.120 карбованців, вказані судові інстанції виходили з того, що при кваліфікації їх дій повинен враховуватися розмір мінімальної заробітної плати на день скоєння злочину – 6.900 карбованців[540]. Виходячи з цього розміру мінімальної заробітної плати скоєне є розкраданням в особливо великих розмірах. Судова колегія Верховного Суду, яка винесла ухвалу по справі 17 березня 1994 року, коли мінімальна заробітна плата вже складала 60.000 карбованців, а особливо великий розмір розкрадання – відповідно 15.000.000 карбованців, вирок судової колегії обласного суду Республіки Крим у частині кваліфікації розміру скоєного розкрадання залишила без змін[541]. Окрім того, у декількох своїх постановах Пленум Верховного Суду України недвозначно висловився на користь того, що у випадках, коли КК України визначає розмір заподіяної злочином шкоди у мінімальних заробітних платах (сьогодні – у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян), розмір такої мінімальної заробітної плати слід визначати саме на день скоєння злочину, а не на будь-який інший момент до чи після цього[542].

Основним аргументом прибічників того, що при підвищенні неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (чи мінімального розміру заробітної плати) відбувається пом'якшення кримінальної відповідальності, а в окремих випадках і скасування злочинності діяння, є теза про те, що примітка до статті 185 КК України та інші подібні приписи кримінального закону[543] є бланкетними. Так, Ю.Г. Ляпунов стверджує, що "великий розмір, як кваліфікуюча ознака розкрадання чужого майна є… бланкетним. Його реальний вміст в грошовому вираженні, – а це визначальний критерій застосування до винного, скажімо, ч. 3 ст. 144 КК (мається на увазі КК РРФСР 1960 року – Ю.П.) – цілком залежить від бланкетної основи – Федерального закону про мінімальний розмір оплати праці”[544]. Виходячи з цієї посилки, Ю.Г. Ляпунов робить висновок, що підвищення мінімального розміру оплати праці, не міняючи букву кримінального закону, змінює, проте, його "наповненість”, реальний зміст однієї з ознак складу розкрадання[545].

Розвиваючи далі ідею про бланкетність примітки до статті 185 КК України (на прикладі примітки до статті 81 КК України 1960 року), М.І. Хавронюк та С.В. Дячук доходять висновку про те, що "в кримінальному праві виділяється два види бланкетних диспозицій, що посилають до законів або інших нормативно-правових актів, які містять: 1) комплекс відповідних правил поведінки і заборон, посилання на які дається в диспозиції кримінально-правової норми (правила польотів, правила торгівлі, протипожежні правила тощо); 2) окремі норми, необхідні для правильного визначення тих або інших ознак складу злочину”[546]. До другого виду бланкетних диспозицій автори відносять, зокрема, й примітку до статті 81 КК України 1960 року, в якій були визначені великий і особливо великий розміри розкрадання залежно від кратності вартості викраденого мінімальному розмірові заробітної плати.

Однак, як відомо, у теорії права вироблене положення про те, що бланкетною статтею закону є стаття, сформульована, як вказує А.Ф. Черданцев, у вигляді відсилання до цілого ряду яких-небудь правил[547]. Ф.Н. Фаткуллін визначає бланкетні нормативно-правові приписи як такі статті законодавчого акту, "в яких законодавець у загальному вигляді відображає відповідну поведінку, а конкретний зміст останнього "розгортається” в іншому нормативному акті, розкривається за допомогою і на фоні спеціальних положень, що містяться там”[548]. На думку О.Е. Лейста "бланкетна норма називає в загальній формі, які правила необхідно виконувати. Що стосується конкретного змісту цих правил, то вони даються в спеціальних нормативних актах, окремих від даної норми”[549]. С.С. Алексєєв образно висловлюється, що бланкетна стаття – це лише "бланк”, який заповнюється правовими нормами, що містяться в інших джерелах[550]. Тобто, в теорії права послідовно проводиться ідея про те, що бланкетною є стаття закону, що посилає до іншої правової норми, іншого законодавчого припису. Таким чином, як слушно робить висновок М.І. Пікуров, у бланкетних кримінально-правових приписах "нормативний матеріал іншої галузевої належності … стає елементом її (кримінально-правової норми – Ю.П.) системи”[551].

Неоподатковуваний мінімум доходів громадян, як і мінімальний розмір заробітної плати, як відомо, мають двояку природу. Вони з'явилися у вітчизняному законодавстві як суто правові категорія – як, відповідно, розмір доходу, з якого не сплачуються податки, та як гарантований державою мінімум винагороди трудових затрат людини. Однак далі, залишаючись за формою свого вираження категорією юридичною (про що свідчить закріпленість їх у законі), і неоподатковуваний мінімум доходів громадян, і мінімальний розмір заробітної плати, за своїм сутнісним змістом набули рис категорії економічної. Відомо, що в основі вартості майна лежить його ціна, тобто грошова оцінка[552]. А тому в умовах, коли оцінку вартості майна виразити в грошовій одиниці, яка законно знаходиться в обігу, в силу нестабільності останньої законодавець не зміг, він імплементував до багатьох законодавчих актів як мірило вартості майнової шкоди чи майна, яке є предметом злочину, спочатку мінімальний розмір заробітної плати[553], а потім і неоподатковуваний мінімум доходів громадян. До речі, Конституційний Суд Російської Федерації так і записав в одному зі своїх рішень, що: "за своєю правовою природою мінімальний розмір оплати праці є одиницею розрахунку (курсив мій – Ю.П.), яка визначається федеральним законодавцем з урахуванням соціально-економічних факторів”, а тому "його зміна не тягне зміни норми кримінального закону”[554].

Примітка до статті 185 КК України містить згадку про неоподатковуваний мінімум доходів громадян саме як про економічну категорію, що характеризує вартісне (грошове) вираження предмета розкрадання. Юридична форма мінімального розміру заробітної плати для кримінального закону байдужа. Кримінальний закон зможе оперувати поняттям "неоподатковуваний мінімум доходів громадян” і в тому випадку, якщо він буде не встановлюватися в законі, а, скажімо, буде визначатися за статистичним даними, курсом гривні до якої-небудь іноземної валюти[555], ринковою вартістю певного набору товарів або в інших одиницях вимірювання вартості, більш стійких, ніж національна валюта[556]. Таким чином, юридична форма мінімального розміру заробітної плати, внаслідок своєї можливої мінливості, не є його істотною ознакою для кримінального закону.

Вернуться к содержанию  |  Продолжение главы