Глава ІV. Установи виконання покарання та інші органи держави, що виконують кримінальні покарання

§ 1. Види і система установ та органів держави, що виконують кримінальні покарання

Оскільки кримінальні покарання виступають як заходи державного примусу, то їх виконання покладається на відповідні органи держави.

На діяльності установ та інших органів держави, виконуючих кримінальні покарання, відбивається специфіка і характерні особливості того чи іншого виду кримінального покарання.

Головна ознака позбавлення волі, яка визначає зміст цього виду покарання, полягає у фізичній ізоляції засудженого від суспільства на встановлений вироком суду строк в особливій, спеціально для цього призначеній установі. Дана установа, забезпечуючи надійну ізоляцію засуджених від суспільства, зобов'язана організувати постійний нагляд за їх поведінкою і домагатися дотримання ними всіх вимог режиму покарання, залучати працездатних засуджених до праці і організовувати трудові процеси, здійснювати виховні заходи, загальноосвітнє та професійне навчання осіб, які відбувають покарання, піклуватися про їх матеріально-побутове і медично-санітарне обслуговування.

Виправні роботи без позбавлення волі тягнуть для засуджених певні обмеження в правах і на них покладаються спеціальні обов'язки. Покарання у вигляді направлення до дисциплінарного батальйону — міра покарання, що застосовується військовим судом. Сутність цього покарання виявляється у тому, що засуджений примусово направляється до особливої військової частини на визначений у вироку військового суду строк — до трьох років. В усіх випадках на установи та інші органи держави, що виконують кримінальні покарання, покладається обов'язок досягнення тієї мети, що постає перед покаранням згідно з чинним законодавством: 1) виправлення засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного дотримання законів, правил співжиття; 2) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими громадянами.

Органами, що відають виконанням позбавлення волі, є виправно-трудові колонії, виховно-трудові колонії та тюрми. У сукупності вони утворюють систему виправно-трудових установ (установ виконання покарання). Виконання виправних робіт без позбавлення волі покладається на органи внутрішніх справ, у складі яких створюються відділи та інспекції виправних робіт. Свого часу виконання таких мір, як умовне засудження до позбавлення волі та умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, покладалося також на органи внутрішніх справ, для чого у їх складі створювалися спеціальні комендатури. Виконання покарання у вигляді направлення до дисциплінарного батальйону покладається на спеціальні військові дисциплінарні частини (роти і батальйони) у складі Збройних Сил України.

Докладніше слід зупинитися на аналізі установ та органів держави, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі.

Установи виконання покарання (у Виправно-трудовому кодексі України ще залишилося давнє їх найменування "виправно-трудові установи”) — органи держави, спеціально створені для виконання покарання у вигляді позбавлення волі. Жодних інших функцій вони не виконують. На них покладено головне завдання щодо виправлення осіб, позбавлених волі, щоб останні повернулися до суспільства законопослушними громадянами.

Згідно зі ст. 12 ВТК України тільки виправно-трудові колонії, виховно-трудові колонії і тюрми призначені для виконання та відбування покарання у вигляді позбавлення волі і лише ці органи названі виправно-трудовими установами. Повнолітні особи, засуджені до позбавлення волі, відбувають покарання у виправно-трудовій колонії або у тюрмі, а неповнолітні у віці до вісімнадцяти років — у виховно-трудовій колонії. Звідси органи держави, що виконують інші види кримінального покарання (виправні роботи без позбавлення волі, направлення до дисциплінарного батальйону і т.ін.), не охоплюються поняттям виправно-трудових установ.

Виправно-трудові колонії являють собою основний вид виправно-трудових установ. Це пояснюється тим, що у них міститься переважна кількість засуджених до позбавлення волі. Крім того, колонії мають власну виробничу базу, що дозволяє налагодити виробничі процеси, і матеріальну базу для провадження виховних заходів, організації фахового та загальноосвітнього навчання.

Як зазначав М.О. Стручков, так було не завжди. З 1929 р. основним місцем позбавлення волі, де відбувала покарання головна маса засуджених до позбавлення волі, були виправно-трудові табори. Про табори багато чого розповідали і писали. Ще залишилися люди, які служили і працювали там, дожили до наших днів і ті, хто пройшов через тортури як ув'язнені, — розкулачені, репресовані "вороги народу”, особи, які дістали необгрунтовано великі строки позбавлення волі згідно з законом від 07.08.1932 р. як розкрадачі соціалістичного майна, і багато інших.

Колишні співробітники адміністрації і колишні в'язні таборів оцінюють їх по-різному. Перші звичайно наголошують на тому, що існувала правова основа функціонування таборів, а вищі посадові особи виявляли виправдану строгість і вимогливість за найменший відступ від наказів та інструкцій чи то порушення норм забезпечення, чи то самоправство. Інші згадують, що ці приписи були суто формальними, не були варті будь-чого, а свавілля щодо цілком безправних засуджених, в яких вбачали не що інше як "таборний пил”, було повсюдним і постійним явищем.

Табори мали правову основу: Постановою ЦВК і РНК СРСР від 06.11.1929 р. до ст. 13 Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік було внесено зміну, відповідно до якої передбачалося позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцевостях країни, а Постановою РНК СРСР від 07.04.1930 р. було ухвалено Положення про виправно-трудові табори, яке являло собою відкритий документ. Воно містило цілком прийнятні формулювання стосовно правового статусу ув'язнених. Ціла низка приписів була достатньо гуманною: допускалися роботи ув'язнених в установах, на підприємствах і промислах, навіть на адміністративно-господарських посадах, проживання у гуртожитках при об'єктах праці, надавалося право виходу за межі табору. Але в самому Положенні, а головним чином у відомчих нормативних актах були застереження, що обмежували насамперед "ворогів народу” в багатьох правах, якими мали нагоду користуватися інші категорії засуджених.

Зараз можна стверджувати, що табори були невід'ємною складовою частиною того репресивного механізму, що розпочав діяти у 20-30-х рр. Масові розстріли ні в чому не винних людей доповнювалися направленням до місць позбавлення волі величезної кількості осіб як за судовими вироками, так і за рішеннями Особливих нарад, "трійок”, "двійок”, за списками, що складалися НКВС[43]. У 1954 р. табори припинили своє існування, і на виробничо-господарській базі деяких з них були створені виправно-трудові колонії.

Визначаючи засудженому покарання у вигляді позбавлення волі у виправно-трудовій колонії, суд у резолютивній частині вироку визначав вид колонії, в якій засуджений повинен відбувати покарання. Наявність виправно-трудових колоній різних видів зумовлена передусім необхідністю роздільного тримання засуджених залежно від їх особи, а також тяжкості вчинених ними злочинів, щоб не припуститися можливості шкідливого впливу рецидивістів та осіб, які вчинили тяжкі злочини, на осіб, вперше засуджених до позбавлення волі і які вчинили менш тяжкі злочини. Різний ступінь суспільної небезпеки засуджених зумовлює також необхідність вжиття до них різноманітних заходів і методів педагогічного та психологічного впливу. Виправно-трудові установи створюються і ліквідуються наказами МВС України за поданням начальників управлінь виконання покарання місцевих органів самоврядування.

Виправно-трудові установи користуються правами юридичних осіб і мають печатки із зображеннями Державного Герба України та своєї назви. Виправно-трудові колонії та виховно-трудові колонії обладнуються за типовими проектами. Території виправно-трудових колоній, а також виховно-трудових колоній посиленого режиму розподіляються на ізольовані одну від одної дільниці з тим, щоб у кожній з них водночас могло триматися не більше ніж 250-300 засуджених.

Житловою зоною ВТУ називається ізольована територія, на якій перебувають засуджені (точніше сплять і провадять свій вільний від роботи час). Виробничою зоною називається ізольована територія, на якій працюють засуджені.

У житловій зоні містяться гуртожитки, харчоблок, крамниця (ларьок), школа, профтехучилище і навчально-технічні кабінети для фахового навчання, лазня з пральнею і дезкамерою, перукарня, комора для зберігання обмінного фонду постільних речей та спецодягу, камери для схову особистих речей повсякденного користування, майстерня по ремонту одягу та взуття, кабінети для наряду контролерів, чергового помічника начальника колонії (скорочено ЧПНК), начальників загонів, прийому засуджених, сушарня одягу та взуття. У зоні обладнуються спортивні майданчики з необхідним комплексом спортивних споруд, а також літній майданчик для перегляду кінофільмів і проведення розводу засуджених на роботу.

На території житлової зони колонії обладнуються, крім того, будови з приміщеннями камерного типу та штрафного ізолятора з робочими камерами, а у житловій зоні ВТК — приміщення дисциплінарного ізолятора (ДІЗО) та карантин з робочими камерами в них. У будинку КПП (контрольно-пропускного пункту) обладнуються кімнати для проведення короткострокових і тривалих побачень та кімнати для прийому-видачі посилок (передач). Приміщення для обшуків засуджених будуються поблизу контрольного майданчика і на внутрішньому КПП між житловою і суміжною виробничою зонами. Приміщення для огляду осіб, які входять на територію колонії, та їх речей обладнуються у будинку КПП.

Житлова зона від виробничої зони, а також приміщення камерного типу (пкт) та штрафного (дисциплінарного) ізолятора від інших будівель відмежовуються з добрим обзіром, створюючи відокремлені за призначенням локальні ділянки. Адміністративні споруди розташовуються поза територією колонії або у блоці з КПП. Будинок ЧПНК, як правило, будується на стику житлової і виробничої зон і межує з контрольним майданчиком. Поза колонією розташовані продовольчі склади, а також склади речового майна, пально-мастильних матеріалів, лакофарбових речовин, особистих речей тривалого зберігання, що належать засудженим, овочесховища, пекарні, гаражі, аптеки.

Для забезпечення нормального функціонування установ виконання покарання щодо організації трудових процесів, провадження виховної роботи, дотримання режиму і охорони засуджених, створення необхідних життєвих та санітарних умов для засуджених до всіх новоутворюваних колоній ставляться такі вимоги:

1) наявність необхідних житлових, комунально-побутових та інших приміщень;

2) наявність виробничої бази для організації праці засуджених;

3) максимальне наближення житлової зони до місця роботи засуджених;

4) розташування на місцевості, що відповідає санітарним вимогам;

5) наявність джерел водо- та енергопостачання, шляхів сполучення;

6) обладнання житлових та виробничих зон колонії інженерно-технічними засобами, засобами сигналізації та зв'язку.

Пенітенціарна система України за теперішнього часу налічує 122 колонії для дорослих (чоловіків і жінок), 12 виховно-трудових колоній для неповнолітніх, 31 слідчий ізолятор, 4 тюрми. У системі виконання покарання працюють 52213 співробітників, а також 21 тис. військовослужбовців військ внутрішньої служби і конвойної охорони.

Для порівняння цікаво навести дані (на 1 липня 1997 р.), що характеризують кримінально-виконавчу систему Російської Федерації: 742 виправні колонії (з них лісних ВК — 122) із загальним лімітом наповнення 764,6 тис. місць. У ВК відбувають покарання 723,5 тис. засуджених; 61 виховна колонія (ліміт — 32,6 тис. місць), де тримають 20,9 тис. неповнолітніх засуджених, в тому числі й 1344 дівчини; 191 слідчий ізолятор, в тому числі й 13 в'язниць (лі-міт — 182,4 тис. місць) із загальним наповненням 273,4 тис. засуджених, підозрюваних і звинувачених у вчиненні злочинів; на обліку 2170 кримінально-виконавчих інспекцій перебуває 709,5 тис. засуджених до виправних робіт.

Загальна штатна чисельність персоналу УВС перевищує

310 тис. одиниць, в тому числі й начальницького складу —

228,2 тис.

Сьогодні стає очевидним, що гуманізація кримінальної і кримінально-виконавчої політики, здійснена на практиці, не була погоджена з проблемою соціальної профілактики, зокрема з профілактикою рецидивної злочинності серед звільнених з місць позбавлення волі. Вакуум, що утворився, має бути заповнений опрацьованими на науковій основі новими профілактичними заходами та формами соціального контролю за поведінкою раніше судимих.

За наших днів пенітенціарна система зіткнулася з багатьма проблемами. Погіршується кримінологічна характеристика засуджених до позбавлення волі та звільнених від відбування покарання. Щороку місця позбавлення волі поповнюють 70 тис. чол. і майже 50 тис. чол. з них звільнюється. Доля багатьох звільнених після відбування всього строку покарання, визначеного за вироком суду, а також звільнених умовно-достроково невідома правоохоронним органам. Цим особам не надається необхідна соціальна допомога, немає відповідного соціального контролю та нагляду за ними.

Із 160 тис. осіб, які відбувають позбавлення волі (на 1 вересня 1996 р.) понад 30 тис. є хронічними алкоголіками і наркоманами. На 1 листопада 1996 р. в Україні зареєстровано 10800 ВІЧ-інфікованих громадян, значний відсоток яких потрапляє до установ виконання покарання.

За браком медичних препаратів, у зв'язку зі зростанням захворювань на туберкульоз і на інші інфекційні недуги, до того ж з місць позбавлення волі звільнюється багато засуджених, які не пройшли чи не завершили курс необхідного лікування, — все це у сукупності з іншими несприятливими чинниками дозволяє уявити, який великий криміногенний заряд вони несуть у собі.

Необхідна нова концепція пенітенціарної (кримінально-виконавчої) політики держави, що передбачила б конкретні заходи щодо приведення умов тримання засуджених до позбавлення волі у відповідність до міжнародних стандартів, трудового та побутового влаштування звільнених з місць позбавлення волі, створення дійових форм соціального (гласного та негласного) нагляду за поведінкою таких осіб у побуті і на виробництві. А головне, концепція повинна відбити нові підходи до особи, яка вчинила злочин, адже ст. 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Потребується пошук нетюремних видів покарання і шляхів пом'якшення становища засуджених, які не становлять небезпеки для суспільства. Адже за даними судової практики в Україні понад 70% осіб засуджується до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими. Відомо, що нетюремні (не пов'язані з позбавленням волі) санкції сприятливо впливають на процес соціальної адаптації осіб після відбування покарання. У країнах Європи, американського континенту засуджуються в межах 8-10% осіб до покарання у вигляді позбавлення волі. Деякі особи караються мірами, не пов'язаними з позбавленням волі. Вітчизняна практика виявляє, що майже половина із загальної кількості осіб, які засуджуються, опиняється в місцях позбавлення волі. Колективу укладачів проектів Кримінального кодексу України належить враховувати, що світова практика знає понад 30 санкцій, не пов'язаних з позбавленням волі, що застосовуються до осіб, які вчинили злочини (наприклад, громадські роботи, спеціальна опіка, системи пробації і пероул та ін.).

Покарання не повинно сприйматися лише як кара за вчинений злочин, яка неминуче має слідувати за будь-яким злочином, незалежно від його складу.

Покарання не повинно бути помстою, його слід розглядати як випробування засудженому, яке йому надається суспільством.

Не можна погодитися з думкою, що відмова від суворих мір покарання і тим паче вибір нових (не пов'язаних з позбавленням волі) мір покарання, не будуть справляти на громадян профілактичний вплив, що стримує. Здається, головне тут у вчасній розкриваності злочинів та неминучості покарання. Україна посідає друге місце у світі (після Росії) за кількістю засуджених на душу населення. Чи виграє суспільство від суворості покарання, якщо 50% осіб, які звільнилися з тюрем і колоній знов вчиняють злочини?

Міри покарання, не пов'язані з позбавленням волі, завдяки правовим, соціальним, моральним перевагам, мають всі реальні можливості для законодавчого прийняття та практичного застосування.

Зміни суспільних, економічних, політичних відносин у суспільстві завжди тягнуть за собою зміни принципів їх регулювання. Реформи у нашій країні повинні були неминуче спричиняти до істотних змін законодавства, концепцій покарання, пенітенціарної системи. У нас же нічого не змінилося. Вже давно слід було вилучити з Кримінального кодексу України більшість норм, що втратили сенс, наприклад, таких, як контрабанда (ст. 70) за тією редакцією, що існує зараз; порушення правил про валютні операції (ст. 80), що належать до категорії державних злочинів і до розряду тяжких.

Тільки у кримінальному законі нашої держави існує такий склад злочину, як хуліганство, під який при бажанні можна підвести навіть найневинніші дії будь-якого громадянина. Можна навести й інші приклади, але сутність полягає не в них. Зазначені наявні недоліки та недоопрацювання важливі тут як аргументи, що дозволяють зробити такий висновок: головне виявляється у тому, що назріла необхідність провадити справді науково обгрунтоване реформування чинного законодавства з урахуванням міжнародних стандартів.

Місця позбавлення волі не обмежуються виправно-трудовими установами. Крім виправно-трудових установ існують інші місця позбавлення волі, але вони вже виступають як органи, що виконують інші види заходів впливу (дисциплінарні або адміністративні). До таких місць позбавлення волі належать:

1. Слідчі ізолятори — для тримання під вартою осіб, щодо

яких обрано такий запобіжний захід, а також для тримання засуджених до набрання вироком чинності[44].

2. Ізолятори тимчасового тримання (ІТТ) — для тримання осіб, щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді ув'язнення під варту (до направлення у слідчий ізолятор), а також для тримання осіб, арешт щодо яких обрано як захід адміністративного впливу (наприклад, за дрібне хуліганство). Ці органи являють собою різновиди місць позбавлення волі, які обладнуються при відділах внутрішніх справ. В ІТТ особи, взяті під варту у порядку запобіжного заходу, як правило, можуть триматися не більше трьох діб. Проте якщо доставка таких ув'язнених до слідчого ізолятора неможлива через віддаленість або відсутність шляхів сполучення, їх можуть тримати в ІТТ більш триваліший строк, визначений законодавством, але в усіх випадках він не має перевищувати 30 діб. Умови тримання осіб, поміщених до ІТТ, повинні бути такими ж, як і в СІЗО. По закінченні крайнього строку перебування в ІТТ, особи, ув'язнені під варту в порядку запобіжного заходу, мають бути переведені до СІЗО.

3. Гауптвахти при військових частинах та гарнізонах, які можуть виконувати функції ізоляторів тимчасового тримання щодо військовослужбовців, що підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, а також ті з них, до яких гауптвахта застосована як захід дисциплінарного впливу.

4. Транзитно-пересильні ізолятори або відділення при тюрмах — для тримання засуджених до позбавлення волі, відправлених етапом з одного місця позбавлення волі до іншого.

5. Приймачі-розподільники для неповнолітніх[45] — сюди доставляються неповнолітні віком від 11 до 18 років на строк до 30 діб, які вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі вчинки особи підлягають кримінальній відповідальності, якщо є необхідність негайно ізолювати їх (за постановою органу дізнання, слідчого, санкціонованою прокурором, або за постановою суду); згідно з рішенням суду направляються до спеціальних установ для неповнолітніх; самовільно залишили спеціальну навчально-виховну установу, де вони перебували.

6. Загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації — це спеціальні навчально-виховні установи для неповнолітніх, що потребують особливих умов виховання[46].

Основними завданнями загальноосвітніх шкіл, професійних училищ соціальної реабілітації є такі: створення належних умов для життя, навчання та виховання осіб, які навчаються, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвиток індивідуальних здібностей та хисту, надання необхідної медичної допомоги; забезпечення соціальної реабілітації особам, які навчаються, їх правового виховання та їх соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму. До загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляються за рішенням суду неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації — у віці від 14 років.

Неповнолітніх тримають у цих установах у межах встановленого судом строку, але не більше трьох років.

7. Притулки для неповнолітніх служб по справах неповнолітніх[47] — можуть створюватися відповідно до соціальних потреб кожного регіону для тимчасового розміщення в них неповнолітніх віком від 3 до 18 років, які потребують соціального захисту держави (заблудилися; були залишені; залишилися без батьківської опіки; залишили родину чи навчально-виховні установи; вилучені судами з родини; самі звернулися за допомогою до адміністрації притулку). Притулки для неповнолітніх можуть також створюватися за погодженням зі службами по справах неповнолітніх підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадськими організаціями і громадянами. Строк перебування неповнолітнього в притулку залежить від конкретних обставин, але не може перевищувати 30 діб.

Не підлягають розміщенню у притулках неповнолітні, які знаходяться у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння, психічні хворі з вираженими симптомами хвороби, а також ті, хто вчинили правопорушення, і щодо яких є відомості про винесене компетентними органами або службовими особами рішення про затримання, арешт або розміщення у приймач-розподільник для неповнолітніх.