§ 2. Причини і шляхи виникнення держави і права

Держава виникла внаслідок розкладу родоплемінного устрою, поступового відокремлення від суспільства верстви вождів та наближених до них, зосередження у них управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв. Як свідчить історична наука, перші держави були створені наприкінці ІV – початку ІІІ тис. до н.е. на берегах Нілу, в долині Тигра і Євфрата, пізніше – в Індії, Китаї, у VІІІ–VІ ст. сформувалися давньогрецькі міста-держави (поліси).

Економічною основою виникнення держави був перехід людства від добувної економіки до розвинених форм землеробства і скотарства, тобто до нового способу господарювання – виробничої економіки. Відбулася так звана "неолітична революція”, яка зумовила суспільний розподіл праці: відокремлення землеробства, скотарства, ремесла, торгівлі. Спеціалізація праці призвела до зростання її продуктивності, виникнення додаткового продукта, можливостей для регулярного товарообміну і привласнення результатів чужої праці, становлення нових форм власності (у тому числі приватної), до соціальної диференціації, майнового розшарування населення.

Важливим наслідком неолітичної революції було роздроблення родової общини на патріархальні сім'ї, які вже ставали власниками знарядь і продуктів праці. Родова община перетворювалася в сусідську (селянську) общину. Суттєве значення мали зростання кількості і густоти населення, перехід народів від кочового до осілого способу життя, заборона кровозмішення, а також упорядкування шлюбних стосунків між родами. Все це потребувало регулювання взаємозв'язків етнічно близьких людей, які проживали на певній території. Територія роду і племені поступово ставала місцем діяльності купців, ремісників, мореплавців; почалося переселення народів. На одній території стали проживати різноплемінні групи людей, тому виникла необхідність у новій територіальній організації суспільства, яка охоплювала б усе населення не за кровно-родинними ознаками, а за місцем проживання, принципами підлеглості. Першою формою такої організації стало місто-держава.

Перехід від родового ладу до держави прискорювався і

завоюваннями одних народів іншими. Воєнна організація племен, яка спочатку захищала їх інтереси, починає шукати і завойовувати кращі території, вести загарбницькі війни. Це призвело до зміцнення влади воєнних вождів, які зосередили у своїх руках функції верховного жреця і верховного судді. Період, коли війни і воєнні пограбування стали повсюдним і повсякденним явищем, зветься "воєнною демократією”. "Воєнна демократія” у деяких країнах вважається безпосередньо переддержавною формою організації влади, яка поступово переродилася у воєнно-ієрархічну форму правління, у воєнний насильницький апарат пригнічування. Поряд із військовим управлінням специфічні управлінські функції беруть на себе особливі групи людей – організатори виробництва, працівники інформаційних систем, систем контролю, тобто поступово управлінська праця набуває самостійного значення.

Із розвитком і ускладненням суспільного життя, переходом до виробничої економіки органи влади родового ладу вже не були спроможні забезпечити нормальне функціонування і ефективне управління суспільством. На зміну первісному суспільству приходить нова організація влади – держава, яка визріває під впливом внутрішніх матеріальних, соціальних, психологічних, географічних та інших чинників.

Формування держави відбувалося різними шляхами:

1. Східний ("азіатський”) шлях (Єгипет, Вавилон, Китай, деякі країни Африки, Південної Америки, Океанії). Зберігалися основні економічні і соціальні структури первісного ладу (земельна община, колективна власність, відсутність класів як груп людей, що розрізняються за відношенням до засобів виробництва). Первинні держави – це, як правило, абсолютні, деспотичні монархії. Іноді вони виникають у зонах поливного землеробства, що потребувало проведення значних суспільних робіт (будівництво, експлуатація, захист іригаційних систем та ін.) і обумовлювало необхідність існування самостійної публічної влади, групи посадових осіб, які виконували б адміністративні функції ("общинні чиновники”). Апарат держави формувався з органів управління родоплемінних об'єднань, а політичне панування було пов'язано з виконанням громадської функції. Основними чинниками виникнення держав, заснованих на "азіатському” способі виробництва, були: необхідність забезпечення вільних хліборобів-общинників земельними угіддями, водою, іригаційними спорудами тощо; об'єднання для цього чималої кількості людей і територій; здійснення єдиного, централізованого управління суспільством.

2. Виникнення античної державності (Стародавня Греція, Стародавній Рим). Основними державоутворюючими чинниками були послідовний розклад родової організації влади, перехід від колективної до приватної власності на землю, засоби виробництва, рабів, класовий поділ населення. Класичним прикладом виникнення держави за таким шляхом вважають Афіни. Держава виникла тут внаслідок двох політичних революцій: "реформи Солона” 594 р. до н.е. (запровадження цензової конституції, майнового принципу доступу до управління суспільними справами) і "реформи Клісфена” 509 р. до н.е. (запровадження територіального поділу населення, виникнення різних соціальних груп, ускладнення відносин між ними). Сформувалися законодавчі та виконавчі органи, поліція, юстиція, військові контингенти, тобто складний державний апарат рабовласницької держави.

У Стародавньому Римі процес формування держави ускладнювався боротьбою плебеїв проти привілеїв римської родової аристократії (патриціїв). На деякий час у Римі були встановлені демократичні порядки: рівноправність вільних громадян, можливість для кожного бути водночас воїном і землевласником та ін. Однак наприкінці ІІ тис. до н.е. загострюються внутрішні суперечності, які стимулюють розклад родоплемінного ладу і створення держави.

3. Виникнення державності у більшості народів Західної і Східної Європи. Під час розкладу первісних відносин виникає ранньофеодальна держава, яка характеризується феодальним землеволодінням, васальною службою, становою організацією суспільства, роздробленістю суверенної влади. Так, історія Польщі свідчить про те, що виникнення кріпосництва та феодальних відносин проходило тут суто економічним шляхом. Аналогічні процеси відбувались у Київській Русі. Головною формою державного устрою у східнослов'янських племен були князівства. Спочатку це були племінні угруповання на чолі з воєнними вождями – князями, які об'єднувалися у військові союзи. Пізніше поряд із племінними утворювалися і територіальні князівства – "землі”. Виникнення франкської держави було прискорено завоюваннями варварами чималих територій Римської імперії, що одразу виявило неспроможність органів влади родоплемінного устрою забезпечити панування і управління на нових територіях та призвело до формування держави ранньофеодального типу. Політична специфіка такої форми державності була наслідком сполучання структур влади, успадкованих від Римської імперії, з християнством і укладом життя германських племен.

Право виникає об'єктивно на етапі становлення ранньо-класового суспільства як нормативний засіб регулювання виробничого господарства, вільної праці хліборобів-общинників і ремісників. На наступному етапі відбувається закріплення його норм у письмових джерелах. Перші з них з'явилися приблизно у ІV–ІІІ тис. до н.е. у формі агрокалендарів ранньохліборобних суспільств Месопотамії, Єгипту, Індії.

Виникнення права значною мірою обумовлено тими ж причинами, що й виникнення держави, і передусім змінами в економічних відносинах. За умов спеціалізації праці, розвитку приватної власності, товарного виробництва та товарообороту соціальні норми первісного суспільства стали неспроможними забезпечити стабільні, гарантовані економічні зв'язки, обов'язкові для всіх передумови господарської, комерційної діяльності, закріпити економічний статус товаровласників. Для вирішення цих завдань мало з'явитися право з притаманними йому загальнообов'язковістю, формальною визначеністю і гарантованістю державним примусом на випадок порушень. Важливе значення мали і такі чинники: перетворення людини в самостійного індивіда, який претендує на автономність існування (соціальну свободу); виникнення нової спільності людей – народу, котрий проживає на певній території; формування держави; необхідність обмеження і пом'якшення воєнного протистояння окремих племен; ускладнення політичного життя суспільства, розшарування його на соціальні верстви (касти, стани, класи), нерівний майновий та соціальний стан яких породжував численні суперечності й конфлікти. Ускладнені економічні, політичні, соціальні відносини потребували якісно нової системи соціального (нормативного) регулювання, основу якої складали б загальнообов'язкові правові норми, що охороняються державою. Тільки вони здатні були забезпечити єдиний порядок у масштабах усього суспільства, узгодження інтересів різних соціальних груп населення.

Спочатку право у вигляді спеціальних правил регламентувало організацію і процес сільськогосподарської праці, розподіл її результатів; із становленням міст-держав воно стало засобом закріплення і здійснення їх функцій; а з розвитком приватної власності, товарно-грошових відносин – набуло класового характеру, почало служити інтересам певних соціальних груп (класів) шляхом закріплення економічної і соціальної нерівності, встановлення жорстких санкцій, які захищали право власності, владу пануючих верств населення. У сучасний період право все більше стає засобом реалізації загальносоціальних функцій держави і цивілізованого вирішення конфліктів у суспільстві.

Становлення права – тривалий історичний процес. До основних шляхів формування права слід віднести такі.

1. Визнання правом індивідуальних фактичних стосунків, що повторюються.

2. Санкціонування державою звичаїв первісного суспільства (звичаєве право). Правовим звичай стає тоді, коли отримує мовчазне або офіційне схвалення держави і захищається нею, у тому числі з допомогою примусу. За змістом багато правових звичаїв ще зберігали залишки звичаїв родового ладу, "воєнної демократії”. Водночас формувалися такі правові звичаї, що закріплювали кастові привілеї вищих станів, правила купівлі-продажу землі, спадкове сімейне володіння землею та ін. Більшість правових звичаїв втілювались у писані тексти, на які можна було посилатися в обґрунтування своїх прав. Якщо раніше збереження звичаїв було привілеєю жреців, то з виникненням формальної визначеності права вони стають доступними для широких верств населення. Перші закони античних і ранньофеодальних суспільств були зводами звичаєвого права (Руська Правда, Салічна Правда та ін).

3. Утворення правових норм судовими органами (судові прецеденти). Суди приймали рішення по конкретних справах, що в майбутньому ставали загальнообов'язковими правилами, нормами при вирішенні аналогічних справ. Так, рішення преторів та інших магістратів у Стародавньому Римі вважалися обов'язкови-ми зразками при розв'язанні аналогічних справ, внаслідок чого склалася система преторського права.

4. Безпосереднє встановлення правових норм державною владою у вигляді нормативних правових актів. Регулювання суспільних відносин, що динамічно розвивалися, потребувало нових спеціальних понять, механізмів, інститутів, яких не знало первісне суспільство (наприклад: власність, позов, юридична особа, юридична відповідальність та ін.). Тому поступово нормативні правові акти витісняли звичаєве право, займали домінуюче місце серед форм права. Класова диференціація суспільства, боротьба різних соціальних груп за панівне становище сприяли політизації норм права; вони відображали уявлення влади про належну поведінку. Норми права, захищені силою державного апарату на випадок їх порушення, закріплювали можливість майнової нерівності, привілеїв, безправне становище окремих груп (рабів), поділ на касти. Проте водночас вони були необхідними і для встановлення та підтримки єдиного порядку в суспільних відносинах на території всієї держави. Нормативні правові акти держави мали обов'язкову письмову форму; оперативно реагували на потреби соціальної практики; чітко формулювали зміст прав, обов'язків, заборон.