Прийняття управлінського рішення є прерогативою керівника. У широкому розумінні йдеться про ухвалення, виконання, а також контроль результатів реалізації рішення. У вузькому розумінні процес починається з констатації виникнення проблеми та завершується вибором дії, що спрямована на її усунення.
Для того, щоб управлінське рішення досягло своєї мети, воно має відповідати низці вимог, тобто йому притаманні:
– наукова обґрунтованість (врахування закономірностей розвитку об'єкта управління);
– цілеспрямованість (відповідність меті, пов'язаній із стратегічними планами розвитку об'єкта управління);
– якісна і кількісна визначеність (вплив на об'єкт управління має привести до якихось змін);
– правомірність (дотримання правових норм);
– оптимальність (забезпечення максимального результату при мінімальних витратах);
– своєчасність (терміни підготовки, прийняття, доведення до виконавців та контроль за їх виконанням не можуть бути надто довгими);
– комплексність (задоволення вимог усіх складових процесу вирішення проблеми);
– гнучкість (можливість прояву творчості виконавців для більш раціонального вирішення проблеми);
– повнота оформлення (виключення двоїстості розуміння завдань і непорозумінь між співучасниками їх виконання).
Управлінські рішення діляться на довгострокові й короткострокові. Довгострокові управлінські рішення становлять завдання на декілька років. Вони потребують придбання основних засобів та їх експлуатацію у встановленому процесі або діяльності. У більшості випадків прийняття або відміна потрібних рішень приводить до зміни структури виробництва й нестійкого становища підприємства протягом кількох років. Короткострокові рішення не потребують змін структури основних засобів фірми та не мають тривалого впливу на діяльність фірми.
Усі управлінські рішення доцільно кваліфікувати за такими ознаками:
· за сферою впливу чи наслідків: загальні, що стосуються всієї організації; часткові, що стосуються її окремих підрозділів чи проблем;
· за тривалістю дії: перспективні, стратегічні, поточні, оперативні;
· за рівнем прийняття (масштабністю): вищого, середнього чи технічного рівня управління;
· за характером розв'язання завдань: програмовані, непрограмовані;
· за способом прийняття: одноособові; колегіальні, колективні;
· за способом обґрунтування: інтуїтивні – на базі досвіду, знання ситуації; суб'єктивні; раціональні (на підставі: діагнозу проблеми; формулювання обмежень; визначення альтернатив; оцінки альтернатив; вибору альтернативи, рішення).
Факторами прийняття управлінського рішення є: ступінь ризику – розуміння того, що завжди існує ймовірність прийняття неправильного рішення, яке може несприятливо впливати на організацію; час, відведений менеджерові для прийняття рішення; ступінь підтримки менеджера колективом; особисті якості менеджера; політика організації.
У теорії управління виділяють три основні моделі прийняття рішень: 1) класична модель; 2) поведінкова модель; 3) ірраціональна модель.
Класична модель спирається на поняття "раціональність” у прийнятті рішень. Вважається, що особа, яка приймає рішення, завжди орієнтована на досягнення максимального результату діяльності організації, має повну інформацію щодо ситуації прийняття рішення та можливих альтернатив і їх наслідків; розуміє, що існує раціональна система упорядкування переваг за ступенем їх важливості.
Проте на практиці на процес прийняття рішень впливають численні обмежуючі та суб'єктивні чинники. Їх сукупність враховує поведінкова модель. Тепер особа, яка приймає рішення, не має повної інформації щодо ситуації прийняття рішення; не має повної інформації щодо всіх можливих альтернатив; не здатна (не схильна) передбачити наслідки можливих альтернатив.
Ірраціональна модель ґрунтується на передбаченні, що рішення приймаються ще до того, як досліджуються альтернативи. Ця модель найчастіше застосовується: а) для вирішення принципово нових, незвичайних, важких завдань; б) для вирішення проблем в умовах дефіциту часу; в) коли менеджер або група менеджерів мають достатньо влади для нав'язування свого рішення.
У теорії прийняття рішень розрізняють два основних методи прийняття управлінських рішень: інтуїтивний і раціональний. Інтуїтивний метод орієнтований на реєстрацію змін та селекцію рішень, які містять пам'ять суб'єкта управління. Перевага цього методу полягає у швидкості прийняття рішень, а основний недолік – у значній імовірності помилки.
Раціональний метод прийняття управлінських рішень включає наступні етапи.
1. Діагностування проблеми, тобто: а) виявлення й опис проблемної ситуації; б) встановлення мети вирішення проблемної ситуації (визначення бажаного кінцевого результату); в) ідентифікація критеріїв прийняття рішення.
2. Накопичення інформації про проблему. При цьому якість вирішення проблеми залежить від якості інформації про неї. Остання оцінюється за допомогою таких критеріїв: об'єк-тивність, лаконічність (стислість і чіткість викладення інформації), актуальність, своєчасність, комунікативність (властивість інформації бути зрозумілою для адресата).
3. Розробка альтернативних варіантів дій, що забезпечують вирішення проблемної ситуації. Альтернативи мають взаємно виключати одна одну, але для кожної з них мусять бути однакові "стартові” умови.
4. Оцінка альтернативних варіантів за критеріями: реалістичність, відповідність ресурсам організації, прийнятність наслідків реалізації альтернативи не тільки на безпосередній період реалізації альтернативи, а й на майбутні періоди.
5. Прийняття рішення. На цьому етапі здійснюється порівняння альтернатив за очікуваними ефектами їх реалізації та вибір кращої.