 В умовах, коли невпевненість у партнерів по бізнесу (не тільки в нових, але і в постійних), нестабільність на політичній і економічній арені, різного роду форс-мажорні обставини стають звичайним явищем в країні, ризик невиконання або неналежного виконання передбачених договором зобов'язань для кредитора значно зростає. Для того щоб цей мінімізувати ризик, цивільне законодавство України передбачає додаткові гарантії юридичної впливу на боржника і його майно у формі видів забезпечення виконання зобов'язань.
Договором або законом може бути передбачено, що сторони зобов'язання для отримання гарантій їх виконання можуть укладати відповідні угоди щодо забезпечення виконання основного зобов'язання. В окремих випадках вони встановлюються законодавством, відповідно є обов'язковими для застосування. Причому такі угоди щодо забезпечення виконання основного зобов'язання обов'язково відбуваються в письмовій формі (стаття 547 Цивільного кодексу України (ЦК)).
Стаття 546 ЦК визначає перелік видів забезпечення виконання зобов'язань - неустойка, порука, гарантія, застава, утримання, завдаток.
Враховуючи загальний принцип свободи договору, передбачений ЦК, частиною 2 тієї ж статті 546 ЦК визначено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання. Тобто фактично запроваджено відкритий перелік видів забезпечення з наданням сторонам можливості застосування, крім передбачених законом, будь-яких інших, розроблених ними, юридичних форм, які будуть забезпечувати виконання основного зобов'язання.
Оскільки перелік видів забезпечення виконання зобов’язань є відкритим, доцільно всі види або способи забезпечення виконання зобов'язань умовно розділити на дві групи:
- традиційні види;
- нетрадиційні види.
До такого поділу вдалися Гриджук Д.М. та Олійник В.О. у своїй роботі "Забезпечення кредитних зобов'язань в діяльності банків" (видавництво "Істина", м. Київ, 2001 рік). Проте ця робота, хоч і дуже корисна і актуальна для фахівців і новачків, в більшості своїй застаріла, оскільки докорінно змінилося законодавство в цій сфері (зокрема, ЦК 2003 року, Закон України "Про іпотеку", Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів і реєстрацію обтяжень" і т.д.). Тому ця тема потребує нових глибоких дослідженнях з метою спрямування практиків на правильне застосування різноманітних норм нового законодавства у сфері забезпечення виконання зобов'язань.
До групи традиційних сьогодні можна віднести види, закріплені ЦК: неустойка, порука, гарантія, застава, утримання, завдаток (в статті 546 ЦК страхування не вказано). Більшість цих видів забезпечення є найбільш поширеними на практиці.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов'язання.
Поручительство - зобов'язання поручителя відповідати перед кредитором боржника за виконання нею свого обов'язку.
Гарантія - гарантія банку, іншої фінансової установи, страхової організації (гаранта) перед кредитором (бенефіціаром) про виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.
Застава - вид забезпечення, у силу якого кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Утримання - вид забезпечення, по якому кредитор, який правомірно володіє річчю, яка підлягає передачі боржника або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у термін зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредитору пов'язаних з нею витрат та іншої шкоди має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.
Завдаток - грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.
До групи нетрадиційних видів захисту інтересів кредиторів відносять:
- поступку вимоги;
- переведення боргу;
- способи передачі майна боржника у власність кредитора до моменту повернення кредиту й сплати відсотків за користування ним:
а) договір купівлі-продажу майна із зобов'язанням зворотного викупу;
б) договір "зворотній" продажу майна з відкладальною умовою;
в) довірча передача позичальником права власності на своє майно кредитору.
Ці види захисту називають нетрадиційними, тому що вони згідно з чинним законодавством України відсутні в переліку видів забезпечення зобов'язань.
Поступка вимоги і переведення боргу знайшли своє місце в чолі 47 ЦК. Кодекс не відносить їх до видів забезпечення виконання зобов'язань. І з цим необхідно погодитися, адже полягають ці угоди, як правило, на стадії виконання основного зобов'язання. Але, враховуючи те, що всі способи забезпечення виконання зобов'язань спрямовані на захист інтересів кредитора, можна зробити висновок, що поступка вимоги (переведення боргу) також є своєрідним засобом забезпечення виконання, яке застосовується з метою реального задоволення вимог кредитора за рахунок третьої особи (нового кредитора або нового боржника).
Поступка вимоги і переведення боргу часто використовуються на практиці як реструктуризація діючої заборгованості за наявності прострочення, коли вона знаходиться в статусі сумнівної або безнадійної.
До нетрадиційних способів належать також договір купівлі-продажу із зобов'язанням зворотного викупу, договір "зворотній" продажу майна з відкладальною умовою і довірча передача позичальником права власності на своє майно кредитору. Ці способи забезпечення виконання зобов'язань застосовуються у міжнародній практиці. Всі вони полягають у передачі визначеного майна боржника (або третьої особи) кредиторові до моменту виконання зобов'язання і можуть бути об'єднані в одну групу з заставою і утриманням майна боржника, оскільки, як і в останніх, забезпечувальну функцію в них виконує конкретне відокремлене майно боржника або третьої особи.
Вищенаведені способи передачі майна боржника у власність кредитора також не є способами забезпечення зобов'язань згідно з чинним законодавством України, тому на практиці їх рідко використовують. Це пов'язано з низкою проблем юридичного характеру, які можуть виникнути в майбутньому виходячи з ряду інших норм законодавства України.
Оскільки всі види забезпечення виконання зобов'язань мають зрештою одну мету - примусити боржника виконати зобов'язання або погасити це зобов'язання без його участі, але за рахунок його майна або його поручителів, незважаючи на різні механізми їх реалізації і спрямованість, часто використовується (що, власне, не заборонено) об'єднання декількох способів забезпечення виконання зобов'язань за договором, наприклад, неустойки та застави або поруки, застави та неустойки тощо. Варіантів тут може бути безліч.
Не даючи широку характеристику кожного з традиційних та нетрадиційних видів забезпечення виконання зобов’язань, у цій статті я хочу звернути особливу увагу на ті юридичні конструкції, які в силу законодавства можна використовувати кредитору при наявності забезпечення для позасудового врегулювання спору та виконання зобов'язання. На практиці їх, на жаль, майже не застосовують.
Мова піде про позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, передбачених статтею 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів і реєстрацію обтяжень" (Закон), який мало хто взагалі згадує на практиці. Можливо, механізми звернення стягнення на рухоме майно згідно з цим законом здаються більшості практиків досить складними. А можливо і тому, що всі звикли до старих "перевіреним" способів звернення стягнення на предмет забезпечення (таким як виконавчий напис нотаріуса, чинена на нотаріально посвідчений договір застави рухомого майна, рішення суду тощо.).
Сам Закон визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб щодо рухомого майна. Відповідно до статті 3 Закону, обтяженням є право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника або обтяжувача на рухоме майно, яке виникає на підставі закону, договору, рішення суду або інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна. Предметом обтяження може бути рухоме майно, не вилучене з цивільного обороту, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення. Обтяження рухомого майна здійснюється в Державному реєстрі в порядку, встановленому цим Законом.
Так, у відповідності зі статтею 26 Закону обременитель має право на власний розсуд обрати один з таких позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження:
1) передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, в власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов'язання в порядку, встановленому Законом;
2) продаж обтяжувачем предмет забезпечувального обтяження шляхом укладання договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах;
3) поступка обтяжувачу права задоволення забезпеченого обтяженням вимоги у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги;
4) переклад обтяжувачу відповідної грошової суми, у тому числі в порядку договірного списання, у разі якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші або цінні папери.
Для реалізації будь-якого з цих позасудових способів звернення стягнення необхідно надіслати боржнику та іншим обременителям, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Державний реєстр відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження і повинно містити таку інформацію:
1) зміст порушення, здійсненого боржником;
2) загальний розмір невиконання боржником забезпеченого обтяженням вимоги;
3) опис предмет забезпечувального обтяження;
4) посилання на право іншого обтяжувача, на користь якого встановлено зареєстроване обтяження, виконати порушене зобов'язання боржника до моменту реалізації предмета обтяження або до переходу права власності на нього обтяжувачу;
5) визначення позасудового способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, який має намір застосувати обременитель;
6) вимогу до боржника виконати порушене зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу протягом 30 днів з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.
Зупинимося на першому способі. Якщо обременитель (кредитор) отримав предмет обтяження у володіння, він може задовольнити свою вимогу по забезпеченому обтяженням зобов'язання шляхом набуття права власності на предмет забезпечувального обтяження, якщо інше не встановлено законом або договором. В такому випадку доцільно скласти акт за участю сторін про те, що у сторін немає ніяких претензій один до одного і що рухоме майно переходить у власність обтяжувача.
У мене була ситуація, коли поручителя, який виконав зобов’язання за боржника за кредитним договором і отримав в регрессном порядку забезпечення у вигляді застави автомобіля, оформив з боржником акт про передачу цього автомобіля у власність поручителя (нового кредитора) і після цього зареєстрував його на своє ім'я в органах МРЕВ ДАІ.
Звичайно, слід зазначити, що боржник або інші обременители, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження відповідного рухомого майна, протягом 30 днів від моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, можуть заперечити проти переходу права власності на предмет забезпечувального обтяження до обтяжувачу, що ініціює звернення стягнення. Якщо відповідне заперечення надійшло від боржника, набуття обтяжувачем права власності на предмет забезпечувального обтяження можливо на підставі рішення суду.
Якщо ж обременитель не бажає реєструвати право власності на предмет забезпечувального обтяження на своє ім'я, він має право задовольнити свою вимогу по забезпеченому обтяженням зобов'язання шляхом продажу предмета забезпечувального обтяження третій особі. Причому обременитель має право продати предмет обтяження будь-якій особі-покупцю або на публічних торгах.
Договір купівлі-продажу предмета забезпечувального обтяження полягає обтяжувачем від імені боржника і є правовою підставою для отримання покупцем цього предмета права власності на відповідне рухоме майно. Покупець предмет забезпечувального обтяження набуває право власності на відповідне рухоме майно без будь-яких забезпечувальних і публічних обтяжень, а також інших договірних обтяжень з низьким пріоритетом. Цікаво в цьому випадку простежити за тим, як співвідносяться з цими нормами Закону інші нормативні акти України, згідно з яким відбувається реєстрація права власності на рухоме майно.
Так, пункт 8 Правил державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1388 від 7 вересня 1998 року (Правила), визначає перелік документів, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів. Причому такими документами можуть ("можуть" в даному випадку підкреслює диспозитивність такого переліку) бути, зокрема, договори, в тому числі угоди, укладені на товарних біржах, і інші засвідчені в установленому порядку документи, що встановлюють право власності на транспортний засіб. Виходячи з такого визначення можливих правовстановлюючих документів, можна припустити, що договір купівлі-продажу транспортного засобу, укладений кредитором від імені боржника-власника, і є цим документом.
Разом з тим для реєстрації транспортних засобів, які перебували в експлуатації і зареєстровані в підрозділах ДАІ, крім названих документів, додається свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) з відміткою підрозділи ДАІ про зняття транспортного засобу з обліку. Перед відчуженням, передачею такий транспортний засіб має бути знятий з обліку в підрозділі ДАІ. При цьому зняття з обліку транспортних засобів здійснюється після їх огляду в підрозділі ДАІ на підставі заяви власника з наданням документа, що засвідчує його особу, виконавчої написи нотаріусів або рішення суду (пункт 41 Правил).
Тобто Правила виходять тільки з позиції згоди власника на зняття з обліку транспортного засобу і подальшої перереєстрації його на іншу особу або в примусовому порядку на підставі виконавчого напису нотаріусів або рішення суду. Слід зазначити, що в нашому правовому полі стає традицією обмеження підзаконними нормативними документами більш широких матеріальних норм законів України, які є прогресивними за своєю суттю. Хоча, звичайно, Закон має вищу юридичну силу і додатково прийнятий набагато пізніше Правил, що може стати вагомим аргументом у дискусії з реєструвальним органом.
Як один з варіантів позасудового врегулювання спору для сторін можна розглянути можливість відчуження кредитором без участі боржника транспортного засобу (аналогічно і для іншого рухомого майна) із застосуванням механізму, передбаченого пунктом 2 статті 26 Закону, шляхом укладання біржових угод, які входять в перелік документів, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів згідно з пунктом 8 Правил. При цьому для виконання формальних вимог Правил щодо попереднього зняття з обліку транспортного засобу і проставлення відмітки про зняття з обліку ТЗ на свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу необхідно з самого початку в договорі забезпечення (застави) вказати, що кредитору (заставодержателю) передається на зберігання свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу до повного виконання боржником своїх зобов'язань за основним договором.
Крім того, реалізація вищевказаних позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження можлива за умови, що рухоме майно знаходиться у володінні кредитора або уповноваженого ним зберігача. В інших випадках реалізація таких способів звернення стягнення практично нереальна чинності ймовірного відмови боржника від будь-якої співпраці з кредитором, що найчастіше трапляється.
Інші позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зазначені у статті 26 Закону, менш складні по своїй суті і стосуються механізмів перекладу або списання коштів на користь кредитора. Ці механізми спрощуються для кредитора відсутністю участі державних органів реєстрації в процесі задоволення його вимог і специфікою грошових коштів як найбільш ліквідного забезпечення.
Договірне списання коштів з рахунків боржника чітко врегульовано Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні". Зокрема, статтею 26 визначено, що платник при укладенні договорів з банком має право передбачити договірне списання грошей зі своїх рахунків на користь банку платника і/або третіх осіб. Умови договору на договірне списання повинні передбачати обсяг інформації, достатній для належного виконання такого списання банком, що обслуговує платника: обставини, при яких банк повинен здійснити (здійснювати) договірне списання; найменування одержувача та банку отримувача; реквізити рахунку, з якого може здійснюватися договірне списання; реквізити договору між платником і одержувачем (при наявності договору), що передбачає право отримувача на договірне списання; перелік документів, які повинні бути надані одержувачем в обслуговуючий платника банк (якщо платник або одержувач домовилися про надання цих документів у банк платника) і т.п.
Не менш цікаво і дослідження позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечення, визначених Законом України "Про іпотеку" (статті 37, 38), які на практиці хоча і не отримали широкого застосування кредиторами, але все ж знайшли своє місце і значення для кредиторів як додатковий спосіб юридичного впливу на боржника з метою примусити виконувати своє зобов'язання. Ця тема теж досить об'ємна і тому потребує окремого аналізу.
Підсумовуючи все вищесказане, слід зазначити, що євроінтеграція і очікуваний вступ у СОТ нашої країни, розвиток партнерських відносин суб'єктів господарювання в умовах ринкової економіки зумовлюють необхідність теоретичної і практичної обробки та удосконалення видів або способів забезпечення виконання зобов'язань та шляхів їх практичної реалізації (звернення стягнення).
Слід зазначити і позитивне щодо законодавчого закріплення відкритості переліку способів забезпечення, що є найкращим доказом початку існування на Україні свободи договору та підприємницької діяльності. Крім того, це буде мати позитивний вплив на розвиток вже наявних і виникнення нових забезпечувальних юридичних конструкцій. Практика зазвичай спонукає законодавців до подальшого врегулювання найбільш ефективних і поширених способів забезпечення виконання цивільно-правових зобов'язань.
Необхідно також розширити перелік способів забезпечення шляхом введення в обіг нових для України і законодавчо врегульовані в розвинених країнах світу забезпечувальних правових конструкцій. На мій погляд, запозичення позитивного досвіду розвинених країн не може перешкодити розвитку нашої економіки, але при цьому необхідно враховувати особливості національної правової та економічної системи і взагалі менталітет нашої нації.
Разом з тим неможливо розвиватися далі без теоретичного наукового дослідження, удосконалення практичного застосування і законодавчого регулювання традиційних для нашої країни способів забезпечення зобов'язань. Будь-який закон потребує періодичного моніторингу практики його застосування, і на базі матеріалів такого моніторингу має будуватися подальше його обговорення серед практиків з внесенням пропозицій законодавцям для внесення змін у закон з метою його удосконалення.
Головне в цій ситуації, щоб законодавчий орган не затягував з розглядом актуальних проблемних питань для практиків, які потребують нагального вирішення, інакше (як це часто буває) вся робота практиків зводиться нанівець, а закон не виконує відведену йому функцію, залишаючись насиченим "мертвими" нормами.
НИНИЧУК В'ячеслав - юрист, м. Рівному
|
портал
