Сфера застосування права на справедливий судовий розгляд визначена в п. 1 ст. 6 Конвенції. Аналіз цієї статті дає можливість з'ясувати коло об'єктів судового захисту, при розгляді справ щодо яких мають забезпечуватися гарантії, закріплені у названій статті Конвенції. Виходячи з буквального тлумачення вказаної статті ними виступають права та обов'язки. Однак Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці розширює коло об'єктів, оскільки в якості останніх також визнає й „законні інтереси”.
Проте не всі права, обов'язки та законні інтереси підпадають під сферу застосування частини 1 статті 6 Конвенції, а лише ті, що носять цивільно-правовий характер. Зміст категорії „цивільний” є найбільш суперечливим питанням у прецедентній практиці Європейського суду з прав людини і тривалий час розробляється ним. З початку під цивільними права та обов'язками розумілися виключно такі, що охоплювалися поняттям „приватні права”. Ті права та обов'язки, які регулюються публічним правом, не підпадали під дію ст. 6 Конвенції.
Поступово Європейський суд з прав людини розширив межі застосування п. 1 ст. 6 Конвенції. Так, у рішенні у справі Рінгейзена проти Австрії від 16 липня 1971 р. було наголошено, що положення п. 1 ст. 6 включає „будь-яке провадження, результат якого є вирішальним для приватних прав та обов'язків” і, відповідно, „характер законодавства, яке визначає порядок вирішення питання (цивільне, господарське, адміністративне тощо) та органу, який наділений юрисдикцію у вирішенні такого питання (суд загальної юрисдикції, адміністративний орган тощо), не має суттєвого значення. Для того, щоб п. 1 ст. 6 міг бути застосований до справи, не обов'язково, аби обидві сторони процесу були приватними особами… Формулювання п. 1 ст. 6 є набагато ширшим: французький вираз «contestations sur (des) droits et obligations de caract?re civil” включає всі провадження, результат яких є вирішальним для приватних прав та обов'язків. Англійський вираз „determination of … civil rights and obligations” підтверджує таке тлумачення. Отже, характер законодавства, яке регулює вирішення питань (цивільне, комерційне, адміністративне право тощо) та характер органу, якому надана юрисдикція за предметом спору (звичайний суд, адміністративний орган тощо), таким чином, не мають значення [12, с. 295-296]. У рішенні в справі Кеніг проти Німеччини, в якій оскаржувався строк розгляду в адміністративних судах скарг заявника, що оспорював відзив дозволу на тримання клініки Регіональним медичним об'єднанням, було зазначено: дійшовши висновку, що поняття „цивільні права та обов'язки” є автономним, Суд, однак, не вважає, що в цьому контексті законодавство держави-відповідача не має значення. Буде право розглядатися як цивільне в розумінні Конвенції, чи ні залежить не від його юридичної кваліфікації у внутрішньому законодавстві, а від того, який матеріальний зміст вкладено у нього цим законодавством та які наслідки воно пов'язує з ним… Якщо справа стосується спору між особою та органом публічної влади, не має вирішального значення, в якій ролі такий орган виступав – як носій цивільних прав чи публічної влади. Відповідно, вирішальним для кваліфікації спору як спору про цивільні права є сам характер права, що стало причиною спору [13, с.151-153].
Сучасна практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що в якості „цивільних прав та обов'язків” крім позовів, що безпосередньо випливають з приватноправових відносин у класичному розумінні слова (право власності, сімейне право та інше), можуть розглядатися й будь-які інші позови, наслідки яких впливають на права та обов'язки, що мають приватний характер. Наприклад, у справі Ле Конт, Ван Льовен і Де Меєр проти Бельгії, де Рада Ордену лікарів висунула обвинувачення лікарям у дисциплінарних правопорушеннях, визнала їх винними й наклали санкції у вигляді позбавлення права займатися професійною діяльністю, Європейський суд встановив наявність спору про „цивільні права та обов'язки”. У рішенні зазначалося, що лікарі, які практикують як особи вільної професії, реалізують своє право на зайняття лікарняною практикою в приватних правовідносинах з клієнтами та пацієнтами; відповідно до права Бельгії такі відносини зазвичай мають форму договірних чи квазідоговірних відносин та в будь-якому випадку встановлюються безпосередньо між окремими особами; публічна влада не може яким-небудь суттєвим чи визначальним чином втручатися в цей процес. Отже, мова йде про право, що має приватний характер, незалежно від специфіки професії лікаря, її суспільного значення та тих особливих обов'язків, які з нею пов'язані [13, с.344].
До справ, в яких йдеться про „цивільні права та обов'язки”, незважаючи на можливість віднесення їх національним законодавством до галузей публічного права, Європейський суд відносить такі справи:
– про надання дозволу на заняття професійною діяльністю, а саме лікарняною або адвокатською;
– про надання чи відкликання ліцензії або дозволу на право займатися підприємницькою діяльністю, наприклад, відкликання у ресторану ліцензії на продаж алкогольних напоїв; відкликання дозволу утримувати лікарняну клініку; надання дозволу відкрити приватну школу та ін.;
– про експропріацію, примусове об'єднання земельних ділянок чи їх планування, про відмову у наданні дозволу на будівництво чи інші види операцій, пов'язаних з нерухомістю, які мають прямі наслідки для здійснення права володіння власністю;
– про використання та здійснення права власності;
– щодо питань соціального забезпечення, у тому числі: надання права на соціальне страхування, на отримання медичної страховки, допомоги з інвалідності та державних пенсій; надання соціальної допомоги взагалі; зобов'язання сплачувати соціально-страхові внески;
– щодо передачі дітей на державне забезпечення; доступу батьків до дітей, взятих під опіку державою, та з інших питань щодо процедур опіки, піклування чи усиновлення;
– щодо дій адміністративних органів з питань, пов'яза-них з контрактами, у тому числі про відмову адміністративних органів затвердити угоди між приватними особами або відмову адміністративних органів надати дозвіл на утримання власності, придбаної шляхом примусового продажу майна;
– щодо завдання шкоди внаслідок адміністративних чи кримінальних проваджень;
– щодо права на відшкодування грошових сум, сплачених в якості податку;
– про право індивіда на повагу своєї репутації з боку іншої приватної особи;
– щодо питань конституційного чи публічного права, якщо їх вирішення може бути визначальним для цивільних прав та обов'язків [5, с. 329, 335-363; 14, с. 12-14; 15, с. 65-66; 16, с. с.95].
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не застосовується до податкових спорів, а також до спорів про встановлення розмірів податкових ставок, незважаючи на те, що вони носять майновий характер. Як було зазначено в рішенні у справі Феррадзіні проти Італії, Суд вважає, що податкові питання становлять частину основного пакету прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер. Враховуючи, що Конвенція та протоколи до неї мають тлумачитися в контексті всієї сукупності їх положень, Суд також наголошує, що ст. 1 Протоколу № 1, яка стосується захисту права власності, зберігає право за державою запроваджувати закони, необхідні, на її думку, для забезпечення сплати податків. Хоча Суд не надає вирішального значення цьому факторові, він все-таки бере його до уваги. Суд переконаний, що податкові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов'язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов'язково створюють для платника податків [5, с. 356].
При вирішенні питання щодо застосування п. 1 ст. 6 Конвенції до справ державних службовців Європейський суд з прав людини використовує функціональний критерій, що ґрунтується на з'ясуванні характеру повноважень та обов'язків, які виконуються державним службовцем. У рішенні у справі Пеллегрін проти Франції Суд підкреслив, що усередині державних органів деякі посади передбачають виконання функцій загального характеру або участь у здійсненні державної влади. Отже, їх носії користуються маленькою долею імунітету держави. Таким чином, остання, має законний інтерес у вимозі від своїх службовців особливого довірливого та порядного ставлення. Навпаки, щодо інших посад, які не передбачають цієї важливості „державного органу”, цей інтерес відсутній [5, с. 344]. Зі сфери застосування п. 1 ст. 6 Конвенції виключаються лише спори, що порушуються державними службовцями, обов'язки яких є типовими для державної служби, оскільки на неї покладено публічну відповідальність за захист загальнодержавних інтересів або інтересів інших державних органів. Яскравим прикладом такої діяльності є збройні сили та поліція. На практиці Суд не з'ясовуватиме у кожному випадку, чи посада заявника – з огляду на характер його обов'язків і відповідальності – прямо або опосередковано пов'язана із здійсненням визначених публічним правом повноважень, а також обов'язків щодо забезпечення захисту загальнодержавних інтересів або інтересів інших державних органів. Відтепер жодні спори між адміністративними органами та службовцями, які обіймають посади, пов'язані із здійсненням окреслених публічним правом повноважень, не входять у сферу застосування п. 1 ст. 6 Конвенції. Проте, всі спори стосовно пенсій належать до сфери застосування п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки з виходом на пенсію працівників особливі відносини між ними й державними органами припиняються [5, с. 344].
Слід відмітити, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях не дає вичерпного переліку посад державних службовців, діяльність яких виключає можливість застосування п. 1 ст. 6 Конвенції. Однак, крім військовослужбовців і працівників правоохоронних органів, зі сфери дії наведеної статті виключаються також судді, про що безпосередньо зазначалося в рішенні у справі Зубко та інші проти України. У цьому рішенні Суд наголосив, що судочинство, яке не виступає частиною звичайної державної служби, є, тим не менше, частиною державної служби. Суддя має специфічні обов'язки у сфері здійснення правосуддя, яка являє собою сферу, у якій держави здійснюють суверенне право. Відповідно, суддя бере безпосередню участь у здійсненні повноважень, наданих публічним правом, та виконує обов'язки, пов'язані з охороною загальних інтересів держави. Стаття 6 Конвенції не може бути застосована до спору щодо виплати суддям заборгованості між заявниками, які є діючими суддями, та державою Україна. Проте п. 1 цієї статті у її цивільній частині використовується і в судовому провадженні між звільненим державним службовцем та її/його колишнім працедавцем, коли спір торкався невиконаних фінансових зобов'язань після звільнення [17].
Отже, справи, в яких однією зі сторін є державний службовець, будуть підпадати під дію п.1 ст. 6 Конвенції за умови, що вони стосуються пенсій або виконання колишнім роботодавцем фінансових зобов'язань після звільнення державного службовця. Інші справи можуть розглядатися з використанням гарантій, передбачених ч. 1 ст. 6 Конвенції, якщо державний службовець обіймає посаду, не пов'язану із здійсненням визначених публічним правом повноважень.
Крім наведеного, не підпадають під дію п. 1 ст. 6 Конвенції такі справи:
– щодо імміграції та громадянства;
– щодо військового обов'язку;
– щодо політичних прав, у тому числі обиратися на вищі державні посади;
– щодо права на отримання безоплатної освіти;
– щодо відмови у видачі паспорта;
– щодо юридичної допомоги у цивільних справах;
– щодо права на безоплатне медичне обслуговування;
– щодо рішення Держави в односторонньому порядку виплатити компенсації жертвам стихійного лиха;
– щодо видачі патентів [14, с.15-16; 15, с.66; 16, с.95].
Цивільні права, обов'язки та законні інтереси, що підпадають під сферу застосування п. 1 ст. 6 Конвенції, мають бути спірними, тобто мусить існувати спір щодо них. Спір має бути „справжнього та серйозного характеру”. При цьому, як свідчить практика Європейського суду з прав людини, спір про право існуватиме у тому випадку, якщо права, про які йде мова у справі, охороняються чи визнаються внутрішнім законодавством, пов'язані із здійсненням встановлених публічним правом повноважень.
Відповідно до ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Суди розглядають справи, визначені у ч. 1 цієї статті, у порядку позовного, наказного та окремого провадження. З наведеного випливає, що всі справи, що вирішуються в межах цивільного судочинства, стосуються прав, свобод та інтересів, які підпадають під визначення „цивільні” в контексті ч. 1 статті 6 Конвенції. Однак, враховуючи зміст п. 2 ч. 1 ст.100, ч. 6 ст. 235 ЦПК, що унеможливлює наявність спору про право в справах наказного та окремого провадження, можна стверджувати, що гарантії, закріплені в п. 1 ст. 6 Конвенції, розповсюджуються лише на справи позовного провадження.