3. ПРИНЦИПИ ПРАВОСУДДЯ

Усі сторони організації та діяльності суду регулюються нормами права. Але серед цих норм слід відрізняти такі, які визначають не окремі деталі устрою суду та його діяльності, а найбільш загальні і найбільш важливі їх сторони, які набувають в силу цього значення п р и н ц и п і в п р а в о с у д д я.

Принципами правосуддя називаються норми найбільш загального керівного значення, що визначають природу і сутність правосуддя, структуру його основних інститутів і спрямовані на досягнення завдань, які стоять перед правосуддям. Принципи діють в межах єдиної цілісної взаємопов'язаної та взаємозалежної системи, тому порушення одного будь-якого принципу тягне за собою порушення й інших.

Як єдина система принципи правосуддя поділяються на дві підсистеми: функціональну (судочинство) та організаційну (судоустрійну). Принципи судоустрою та судочинства хоча й пов'язані між собою, але утворюють разом з тим самостійні галузеві системи, кожна з яких регулює свій предмет, своє коло суспільних відносин. Судочинні принципи стосуються відносин, які виникають при судовому розгляді цивільних, кримінальних, господарських та інших справ; судоустрійні принципи звернені до відносин, які виникають не з приводу розгляду і вирішення конкретної справи, а з приводу організації судової системи, структури її органів, статусу судді, тобто у зв'язку з організаційними відносинами. В курсi "Організація судових та правоохоронних органів" вивчаються переважно принципи організаційні, тобто судоустрійні. Судочинні ж принципи є предметом вивчення в курсах кримінального та цивільного процесів.

Система принципів правосуддя не залишається незмінною: підкоряючись загальним закономірностям розвитку держави, деякі принципи набувають нового змісту, з'являються й нові.

Судово-правова реформа, що проводиться в Україні, прийняття нової Конституції, закону "Про судоустрій", КПК, ЦПК суттєво впливають на удосконалення змісту принципів правосуддя.

До складу діючої системи принципів входять такі:

- здійснення правосуддя лише судом;

- право громадян на судовий захист;

- незалежність суддів і народних засідателів та підкорення

їх лише закону;

- здійснення правосуддя на засадах рівності усіх перед

законом і судом;

- відкритий розгляд справ у всіх судах;

- принцип державної мови судочинства;

- змагальність, рівноправність сторін;

- забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист;

- презумпція невинності.

Чітке дотримання усієї системи принципів забезпечує повний, всебічний, об'єктивний розгляд кримінальних, цивільних, господарських та інших справ і тим самим здійснення завдань правосуддя.

Здійснення правосуддя лише судом

Правосуддя в Україні здійснює лише суд. Це принципове положення, закріплене у ст. 1 закону "Про судоустрій", означає, що ніякий інший орган, крім суду, не наділено функцією здійснення правосуддя. Навіть якщо діяльність того чи іншого органу у зовнішньому прояві буде імітувати процедуру здійснення правосуддя, визнати її правосуддям не можна, оскільки її не виконав суд. Конституція України, гарантуючи здійснення правосуддя лише судом, дає виключний перелік загальних судів. Загальними судами України є Верховний Суд України, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, міжобласні суди, Київський та Севастопольський міські суди, міжрайонні (окружні) суди, районні (міські) суди, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил і гарнізонів.

Необхідність повного переліку загальних судів, що діють в Україні, обумовлена негативним досвідом 30-40-х - початку 50-х років, коли не судові органи, а різноманітні "двійки", "трійки", "особливі наради" й "особливі судові присутності" вирішували питання про винуватість осіб і застосування до них заходів покарання.

Принцип здійснення правосуддя лише судом закріплений у Конституції (ст. 124). Деталізуючи його стосовно здійснення правосуддя з кримінальних справ, Конституція передбачає: "особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62).

Правосуддя в господарських відносинах здійснюється арбітражними судами: Вищим арбітражним судом України, арбітражними судами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя".

Вимога про те, щоб правосуддя здійснювалося лише судом, має важливе значення - акти правосуддя, тобто рішення, ухвали, вироки, постанови не можуть бути скасовані або змінені ніяким іншим органом, а лише вищим судом і при наявності передбачених законом підстав. Крім того, вони підлягають обов'язковому виконанню всіма органами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Право громадян на судовий захист

Громадяни України мають право на судовий захист від неправомірних дій органів державного управління та посадових осіб, а також від будь-яких посягань на честь і гідність, життя і здоров'я, на особисту свободу і майно, інші права та свободи, передбачені Конституцією та законами України. Інший порядок захисту прав та законних інтересів громадян може бути встановлений лише законами України.

Цей принцип нормативно закріплено в ст. 55 Конституції України, ст. 6 закону України "Про судоустрій", ст.4, гл.31, 31-А,

31-Б ЦПК України, ст.27, 236-1, 236-3, 236-5 КПК України.

Судову владу як одну з основних структур правової держави не можна зводити до розгляду конкретних справ, передбачених нормами цивільного або кримінального права. В контексті системи "стримування й урівноважування" судову владу характеризує не стільки правосуддя (у традиційному розумінні), скільки юридична можливість активно впливати на

рішення та дії законодавчої і виконавчої влад.

Можливість безперешкодно звертатися до суду за захистом від будь-яких актів виконавчої влади - перша умова будь-якої свободи. Однак до недавнього часу не існувало конкретних механізмів, відповідно до яких громадяни могли реалізувати своє право на судовий захист. Закон СРСР "Про порядок оскарження в суд неправомірних дій органів державного управління та посадових осіб, що обмежують права громадян" від 02.11.1989 р. лише відкривав шлях до судового захисту громадян. За межами судового контролю залишалися дії та рішення керівництва підприємств, вузів, шкіл, лікарень тощо, адже вони не належать до органів державного управління.

Доповнення до чинного законодавства (наприклад, гл.31-А

ЦПК України, ст. 236-1, 236-3, 236-5 КПК України), прийняті нові закони надають громадянам можливість звертатися до суду за захистом від неправомірних дій органів державного управління та посадових осіб (наприклад, ст.13 закону України "Про дер-

жавну контрольно-ревізійну службу в Україні", ст.22 закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", ст. 22 закону України "Про організаційно-правові засади боротьби з організованою злочинністю", ст.8 закону України "Про захист прав споживачів", ст.104 закону України "Про пенсійне забезпечення” та ін.).

Конституційне право громадян на судовий захист закріплено насамперед у ст.4 ЦПК України: "Будь-яка заінтересована особа вправі в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу". Можливість особистого звернення до суду залежить від наявності у особи, що звертається, цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності. Істотною гарантією захисту цього права є положення статті про те, що відмова від права на звернення до суду є недійсною (ч. 2 ст. 4 ЦПК України).

Право на звернення до суду зі скаргою виникає у тому випадку, коли громадянин вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, юридичної або службової особи під час виконання ними управлінських функцій порушено його права чи свободи (ст.248-1 ЦПК України). Можливість розгляду таких скарг у суді є найважливішою гарантією забезпечення законності в діяльності органів або посадових осіб.

Істотною гарантією захисту прав та законних інтересів громадян є також поширення контрольних функцій суду відносно основних рішень, що приймаються у досудових стадіях кримінального судочинства. Такі рішення прокурора, як відмова у порушенні кримінальної справи, припинення кримінальної справи, а також санкція прокурора на арешт, можуть бути оскаржені в суд (ст.99, 99-1, 110, 236-1, 236-6 КПК України).

Значення цього принципу полягає в тому, що:

1) всі неправомірні дії, якщо їх вчиняють громадяни, посадові особи, організації, громадяни вправі оскаржити в суд;

2) громадяни мають право захищатися у судовому порядку

від будь-яких посягань;

3) інший, несудовий порядок розгляду скарг громадян

повинен бути застережений у законі.

Принцип незалежності суддів

Суд є носієм судової влади, який здійснює правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді у своїй діяльності незалежні, підпорядковуються лише закону і нікому не підзвітні.

Нормативне закріплення цього принципу у ст. 129 Конституції України, ст.7 закону України "Про судоустрій", ст.1,3 закону України "Про статус суддів", ст.18 КПК України, ст.8 ЦПК України, п.2 ст.4 закону України "Про арбітражний суд", ст. 4 закону України "Про Конституційний Суд України".

Закон України "Про статус суддів" (ст.11, 12) передбачає гарантїї незалежності суддів. Існують певні види гарантій: 1) процесуальні, 2) правові, 3) організаційні, 4) матеріальні.

Процесуальні гарантії:

- передбачена законом процедура здійснення правосуддя;

- таємниця прийняття судового рішення та заборона її

розголошення.

Дані гарантії закріплені у процесуальному законодавствi (КПК України, АПК України, ЦПК України).

Правові гарантії можна підрозділити таким чином:

а) заборона під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя;

б) відповідальність за неповагу до судді чи суду;

в) недоторканність суддів.

Недоторканність суддів, зокрема, передбачає особливий порядок притягнення суддів до кримінальної, адміністративної дисциплінарної відповідальності (ст.13 закону України "Про статус суддів"). За суддею, який знаходиться у відставці, зберігаються такі ж гарантії недоторканності, як і до виходу у відставку (п.2 ст.43 закону "Про статус суддів"). Закріплені ці гарантії у кримінальному та адміністративному законодавстві (ст.176-1, 176-2, 176-3 КК України, ст.185-3 КпАП України).

Організаційні гарантії:

1. Встановлений законом порядок формування суддівського корпусу, зупинення повноважень суддів та звільнення їх з посади. Нині існує сполучення виборності народних засідателів та призначення суддів. Так, наприклад, народні засідателі обираються (ст.55, 56 закону України "Про судоустрій України"), а судді всіх судів, за винятком суддів Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду та Конституційного Суду України, призначаються Президентом України (ст.42 Конституційного Договору).

2. Право судді на відставку (ст.43 закону України "Про статус суддів").

3. Існування системи органів суддівського самоврядування. Відповідно до ст.1 закону України "Про органи суддівського

самоврядування" ця діяльність є однією з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів та суддів України.

Матеріальні гарантїї - це створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, матеріальне та соціальне забезпечення суддів відповідно до їх статусу.

Принцип незалежності судових органів дає їм право та вимагає від них забезпечення справедливого проведення судового розгляду та дотримання прав сторін (пп. 2, 6 "Основних принципів незалежності судових органів", що прийняті VІІ Конгресом ООН по попередженню злочинності та поводженню з правопорушниками 05.09.1985 р. у Мелані).

Незалежність суддів та народних засідателів при здійсненні їх процесуальної діяльності і, зокрема, при розгляді та вирішенні конкретної кримінальної справи означає: а) незалежність їх від впливу та думки різних органів державної влади та управління, посадових осіб, громадських організацій, партій та рухів, засобів масової інформації, окремих громадян: б) незалежність від вищестоящих судів; в) незалежність від висновків слідчих органів та прокурора, а також від висновків та думки учасників розпорядчого або судового засідання; г) незалежність у самому суді, зокрема, народних засідателів - від суддів; суддів - від головуючого; тобто можливість кожного з суддів та народних засідателів вільно брати участь у дослідженні доказів, обговоренні та прийнятті рішень за своїм переконанням; їх непідзвітність будь-кому.

Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення по суті розглянутих справ або справ, які знаходяться у його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення не інакше як у випадках та порядку, передбачених законом (ч.2 ст.12 закону України "Про статус суддів").

Принцип державної мови судочинства

Судочинство в Україні здійснюється державною (українською) мовою. У місцях компактного проживання громадян іншої національності судочинство може здійснюватися також рідною мовою більшості населення даної місцевості, а у місцях компактного проживання декількох груп національностей, жодна з яких не складає більшості населення даної місцевості, судочинство поряд з державною може здійснюватися мовою, прийнятною для населення даної місцевості. (Ст. 13 закону України "Про судоустрій України", ст.18 закону України "Про мови в

Україні", ст.19 КПК України, ст.9 ЦПК, ст. 3 АПК України.)

Даний принцип передбачає гарантії прав учасників судочинства, що не володіють мовою, якою ведеться судочинство.

Так, при розгляді в судах справ особам, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, забезпечується: 1) право на ознайомлення з усіма матеріалами справи та участь в судових засіданнях через перекладача; 2) право виступати в суді рідною мовою; 3) слідчі та судові документи вручаються особам, що беруть участь у справі, за їх вимогою, а обвинуваченому - у будь-якому випадку в письмовому перекладі на рідну або іншу мову, якою він володіє.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 25.03.1988 р. "Про практику застосовування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування" в п.16 роз'яснюється, що особою, яка не володіє мовою провадження судочинства, признається особа, яка "не розуміє або погано розуміє таку мову та не може вільно розмовляти нею".

Принцип відкритого розгляду справ

Розгляд справ у всіх судах України є відкритий. Слухання справи у закритому засіданні суду припускається лише у випадках, встановлених законом, з дотриманням при цьому всіх правил судочинства. (Ст. 129 Конституції України, ст.14 закону України "Про судоустрій України", ч.2 ст.18 закону України "Про Конституційний Суд", ст.10 ЦПК України, ст.20 КПК України, ст. 72 АПК України.)

Відкритий розгляд означає такий встановлений процесуальним законом порядок розгляду справ у судах, при якому судові засідання проводяться відкрито з наданням реальної та рівної можливості громадянам, які цікавляться тією чи іншою справою, бути присутніми в залі судового засідання, стежити за ходом судового розгляду, конспектувати, стенографувати те, що відбувається, записувати на магнітофон (кіно-, фото- та відеоз'йомка проводяться тільки за згодою суду).

Обмеження принципу відкритого розгляду (гласності правосуддя можуть бути двох видів: фізичні та легальні. Фізичні (природні) обмеження визначаються розміром приміщення. Легальні - передбачені відповідним законом. Для кожного виду правосуддя існують спеціальні підстави таких обмежень. Є ще одна підстава для всіх видів правосуддя - закрите судове засідання проводиться тоді, коли це необхідно для забезпечення охорони державної таємниці.

Закрите судове засідання допускається законом у таких випадках:

1) з конституційного судочинства - коли це суперечить інтересам держави (ч.2 ст.18 закону "Про Конституційний Суд України")

2) у арбітражному судочинстві - з метою охорони: а) державної таємниці; б) комерційної таємниці та в) при наявності обґрунтованого заперечення однієї або обох сторін (ст.72 АПК України);

3) з цивільних справ: а) з метою охорони державної таємниці; б) з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі; в) для забезпечення таємниці усиновлення (ст.10 ЦПК України);

4) з кримінальних справ: а) з метою нерозголошення державної таємниці; б) при розгляді справ про злочини осіб, що не досягли шістнадцятирічного віку; в) у справах про статеві злочини; г) з інших справ з метою запобігання розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі (ст.20 КПК України); д) коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки підсудних, потерпілих, свідків, інших осіб, що беруть участь у справі, а також членів їх сімей або близьких родичів (закон "Про забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві", п. 1 ст.7).

Під державною таємницею розуміється вид таємної інформації, яка охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може заподіяти шкоди життєво важливим інтересам України та які визначені у встановленому законом порядку як державна таємниця та підлягають охороні з боку держави (ст.1 закону України "Про державну таємницю").

Особи, молодші шістнадцяти років, допускаються у зал суду лише у випадках, коли вони є підсудними, потерпілими або свідками (ч.4 ст.271 КПК України). Закон передбачає це обмеження з метою захисту підлітків від можливого несприятливого впливу на них судового процесу, оскільки вони через недостатню соціальну зрілість можуть неправильно сприйняти обставини розгляду справи та те, що відбувається у суді.

Закрите судове засідання допускається лише за мотивованою ухвалою суду, де вказується, чи все судове засідання буде закритим чи тільки його частина (наприклад, допит окремих свідків, оголошення документу, експертного висновку тощо). При цьому вироки, ухвали та постанови завжди оголошуються публічно.

Слухання справи у закритому судовому засіданні здійснюється з дотриманням усіх правил судочинства.

Принцип здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом

Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно від походження, соціального, майного та посадового стану, расової, національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду, характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Специфіка цього принципу в арбітражному судочинстві відбита у ст. 7 Арбітражно-процесуального кодексу: "Правосуддя

у господарських відносинах здійснюється на засадах рівності перед законом і арбітражним судом усіх підприємств та організацій незалежно від організаційної форми, форми власності майна, місцезнаходження, підлеглості та інших обставин". (Ст. 24 Конституції України, ст.5 закону України "Про судоустрій України", ст.16 КПК України, ст.6 ЦПК України, ст. 71 КпАП України).

Рівність громадян перед судом означає, що в Україні немає судів, які б формувалися за будь-якими наведеними вище відмінними ознаками (стать, національність тощо). Отже, громадяни не мають жодних переваг та не підлягають ніяким обмеженням, не передбаченим законом. Всі цивільні та більшість кримінальних справ розглядаються районними (міськими) судами. Підсудність справ вищестоящим судам, як правило, предметна, а не персональна, вона визначається тяжкістю злочинів або виключною важливістю справи. Наявність системи військових судів також не суперечить цьому принципу, оскільки вони застосовують ті ж матеріальні і процесуальні закони, що й загальні суди, тільки стосовно військовослужбовців. Слід мати на увазі, що дислокація військових формувань, яка визначає систему військових судів, не збігається з адміністративно-територіальним поділом України, це обумовлює необхідність існування військових судів.

Рівність громадян перед законом означає, що громадяни при здійсненні правосуддя наділені рівними процесуальними правами та до них застосовуються однакові норми матеріального права. Громадяни рівні у своїх процесуальних правах, які визначаються лише їх процесуальним статусом: цивільний позивач, цивільний відповідач, підсудний, потерпілий тощо.

Однак закон, враховуючи, що громадяни фактично не рівні (оскільки вони можуть бути неповнолітніми, з фізичними чи психічними недоліками або бути особами, які не можуть оплатити послуги адвоката тощо), містить у собі механізми, які дозволяють таким громадянам стати процесуально рівними, тобто повністю реалізувати свої права. Так, особі, яка не володіє мовою судочинства, надається перекладач, неповнолітньому обвинуваченому обов'язково надається захисник. Механізм притягнення громадян до кримінальної відповідальності не завжди однаковий для всіх категорій громадян. Деякі особи з урахуванням їх громадського статусу потребують дотримання певної (додаткової) процедури притягнення до кримінальної відповідальності. Так, народні депутати можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності та заарештовані тільки за згодою Ради, до якої вони обрані.

Суддя може бути притягнений до кримінальної відповідальності та заарештований лише за згодою Верховної Ради України. При цьому кримінальна справа відносно судді розглядається у першій інстанції обласним та прирівняним до нього судом.

Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя.

У названих категорій осіб є й ряд інших гарантій, які захищають їх при здійсненні професійної діяльності від незаконного впливу.

Змагальність та рівність сторін

Принцип змагальності характеризує таку організацію процесу, коли функції обвинувачення та захисту, підтримання цивільного позову та заперечення проти нього відокремлені від судової діяльності, виконуються суб'єктами, які користуються рівними правами для відстоювання своїх інтересів, а суд виступає головним суб'єктом, який здійснює керівництво судовим засіданням та вирішує цю справу.

За своєю сутністю принцип змагальності передбачає рівні можливості та умови для виконання функції обвинувачення та захисту, підтримання цивільного позову та відповіді на нього. Процесуальна рівність означає, що всі заходи, які вправі вжити обвинувач для доказування обвинувачення, має право застосовувати захист для його спростування; все, що вправі робити цивільний позивач для підтримання позову, може робити цивільний відповідач для його заперечення.

Дія принципу змагальності у сфері цивільного судочинства була загальновизнаною, оскільки сама природа спору про право цивільне неможлива без рівності прав сторін в оспорюванні свого інтересу. Це знайшло закріплення у назві ст.15 ЦПК "З'ясування судом обставин справи на принципах змагальності" та в її змісті:

"Розгляд та вирішення цивільних справ у судах здійснюється на принципах змагальності.

Суд зобов'язаний приймати передбачені законом заходи до всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, пояснювати особам, що беруть участь у справі, їх права та обов'язки і сприяти здійсненню їх прав".

Що стосується кримінального судочинства, то наявність змагальних засад при здійсненні правосуддя з кримінальних справ визнавалася не всіма. Каменем спотикання був статус прокурора, який виступав у суді як представник влади, що вповноважила його виражати державний інтерес - підтримувати обвинувачення від імені держави. Але процесуальна рівність не прирівнює прокурора до інших учасників судового розгляду і не свідчить про однаковість завдань та обов'язків, які вони виконують. Завдання та обов'язки прокурора вказують на його особливу роль у суді, але не створюють ніяких переваг при відстоюванні своїх міркувань та висновків по справі. Процесуальна рівність відбиває лише рівне право обвинувачення та захисту відстоювати свій інтерес або інтерес, що представляється, перед судом. Про це йде мова у ст. 261 КПК під назвою "Рівність прав учасників судового розгляду": "Обвинувач, підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у судовому розгляді користуються рівними правами по наданню доказів, участі у дослідженні доказів та заявленню клопотань".

Таким чином, змагальність вимагає, щоб суб'єкти обвинувачення та захисту, цивільний позивач та цивільний відповідач мали однакову можливість переконати суд у своїй правоті. Але змагальність також означає, що суд не пов'язаний думкою учасників з жодного питання та у своїх висновках від них не залежить. Оскільки суду належить керівна роль у судовому розгляді, він активно керує змаганням, вживає всіх передбачених законом заходів для повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи, виносить рішення на основі внутрішнього переконання та керуючись законом.

Принцип презумпції невинності

Підозрюваний, обвинувачений, підсудний вважаються невинними доти, доки його вина не буде доведена у передбаченому законом порядку та встановлена набувшим законної сили вироком суду. (Ст. 129 Конституції України, п.2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права людини, п.2 ст. 11 Загальної декларації прав людини, ст.6, 22 КПК України.)

Презумпція невинності вперше була проголошена на початку Французької буржуазної революції у Декларації прав людини та громадянина 26 серпня 1789 р., де було зазначено, що "всякая чрезмерная строгость до суда является необоснованной". До середини ХІХ сторіччя ця ідея вже стала принципом процесу, відповідно до якого особа вважається невинною, доки її вина не буде доведена судом.

Зміст принципу полягає, зокрема, у тому, що особа вважається винною не тоді, коли відносно неї винесено обвинувачення, а лише тоді, коли її винність доведена в установленому законом порядку вироком суду. Закон забороняє домагатися свідчень обвинуваченого або інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насилля, погроз та інших незаконних засобів (ч. 3 ст. 22 КПК України).

Згідно з презумпцією невинності закон, суспільство, держава вважають обвинуваченого (підсудного) невинним доти, доки особи, які висувають обвинувачення (особа, що проводить дізнання, слідство, прокурор), не доведуть, що обвинувачений (підсудний) дійсно винний, і з цими висновками не погодиться суд у своєму вироку. Твердження слідчого та прокурора про винність обвинуваченого (підсудного) - це їх думка, заключення, висновок, правильність якого ще потрібно довести суду, і лише обвинувальний вирок суду, винесений у встановленому законом порядку, означає позитивне вирішення питання провинність, тобто визнання обвинуваченого (підсудного) винним у скоєні злочину.

Відповідно до принципу презумпції невинності на обвинуваченого (а також на його захисника) не може бути покладено обов'язок доводити свою невинність, наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність. Цей обов'язок покладається на органи, що висунули обвинувачення (особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора), але це не виключає прав обвинуваченого доводити свою повну невинність або меншу вину. Всі обставини, що приводяться ним у свій

захист, повинні бути ретельно досліджені слідчими органами, прокурором і судом (ч.1 ст.22 КПК України).

Презумпція невинності має декілька правил:

1) обов'язковість доказування вини обвинуваченого покладається на обвинувачів (особу, що проводить дізнання, слідчого, прокурора);

2) будь-який неусунений сумнів у невинності тлумачиться на користь обвинуваченого;

3) недоведена винність у юридичному розумінні дорівнює до веденій невинності.

З позиції вимоги презумпції невинності обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях та постановляється лише за умови, що в ході судового розгляду винність підсудного у скоєні злочину доведена повністю. Всі сумніви, не усунені судом, тлумачаться на користь підсудного.

Принцип презумпції невинності тісно пов'язаний з принципом забезпечення обвинуваченому права на захист. Обвинуваченого наділено широкими правами для захисту від пред'явленого обвинувачення, органи ж держави - слідчий, прокурор, суд - зобов'язані забезпечити ці права саме тому, що до постановлення вироку обвинувачений вважається невинним.

Принцип забезпечення обвинуваченому, підозрюваному,

підсудному права на захист

Підозрюваному, обвинуваченому, підсудному забезпечується право на захист. (Ст.129 Конституції України, ст.21, 22, 43, 44, 45, 46, 48 КПК України.)

Цей принцип означає, що на органи (посадові особи) - слідчого, прокурора, особу, що проводить дізнання, суд покладено обов'язок реалізувати право обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) на захист.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування законодавства, що забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист" звертається увага судів на те, що забезпечення права на захист є важливою гарантією об'єктивного розгляду справи та запобігання притягнення до кримінальної відповідальності невинних.

У змісті принципу можна виділити три блоки. Закон передбачає значний обсяг прав, що дозволяють обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) при їх умілому використанні самостійно захищатися від пред'явленого обвинувачення. Обвинувачений (підозрюваний, підсудний) має право: 1) знати, у чомі він обвинувачується; 2) давати пояснення за сутністю пред'явленого обвинувачення або відмовитися від дачі свідчень та відповідей на питання; 3) надавати докази; 4) заявляти клопотання; 5) мати захисника та побачення з ним наодинці до першого допиту; 6) знайомитися з усіма матеріалами справи; 7) заявляти відводи; 8) подавати скарги на дії та рішення особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; 9) підсудний має право на останнє слово (ч.2, 3 ст.43 КПК України).

Другий блок складається з того, що на органи, які висунули обвинувачення, а також суд покладається обов'язок: 1) до першого допиту обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) пояснити йому право мати захисника; 2) надати можливість обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) захищатися встановленими законом способами; 3) особа, що проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя та суд зобов'язані забезпечити охорону особистих та майнових прав обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) (ст.21 КПК України).

Таким чином, принцип забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист значною мірою спирається на обов'язок посадових осіб реалізувати ці права.

Свої права обвинувачений (підозрюваний, підсудний) може реалізувати через запрошення захисника (або призначення захисника у випадках, коли його участь є обов'язковою за законом (ч. 3 ст. 46 КПК України).

І, нарешті, закон містить норму, яку також можна трактувати як принцип забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист, а саме: суд, прокурор, слідчий та особа, що проводить дізнання, повинні використовувати всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, виявити

обставини, які не тільки викривають, але й виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що не тільки обтяжують, але й пом'якшують його відповідальність (ч.1 ст.22 КПК України).