§ 4. Право власності на природні ресурси

Право власності на природні ресурси – це сукупність правових приписів, що регулюють володіння, користування і розпорядження природними ресурсами в інтересах як окремої особи, так і суспільства в цілому. Згідно зі ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади й органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Зміст права власності на природні ресурси складають правомочності власника по володінню, користуванню і розпорядженню конкретним об'єктом природи (або його частиною).

Володіння означає фактичне утримання конкретного об'єкта природи або його частини, панування над ним. Користування – це забезпечена і гарантована законом можливість безпосередньої експлуатації для встановлених цілей шляхом використання корисних властивостей природних ресурсів. Під розпорядженням природними ресурсами розуміють гарантовану власникові законом можливість провадити дії, спрямовані на визначення або зміну юридичного статусу, стану природних ресурсів. Серед таких дій найбільш значущими є надання природних ресурсів у користування (у тому числі на умовах оренди), передача їх у власність іншим суб'єктам у встановленому порядку, визначення цільового призначення природних ресурсів, вилучення їх з користування та ін. Право розпоряджатися природними ресурсами – головна правомочність власника. Право володіння і право користування об'єктом природи власник може передати іншим суб'єктам (наприклад, користувачам), але при цьому він завжди зберігає за собою право розпорядження зазначеним об'єктом природи.

Чинне екологічне законодавство розрізняє державну, колективну і приватну власність, наприклад, на землю і тваринний світ, зазначаючи при цьому, що всі три форми власності є рівноправними. Конституція України закріплює право власності на землю громадян, юридичних осіб і держави. Водночас вона виділяє комунальну власність на даний об'єкт природи. Право комунальної власності на землю – це право територіальної громади села, селища чи міста володіти, користуватися і розпоряджатися землею як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Комунальна власність на землю – самостійна форма власності, що буде функціонувати поряд з іншими формами (наприклад, державною і приватною) після того, як відповідні землі будуть передані у встановленому порядку в комунальну власність.

У власності держави можуть бути всі природні ресурси. При цьому деякі з них (наприклад, ліси, надра і води) є виключною власністю держави. Це означає, що нікому іншому, крім держави, даний об'єкт природи не може належати і надається тільки в користування. У державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Не можуть передаватися в комунальну і приватну власність землі загального користування населених пунктів, землі, надані для розміщення будинків органів державної влади і державної виконавчої влади, землі гірничодобувної промисловості, атомної енергетики і космічної системи, оборони тощо.

Суб'єктом права державної власності на певні природні ресурси, зазначені, наприклад, у Кодексі про надра (ст. 4) і Водному кодексі (ст. 6), названо народ України, а у Лісовому кодексі (ст. 6) і Законі "Про тваринний світ” (ст. 5) – державу в особі Верховної Ради України. Проте незалежно від того, хто згідно із зазначеними нормативними актами є власником природних ресурсів, здійснюється це право через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Повноваження органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування у галузі використання та охорони природних ресурсів закріплено чинним законодавством.

Так, Земельним кодексом встановлено, що суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовано об'єкти комунальної власності.

У приватній власності громадян України можуть бути земельні ділянки, призначені для: ведення селянського чи фермерського господарства, будівництва й обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва.

Об'єктами права приватної і колективної власності юридичних та фізичних осіб на тваринний світ можуть бути окремі дикі тварини та інші об'єкти тваринного світу, вилучені зі стану природної волі чи природного середовища, розведені (отримані) у неволі чи в напіввільних умовах або придбані іншим дозволеним законодавством шляхом (ст. 7 Закону "Про тваринний світ”). Не можуть передаватися в колективну і приватну власність об'єкти тваринного світу, що являють собою особливу природоохоронну, наукову, естетичну цінність, а також види тварин, занесені в Червону книгу України. Виняток складають випадки, коли ці тварини отримані шляхом розведення в неволі або придбані у власність за межами України в порядку, передбаченому чинним законодавством .