 З
розвитком демократичного суспільства більш поширеною стає і практика
захисту громадянами своїх прав і свобод в судових органах. Однак такий захист при проходженні військової служби та в умовах військових колективів не завжди є ефективною і навіть можливою.
У
контексті реалізації військовослужбовцями права на судовий захист більш
дієвими та цінними є положення статті 13 Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод (Конвенція), які на відміну від статті 55
Конституції України, яка декларує право на оскарження в суді
неправомірних дій посадових осіб, встановлюють принцип «ефективного способу юридичного захисту».
До
того ж зазначена норма Конвенції, яка передбачає право на ефективний
засіб юридичного захисту в національному органі, фактично не тільки
увібрала зміст статті 40 Конституції України про право на розгляд та
отримання відповіді на звернення громадянина в державному органі та
органі місцевого самоврядування, але й розширила її обсяг .
Використання
судової практики Європейського суду з прав людини дає можливість по
судових прецедентів оцінити ефективність української системи правового
захисту військовослужбовців. Відповідно
до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини» подібна практика
застосовується при розгляді справ нарівні з Конвенцією як джерела права.
Особливий
характер регламентації порядку проходження військової служби, особливо
строкової військової служби, безумовно, впливає на питання реальної
реалізації гарантованого Конституцією України права військовослужбовців
на судовий захист. Наприклад,
військовослужбовці в походах кораблів, при проведенні навчань, стрільб,
а також проходження служби у миротворчих контингентах в силу
відсутності механізму їх безпосередньої участі в судових засіданнях в
судах України та можливості отримання правової допомоги практично
позбавлені такого права.
Законодавцем
лише частково враховані подібні особливості військової служби у вигляді
обов'язкового або можливого призупинення провадження у справі, стороною
в якому є військовослужбовець, який перебуває у складі військового
формування, переведеного в воєнний стан (пункт 3 частини 1 статті 201
Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК)), проходить
строкову військову службу або альтернативну (невійськову) службу не за
місцем проживання (пункт 1 частини 1 статті 202 ЦПК).
Солдати
і матроси строкової військової служби в умовах залежності від вищого
командування з використання свого вільного часу і можливості
безперешкодного виходу в населені пункти реально обмежені в доступі до
самих судовим органам. Як
наслідок, при порушеннях у військових формуваннях прав солдатів і
матросів фактично не існує практики їх звернень до судів за захистом
своїх прав і законних інтересів, що порушуються командирами.
Але,
крім особливостей проходження військової служби, які можуть впливати на
реалізацію права на ефективний судовий захист військовослужбовців,
особливе значення в цих питаннях може мати відношення командування
військових частин до реалізації таких прав, особливо в умовах, коли воно
виступає за позовами військових у якості відповідачів у судових спорах.
Як не парадоксально, але останнім часом для Збройних Сил України стає актуальним так званий суб'єктивний фактор. З
початку 2007 року командуванням усіх рангів за вказівками керівництва
Міністерства оборони України підлеглим нав'язується установка по
неприпустимість звернень в судові інстанції за захистом своїх прав і
законних інтересів.
Наприклад,
19 травня 2007 року колишнім командувачем Сухопутних військ ЗС України
спеціальними засобами зв'язку в підлеглі військові частини була
направлена телеграма з вимогою вжити заходів щодо недопущення випадків
стягнення з військових частин за рішеннями судів грошових коштів за
позовами військовослужбовців про виплату надбавок за безперервну службу в
максимальних розмірах та
грошової компенсації за продовольчі пайки, щодо відмови
військовослужбовців від заявлених в суди позовних вимог, а також щодо
повернення грошових коштів, отриманих за рішеннями судів, в каси
військових частин.
Крім
того, питання можливості реалізації права на судову захист ставиться
командуванням в пряму залежність від прав військових на освіту, кадровий
і професійне зростання. У
тій же телеграмі вказується, що військовослужбовці, які не виконали
даних вимог, підлягають виключенню із списків кандидатів на навчання в
академії оборонного відомства, на присвоєння чергових військових звань
та призначення на вищі посади.
Зазначені
вимоги грубо порушують положення статті 55 Конституції України, а також
статей 3, 11 Закону України «Про судоустрій України», відповідно до
яких ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді,
а судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими для виконання всіма органами державної влади, її посадовими особами на всій території Україні.
Але,
крім порушень норм національним законодавством, мають місце порушення
самого способу (порядку) ефективного захисту військовослужбовцями своїх
прав і законних інтересів, тобто статті 13 Конвенції.
Зазначені
положення телеграми опротестовані Військовою прокуратурою Центрального
регіону України, за результатами чого незаконні вимоги командування
скасовані.
Однак
в умовах подібного підходу керівництва Міністерства оборони та Збройних
Сил України до питань реалізації права військовослужбовців на ефективну
юридичний захист не можна виключити можливості адміністративного тиску
на «непокірних» військовослужбовців.
|
портал
