§ 2. Форма держави

Форма держави характеризує організацію верховної влади, структуру і порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб і громадян, способи і засоби володарювання. Вона складається з трьох основних елементів: форми правління, форми державного (територіального) устрою і державно-правового режиму.

Форми правління поділяються за способом організації верховної влади та за її формальним джерелом на монархії (грец. monarchia – єдиновладдя) і республіки (лат. respublica – суспільна, всенародна справа).

У монархіях формальним джерелом влади є одна особа. Глава держави отримує свій пост у спадщину, незалежно від виборців чи представницьких органів влади. Існує декілька різновидів монархічної форми правління: абсолютна монархія (Оман, Катар) – всевладдя глави держави; конституційна монархія – держава, в якій повноваження монарха обмежені конституцією. Конституційна монархія може бути дуалістичною (Марокко, Бутан), в якій монарх наділений переважно виконавчою владою і частково – законодавчою, та парламентською (Велика Британія, Швеція, Данія, Японія, Норвегія та ін.), у якій монарх вважається главою держави, але фактично виконує представницькі функції і лише частково – виконавчі, іноді має право вето на закони парламенту, яким практично не користується. Уряд формується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не монарху. Якщо монарх очолює не тільки світське, а й духовне правління, має місце теократична монархія (Ватикан, Саудівська Аравія).

У республіці джерелом влади є народ; вищі органи держави обираються громадянами. В сучасному світі існують три види республіки: парламентська, президентська і змішана (парламентсько-президентська).

Головними рисами парламентської республіки є створення уряду на парламентській основі та його формальна відповідальність перед парламентом, який здійснює щодо уряду такі функції: формує і підтримує його; встановлює фінансові межі діяльності уряду; контролює уряд і в разі необхідності може виразити йому вотум недовіри; критикує урядову політику та ін. Уряд наділений виконавчою владою, а нерідко й законодавчою ініціативою. Хоча керівник уряду (прем'єр-міністр, канцлер) офіційно не є главою держави, реально він перша особа в політичній ієрархії. Президент може обиратися або парламентом, або зборами виборців, або безпосередньо народом. Його політична роль зводиться до представницьких і церемоніальних функцій (Німеччина, Індія, Греція, Ізраїль, Австрія, Угорщина та ін.).

Президентська республіка відзначається тим, що президент у ній є водночас і главою держави, і главою уряду. Він сам призначає членів кабінету міністрів, які відповідальні перед ним, а не перед парламентом. У президентській республіці існує жорсткий розподіл влади, значна самостійність її гілок. Парламент може обмежувати діяльність президента з допомогою законів і через затвердження бюджету; президент має право відкладального вето на рішення парламенту (США, Бразилія, Мексика, Аргентина, Кіпр та ін.).

Змішана республіка поєднує сильну президентську владу з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. Її головна риса – подвійна відповідальність уряду: перед президентом і парламентом (Франція, Україна, Польща, Монголія).

Для державного (територіального) устрою характерним є співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влади. Розрізняють дві основні форми територіального устрою держави: унітарну і федеративну.

Унітарна держава – це держава, яка складається з адміністративно-територіальних одиниць, що не мають власної державності. У ній існують єдина конституція, єдине громадянство; всі державні, в тому числі судові органи складають єдину систему, діють на основі єдиних правових норм (Болгарія, Японія, Англія, Чехія). Унітарні держави можуть мати у своєму складі автономні утворення, компетенція яких визначається центральною владою (Іспанія, Італія, Україна).

Головна відмінність федерації (лат. faideratia – союз, об'єднання) від унітарної держави полягає в тому, що джерелом влади, суб'єктами державного суверенітету є в ній як територіальні утворення (землі, штати, кантони тощо), так і народ, який складається з рівноправних громадян. Федерація – сталий союз держав, які є самостійними у межах поділеної між ними і центром компетенції, мають власну конституцію, законодавчі, виконавчі й судові органи, подвійне громадянство (Канада, Швейцарія, Австралія, Росія). Федеральний принцип державного устрою покликаний забезпечити вільне об'єднання і рівноправну взаємодію спільностей, які мають значні етнічні, історико-культурні, релігійні та інші особливості, і створити оптимальні умови для вираження регіональних та інших інтересів меншин. Повага союзним керівництвом і всіма суб'єктами федерації взаємних прав і повноважень контролюється незалежним судом, а також, як правило, двопалатним парламентом, верхня палата якого формується з представників республік, штатів, земель тощо.

Конфедерація – це міждержавний союз, члени якого, зберігаючи свою незалежність, утворюють на договірних засадах спеціальні спільні органи для координації дій при вирішенні конкретних проблем. Принцип конфедералізму означає збереження повної юридичної і політичної самостійності держав, які належать до конфедерації, відсутність центральної влади, спільного єдиного законодавства, громадянства, судової системи. Взаємовідносини між суб'єктами конфедерації будуються виключно на основі добровільних домовленостей. Повноваження керівних об'єднаних органів конфедерації чітко визначені й обмежені сферою їх компетенції. У конфедерації не існує єдиної податкової системи, бюджет формується за рахунок внесків її членів. Правова підстава утворення конфедерації – союзний договір, а не конституція. Конфедеративні утворення мають тимчасовий характер і звичайно переростають у федерації або розпадаються на окремі унітарні держави. Конфедерації існували в США (1776–1787 рр.), Швейцарії (до 1848 р.), Німеччині (1815–1867 рр.), ОАР (Єгипет і Сирія 1958–1991 рр.), Сенегамбія (Сенегал і Гамбія 1982–1989 рр.).

Категорією "державний режим” охоплюється сукупність заходів і способів здійснення державної влади. Всі існуючі державно-правові режими поділяються на демократичні і недемократичні. У більшості сучасних держав поширений демократичний (грец. demos – народ, kratos – влада) режим (Франція, США, Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін.). Він характеризується: прямою участю населення у вирішенні державних питань (пряма, або безпосередня, демократія) чи з допомогою виборних представницьких органів (парламентська, або представницька, демократія); гарантованістю та реальністю прав і свобод людини і громадянина; існуванням різних форм власності; політичним та ідеологічним плюралізмом; законністю і правопорядком; верховенством права в суспільстві та незалежним правосуддям.

Різновидами недемократичних державно-правових режимів вважаються авторитарні і тоталітарні. Авторитарний (лат. autoritas – вплив, влада, наказ) режим заснований на необмеженій владі однієї особи або групи осіб; не допускає політичної опозиції, але зберігає автономію особи і суспільства в неполітичній сфері (Іран, Ірак, Судан, Йорданія, Сінгапур).

Тоталітарний (лат. totus – увесь, цілий) режим характеризується: всеохоплюючим контролем влади над суспільством і особою, пануванням однієї політичної партії, яка зростається з державою; наявністю єдиної "офіційної” ідеології, якій підкоряється вся суспільна система; зведенням до мінімуму або відсутністю політичних прав і свобод; опорою на силові методи, апарат примусу при здійсненні владних повноважень; агресивністю у зовнішній політиці. Прикладом тоталітарного режиму можна вважати фашизм (Італія 1922 р.), націонал-соціалізм (Німеччина 1933 р.).