 Будь-яка особа, яка звертається до суду за захистом своїх порушених прав у зв'язку з невиконанням контрагентом грошового зобов'язання, зацікавлений в швидкому судовому розгляді, а також ефективному виконанні рішення суду, винесеного на його користь. Проте існуюча практика свідчить про протилежне.
Іноді тривалий судовий розгляд пов'язане з об'єктивними обставинами, складністю спірного питання, але в більшості випадків - з позицією процесуального супротивника, абсолютно не зацікавлена в розгляді справи і спрямовує всі свої зусилля на затягування процесу. На превеликий жаль, нікого не здивуєш ситуацією, коли між винесенням рішення суду і моментом його фактичного виконання проходить кілька років.
Що робити в такій ситуації кредитору? Яким чином змусити боржника виконати приписи суду в найкоротші терміни?
Змоделюємо наступну правову ситуацію. Учасниками приватноправових відносин був укладений договір. У зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням боржником грошового зобов'язання кредитор звернувся в суд з позовом про стягнення суми основного боргу, пені, 3 % річних та інфляційної складової боргу. Суд першої інстанції своїм рішенням задовольнив позов кредитора в повному обсязі. Після перегляду справи судами апеляційної та касаційної інстанцій рішення було залишено без змін, а його виконання здійснено боржником у добровільному порядку.
Проте з моменту винесення рішення суду першої інстанції до його фактичного виконання пройшло кілька років. Порушення боржником прав кредитора тривало весь цей час. Кредитор не мав можливості користуватися своїми коштами і отримувати економічну вигоду. Більш того, сума, яка підлягала стягненню, поступово зменшувалася через знецінення грошової одиниці.
Вважаємо, що кредитор має право на новий позов про стягнення з боржника пені, 3 % річних та інфляційної складової боргу за період з моменту задоволення позову про примусове виконання грошового зобов'язання до його фактичного виконання.
Проте аналіз судової практики показує, що єдина правова позиція серед суддів щодо розгляду таких справ відсутня. Нерідко суди відмовляють у задоволенні нового позову про стягнення санкцій за новий період на тій підставі, що рішенням суду припинені договірні відносини між сторонами. Вони нібито трансформувалися з приватноправових (договірних) у публічно-правові (по примусовому виконанню рішення суду). Тому правових підстав для нарахування додаткових санкцій немає.
На нашу думку, така правова позиція помилкова. У відповідності зі статтею 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК).
За загальним правилом зобов'язання припиняється виконанням, здійсненим належним чином (стаття 599 ЦК, статті 202, 203 Господарського кодексу України (далі - ГК)). Інші підстави передбачені статтями 600-609 ЦК і статтями 202-205 ГК.
У змодельованої правової ситуації судом був застосований спосіб захисту цивільних прав та інтересів кредитора у вигляді примусового виконання обов'язків боржника в натурі (сплата заборгованості за договором), передбачений пунктом 5 частини 2 статті 16 ЦК.
Зміна і припинення правовідношення також є способами захисту цивільних прав та інтересів. Проте в нашій ситуації суд їх не застосовував, оскільки позовні вимоги кредитора стосувалися виключно стягнення заборгованості за договором, а не його припинення та/або зміни.
Верховний Суд України в ухвалі від 4 липня 2007 року по справі за касаційною скаргою на рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 9 жовтня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 27 листопада 2006 року зазначив, що грошове зобов'язання відповідача перед позивачем, що виникло з договірних правовідносин, незважаючи на звернення виконавчого напису за договором до примусового виконання, не можна вважати таким, що припинив своє існування, оскільки ДК такого правової підстави припинення зобов'язань не передбачає.
Вищий арбітражний суд України в листі від 7 березня 1996 року № 01-8/106 зазначив, що кредитор не позбавлений права вимагати в установленому порядку відшкодування всіх збитків, заподіяних йому до припинення зобов'язання, у тому числі пов'язаної з втратою майна. Зобов'язання припиняється виконанням, здійсненим належним чином, і на інших підставах, передбачених ЦК. Оскільки рішення суду не входить в перелік підстав припинення зобов'язань, у разі якщо до виконання рішення про відшкодування збитків збільшилися ціни на майно, на придбання якого були стягнуті кошти, кредитор не позбавлений права заявити додаткові вимоги до боржника.
Згідно з абзацом 3 пункту 11 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 16 квітня 1993 року № 01-6/438, якщо після задоволення позову зобов'язання не буде виконано, позивач має право знову звернутися до господарського суду з позовом про стягнення санкцій за наступний період.
Крім того, Вищий господарський суд України в інформаційному листі від 18 березня 2008 року № 01-8/685 зазначив, що чинне законодавство не заперечує можливості звернення кредитора до господарського суду з вимогою щодо стягнення з боржника суми, на яку заборгованість за грошовими зобов'язаннями збільшена в порядку індексації, а також відсотків річних від простроченої суми за період після прийняття судом рішення про стягнення відповідної заборгованості.
Отже, в змодельованої ситуації договірні відносини між кредитором і боржником у період з моменту винесення рішення суду до його фактичного виконання продовжували існувати.
Розгляд справ про стягнення додаткових санкцій з боржника може ускладнюватися, якщо виконання рішення суду було зупинено у зв'язку з винесенням касаційним судом ухвали про зупинення виконання рішення до закінчення касаційного провадження. Поширена думка, що таке визначення є підставою, по-перше, для припинення нарахування санкцій за порушення зобов'язань за договором, а по-друге, для звільнення боржника від відповідальності за невиконання рішення суду.
З такою думкою також важко погодитися. По-перше, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасне виконання грошового зобов’язання за кожний день прострочення виконання (стаття 549 ЦК). Зменшення розміру неустойки можливо лише за рішенням суду з дотриманням певних умов (стаття 551 ЦК), до яких визначення касаційного суду про зупинення виконання рішення не відноситься. По-друге, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 625 ЦК).
Отже, правові підстави для переривання (зупинення) строків нарахування пені, 3 % річних, а також інфляційної складової боргу в зв'язку з винесенням судом касаційної інстанції ухвали про зупинення виконання рішення відсутні.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 10 червня 2003 року за касаційною скаргою на постанову Вищого господарського суду України від 26 лютого 2003 року по справі за позовом УГКЗТ "Укрзовнішінтур" до ДАБК "Укрінмедстрах". У ньому, зокрема, зазначається, що чинним законодавством не встановлено, що зупинення виконання судового рішення у справі припиняє виконання зобов'язання. Виходячи з цього, інфляційні збитки підлягають оплаті за весь період, протягом якого не виконувалося грошове зобов'язання.
Визначення суду касаційної інстанції про зупинення виконання рішення не припиняє договірні відносини між кредитором і боржником. Воно є процесуальним документом, що стосуються виключно виконання рішення суду, процесуальних прав і обов'язків учасників процесу і державного виконавця. Правовими наслідками його винесення є обов'язкове зупинення виконавчого провадження (пункт 6 частини 1 статті 34 Закону України "Про виконавче провадження") і неможливість примусового виконання рішення суду до закінчення касаційного провадження у справі. На права і обов'язки кредитора і боржника, передбачені договором, воно жодним чином не впливає.
Не є визначення касаційного суду і підставою для звільнення боржника від відповідальності за невиконання взятих на себе на підставі договору зобов'язань. Відповідно до статті 617 ЦК особа звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Важко собі уявити, як процесуальний документ суду касаційної інстанції щодо винятково процесуальних прав сторін у справі, може бути віднесений до нагоди або ж до непереборної сили.
Крім того, згідно з частиною 1 статті 625 ЦК, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Отже, застосування частини 2 статті 625 ЦК не передбачає наявності вини боржника, що підтверджує і Верховний Суд України у постанові від 10 червня 2003 року.
Таким чином, викладеному вище правовий аналіз норм чинного законодавства України дозволяє дійти висновку, що з моменту винесення судом рішення про примусове виконання боржником грошового зобов'язання до його фактичного виконання договірні відносини між сторонами не припиняються. Визначення суду касаційної інстанції про зупинення виконання рішення не перериває строків нарахування пені, 3 % річних, а також інфляційної складової боргу. Кредитор має право на стягнення з боржника додаткових санкцій за весь цей період.
Узагальнення Верховним Судом України судової практики та надання відповідних роз'яснень щодо можливості стягнення додаткових санкцій за порушення договору, що тривало з моменту винесення рішення суду першої інстанції до його фактичного виконання, не тільки забезпечить однакове застосування судами норм чинного законодавства, але і буде мотивувати боржників до швидкого виконання судових рішень. Це, безумовно, сприятиме ефективному і швидкому судочинству.
МІРОШНИЧЕНКО Світлана - юрист Адвокатського об'єднання "Нечаєв і Партнери", м. Київ
|
портал
