§ 1. Правові підстави і процесуальний порядок закриття кримінальних справ

  Підстави і порядок закриття кримінальних справ на стадії попереднього (досудового) розслідування визначені і регламентовані законодавством України. Особливістю правового регулювання умов закриття кримінальних справ є те, що вони передбачені не лише у КПК, але й в інших законах, включаючи Конституцію України. Тому перелік таких підстав, які містяться у КПК, не є вичерпним. У КПК вказані такі з них: передбачені ст. 6 КПК; передбачені статтями 7–10 КПК. Обидві ці групи підстав вказані у п. 1 ст. 213 КПК. Ще одна підстава — недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину — передбачена п. 2 ст. 213 КПК.

За підставами, передбаченими ст. 6 і п. 2 ст. 213 КПК, підлягають закриттю і кримінальні справи, вчинені неосудними особами.

У Конституції України, а також у законах, які визначають статус і недоторканність народних депутатів, суддів, регламентовані умови притягнення до кримінальної відповідальності відповідних осіб і тим самим — можливість продовження розслідування у кримінальній справі щодо них1.

Кримінальний кодекс у ряді випадків передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності за такі злочини, як дача хабара, незаконне зберігання зброї, боєприпасів і вибухових речовин. Це ще одна група передбачених законом підстав для закриття кримінальної справи.

Названі тут положення, закріплені у Конституції, КПК, КК та інших законах України, утворюють загальну систему правових підстав закриття кримінальних справ. Уявляється необхідним всі їх включити до КПК.

Крім наведеного нормативного розмежування даних підстав, які мають в основному орієнтувальне призначення, теоретично і практично значущим є їх поділ на такі види: 1) матеріально-правові і процесуальні; 2) безумовні (зобов'язуючі) і допустимі (можливі); 3) реабілітуючі і нереабілітуючі. Крім того, ці підстави можна співвіднести з колом суб'єктів процесу, правомочних приймати рішення про закриття кримінальної справи, що дозволяє вказати на відмінність в обсязі таких повноважень у слідчого і органів дізнання, у начальника слідчого відділу і прокурора та у суду. Недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину може бути зведена до окремої групи — ситуативних підстав. Критерії такої класифікації можна використати при доопрацюванні проекту КПК.

Матеріально-правові підстави закриття кримінальної справи виключають суспільну небезпеку (злочинність) діяння (ч. 2 ст. 7 КК, пп. 1, 2 ст. 6 КПК), а тому і його караність, або тільки караність особи (пп. 3, 4, 5, 8 ст. 6 КПК). Включені у перелік обставин, які згідно з КПК виключають провадження у справі і обумовлюють її закриття, вони у цьому значенні можуть вважатися і кримінально-процесуальними, поряд з усіма іншими, передбаченими статтями 6, 7–10 та п. 2 ст. 213 КПК.

Безумовними підставами закриття справи є всі ті обставини, які виключають провадження у кримінальній справі (ст. 6 КПК); наявність будь-якої з них зобов'язує слідчого закрити кримінальну справу в цілому або ж відносно окремої особи. На відміну від них на підставі статей 7–10 КПК слідчий вправі закрити кримінальну справу, але не зобов'язаний це робити. Реабілітуючими є такі підстави закриття кримінальних справ, за якими особа визнається невинною у вчиненні злочину, в зв'язку з чим відновлюється добре ім'я, репутація, і відносять до їх числа тільки три: відсутність події злочину; відсутність у діянні особи складу злочину і недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (пп. 1 і 2 ст. 6 КПК, п. 2 ст. 213 КПК). Всі інші обставини — нереабілітуючі, і хоч особу звільняють від кримінальної відповідальності, доведеність її вини у вчиненні злочину однак не ставиться під сумнів. Це не суперечить принципу презумпції невинності, згідно з яким винною у вчиненні злочину особа може бути визнана лише за вироком суду відповідно до закону, оскільки суд через встановлені у тому ж законі обставини і на підставі чинного КПК може вирішити це питання у вироку тільки щодо осіб, справи яких знаходяться на його розгляді. У зв'язку з різницею моральних і матеріальних наслідків закриття кримінальних справ за тими чи іншими підставами і з метою посилення гарантій прав особи назріло питання про те, щоб правом звільнення від кримінальної відповідальності з усіх без винятку нереабілітуючих підставах, а також у разі недоведеності участі особи у вчиненні злочину був наділений тільки суд.

Для закриття кримінальної справи на підставі п. 1 ст. 6 КПК у ході розслідування безумовно слід встановити відсутність події як такої (людина жива, речі не втрачені тощо) або некримінальний характер події (людина загинула від ураження блискавкою, річ загублена через недбалість власника, а не викрадена, тощо). У цих випадках до кримінальної відповідальності не може бути притягнутий ніхто. Підкреслимо, що відсутність події злочину є безумовною підставою для закриття справи в цілому, а не лише щодо окремої особи

З такою ж безсумнівністю повинна бути встановлена відсутність складу злочину в діяннях конкретної особи при обґрунтуванні рішення про закриття кримінальної справи за п. 2 ст. 6 КПК.

За буквальним визначенням третьої з реабілітуючих підстав для закриття справи — при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК) — справа може бути закрита тільки щодо особи, яка раніше притягувалась як обвинувачений у даній справі. На практиці така підстава тлумачиться у більш широкому розумінні: кримінальні справи закриваються також:

– щодо підозрюваних, тобто осіб, які затримувалися на підставі статей 106 та 115 КПК, або тих, щодо яких обирався будь-який запобіжний захід (ст. 431 КПК);

– щодо інших осіб, які не притягувалися у справі як підозрювані, хоча певні дані про їх причетність до злочину у справі наявні;

– щодо осіб, проти котрих порушувалася кримінальна справа (ст. 981 КПК).

Така ситуація у правозастосуванні свідчить не стільки про порушення з боку органів розслідування, скільки про недосконалість норми закону. Офіційної реабілітації (спростування) може вимагати не тільки обвинувачений і підозрюваний, але й інші особи, дані про причетність яких до вчиненого злочину набрали розголосу. Тому формулювання даної підстави потребує уточнення з тим, щоб вказівки у законі про недоведеність участі особи у вчиненні злочину не пов'язувалися з конкретизацією процесуального становища такої особи. До того ж після закриття кримінальної справи за конкретним обвинуваченням (епізодом) така особа може залишатись обвинуваченим (але за інші діяння) і навіть може бути визнана потерпілим у цій же справі. Закриття кримінальної справи за недоведеністю вини конкретної особи не завжди приводить до закриття кримінальної справи в цілому. Якщо не доведено, що злочин вчинила дана особа, то потрібно вжити заходів до встановлення справжнього винного, і у такому разі мова може йти лише про зупинення розслідування (п. 3 ст. 206, ст. 209 КПК). Тільки в особливих випадках недоведеність участі особи у вчиненні злочину приводить і до закриття кримінальної справи: це ситуації вчинення діяння злочину "сам-на-сам”, при яких причетність будь-кого до діяння абсолютно виключена, а доказів винності відомої особи невистачає.

Статті 7 і 71 КПК передбачають можливість закриття кримінальної справи:

1) внаслідок зміни обстановки;

2) з притягненням особи до адміністративної відповідальності;

3) з передачею матеріалів справи на розгляд товариського суду;

4) із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру;

5) з передачею особи на поруки громадській організації або трудовому колективу.

У всіх цих випадках слідчий може закрити кримінальну справу тільки за згодою прокурора. До закриття кримінальної справи особі повинно бути роз'яснено суть діяння, що містить ознаки злочину, підстави звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття справи на цій підставі. Закриття кримінальної справи за всіма цими підставами не допускається, якщо особа, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, проти цього заперечує. У цьому разі провадження у справі продовжується звичайним порядком (статті 7, 71 КПК). Кримінальна справа у цих випадках або направляється до суду, або закривається за іншими підставами.

З цих положень закону виходить, що відсутність попередньої згоди особи, щодо якої слідчий має намір прийняти таке рішення, виключає можливість винесення постанови про закриття кримінальної справи, у тому числі і у випадках, якщо прокурор дав вказівку про закриття справи до з'ясування позиції зазначеної особи.

При вирішенні питання про закриття кримінальної справи відповідно до статей 7–10 КПК слідчий і прокурор зобов'язані з'ясувати думку потерпілого і в разі закриття справи повідомити про це потерпілого та його представника (ч. 1 ст. 12 КПК). Незгода потерпілого з наміром слідчого закрити кримінальну справу не становить правової перешкоди для прийняття такого рішення, але, зрозуміло, що обґрунтовані заперечення потерпілого повинні братися до уваги.

Приймаючи рішення про закриття кримінальної справи за цими підставами, слід мати на увазі таке. Із змісту ст. 7 КПК випливає, що рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки може бути прийняте, якщо такі зміни сталися після вчинення суспільно небезпечного діяння, якими визнаються: істотні зміни соціально-економічної ситуації, політичного устрою, умов життя, стану здоров'я даної особи, членів її сім'ї, так зване активне розкаяння з цілковитим відшкодуванням шкоди або усуненням інших негативних наслідків злочину.

Відповідно до приписів кримінального закону (ст. 51 КК) закриття кримінальної справи з притягненням особи до адміністративної відповідальності допускається тільки у справах про злочини, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року або інше більш м'яке покарання.

Кримінальна справа може бути закрита з передачею матеріалів справи на розгляд товариського суду лише відносно тих осіб, які вчинили злочин вперше.

Умовами передачі особи на поруки громадської організації або трудовому колективу є: 1) щире розкаяння особи у вчиненому злочині; 2) наявність клопотання громадської організації або трудового колективу, яке прийнято правомочними зборами. Не може бути закрита справа з цієї підстави щодо особи, яка вдруге вчинила діяння, що містить ознаки злочину, або раніше передавалася на поруки.

Процесуальними гарантіями законності і обґрунтованості закриття кримінальної справи є:

– приписи закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи (ст. 22 КПК);

– надання підозрюваному, обвинуваченому і потерпілому прав на активний захист своїх інтересів;

– відомчий контроль і прокурорський нагляд за дотриманням законів органами дізнання і попереднього слідства;

– судовий контроль.

Про закриття кримінальної справи слідчий виносить мотивовану постанову, основні вимоги до змісту якої вказані у статтях 130, 214 КПК.

Подібно до інших постанов слідчого ця постанова складається з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної і резолютивної. До особливих реквізитів цієї постанови належать: 1) резолюція прокурора про згоду з рішенням про закриття справи у всіх випадках, коли цього вимагає скасування запобіжного заходу взяття під варту (чч. 4 і 5 ст. 165 КПК), а також у випадках закриття кримінальних справ відповідно до статей 7, 72, 8, 9, 10 КПК; 2) у всіх випадках звільнення обвинувачених з-під варти згода прокурора засвідчується, крім того, ще й гербовою печаткою.

Вимоги до викладу змісту вступної і описово-мотивувальної частини постанов практично однакові. Тому доречним є розгляд особливостей змісту лише резолютивної частини даної постанови, в якій викладається: 1) основне рішення у вигляді формулювання "Кримінальну справу № ___ по обвинуваченню _____ подальшим провадженням закрити за відсутністю складу злочину” або з інших підстав; 2) рішення з інших питань, обумовлених фактом закриття кримінальної справи. Серед останньої групи питань, кожне з яких зазначається як окремий пункт резолютивної частини, вказуються рішення про скасування запобіжних заходів, арешту майна і вкладів, відсторонення від посади, арешту поштово-телеграфної кореспонденції, прослуховування телефонних та інших переговорів, про припинення розшуку обвинуваченого, про заходи забезпечення безпеки учасників процесу, про долю речових доказів. Окремими пунктами обов'язково вказується також на виконання вимог закону про повідомлення заінтересованих осіб і прокурора щодо прийнятих у справі рішень та інших заходів по забезпеченню прав учасників процесу (відшкодування шкоди, заподіяної необґрунтованим притягненням до кримінальної відповідальності, арештом і затриманням, порядок ознайомлення з прийнятим рішенням і матеріалами справи, порядок оскарження постанови про закриття кримінальної справи).

Органи дізнання мають право закрити кримінальну справу тільки за підставами, передбаченими ст. 6 КПК (ч. 2 ст. 109 КПК).

Копія постанови про закриття справи надсилається прокуророві, особі, що притягалася до кримінальної відповідальності, особі за заявою якої була порушена справа, а також потерпілому та цивільному позивачеві.

Порядок оскарження постанови про закриття кримінальних справ регламентований статтями 215 і 2365 КПК. Попереднє слідство у кримінальній справі, яка закрита, може бути відновлено у межах встановлених строків давності притягнення до кримінальної відповідальності постановою прокурора, начальника слідчого відділу, а у випадках, передбачених ч. 3 ст. 2366 КПК, — постановою судді (ст. 216 КПК).

Постанова слідчого про закриття справи може бути оскаржена прокуророві у семиденний строк з дня одержання письмового повідомлення або копії постанови про закриття справи. В разі оскарження постанови слідчого про закриття справи прокурор знайомиться зі справою і не пізніше тридцяти днів з дня надходження скарги скасовує постанову про закриття справи і відновлює попереднє слідство або залишає скаргу без задоволення, про що повідомляє особі, яка подала скаргу (ст. 215 КПК). Щодо визначених у ст. 215 строків зазначимо таке. Звернення до прокурора пізніше семи днів не вплине на прийняття скарги та її розв'язання прокурором. Найчастіше такі скарги розглядаються у строки до 30 днів, який є максимальним і буває потрібним лише для ознайомлення зі справами великого обсягу або значної складності. Зазначимо, що строк розгляду скарг на інші дії слідчого — лише триденний (ч. 1 ст. 235 КПК).

Відповідно до статей 2365, 2366 процедура розгляду і розв'язання судом скарг на рішення органів дізнання, слідчого і прокурора є більш демократичною і швидкою. Такі рішення можуть бути оскаржені заінтересованою особою або її представником до районного (міського) суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом семи днів з дня отримання повідомлення прокурора про залишення скарги на цю постанову без задоволення. Скарга на постанову вищестоящого органу дізнання, слідчого, прокурора подається у такому ж порядку відповідно до обласного, Київського міського суду.

Скарги розглядаються суддею одноособово не пізніше п'яти днів, а у разі складності справи — десяти днів з дня надходження закритої справи до суду. У розгляді справи може взяти участь прокурор і особа, яка подала скаргу. Скасовуючи постанову про закриття справи і відновлюючи попереднє слідство або дізнання, суддя вказує, які обставини належить з'ясувати при проведенні попереднього розслідування. Постанова судді оскарженню в касаційному порядку не підлягає, тобто набуває законної сили і підлягає виконанню негайно після винесення.