§ 2. Приватно-правове регулювання підприємництва

В юридичній науці стало традиційним поділяти суспільні відносини, що виникають з приводу підприємницької діяльності, на "горизонтальні” та "вертикальні”. "Горизонтальні” – це відносини, що виникають між підприємцями або підприємцями та громадянами на договірній основі. Такі відносини можуть стосуватися інвестування, тобто залучення коштів та майна до підприємницької діяльності, укладання договорів, пов'язаних із постачанням матеріалів, сировини для виробництва товарів, і власне реалізації вироблених товарів та наданих послуг. З урахуванням того, що такі відносини переважно виникають між суб'єктами приватного права (громадянами, юридичними особами – підприємствами), вони мають більш точну назву – приватно-правові відносини.

Приватно-правові відносини взагалі й у підприємництві зокрема реалізуються на засадах автономії суб'єктів один від одного та від держави за майновими й організаційними ознаками; на засадах рівноправного становища суб'єктів у стосунках між собою (тому й угоди укладаються лише в тому випадку, коли існує збіг волевиявлення сторін щодо умов таких угод); на засадах свободи договору та судового розгляду спорів між ними. Згадаємо також і метод диспозитивного регулювання, який дозволяє суб'єктам самим встановлювати двостороннє регулювання взаємовідносин, що у випадку укладання угод матиме перевагу над положеннями закону, які регулюють той же самий вид зобов'язань. Головними завданнями законодавства в галузі приватно-правового регулювання підприємництва є: визначення кваліфікаційних критеріїв власне підприємництва; визначення суб'єктів підприємницької діяльності та обсягу їх правосуб'єктності з переліком можливих обмежень; визначення державних гарантій підприємницької діяльності. Завдання законодавчого врегулювання цих питань виконує Закон України "Про підприємництво”.

Дуже важливим завданням приватно-правового регулювання є визначення переліку організаційно-правових форм суб'єктів підприємницької діяльності. З одного боку, тут існують різні за специфікою інтереси засновників як між собою, так і щодо заснованого ними підприємства. Наприклад, підприємство може бути зацікавлене у збільшенні своїх активів за рахунок залучення коштів нових акціонерів, але не всі існуючі акціонери з цим погоджуються, адже їхня частка може таким чином зменшитися. З іншого боку, акціонерне товариство як організаційно-правова форма забезпечує певну стабільність підприємства за рахунок того, що акціонер не може вийти з числа учасників товариства, вимагаючи у нього викупити належні цьому акціонеру акції. Чи знайде він покупця на них, товариство не цікавить, і це аж ніяк безпосередньо не відбивається на його майновому стані. Проте акціонер може вважати, що його інтереси недостатньо захищені. На противагу цьому учасник товариства з обмеженою відповідальністю може вимагати при виході з товариства виділу майна, що відповідає його частці корпоративних прав щодо товариства. Учасника це може задовольняти, але саме підприємство, його майновий стан є під постійною загрозою.

Різні організаційно-правові форми підприємницьких юридичних осіб утворюють певний баланс між інтересами засновників, їх бажанням ризикувати, потребою залучити необхідну кількість та якість активів для успішного бізнесу в певному секторі ринку та публічними інтересами, які держава визначає відповідно до окремого виду виробництва чи галузі економіки, а також характеру послуг, що надаються, тощо. Наприклад, держава вимагає від підприємств, чиї операції пов'язані із залученням коштів громадян, підвищених розмірів мінімального статутного фонду.

Так, юридичні особи – суб'єкти підприємницької діяльності різних організаційно-правових форм – відрізняються одна від одної: за порядком утворення; за правовим режимом майна, переданого засновниками підприємству (на праві власності чи господарського відання); за встановленим мінімальним розміром статутного фонду; за порядком управління юридичною особою, переліком та компетенцією керівних органів; за характером майнової відповідальності засновників за зобов'язаннями заснованого ними підприємства перед третіми особами (адже така відповідальність може бути обмеженою, додатковою або повною, частковою та солідарною).

Слід зазначити, що суб'єкти підприємницької діяльності можуть існувати тільки в одній із "запропонованих” законодавством організаційно-правових форм, відповідаючи заявленим вимогам. Закон України "Про підприємства в Україні” визначає загальні особливості підприємства як юридичної особи, що спеціально сконструйована за своєю організаційно-правовою формою для здійснення підприємницької діяльності. У ст. 2 зазначеного Закону надано вичерпний перелік видів підприємств в Україні: приватні; колективні; господарські товариства; підприємства об'єднань громадян; комунальні підприємства; державні підприємства. Одні з перелічених видів підприємств більш детально врегульовані й утворюють низку підвидів, наприклад, господарські товариства, що регулюються Законом України "Про господарські товариства”. Інші (наприклад, колективні або комунальні підприємства) не одержали детального врегулювання. А такий поширений вид підприємств, як дочірні, взагалі не має "класифікаційного номера” в цьому переліку видів підприємств.

Проте законодавство вдосконалюється як шляхом поглиблення регулювання (готується окремий Закон "Про акціонерні товариства”), так і шляхом формування специфічних вимог до підприємств, які працюють у сфері банківських або страхових послуг і є відповідно комерційними банками, страховими компаніями, іншими видами фінансово-кредитних установ.

Необхідно зазначити, що загальною базою приватно-правового регулювання підприємництва є в першу чергу Цивільний кодекс України, і це особливо стосується такої важливої сфери "горизонтальних відносин” у підприємництві, як правове регулювання договірних зобов'язань, що їх укладають підприємці. Дійсно, ЦК України пропонує правове регулювання майнових відносин, що опосередковують зміст підприємницького обігу товарів та послуг. Диспозитивний характер цивільного законодавства дозволяє підприємцям укладати необхідні для них угоди, які хоча і не врегульовані в ЦК безпосередньо, але й не суперечать йому. Такі угоди є легітимними і мають виконуватися.

Диспозитивність урегулювання договірних відносин є важливою гарантією свободи підприємництва, тому що ніхто не може передбачити, який саме склад зобов'язальних відносин буде відповідати вимогам ринку завтра. Особливо багато таких договорів впроваджується в юридичну практику в галузі зовнішньо-економічної діяльності. Це договори консигнації, агентські угоди, франчайзинг та ін. Правове регулювання договорів у підприємництві має свою специфіку, але від цього вони не перестають бути цивільно-правовими. Так, специфікою слід вважати, наприклад, широкий спектр застережень, необхідність застосування яких у контрактах зумовлена ризиковим характером підприємництва. До таких застережень відносять, як правило, валютно-цінові, форс-мажорні, арбітражні тощо. Держава в публічних інтересах стосовно окремих видів договорів (наприклад, у сфері банківських операцій) певною мірою звужує сферу диспозитивності. Це робиться для правової уніфікації регулювання та здійснення таких операцій усіма банками країни і деякою мірою відповідає інтересам клієнтів.