Під „судом” у практиці Європейського суду з прав людини розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесені до його компетенції на підставі норм права, відповідно до встановленої процедури.
Вказаний орган має бути встановленим законом. Вказана фраза поширюється не лише на правову основу самого існування „суду”, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі „Занд проти Австрії” Комісія висловила думку, що термін „судом, встановленим законом” у п. 1 ст. 6 передбачає „всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів”. У пунктах 107 – 109 рішення у справі „Коем та інші проти Бельгії” Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, „встановленим законом”. У справі Сокуренко і Стригун проти України Суд зазначив, що згідно зі ст. 11118 Господарського процесуального кодексу Верховний Суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі. Натомість він залишив у силі постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені Господарським процесуальним кодексом, що було підтверджено Урядом у його зауваженнях. Суд також зазначив, що не було жодної іншої правової норми, яка б надавала повноваження Верховному Суду ухвалювати такого роду рішення. І, нарешті, Суд вважав, що загальні положення Конституції України, на які посилався Уряд, не могли слугувати достатньою правовою підставою для такої специфічної компетенції, яка не надавалась відповідним законодавством. На думку Суду, перевищивши свої повноваження, які були чітко викладені у Господарському процесуальному кодексі, Верховний Суд не може вважатися „судом, встановленим законом” у значенні п. 1 ст. 6 Конвенції відносно оскаржуваного провадження [42].
Вислів „встановлений законом” стосується не лише регламентації самого існування суду в силу закону, але й законності складу суду. Так, у справі Посохов проти Росії заявник, посилаючись на п. 1 ст. 6 Конвенції, стверджував, що суд, який виніс відносно нього обвинувальний вирок 22.05.2000 р., не є судом, „створеним на підставі закону”, оскільки був створений з порушенням національного законодавства, а саме Федерального закону „Про народних засідателів федеральних судів загальної юрисдикції в Російській Федерації”. Ані голова суду, ані суддя, що був головуючим у судовому засіданні у справі заявника, не відбирали народних засідателів шляхом жеребкування. Поряд з цим С.В. Посохов заявив про те, що народні засідателі В.М. Стреблянська та І.В. Ховякова на момент розгляду справи заявника здійснювали свої повноваження як найменш протягом 88 днів замість передбачених законом 14 днів (ст. 5 Федерального закону „Про народних засідателів федеральних судів загальної юрисдикції в Російській Федерації”). У подальшому заявник доповнив свою скаргу новими міркуваннями. Ґрунтуючись на відповіді адміністрації Некліновського району від 04.02.2000 р., заявник прийшов до висновку про відсутність доказів того, що В.М. Стреблянська та І.В. Ховякова взагалі коли-небудь (і навіть до прийняття Федерального закону „Про народних засідателів федеральних судів загальної юрисдикції в Російській Федерації”) затверджувалися в якості народних засідателів.
Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що Некліновський районний суд, який постановив 22.05.2000 р. вирок відносно заявника, не був „судом, створеним на підставі закону”. У зв'язку з цим Суд констатував, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції [43].
Таким чином, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, суд буде вважатися встановленим законом лише за умови, що він утворений безпосередньо на підставі закону, діє в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції й у законному складі суду.
Суд має відповідати ряду вимог, передбачених в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод й вироблені прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, а саме бути незалежним та неупередженим.
При визначенні того, чи може суд вважатися „незалежним”, слід враховувати спосіб призначення членів суду, строк перебування на посаді, існування гарантій від зовнішнього впливу та наявність у суду і зовнішніх ознак незалежності [5, c. 439-442]. Стосовно вимоги „неупередженості” суду, Європейський суд виділив два аспекти. По-перше, орган, який розглядає справу, повинен бути безстороннім суб'єктивно, тобто жоден його член не повинен мати будь-якої особистої зацікавленості або упередженості. Вважається, що суддя є неупередженим, якщо немає доказів, які б свідчили про протилежне. По-друге, такий орган повинен також бути неупередженим з об'єктивного погляду, тобто він повинен надати достатні гарантії, які б виключали будь-які законні сумніви стосовно цього [44].
Рішенням у справі Буюкдаґ проти Туреччини Європейський суд з прав людини зазначив, що право заявниці на слухання її справи „незалежним і безстороннім судом”, ґарантоване п. 1 ст. 6, було порушено, оскільки справу розглядав суд державної безпеки, який складався із трьох членів, включаючи військового суддю. Хоч статус військових суддів у судах державної безпеки і передбачає гарантії незалежності і безсторонності, певні риси статусу таких суддів ставлять під сумнів їхню незалежність і безсторонність. Наприклад, це підтверджується тим, що військові судді належать до збройних сил, які, у свою чергу, підпорядковані виконавчій владі; що вони не звільнені від обов'язку додержуватися військової дисципліни; а також те, що їхнє призначення здебільшого залежить від рішень, що приймаються адміністративними органами і збройними силами [45].
Рішенням у справі Бушемі проти Італії було зазначено, що представники судової влади мають виявляти щонайбільшу стриманість при виконанні ними службових обов'язків для того, щоб гарантувати репутацію безстороннього судочинства. Почуття стриманості має підказати їм не робити заяв у пресі навіть у відповідь на провокації. Цього вимагають вищі інтереси юстиції і престиж суддівської професії. Той факт, що голова суду публічно вжив такі вислови, які натякали на негативну оцінку самого заявника ще до того, як суд під його головуванням мав винести рішення у справі, дійсно, не видається сумісним з вимогами про безсторонність суду, закріпленими в п. 1 ст. 6 Конвенції.
Слід відмітити, що вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод та прецедентної практики Європейського суду з прав людини щодо незалежного та безстороннього суду, встановленого законом, знайшли своє закріплення на рівні законодавства України лише частково. Так, відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Як відмічено в Рішенні Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень ч. 1, 2 ст. 126 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України "Про статус суддів” (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 01.12.2004 р. № 19-рп/2004 незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона забезпечується, насамперед, особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням. Однак, вимоги щодо розгляду справи законним складом суду з додержанням правил територіальної та функціональної юрисдикції чітко не прописані. Тому, відсутні процесуальні механізми усунення порушень, що можуть бути допущені у цьому зв'язку.