Поняття і зміст безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні - Правовой портал Украины
LEX       
Правовой портал


МЕНЮ

Яндекс.Метрика

Rambler's Top100

конструктор договоров Украина
Розділ 1 Місцеве самоврядування як форма безпосередньої демократії
 
1.1. Поняття і зміст безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні
 
 Перш ніж досліджувати соціальноправовий феномен безпосеред ньої демократії, необхідно розглянути поняття власне демократії, ви значити її соціальну сутність і значення в житті суспільства й функціо нуванні демократичної, правової державності, а також роль у станов ленні й функціонуванні місцевого самоврядування як найважливішого інституту громадянського суспільства й невід’ємного елемента право вої державності. Демократія, як найвпливовіша політична ідея XIX ст., постала на початку ХХ ст. політичною реальністю, а в його середині – реальністю геополітичною, перетворившись, нехай тільки формально, в явно пе реважний у світі тип політичного ладу [1]. І хоч мало хто бачив у де мократії ціннісно особливий політичний лад, що має універсальне до стоїнство, навіть її супротивники, відзначаючи недоліки, визнавали її достоїнства, які всетаки позитивно контрастували з достоїнствами й недоліками інших форм державності.
 
Тому недарма у знаменитій фразі сера Уїнстона Черчілля про демократію як про «гіршу форму правлін ня, за винятком всіх інших», що стала трюїзмом, банальною істиною, криється мимовільне її визнання як універсального феномена, винай деного людством, що збагатив людську цивілізацію її політичну й за гальну культуру. Ще Аристотель у IV ст. до нашої ери виділяв шість видів держав ного ладу, симетричні тріади: «правильні» – царську владу (басилейю), аристократію, політію; і «неправильні», перекручені чи звироднілі, – тиранію, олігархію й демократію [2]. Ця остання, на відміну від політії (правління більшості, що обране на основі деякого цензу й піклується про загальне благо), є правлінням незаможної більшості заради влас ного блага. У середні століття панувало таке саме негативне ставлення до де мократії. Так відбувалося в основному через неготовність, що панува ла в культурі того часу, сприймати й відрізняти форму влади від її змісту та, якщо завгодно, – її особистості. Пізніше, у XVII – XVIII ст.ст., по ряд із зазначеною, появилася й інша причина.
 
У той період європейська політична і правова культура починала дуже важко вириватися з пут сформованого ще до Відродження уявлення про те, що кожна новація – це якщо й не буквальне ретроспективне повернення до досвіду Древ ньої Греції й Риму, то у будьякому разі щось таке, зміст чого криється як закодований або вирішений у досвіді античної цивілізації. Тим часом як мислителі Відродження, так і мислителі XVII – XVIII ст.ст. і навіть більшої частини ХІХ ст., котрі сприймали античність насамперед через класичні тексти, уявляли стародавню державність аж ніяк не примітивнодихотомічною. У процесі її аналізу допускалося й навіть передбачалося як ціннісне судження, так і визнання певних тає мниць об’єктивно існуючих форм державності.
 
Саме в цей період не доброзичливці характеризували демократію як владу «грубої юрби», протиставляючи їй або реально існуючу й функціонуючу модель дер жавності, звичайно абсолютну монархію, або якийсь інший теоретич но зроблений і, як здається, легко реалізований на практиці держав ний лад: конституційну монархію, іноді помірну республіку. Ті ж, хто використовував термін «демократія» у позитивному ро зумінні, дуже часто погоджували його історично з афінською демо кратією, а теоретично – з тим, що Аристотель називав політією (при тому, що сам термін «політія» практично цілком зникає з наукового й політичного обороту, трансформуючись у термін «демократія», вико ристовуваний у контексті «освіченого народного правління»). На прак тиці ж реалізація демократичного ідеалу зводилася до зміцнення пра вових засад реальної державності та становлення основ конституціо налізму. Серед філософів, юристів і політиків були й ті, кого захоплювала саме аристотелівська демократія, вони досить широко пропагували її у своїх працях і теоретичних викладеннях, закликали до її втілення в соціальнополітичній практиці. Наприкінці XVIII ст. вони гордо на зивали себе республіканцями, а вже в XIX ст. почали захоплюватися ідеями соціальної справедливості, надаючи їм абсолютний характер, і все певніше намагалися впроваджувати в суспільну свідомість соціа лістичну ідею. Однак поряд з цим деякі дослідники, зокрема А. де Токвіль і Дж. С. Мілль, уже бачили в демократичному ладі XIX ст. становлення нової державності, що незалежно від її конкретної форми поєднувала в собі позитивний потенціал і політики й демократії, як їх розумів Ари стотель.
 
У цей період з моменту виходу друком знаменитої книги А. де Токвіля «Про демократію в Америці» (1й том – 1835 р., 2й – 1840 р.) прогресивна громадськість починає приділяти пильну увагу американському зразку демократії, що живий і швидко розвивається, його позитивним і негативним рисам з погляду американської демо кратії. І що є дуже важливим в аспекті початого дослідження, саме Токвіль починає першим досліджувати вплив демократичного правління, демократичних соціальних цінностей на становлення й розвиток систе ми місцевого самоврядування, зростання ролі і значення місцевих (ло кальних) співтовариств у функціонуванні демократичної державності.
 
Він відзначає, що «...народ є джерелом влади в суспільстві, однак більш без посередньо, ніж у громаді, він ніде не здійснює свою владу» [3]. Завдяки Токвілю та його послідовникам демократія стає не тільки предметом філософського чи історичного аналізу, але й емпірикосо ціологічного вивчення, що все більш тісно погоджується з локальним чинником, проникає на «нижні поверхи» життя суспільства, створює систему «локальних демократій», що складають базис і основу держав ності. У міру зростання й розвитку американської демократії, вона не тільки стає своєрідним еталоном демократичної державності й само організації населення для Європи, але її починають трохи ідеалізува ти, навіть більш ніж швейцарську демократію, що до цього уявлялася багатьом ідеальним утіленням на практиці локальнорегіонального чинника у становленні й функціонуванні державності. Тому демокра тія як політична система на багато років, і це можна спостерігати доте пер, стала підсвідомо сприйматися через призму американського дос віду. Однак варто зазначити, що поряд з цим, практично «персоніфіко ваним» образом демократії, у свідомості та практиці правознавців і соціологів Європи кінця XIX – початку ХХ ст. вона всетаки зали шається абстрактною ідеєю. Насамперед тому, що за формою свого вираження в американській дійсності є занадто революційною, а та кож непередбаченою за своїми політичними наслідками у її сприйнятті на європейському континенті. Водночас саме така демократія сприй мається як ідеальна нормативна модель, так і мета політичного роз витку реальних демократій. Відхилення від створеного ідеалу, на дум ку американських ученихсоціологів Д. Алмонда та С. Вербі, розгля далися як «атавізм або патологія, і хоч очікуваний і бажаний збіг із освітницькими політичними нормами ніколи не був повним, націо нальний характер або соціальний характер окремих груп ніколи не сприймався як скількинебудь значимий пояснювальний чинник» [4]
 
. Свій вагомий внесок у світову скарбницю демократичної держав ності зробили й українські мислителі. Так, М. Драгоманов у «Старих Хартіях свободи» пророче підкреслював, що «державний абсолютизм у європейських народів XVIII ст. не відповідав досить високому рівню розумового розвитку, який був характерний з часу відродження наук (ренесансу) для вищих кіл суспільства й який базувався на свободі дос віду. Не відповідав він і тим прикладам і ідеям, які освічений європеєць міг почерпнути зі зразкових тоді чи класичних літератур древньої Греції та Риму, що містили дуже сильний елемент республіканських ідей. Тому серед освічених людей XVII ст. склалося два кола політичної дум ки: згідно з одним абсолютна влада монархів мала служити освіті й суспільній рівноправності між людьми, ламаючи останки середньо вічних «заборон» і феодалізму, – це теорія освіченого деспотизму; з іншим – принцип свободи мав перенестися з кола життя розумового до кола життя політичного, в якому абсолютизм государів мав бути замінений свободою народів – це теорія лібералізму» [5].
 
Якщо протягом більшої частини ХІХ ст. демократія як ідея й со ціальна практика самовизначалася й поширювалася за різними соці альнополітичними і, природно, за соціальноправовими осями ко ординат одночасно: у внутрішній політиці – щодо абсолютизму та бю рократії; у зовнішній – щодо практики великих імперій; у політичній філософії й історії – античності, «східної деспотії», середньовіччя; у науці – реальності, що кидає виклик політичній філософії тощо [6], то впродовж більшої частини ХХ ст. вона сприймається вже не тільки як альтернатива античному полісу чи «старому порядку», а як теоретич но універсальна, хоч практично й обмежена деякими культурними межами, форма політичного ладу, що передбачає участь широких верств населення у визначенні (насамперед шляхом виборів і референ думів) складу парламенту й уряду, характеру їхньої політики, зокрема економічної. Саме ці тенденції знаходять свій прояв не тільки на загальнодер жавному, але й на локальнорегіональному рівнях державності, трансформуючись у політикоправову основу подальшого розвитку системи місцевого самоврядування в економічно розвинених демо кратичних державах і стимулюючи прояв глобалістських тенденцій до становлення, формування й розвитку інституту місцевого самовряду вання у так званих «нових демократіях» – державах, що утворилися на території колишнього Союзу РСР і його сателітів. Однак ці процеси мають і протилежну тенденцію – ХХ ст. надало досить прикладів того, як демократія, формально зберігаючись як пев на система інститутів і сукупності процедур, зовсім вихолощується, втрачаючи право називатися «правлінням більшості».
 
 Чимало було прикладів нестійкості самої демократії, її уразливості щодо різного роду дестабілізуючих обставин (авторитарні перевороти й заміряння, еко номічні безладдя, корупція тощо), що викликають до життя політичні сили, які скасовують чи «призупиняють» дію демократичних консти туцій. Більш того, із самої демократії народжується немислима поза універсальністю демократичного ідеалу така сучасна форма тиранії, як тоталітаризм, що передбачає заміну демократичного ладу «народ ним співтовариством», «демотією» чи «соціалістичним ладом». На тлі подібних соціальних експериментів, що пережив і народ України, не тільки насилувалась сама природа людини як істоти, обдарованої сво бодою волі, але неодмінно передбачалася співучасть у цих процесах і самих народних мас, що псувало в суспільній свідомості ідею демо кратії, перетворювало її в ідеологічне і правове прикриття й виправ дання діяльності можновладців, робило формальним право народу на волевиявлення і право народу на те, щоб з таким волевиявленням ра хувалися. У цей самий період соціалістичних експериментів практичне втілення політичної демократії в західному світі призвело до серйоз них трансформацій, що не укладалися в стереотипи радянської пра вової науки: монархія й демократія припиняють бути антонімами, як і припиняють бути синонімами поняття «демократія» та «республіка». А найяскравішим зразком стабільної демократії вважається сучасна мо нархічна Англія.
 
Таким чином, головними ворогами демократії стають уже не мо нархія й олігархія, а формальність і нестабільність самої демократії. Щодо цього становить інтерес думка К.Р. Поппера, котрий зауважу вав, що на сьогодні головною темою, пов’язаною з демократією, є не виправдання ідеї демократії за допомогою етичних, богословських, філософських положень або аргументів здорового глузду, а заклопо таність її крихкістю й пошуки способів її зміцнення [7].
 
Очевидно, що завдання збереження і зміцнення демократії може бути успішно вирішене з урахуванням її ж природи. Тут можна застосу вати підхід до розуміння демократії, що запропонував Р. Даль, котрий пропонує не зосереджувати увагу на безнадійному різноманітті дефініцій цього поняття, а розглядати його квінтесенцію, мету, що домінує, – «роз робити деякий набір правил і принципів (конституцію), що будуть ви значати порядок прийняття рішень у конкретній асоціації. Причому ця конституція має перебувати у згоді з одним елементарним принципом – до всіх членів асоціації варто ставитися так, немов усі вони однаково компетентні, щоб брати участь у процесі прийняття рішень із приводу тієї політики, яку має намір здійснювати конкретна асоціація» [8]. З цією метою він окреслює основні процесуальні критерії, що скла дають і виступають як інституціональні основи природи демократії, демократичного процесу. Таких критеріїв нараховується п’ять: 1) ефек тивна участь; 2) рівне голосування; 3) розуміння, засноване на інфор мативності (інформованості); 4) здійснення контролю за порядком денним; 5) включеність у життя суспільства (inclusion) [9]. Р. Даль тлумачить такі критерії як реальні можливості, що надає демократія. Під ефективною участю варто розуміти активну позицію будьякого члена асоціації, котрий ще до прийняття політики асоці ації всіма її членами повинний мати рівні й чинні можливості для ви кладу своїх поглядів на сутність цієї політики іншим членам асоціації. Рівне голосування передбачає не тільки те, що всім членам асоці ації мають бути до моменту, коли приймається рішення щодо її по літики, надані рівні й реальні можливості для голосування, але й що голоси всіх членів асоціації мають однакову силу. Розуміння, засноване на інформованості, полягає в тому, що в межах розумного кожний член асоціації має одержати рівні й реальні можливості для ознайомлення з політичними альтернативами та їхніми ймовірними наслідками. Контроль за порядком денним припускає наявність у членів асо ціації виняткових можливостей для прийняття рішень щодо того, які питання й у якому порядку підлягають обговоренню.
 
Таким чином, демократичні процедури, передбачені трьома попередніми критерія ми, ними не вичерпуються. Політика асоціації завжди відкрита для змін, якщо таких вимагають її члени. І, нарешті, критерій включеності в життя суспільства реалізується у процесі участі в демократичному процесі повнолітніх. Така участь передбачає, що всі члени асоціації, котрі досягли повноліття, повинні повною мірою мати цивільні права, передбачені першими чотирма критеріями. Дуже важливого значення в умовах демократії набуває правовий статус конкретного члена асоціації, який деякі сучасні вчені, зокрема американський соціологтеоретик Т. Парсонс, погоджують з інститу том громадянства. У своїй роботі «Система сучасних суспільств» Пар сонс виділяє три фази розвитку громадянства, на яких відбувається створення юридичних або цивільних рамок поведінки члена асоціації [10]. На першій фазі такі рамки зовсім поновому визначають суміжні відносини між соцієтальним співтовариством (соціальною системою, яка характеризується складною мережею міжособистісних взаємо зв’язків і в якій кожний член суспільства одночасно є учасником низ ки асоціацій, створених за різними підставами, – професійних, націо нальних, релігійних, етнічних, територіальних і тощо) і урядом або державою.
 
Проявом цих нових меж стало визначення «прав» громадя нина, захист яких перетворився на найперший обов’язок держави. Друга фаза розвитку громадянства зв’язана в основному з участю громадян у громадських справах. На цьому етапі були інституціоналі зовані позитивні права участі у виборі правлячих лідерів, закріплені у виборчому праві. Третій головний компонент громадянства, згідно з думкою Пар сонса, полягає в «соціальній» турботі про «добробут» громадян, роз глянутої, відповідно до думки Т. Маршалла, як «частина суспільної відповідальності» [11]. Останній вважає, що якщо цивільні права й виборче право дають можливість автономно реалізовувати свій грома дянський статус, то соціальний компонент зв’язаний зі створенням реальних умов для кращого користування цими правами. Це означає спробу забезпечити широким верствам населення адекватний «про житковий» мінімум, доступ до охорони здоров’я й освіти. Варто по мітити, що тут заслуговує на особливу увагу той факт, що поширення освіти на все більш широкі кола населення й підвищення її рівня пря мо й тісно зв’язані з розвитком громадянського комплексу в членів асоціації. Варта уваги й думка Т. Парсонса про те, що розвиток сучасних інститутів громадянства зробив вагомий вклад у принцип національ ності як основи солідарності соцієтального суспільства. У раннєсучас ному суспільстві найбільш сильні підстави солідарності існували там, де в понятті національності зливалися релігійний, етнічний і терито ріальний чинники. У сучасних суспільствах, що цілком сформували ся, може існувати розмаїтість релігійних, етнічних і територіальних засад, оскільки достатньою підставою для національної солідарності служить загальний принцип громадянства [12]. Звідси інституціоналізується та зростає роль колективів як най важливішого елемента, що входить у структуру соціальної системи, який за умов сучасного суспільства функціонує й виявляється як «доб ровільна самоорганізація» (чи асоціація). Підґрунтям такої самоорга нізації є соцієтальне співтовариство, у вигляді корпоративного об’єд нання громадян, котрі мають відносно повну згоду щодо його норма тивного ладу й авторитету лідерів [13].
 
Розглядаючи процес становлення й розвитку таких асоціацій, Пар сонс виділяє їхні основні характеристики, що складають інституціо нальну основу їх виникнення. Головною характеристикою сучасної асоціації, на його думку, є її певний егалітаризм (рівноправність), що найбільш виразно виявляється в трьох фазах громадянства, які роз глядалися раніше. Друга основна риса асоціацій – це їх добровільність. І хоч, як відзначає Парсонс, цей принцип не може бути застосований із усією строгістю в ситуаціях покори нормативному порядку чи колективним рішенням, що містять елемент обов’язковості, він майже буквально виконується при прийнятті рішень про членство в асоціації. Третьою характерною рисою асоціацій як особливої самооргані зації людських колективів, є важливість, процедурних інститутів. І хоч особливе значення процедурні моменти мають у системі права, ними насичені також і процеси прийняття рішень у будьякій асоціації як на рівні представницьких, так і на рівні внутрішніх взаємин [14]. При системному аналізі зазначених критеріїв варто дійти виснов ку, що вони однаковою мірою важливі й застосовні для всіх рівнів людських асоціацій: як на рівні держави, так і на рівні локальних това риств, створених за професійними, культурологічними, національни ми, територіальними і іншими підставами.
 
Однак, найбільше значення ці критерії демократичного процесу відіграють у становленні й функціонуванні інституту місцевого само врядування.
 
Поперше, вони відповідають, погоджуються, перебува ють у синергітичному зв’язку з повсякденними закономірностями людського життя, людського побуту, а отже, із процесами утворення й існування територіальних спільнот, пронизують і обумовлюють дина міку їх функціонування, «скріплюють» членів територіальної асоціації в єдине ціле, припускаючи й реалізуючи саму можливість її створен ня.
 
Подруге, на їхній основі виникає не просто асоціація індивідів, скріплена зв’язками пасивного характеру, в основі яких лежить прин цип спільного проживання, а розвивається співтовариство, що харак теризується як «активне», що має своє «обличчя», чітко сформульо вані інтереси, які знаходять своє переломлення й закріплення з метою й завданнями, що необхідно досягти на тактичних і стратегічних рівнях існування асоціації.
 
 Потретє, зазначені критерії спрямовані не тільки на формування територіальної асоціації як єдиного співтовариства індивідів, котрі проживають на одній території, але й мають могутню «зворотну дію» – вони сприяють і стимулюють розвиток кожного кон кретного індивідачлена територіального співтовариства, формуючи його як «обивателя» в позитивному розумінні цього слова, з усією мно жинністю властивих йому локальних інтересів. Досить вагомим стає «локальний чинник» при аналізі співвідно шення і взаємодії демократії, демократичного державного (політич ного) режиму й громадянського суспільства, що був здійснений аме риканським ученим Д. Хелдом.
 
У своїй роботі «Моделі демократії», написаної 1987 р., він доходить висновку про наявність її чотирьох моделей, кожна з яких обумовлює й передбачає різні типи взаємо зв’язків з громадянським суспільством. На думку Д. Хелда, такими моделями демократії є: а) класична (classical democracy); б) захисна (protective democracy); в) девелопмен тальна (developmental democracy); г) пряма (direct democracy) [15]. Основною тезою класичної моделі демократії є вислів: «Завдяки своїй політичній рівноправності громадяни вільно обирають владу й вільно підкоряються їй». Основними характерними рисами такої де мократії є: короткі терміни обрання на владні посади, що, як правило, не передбачають права на повторне обрання або переобрання; утри мання за рахунок суспільства адміністративного апарату, але за відсут ності відмінностей у кількості привілеїв у звичайних громадян і керів ників; наявність різних способів реалізації виборчого права; наявність вищого колегіального органу суверенної влади народу; предметом владного регулювання є всі сфери громадського життя; громадяни бе руть безпосередню участь у здійсненні законодавчих і судових функцій. До загальних умов успішного функціонування такої моделі демократії насамперед належать: поділ усіх громадян на відносно невеликі гру пи, що легко й у короткий термін можуть досягти внутрішнього кон сенсусу; наявність примусової праці, поза якою є час для участі грома дян у політичному житті; наявність державного ладу полісного типу.
 
Характеризуючи модель «прямої демократії», Д. Хелд визначає її основний принцип у такий спосіб: «Умовою вільного розвитку всіх є вільний розвиток кожного окремого індивіда». До основних рис пря мої демократії належать такі: всі публічні справи регулюються спе ціально організованою управлінською структурою пірамідального типу (згоривниз); апарат управління одержує за свою діяльність таку саму винагороду, як і працівники в інших галузях; ротація в апараті управ ління відбувається за допомогою відкликання кандидатів виборцями; наявність могутньої структури силової підтримки правопорядку.
 
Умо вами функціонування такої моделі демократії є: наявність постійної прогресуючої інтеграції держави й суспільства; високий рівень роз витку продуктивних сил, що дає можливість задовольнити базові соці альні потреби громадян, і відсутність будьяких класових анта гонізмів. Соціальна теза – «Громадяни мають бути захищені як від тих, хто ними керує, так і один від одного, для чого формується така влада, що захищає інтереси всіх громадян і кожного з них окремо» – лежить в основі моделі «захисної демократії». Її основні риси це: обов’язкова наявність конкуруючих центрів влади; суверенітет обов’язково нале жить народу, однак він делегує значну частину своїх владних повнова жень легітимно обраним державним діячам; влада в державі поділяєть ся на виконавчу, законодавчу й судову; інституційною засадою ста більності в суспільстві є здійснення регулярних виборів, на яких рішення приймаються на основі більшості голосів; панування консти туційних принципів, які однозначно встановлюють коло основополож них прав і свобод людини і громадянина, що імперативно ні в якому разі не можуть бути обмежені ніякою політичною владою, і, нарешті, чітке розділення на державу й громадянське суспільство. Основний принцип функціонування четвертої моделі – «девелоп ментальної демократії», тобто «демократії розвитку», Д. Хелд форму лює у такий спосіб: «Участь громадян у політичному житті обумов люється не тільки необхідністю захисту індивідуальних інтересів, але й розвитком загального усвідомлення громадянської єдності».
 
Визна чальними рисами цієї моделі демократії є: конституція встановлює чіткий баланс між колективними й індивідуальними правами; розве дення функції управління, що здійснюється «фахівцямибюрократа ми», та функції законотворчості, що здійснюється виборним органом; розвиток системи місцевого самоврядування; вплив громадян на про цеси державного управління здійснюється як шляхом реалізації вибор чого права, так і методом індивідуальної участі. Умовами стабільного функціонування цієї моделі демократії насамперед є: наявність неза лежного громадянського суспільства, сфера дії якого не перехрещуєть ся зі сферою дії держави; ринкова економіка; існування різних форм власності (насамперед приватної й колективної) на засоби виробниц тва [16].
 
За підсумками здійсненого аналізу моделей демократії можна дійти висновку, що «локальний» чинник має істотне значення й вияв ляється в усіх моделях демократії, але найбільш явно, зримо й обґрун товано він функціонує в умовах моделі «демократії розвитку». Звідси виникає об’єктивна необхідність аналізу місцевого само врядування та його співвіднесеності з демократією в різних іпостасях її прояву. Відразу ж варто обмовитися, що характерним середовищем, у яко му вироблятиметься аналіз становлення інституту місцевого самовря дування, місцевої (локальної) демократії, буде посттоталітарне су спільство. Це є обґрунтованим насамперед тому, що, поперше, тота літаризм є антиподом демократії, і, отже, демократія походить з тоталітаризму; подруге, з тоталітаризму вийшли багато сучасних де мократій, державність яких є зразком для наслідування; потретє, то талітаризм і особливо посттоталітаризм – це дуже цікаві об’єкти для дослідження, тому що дозволяють спостерігати й аналізувати процеси становлення, розвитку й удосконалення демократії, їх загибель є своє рідним шансом на демократію, що містить у собі не тільки формуван ня демократичної державності, але й становлення та розвиток локаль ної демократії. Щодо цього дуже цікава позиція А. Газаряна, котрий вважає, що посттоталітарні суспільства стикаються зі своєрідним викликом: бу дучи найменш підготовленими для цього, вони змушені вирішувати найбільш складні та глобальні завдання суспільного конструювання; перебуваючи в найбільш незручній для цього ситуації економічного колапсу, вони мають реалізувати унікальні можливості вибору й за твердження будьякої форми демократії, що вважає найкращою [17].
 
Створення правової основи для демократичної держави в досить короткий історичний проміжок часу змушує здійснювати паралельну розробку величезної кількості нормативноправових актів, насампе ред законів, які б обумовлювали становлення, розвиток і функціону вання основних демократичних інститутів, до яких, безперечно, нале жить і місцеве самоврядування. Ці процеси підсилюють і прискорю ють децентралізацію (передачу повноважень з центру на місця, їх делегування) й деконцентрацію (перерозподіл владних повноважень шляхом передачі їх з центру в повноваження місцевих органів) дер жавної влади в різних аспектах і сферах, зокрема у сфері місцевого са моврядування, що конституюється за допомогою самоорганізації гро мадян для вирішення їхніх власних проблем. Характеризуючи процес самоорганізації на місцевому рівні, А. Газарян вважає, що метою формування внутрішніх структур муні ципального організму, призначених для вирішення завдань, які по стали перед ним, у даних конкретних умовах, а також у зміні цих струк тур, якщо згодом змінюються завдання чи умови їх вирішення [18].
 
Саме тут бачиться методологічне значення й виявляється основ не призначення безпосередньої демократії та її форм у місцевому са моврядуванні. Місцеве самоврядування, що варто розуміти як ключо вий момент у розумінні демократії взагалі, стає соціальним середови щем, у рамках якого за допомогою цієї самої демократії відбуваються процеси утворення, інституціоналізації певних управлінських струк тур, а також певних форм самоорганізації громадян, котрі прожива ють на визначеній території та вирішують свої власні проблеми. Більш чітке й певне закріплення ролі демократії можна побачити в конституційному визначенні місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 140 Конституції України «місцеве самоврядування є правом те риторіальної громади – жителів села або добровільного об’єднання в сільську громаду жителів декількох сіл, селища, міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції й законів України» [19]. Ця дефініція настільки багатопланова, що потребує детального розгляду в контексті здійсненого дослідження. Поперше, можна стверджувати, що місцеве самоврядування носить системний харак тер. Будучи саме системою (мікросистема), воно одночасно є підси стемою державної влади (макросистема), здійснюваної народом. Це випливає з ч. 2 ст. 5 Конституції України, яка закріплює, що народ здійснює владу безпосередньо, через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Отже, місцеве самоврядування, що функ ціонує й здійсняється в демократичній державі, є не тільки найважли вішим елементом демократичної державності, але й одним зі способів реалізації народом державної влади, у широкому розумінні – формою народовладдя. Подруге, місцеве самоврядування є правом територіальної гро мади – мешканцям села, селища, міста – самостійно вирішувати пи тання місцевого значення. Це означає, що держава не тільки визнає й гарантує місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції України), але й надає право на його практичне здійснення жителям визначеної тери торіальної одиниці.
 
 Таким чином, тут виявляється демократизм самої держави, що визнає необхідність існування самоорганізації населен ня як автономної соціальної системи, котра дезагрегує функцію дер жавного управління, а також вважає існування такої мікросистеми досить ефективним і необхідним для існування і збереження всієї мак росистеми загалом. Крім того, демократія знаходить свій прояв і в тім, що мешканці зазначених територій вирішують питання місцевого зна чення самостійно. Це є визначальним моментом у конституційній дефініції місцевого самоврядування, тому що виділяються головні суб’єкти демократії у сфері місцевого самоврядування. У цьому аспекті особливого значення набуває феномен участі мешканців у місцевому самоврядуванні, що обумовлюється їхньою соціальною активністю. Тут, однак, слід зробити низку зауважень. По перше, варто чітко позначити коло суб’єктів місцевого самоврядуван ня та їхню пріоритетність. Згідно зі ст. 140 Конституції України пер винним суб’єктом місцевого самоврядування є територіальна громада – сукупність жителів визначеної території, а не тільки громадян дер жави, котрі проживають на цій території.
 
Щодо цього дуже цінним є погляд М.О. Баймуратова, котрий вважає, що на рівні місцевого само врядування в рамках територіальної громади суб’єкти, які мешкають на визначеній території, функціонують насамперед як її жителі. Під територіальною громадою (місцевим співтовариством) він розуміє су купність фізичних осіб, котрі постійно проживають на визначеній те риторії та зв’язані між собою територіальноособистісними зв’язка ми, що носять системний характер [20]. Щодо структурного складу територіальної громади найбільш вда лою й повною є думка М.П. Орзіха, котрий вважає, що до складу тери торіальної громади належать «громадяни України, іноземці, біженці та вимушені переселенці, котрі постійно проживають у місті й є плат никами місцевих податків і зборів» [21]. І хоч дане визначення терито ріальної громади розроблене стосовно міського рівня місцевого само врядування, здається, що воно виступає оптимальним й для інших його рівнів. Всі інші суб’єкти місцевого самоврядування – представницькі органи – місцеві ради, виконавчі органи місцевих рад, посадові особи місцевого самоврядування – формуються територіальною громадою за допомогою форм безпосередньої (прямої) та опосередкованої (не прямої) демократії й характеризуються щодо неї вторинним, похідним характером. Подруге, соціальна активність, що є основою участі жителів те риторії в місцевому самоврядуванні, має не тільки й не стільки пра вові, скільки власне індивідуальні та групові колективістські соціальні корені, що в підсумку обумовлюють мотивацію суб’єктів і виробляють установку на участь у локальній демократії.
 
 Як зазначає А. Кирилюк, за своєю роллю соціальна активність близька до цілеспрямованої зміни природної й соціальної дійсності [22]. Її правовою складовою й особ ливо політичною активністю (у широкому її розумінні. – О.П.), на думку В. Речицького, є створення норм, мета яких – допомогти лю дям реалізувати долю в системі нових цінностей. Саме це є одним із основних завдань конституційного права посттоталітарних держав [23]. Але варто мати на увазі, що політична активність (у вузькому ро зумінні) дуже рідко знаходить свій прояв у сфері місцевого самовряду вання. Вона вбачає у сфері державноправової дійсності, де суб’єкт ви ступає як громадянин.
 
Тому можна мовити про формування у сфері місцевого самоврядування особливого виду соціальної активності, що реалізується через самопрояв волі й інтересів конкретного жителя, гру пи жителів або всієї територіальної громади за допомогою самоврядних організаційних і організаційноправових форм, які мають основну мету – вирішення питань місцевого значення, що є насущними питаннями існування й функціонування територіальної громади. Такий самопро яв волі й інтересів складає мотиваційну основу участі мешканців у інсти туціоналізації та реалізації місцевого самоврядування. Звідси дуже актуальною виявляється проблема становлення й ре алізації різних форм демократії у сфері місцевого самоврядування. Йдеться насамперед про становлення форм безпосередньої демократії, що прямо сприяють формуванню і структуруванню муніципального організму, а також реалізації волі й інтересів членів територіальної гро мади, пов’язаних із вирішенням їхніх повсякденних і життєво важли вих проблем проживання, самоі групової реалізації у сфері локальної демократії. У науці вітчизняного конституційного права існує традиційний підхід до градації форм демократії залежно від форми волевиявлення народу. Цей самий підхід закріплюється й у конституційному законо давстві України. Чинна Конституція України (ст. 5) визначає, що носієм суверенітету й єдиним джерелом влади в Україні є народ, що здійснює її як безпосередньо, так і опосередковано через органи дер жавної влади й органи місцевого самоврядування.
 
Таким чином, Кон ституція України не тільки проголошує всеосяжне й повне народо владдя [24], але й форми демократії – безпосередню й опосередковану (представницьку). Варто зауважити, що в радянській правовій літературі було прий нято вважати представницьку форму правління провідною. Таке саме положення, на нашу думку, збереглося й було закріпле
ВХОД

БИБЛИОТЕКА (БЕТА):

"LEX" - Правовой портал Украины © 2024Анализ интернет сайтов