ГЛАВА ІV. Законність і демократія

§ 1. Законність і правопорядок

Законність — це додержання і виконання законів (норм права) усіма суб'єктами суспільних відносин, тобто здійснення ними правомірних дій. У цьому аспекті вона характеризує насамперед реальне здійснення права, законів. Схематично це має такий вигляд: якщо закон (норма права) приписує учасникам суспільних відносин необхідність здійснювати певні дії, то законність буде виявлятись у точному виконанні закону (норми права); якщо закон (норма права) забороняє здійснювати певні дії, то законність буде означати утримання від здійснення таких дій; якщо закон (норма права) надає суб'єктам суспільних відносин право здійснювати за своїм розсудом певні дії, то законність буде виявлятись у невиході за межі даного закону (норми права). Отже, поняття законності, що відображає процес реалізації норм права (законів), означає відповідність поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин закону (нормі права). Законність є певною мірою синонімом юридичної правомірності.

Однак цим обсяг поняття законності не вичерпується. У демократичному суспільстві, правовій державі законність є одним із принципів конституційного ладу. В цьому аспекті вона являє собою категоричну вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин — органів держави, посадових осіб, державних організацій і установ, громадян та їх об'єднань.

Зміст принципу законності складає система вимог: загальність законності, що означає обов'язковість законів та інших нормативно-правових актів для всіх учасників суспільних відносин без винятку; забезпечення верховенства права і закону в ді-яльності органів і посадових осіб, громадян та їх об'єднань; забезпечення рівності всіх перед законом; незалежність правосуддя; невідворотність покарання за здійснення правопорушення та ін. Ці вимоги законності мають загальний характер, а тому конкретизуються в більш детальних вимогах, спрямованих на регулювання поведінки суб'єктів права в окремих сферах державної і суспільної діяльності.

Так, деякі з них адресуються безпосередньо законодавчій і всій нормотворчій діяльності органів держави. Це, наприклад, вимога видавати закони, підзаконні нормативно-правові акти відповідно до потреб суспільного розвитку, інтересів і волі народу, принципів гуманізму, справедливості, невід'ємних прав і свобод людини, тобто закони, підзаконні нормативно-правові акти повинні мати правовий характер, виражати право. Закон, який не відповідає цим вимогам, не може бути джерелом законності у правовому значенні. Деякі вимоги законності характеризують процес реалізації права, наприклад: правильне застосування норм права відповідно до тих фактичних обставин, на які поширюється їх вплив; правильний вибір норми права; додержання правової процедури при отриманні доказів винуватості або її відсутності та ін.

Діяльність органів держави і посадових осіб з точки зору додержання ними вимог законності характеризує останню як метод державного керівництва суспільством. Зміст цього методу (як одного із її аспектів) складають правомірні дії органів державної влади, спрямовані на розроблення і прийняття нормативно-правових та індивідуально-правових актів. Законність у такому разі є антиподом юридичному свавіллю, при якому органи держави і посадові особи, формально додержуючись правової процедури, чинять беззаконня і насильство (наприклад, прийняття неправового закону, винесення неправосудного вироку, відмова громадянинові в захисті його прав і свобод та ін.).

Як метод державного керівництва суспільством законність означає, що, по-перше, органи держави і посадові особи у своїй діяльності при розробленні й прийнятті правових рішень спираються на вимоги законності; по-друге, при організації виконання прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції; по-третє, при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи. Метод законності має універсальний характер і є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо.

Як свідчить історичний досвід розвитку державно-організованого суспільства, саме від дій органів держави і посадових осіб безпосередньо залежить встановлення у країні режиму законності. Тому закономірно, що Конституція України головну відповідальність за встановлення і підтримку законності і правового порядку покладає на державу та її органи (ст. ст. 6, 19, 116, 119, 147 та ін.). Симптоматичним на цьому фоні є і той факт, що Конституція ввела як невід'ємний атрибут у текст присяги, яка складається представниками вищого ешелону влади – Президентом, народними депутатами, – вказівку додержуватися Конституції України і законів України (ст.ст. 79, 104).

Правомірна діяльність не тільки носіїв влади, але й громадян та їх об'єднань у всій різноманітності їх взаємовідносин і взаємодії характеризує законність як суспільно-правовий режим. Цей аспект законності повно і всебічно розкриває взаємодію держави, її органів та особи, панування права і закону у відносинах між ними, процес реального, фактичного втілення вимог законності в діяльності (поведінці) суб'єктів суспільних відносин.

Отже, найбільш повно законність може бути визначена як режим правомірної діяльності органів держави, який виявляється у прийнятті правових законів і підзаконних нормативно-правових актів, а також у їх неухильному додержанні, точному й однаковому виконанні і правильному застосуванні всіма органами держави, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями.

Законність виконує певні функції (тобто основні напрямки її впливу на суспільні відносини), які відображають її сутність і соціальне призначення.

Одна з них – регулятивна функція, її зміст – орієнтування усіх учасників суспільних відносин на здійснення правомірних, юридично значущих дій (поведінки, діяльності). Законність у цьому напрямку визначає обсяг і зміст дій суб'єктів суспільних відносин, вказує, якою саме повинна бути поведінка (діяльність) у процесі правотворчості і правореалізації.

Функція забезпечення прав і свобод людини і громадянина характеризує спрямованість законності на створення таких умов життєдіяльності особистості, за яких її правове становище залежало б тільки від права, а не від органів держави, посадових осіб, різних політичних об'єднань. Законодавець, діючи відповідно до принципу законності, зобов'язаний згідно зі ст. 22 Конституції України спрямовувати свою діяльність лише на розширення прав і свобод. Правозастосовчі органи, особливо судові, при виявленні колізії між законом і Конституцією України або законом і підзаконним актом можуть застосовувати безпосередньо норми Конституції, яким притаманна пряма дія.

Функція забезпечення принципу верховенства права і правового закону потребує, з одного боку, відповідності самих законів праву, а з іншого – відповідності закону всієї системи підзаконних нормативних актів. У процесі правозастосування забезпечення верховенства права і закону повинно здійснюватися шляхом видання правомірних індивідуально-правових актів.

Функція правової соціалізації людини, тобто поступового формування у громадян високого рівня правової культури, правосвідомості, передбачає: виховання у громадян законопослушності, яка спиралася б не на страх перед покаранням за невиконання закону, а на усвідомлення його справедливості і правомірності, на віру в судовий захист своїх прав і свобод, на засвоєння принципів демократичності і законності як загальних і категоричних орієнтирів функціонування правової та політичної систем.

Функція гуманізації суспільних відносин ґрунтується на тісному взаємозв'язку права і моралі при вирішальній ролі останньої. У цій функції відображується несумісність законності з такими правовими і політичними системами, які не засновані на повазі людини. Тому громадяни повинні непримиренно ставитися до свавілля, беззаконня, насильства, під якими б лозунгами їх не здійснювали органи державної влади.

У результаті виконання вимог законності складається правопорядок. Стаття 19 Конституції України передбачає, що "правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством”.

Правовий порядок – це стан упорядкованості, урегульованості, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм відповідно до принципу законності. Основою правопорядку є право, умовою його виникнення та функціонування – міцний режим законності.

Правопорядку властиві ознаки, які чітко відрізняють його від інших соціальних і правових явищ.

1. Правовий порядок – це правовий стан упорядкованості, організованості, врегульованості суспільних відносин. Він є антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності відносин між людьми; обмежує правовими засобами можливі незаконні вияви з боку держави, її органів стосовно громадян, а також однієї людини щодо іншої.

2. Правопорядок – це правове явище, оскільки в нормах права закріплюються всі питання, пов'язані з його оформленням, функціонуванням та підтримкою. Норми права визначають статус суб'єктів суспільних відносин, характер правових відносин, зв'язків між фізичними, юридичними особами, а також способи, методи, процедури їх регулювання.

3. Правопорядок – це фактичний правовий стан упорядкованості, організованості, врегульованості суспільних відносин, оскільки як реальне правове явище він виникає внаслідок фактичної реалізації норм права, втілення їх у життя.

4. Державне забезпечення (гарантування) правопорядку. Встановлення та забезпечення правопорядку є монопольним, суверенним правом держави. Реалізуючи його, держава з допомогою різних заходів матеріального, політичного, ідеологічного і правового характеру забезпечує суб'єктам права можливість користуватися наданими правами і свободами, виконувати обов'язки, бути учасниками правопорядку. При цьому державна сила у разі необхідності для забезпечення правопорядку повинна застосовуватися відповідно до вимог законності.

Правовому порядку притаманна певна структура, у якій з найбільшою повнотою виявляються його сутність і зміст.

Першим структурним елементом правопорядку є його суб'єкти: держава в цілому, її органи та адміністративно-територіальні одиниці, державні установи, підприємства, організації, посадові особи; органи місцевого самоврядування; суспільні утворення — політичні партії, союзи, рухи; громадяни, іноземці, особи без громадянства.

Другим структурним елементом правопорядку є акти реалізації права, вимог законності, тобто правомірні дії (поведінка, діяльність) його учасників.

Правовий порядок суспільних відносин, які регулюються нормами права, встановлюється шляхом забезпечення точного виконання і додержання законів (норм права), що виявляється в такому: по-перше, всі органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (ст. 19) та іншими законами України; по-друге, надані суб'єктам суспільних відносин загальні юридичні суб'єктивні права використовуються в межах законності, не допускаються зловживання ними; по-третє, учасники суспільних відносин виконують покладені на них загальні юридичні обов'язки; по-четверте, загальні правові заборони не порушуються (наприклад, нікому не дозволено узурпувати державну владу, не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод громадян при виданні законів та їх реалізації – ст.ст. 5, 22 Конституції України); по-п'яте, у разі невиконання обов'язків, порушення прав і свобод, честі і гідності громадян, правового статусу громадян невідворотньо настає юридична відповідальність.

Третій структурний елемент правопорядку – правові відносини, які по суті і є визначальною формою (станом) упорядкованості та організованості суспільних відносин.

При цьому до складу правопорядку належать тільки ті правовідносини, які виникають у результаті здійснення правомірних дій. Правові відносини, що виникають внаслідок правопорушення, є антиподом правопорядку.

Правопорядок – це частина суспільного порядку, тобто такого стану упорядкованості, організованості та врегульованості суспільних відносин, який виникає в результаті реалізації соціальних принципів і норм, що об'єктивно склалися на певному етапі розвитку суспільства. Між правопорядком і суспільним порядком є відмінності.

По-перше, вони розрізняються за обсягом нормативної основи регулювання суспільних відносин. Так, суспільний порядок складається внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм (традицій, моралі, права, звичаїв та ін.), а правопорядок виникає і функціонує на підставі реалізації лише правових норм і тому є складовою частиною суспільного порядку.

По-друге, вони забезпечуються різними методами: суспільний порядок, його виникнення та існування – переважно громадським впливом, а правопорядок – поряд із організаційними, виховними заходами ще й силою державного примусу. Хоча процес встановлення правопорядку і проходить в основному шляхом добровільного виконання і додержання норм права суб'єктами суспільних відносин, потенційна можливість застосування державного примусу чітко визначає різницю між правопорядком і суспільним порядком як явищами і поняттями.

По-третє, розрізняються вони за часом свого виникнення. Якщо суспільний порядок складається ще в період первіснообщинного ладу, то правопорядок виникає лише в державно-організованому суспільстві поряд з правом, державою, законністю.