ГЛАВА ІІІ. ПРАВО: ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ

§ 1. Поняття, ознаки і сутність права

Під словом "право” розуміється обґрунтована, виправдана свобода або можливість поведінки, які визнаються суспільством. В юридичній сфері термін "право” використовується в суб'єктивному значенні як свобода конкретної особи або можливість юридично забезпеченої поведінки (наприклад, право володіти, користуватися і розпоряджатися майном), а також в об'єктивному значенні – як сукупність юридичних норм, закріплених у законах, інших джерелах, визнаних державою.

У кожному політично організованому суспільстві разом із правом в юридичному значенні (позитивне право) існує так зване природне право (наприклад, право на життя, свободу, безпеку, власність тощо). Природні принципи і норми взаємовідносин між людьми і державою, які забезпечують індивіду можливість діяти за власним розсудом або отримувати певні блага, існують незалежно від держави, але охороняються нею. У своїй основі вони незмінні й абсолютні. Маючи вигляд об'єктивних вимог, ідей, уявлень, природні права можуть потім відображатися в нормах-звичаях, нормах моралі, юридичних нормах.

Право – складний, багатоплановий соціальний феномен. Усю різноманітність думок щодо праворозуміння можна згрупувати у три напрямки: нормативний, соціологічний, природно-правовий (філософський).

Нормативісти ототожнюють право і закон. Вони стверджують, що право – це система загальнообов'язкових норм, закріплених у законах та інших нормативних актах, які встановлюються й охороняються від порушень державною владою. З допомогою загальних, абстрактних і тому рівних для всіх суб'єктів права норм застосовується однаковий масштаб до нерівних людей, що і є сутністю права. Представники соціологічного напрямку вважають пріоритетними суспільні відносини. Право існує не тільки у вигляді закону, правових знань та уявлень, а і як порядок суспільних відносин у діях та поведінці людей. Природно-правовий напрямок ґрунтується на розмежуванні права і закону, розумінні права як форми суспільної свідомості. Право – об'єктивно зумовлена загальна міра свободи і рівності, яка відображає вимоги справедливості, а закон – офіційне, формально-визначене, нормативно-обов'язкове вираження права.

Різні підходи до поняття права не виключають один одного. Це сумісні площини трактування одного й того ж явища. На певних етапах розвитку суспільства і правової системи вони не рівнозначні. Так, у період становлення правової системи на перший план закономірно виходить моральне розуміння права. Воно сприяє переведенню соціальних інтересів у правові категорії та поняття, засвоєнню суспільною правосвідомістю загальних принципів і норм правової системи. Стабільність розвитку суспільства, держави і права підвищує значення нормативного розуміння права.

Існування і призначення права в суспільстві обумовлені необхідністю нормативного упорядкування суспільних відносин і в першу чергу гарантуванням свободи автономної особи, простору для юридично дозволеної поведінки.

З точки зору практичної юриспруденції право як інституційне нормативне утворення – це система загальнообов'язкових норм, закріплених у законах та інших джерелах, визнаних і охоронюваних державою, які є критерієм правомірності поведінки учасників суспільних відносин. Сутність права в тому, що воно відбиває узгоджену волю учасників відносин, що регулюються, є мірою свободи і відповідальності індивідів та їх колективів, засобом цивілізованого задоволення різноманітних інтересів і потреб.

Праву притаманні такі ознаки:

1. Нормативність. Право існує як система норм – загальних правил, моделей поведінки, що поширюються на всі випадки даного виду і відповідно до яких має будуватися поведінка осіб, які опинилися в нормативно регламентованій ситуації. З допомогою норм, характерних для права, в суспільне життя привносяться елементи єдності і рівності. Юридичними нормами запроваджується і підтримується єдиний порядок, що однаково поширюється на всіх учасників суспільних відносин, які усі юридично рівні перед законом.

2. Закріплення норм у законах, інших визнаних державою офіційних джерелах (судових прецедентах, санкціонованих звичаях, актах недержавних організацій, санкціонованих державою тощо). Саме таким чином норми набувають формальної визначеності, тобто вони можуть точно фіксувати вимоги, які пред'являються до поведінки людей, докладно розписувати можливі і необхідні варіанти поведінки, наслідки недотримання юридичних заборон. Водночас право не ототожнюється із законом. Закон (інші нормативні акти) – лише одна з форм виразу права. Він має відповідати ідеям права, його природі, цінностям і правам людини. Інакше у встановленому порядку закон визнається недійсним і в такому разі не є правом.

3. Державна забезпеченість. Загальні правила, які визнаються державою як правові, підтримуються державною владою. Це надає суб'єктам права впевненості в тому, що передбачені в юридичних нормах права й обов'язки будуть реалізовані.

4. Право – міра свободи людини, критерій правомірності її поведінки в суспільстві. Право є обов'язковим для всіх державним критерієм правомірно-дозволеної або забороненої поведінки. Воно дає відповідь на питання про наявність чи відсутність у суб'єктів суб'єктивних прав або юридичних обов'язків, про правомірність їхніх дій, про можливість юридичної відповідальності та ін. Право покликано забезпечити передусім сферу юридично дозволеного, тобто простір для незалежності автономної особи.

Роль права у житті суспільства відображається в його функціях – основних напрямках правового впливу на суспільні відносини. Прийнято розрізняти загальносоціальні і власне юридичні функції права. До загальносоціальних функцій відносять культурно-історичну, виховну, функцію соціального контролю, інформаційно-орієнтуючу.

Власне юридичні функції права поділяють на регулятивну та охоронну.

Регулятивна функція – це упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення в правових нормах корисного для людини і суспільства порядку, забезпечення активної поведінки суб'єктів права. Вирішальне значення при здійсненні регулятивної функції мають, наприклад, інститут права власності, юридична сутність якого полягає в підтримці існуючих майнових порядків шляхом надання індивідам правомочностей щодо володіння, користування, розпорядження речами; інститут політичних прав і свобод громадян та ін. Регулятивна функція має два різновиди: регулятивну статичну і регулятивну динамічну. Регулятивна статична функція забезпечує стабільність і незмінність соціально-правових цінностей, закріплення тих чи інших статусів у суспільстві. Регулятивна динамічна функція спрямована на обслуговування різних соціальних процесів (наприклад, торговельний обіг обслуговують такі інститути права, як договір, поставка, кредит та ін.).

Охоронна – це функція встановлення заходів юридичного захисту і юридичної відповідальності, порядку їх накладення і здійснення. Так, ст. 6 Цивільного кодексу України передбачає, що захист прав здійснюється у встановленому порядку судом, арбітражним судом або третейським судом шляхом: визнання цих прав; поновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що порушують право; скасування або зміни правовідносин; стягнення з винної особи заподіяних збитків та іншими способами, передбаченими законом. Змістом охоронної функції права є охорона найбільш суспільно значущих відносин у різних сферах діяльності людей (соціально-економічній, культурній, державно-політичній) і відповідно витиснення і ліквідація відносин, небезпечних для життя, здоров'я, моральності, соціального та економічного добробуту. Якщо в основу регулятивної функції права покладені уповноважуючі і зобов'язуючі норми права, то охоронна реалізується з допомогою забороняючих правових норм.