Відношення кримінального закону до неоподатковуваного мінімуму доходів громадян як до економічної, але не юридичної категорії має лише одне обґрунтування. Дана категорія була введена до КК в умовах гіперінфляції в країні, коли визначення вартості предмета розкрадання в твердій грошовій одиниці вимагало б періодичного перегляду у зв'язку із знеціненням останньої. Тому-то законодавець і пристосував для потреб кримінального закону, як і для потреб деяких інших законів, таку міру вартості, як, спершу, мінімальний розмір заробітної плати, а потім – неоподатковуваний мінімум доходів громадян, "інфляція” яких періодично "погашається” їх збільшенням. Названі категорії були використані законодавцем як більш тверда одиниця вартості порівняно з національною валютою. Точно так же законодавець міг використати для потреб кримінального закону й іншу економічну міру вартості речей. Наприклад, великий та особливо великий розмір розкрадання у примітці до статті 185 КК України міг бути виміряний у кратності до вартості "споживчого кошика” (яка не встановлюється нормативно, а обчислюється за статистичними даними), у твердій валюті якої-небудь іноземної держави[557], у вартості предмета розкрадання в золоті або іншому банківському металі або в інших одиницях вимірювання вартості, більш стійких, ніж національна валюта. Зрозуміло, що в такому випадку нам не довелося б говорити про бланкетність примітки до статті 185 КК України, оскільки навіть зовнішня форма вираження і закріплення співвідношення такої одиниці вартості з національною валютою не мала б юридичних рис.

Виходячи з викладеного, вважаю, що немає підстав говорити про бланкетність згаданого кримінально-правового припису й сьогодні, коли він оперує неоподатковуваним мінімумом доходів громадян як одиницею вартості. Неоподатковуваний мінімум доходів громадян у даному та подібних приписах виконує функцію сурогату національної валюти, але ніяк не встановлених іншими нормативно-правовими актами правил поведінки, що характерно для бланкетних приписів. Таким чином, на мій погляд, є всі підстави вважати примітку до статті 185 КК України описовим нормативно-правовим приписом. Ці приписи посилають правозастосувача не до норм, що регулюють певні суспільні відносини (як бланкетні приписи), а до числа (цифри), що міститься в Законі і що визначає гривневе вираження мірила вартості речей, яке використовується кримінальним законом. З точки зору КК закон, яким встановлюється неоподатковуваний мінімум доходів громадян, виконує не більше, ніж роль "довідника”, з якого можна дізнатися про його розмір на той або інший момент, але ніяк не нормативно-правового акту.

Викладене дозволяє, на мій погляд, зробити загальний висновок про те, що при збільшенні неоподатковуваного мінімуму доходів громадян кримінальний закон не змінюється. Відбувається тільки зміна "курсу” мірила вартості, що використовується КК, до національної валюти, що по суті своїй є економічним процесом, хоч і убраним на сьогодні в юридичну форму. У зв'язку з цим не може підійматися питання про зворотну дію кримінального закону, оскільки підставою такої дії є зміна самого кримінального закону, в наслідок якої відбувається скасування або пом'якшення кримінальної відповідальності.

До висновку про те, що збільшення мінімальної розміру заробітної плати (за новим КК України – неоподатковуваного мінімуму доходів громадян) не спричиняє змін кримінального закону, а, отже не може й ставити питання про можливість його зворотної дії, прийшов і Конституційний Суд України в своєму рішенні від 19 квітня 2000 року у справі про зворотну дію кримінального закону у часі[558]. Однак аргументи, наведені Судом на обґрунтування цього рішення, на мій погляд, не завжди переконливі. Суд також виходив з бланкетності примітки до статті 81 КК України 1960 року. На думку Суду, зміни в нормативно-правовому акті, на який посилається бланкетна стаття КК, не спричиняють змін у самому КК. Оскільки, згідно з пунктом 22 частини 1 статті 92 Конституції України злочинність і караність діянь визначається виключно законом, то, вказує Суд, стосовно бланкетних статей це необхідно розуміти так, що лише положення кримінального закону визначають наявність в діянні ознак складу злочину. В іншому випадку, на думку Суду, довелося б визнати можливість зміни кримінального закону підзаконний актами – Указами Президента, актами Кабінету Міністрів тощо. Тому, робить висновок Суд, зміна мінімального розміру заробітної плати відповідним нормативно-правовим актом (до 1993 року вона здійснювалася підзаконними нормативно-правовими актами, з 1993 року – Законами), не спричиняє за собою зміни кримінально-правового припису, зміст якого визначається із застосуванням такого розміру. Тому положення КК України про зворотну дію на ці випадки не поширюється і кримінальні справи не повинні переглядатися, якщо інше спеціально не передбачене законом.

Дана правова позиція Конституційного Суду України, якщо її поширити не на статті про розкрадання майна, а на всі дійсно бланкетні статті Особливої частини КК України, може мати певні негативні наслідки. Виходячи з неї, може бути визнане незаконним (або навіть неконституційним) надання зворотної дії подібним статтям при зміні різних правил, за порушення яких в цих статтях встановлюють відповідальність. Сказане стосується, зокрема, проблеми декриміналізації шляхом зміни змісту кримінального закону при збереженні сталою його форми, про що буде сказано нижче. З огляду на це, навряд чи можна погодитися з аргументацією, наведеною Конституційним Судом України на обґрунтування свого загалом правильного рішення.

Питання про пом'якшення кримінальної відповідальності шляхом обмеження повноваження держави на застосування щодо особи, яка вчинила злочин, інших її заходів, є менш дослідженим у літературі. Такий стан, очевидно, викликаний як меншою поширеністю та актуальність змін цих заходів, так і, більшою мірою, невключенням їх до змісту кримінальної відповідальності багатьма криміналістами.

Зокрема, малодослідженою залишається проблема зворотної дії в часі правил призначення покарання, при чому як загальних засад (статті 65-67 КК України), так і спеціальних правил призначення покарання за незакінчений злочин та злочин вчинений у співучасті (стаття 68 КК України), призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (стаття 69 КК України), призначення покарання за сукупністю злочинів (стаття 70 КК України) та сукупністю вироків (стаття 71 КК України), а також призначення покарання неповнолітнім (статті 99-103 КК України). На мій погляд, всі ці правила, в тих випадках, коли вони обмежують повноваження держави на призначення особі більш суворого покарання, повинні мати зворотну дію. Так, наприклад, за КК України 1960 року неповнолітньому могло бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Відповідно ж, наприклад, до пункту 3 частини 3 статті 102 КК України 2001 року такій особі за тяжкий злочин не може бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк більше семи років. Тому, якщо під час чинності КК України 1960 року неповнолітній вчинив злочин, який і за старим, і за новим законами карався позбавленням волі на строк до 10 років, то в частині правил призначення покарання за такий злочин новий КК України має зворотну дію.

Проте, більшість правил призначення покарання в новому КК України були були змінені в сторону надання державі повноваження на призначення більш суворого покарання і обмеження прав особи на призначення більш м'якого, у зв'язку з чим вони не можуть мати зворотної дії. Сказане, зокрема, стосується правил призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, правил призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків. Саме тому пунктами 12 і 13 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положеня КК України 2001 року встановлено, відповідно, що: "У разі призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом за злочин, вчинений до набрання чинності цим Кодексом, суду слід керуватися вимогами статті 44 Кримінального кодексу України 1960 року” та "У разі призначення покарання за сукупністю злочинів, вчинених до набрання чинності цим Кодексом, застосовується стаття 42 Кримінального кодексу України 1960 року. Якщо хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, вчинений після набрання чинності цим Кодексом, то застосовується стаття 70 або частина друга статті 103 цього Кодексу”.

Що ж стосується пом'якшення підстав звільнення від відбування покарання, то, як відомо, кожна з них містить в собі певні вимоги до особи, яка вчинила злочин. Такі вимоги виявляються як у формі обмеження її прав, так і в формі покладення на неї додаткових обов'язків. Так, наприклад, щоб бути умовно-достроково звільненою від відбування покарання особа повинна протягом визначеного законом строку довести своє виправлення сумлінною поведінкою та ставленням до праці, для заміни не відбутої частини покарання більш м'яким особа також протягом визначеного законом строку має довести, що вона стала на шлях виправлення тощо. Таким чином, у кожному разі закон передбачає необхідність вчинення особою певних дій чи утримання від їх вчинення як правило, протягом певного проміжку часу. Виходячи з цього, пом'якшення покарання шляхом розширення підстав звільнення від нього мислиме як шляхом зменшення визначеного законом строку, так і шляхом зменшення обсягу тих дій, які особа повинна вчинити, або вчинення яких вона повинна утриматися протягом цього строку для звільнення від відбування покарання.

При визначенні у КК України 2001 року строків, протягом яких особа має вчинити ті чи інші дії, або утриматися від їх вчинення як підставу звільнення її від покарання чи його відбування (при звільненні у зв'язку зі спливом давності виконання обвинувального вироку, умовно-достроковому звільненні, заміні не відбутої частини покарання більш м'яким) законодавець не скоротив, а, навпаки, в ряді випадків продовжив ці строки. Таким чином, повноваження держави на застосування правообмежень щодо особи, яка вчинила злочин, були в кримінальному законі розширені, отже кримінальна відповідальність посилена, а значить – підстава для зворотної дії кримінального закону в часі відсутня.

Говорячи про ті дії, які особа повинна вчинити, чи від яких вона повинна утриматися для звільнення її від покарання чи його відбування, слід відзначити, що, наприклад, при умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміна покарання більш м'яким були поширені на всіх засуджених до покарання, не більш сурового, ніж позбавлення волі на певний строк, у тому числі й на осіб, до яких ці інститути в силу статті 521 КК України 1960 року не могли бути застосовані. Отже, в даній частині новий КК України пом'якшив кримінальну відповідальність згаданих осіб, а, значить, є матеріальна підстава для його зворотної дії в часі. Що ж до інших категорій засуджених, то новий кримінальний закон звузив ті обов'язки, які вони повинні виконати для того, щоб не відбута ними частина покарання могла бути замінена більш м'яким покаранням. Якщо КК України 1960 року вимагав для цього, щоб особа зразковою поведінкою та чесним ставленням до праці довела своє виправлення, то новий КК України 2001 року вимагає лише, щоб така особа "твердо стала на шлях виправлення”. Звісно, остання вимога є більш простою для реалізації засудженим, вимагає від нього виконання менших обтяжень[559], а тому в даному аспекті є матеріальна підстава для зворотної дії нового кримінального закону.

Що стосується пом'якшення таких заходів кримінальної відповідальності як судимість та випробувальні строки при звільненні особи від покарання чи його відбування, то за аналогією з пом'якшення покарання їх пом'якшення мислиме двома шляхами. По-перше – шляхом зменшення їх тривалості; по-друге – шляхом зменшення тих правообмежень, які становлять їх сутність.

КК України 2001 року принципово змінив порядок визначення строків судимості. Якщо за раніше чинним КК України 1960 року строк судимості залежав від реально відбутого особою покарання (його виду та розміру), то за новим КК він залежить як від виду призначеного особі покарання, так і від категорії злочину, за який вона засуджена (у разі, якщо їй призначене покарання у виді позбавлення волі). Тобто, при порівнянні строків судимості, які визначаються різними законами для осіб, що вчинили злочини до 1 вересня 2001 року мають братися до уваги як ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, так і вид та розмір покарання, призначеного особі[560].

При цьому певну проблему містить віднесення злочину, вчиненого до 1 вересня 2001 року до тієї чи іншої категорії, оскільки КК України 1960 року спеціально окремо виділяв лише тяжкі злочини, а в КК України 2001 року передбачено аж 4 категорії: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. А.Є. Якубов у такій ситуації пропонує до тяжких відносити лише ті злочини, які визнаються такими одночасно обома законами[561], хоча аргументів на користь цього твердження не наводить і не бере до уваги того факту, що частину злочинів, які за старим КК визнавалися тяжкими, у новому виокремлено в категорію "особливо тяжких”. На мій погляд, віднесення злочину, вчиненого до 1 вересня 2001 року до тієї чи іншої категорії, що передбачені статтею 12 КК України 2001 року має відбуватися за загальними правилами, встановленими згаданою статтею. Тяжкість злочину має визначатися в залежності від його караності, а при визначенні останньої мають враховуватися описані вище випадки, коли новий кримінальний закон має зворотну дію. Інакше кажучи, кожен злочин, вчинений до 1 вересня 2001 року має відноситися до тієї чи іншої категорії, що передбачені статтею 12 КК України 2001 року, в залежності від його караності за КК України 1960 року, якщо лише вона не пом'якшена в новому КК одним з описаних вище способів. Таке ж правило закріпив і законодавець у пункті 18 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень КК України 2001 року: "При вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених Кримінальним Кодексом України 1960 року, які були вчиненні до набрання чинності цим Кодексом, до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися статтею 12 цього Кодексу, якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення Кримінального Кодексу України 1960 року”.

Лише виходячи з двох критеріїв – категорії злочину та покарання, відбутого за його вчинення, – можна визначити, які строки судимості передбачені за даний злочин у КК України 1960 року і КК України 2001 року. І вже потім шляхом їх порівняння встановити той з них, який є менш тривалим, а значить – більш м'яким щодо особи. Наприклад, особа на підставі частини 2 статті 117 КК України 1960 року була засуджена за зґвалтування, вчинене повторно до восьми років позбавлення волі. Санкція цієї частини, як і санкція частини 2 статті 152 КК України 2001 року, передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років. Строк погашення судимості за цей злочин на підставі пункту 7 частини 1 статті 55 КК України 1960 року складає вісім років. Оскільки вчинене особою діяння, відповідно до частини 4 статті 12 КК України 2001 року є тяжким злочином, то на підставі пункту 8 статті 89 КК України 2001 року строк погашення судимості за нього складає шість років. Отже, у даному разі можна говорити про пом'якшення для даної особи такого заходу кримінальної відповідальності як судимість.

Слід, однак, розглянути й інший випадок. Уявімо, що за той же злочин особа була засуджена до п'яти років позбавлення волі. В такому разі, відповідно до пункту 6 частини 1 статті 55 КК України 1960 року строк погашення судимості становить п'ять років. У той же час за новим КК України цей строк знову ж таки становить шість років. Тому в даному випадку має місце підвищення строків судимості, а, значить, підстава для зворотної дії кримінального закону щодо такої особи відсутня.

Викладені міркування щодо зменшення строків, як способу пом'якшення покарання та судимості цілком сприйнятні і для розуміння пом'якшення такого заходу кримінальної відповідальності як випробувальний строк, що призначається особі при звільненні від покарання чи його відбування. Так, наприклад, якщо частиною 2 статті 45 КК України 1960 року допускалося встановлення для неповнолітніх при їх умовному засудженні іспитового строку від одного до трьох років, то відповідно до частини 3 статті 104 КК України 2001 року при звільненні неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років. Таким чином, у даному разі відбувається пом'якшення кримінальної відповідальності і законодавець спеціально наголошує в абзаці 2 пункту 14 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК України, що воно є підставою для зворотної дії кримінального закону. Думку про те, що скорочення випробувальних строків створює матеріальну підставу для зворотної дії кримінального закону в часі, висловив ще у 1965 році Верховний Суд України в рішенні по справі К. він відзначив, що зниження в новому кримінальному законі (КК України 1960 року) максимальної тривалості строку випробування при умовному засудженні з 5 (як це було за КК України 1927 року) до 3 років має поширюватися також і на осіб, які були умовно засуджені до набуття чинності КК України 1960 року і яким було встановлено випробувальний строк понад 3 роки[562].

Точно так же підставою такої дії є й пом'якшення правообмежень, які покладають на особу протягом іспитового строку. Відомо, що відповідно до частини 1 статті 46 та частини 1 статті 461 КК України 1960 року при умовному засудженні та при відстрочці виконання обвинувального вироку на особу покладався обов'язок протягом іспитового строку сплатити визначений судом розмір штрафу. КК України 2001 року такого правообмеження при звільненні від відбування покарання з випробуванням не передбачає, а, отже, в цій частині є матеріальна підстава для його зворотної дії в часі, оскільки кримінальна відповідальність пом'якшується.

Таким чином, пом'якшення кримінальної відповідальності як підстава зворотної дії кримінального закону в часі, може мати місце у випадках пом'якшення покарання, пом'якшення правил призначення покарання чи звільнення від нього, скорочення іспитових строків та строків судимості, а також пом'якшення вимог щодо осіб, які відбувають ці строки.

Вернуться к содержанию