§ 5. Непроцесуальна інформація і доказування

Питання про поняття процесуальної і непроцесуальної діяльності, як і питання про одержану в результаті інформацію, в теорії доказового права одне з найскладніших і найменш розроблених. Причину, очевидно, слід шукати в розмитій процесуальній формі останнім часом за рахунок злиття кримінально-процесуальної і оперативно-розшукової діяльності, що яскраво виявилось у розмежуванні функції органу дізнання і слідчого: по суті, дізнання поступово набувало рис попереднього слідства, а слідство — риси дізнання.

В юридичній літературі дослідженню цих проблем присвячені такі монографії: Бєднякова Д.І. "Непроцессуальная информация и расследование преступлений” (1991 р.), О.М. Бандурки і О.В. Горбачова "Оперативно-розыскная деятельность: правовой анализ” (1994 р.), Кіпніса Н.М. "Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве” (1995 р.), Долі Є.А. "Использование в доказывании результатов оперативно-розыскной деятельности” (1996 р.). З даної тематики були захищені кандидатські дисертації Н.В. Сибільової "Допустимость доказательств в советском уголовном процессе” (1986 р.) і Гевко В.В. "Використання непроцесуальної інформації під час доказування у стадії попереднього розслідування” (1996 р.).

Найпростіший (на грані примітивного) підхід до розмежування процесуальної і непроцесуальної діяльності полягає у виборі такого критерія поділу цих понять, як урегулювання (неурегулювання) її кримінально-процесуальним законом. Процесуальна інформація — це інформація, яку одержують у ході діяльності, передбаченої кримінально-процесуальним законом, а непроцесуальна відповідно — не передбаченої законом. При цьому синонім процесуальної інформації є доказова інформація, а синонімом непроцесуальної — недоказова.

Більш глибокий аналіз цих двох понять грунтується на положеннях загальної теорії юридичного процесу, що характеризують його (крім інших ознак) як діяльність, що регулюється процедурно-процесуальними нормами[74]. Про те, що процес є процедура, свого часу вказував І.М. Строгович. Процес, на його думку, є така процедура, "которая развертывается в виде последовательных, друг с другом связанных, регламентированных, облеченных в определенные правовые формы и к определенной правовой цели направленных действий”[75].

Якщо в даному питанні слідувати такому підходу, то можна дійти висновку: дії, передбачені кримінально-процесуальним законом, можуть і не бути процесуальними і тому не можна робити висновок про тотожність понять "процесуальна — доказова”, "непроцесуальна — недоказова” інформація.

Не беручись за критичний аналіз згаданих вище двох підходів щодо визначення поняття непроцесуальної інформації і не вступаючи в дискусію з цілого ряду спірних питань, зазначимо, що найбільш прийнятною і послідовною є остання думка з відповідними зауваженнями та уточненнями.

Таким чином, основним критерієм розмежування процесуальної і непроцесуальної інформації є визначення в законі конкретних способів здобування інформації уповноваженими суб'єктами з певного носія і дотримання порядку застосування цього способу.

У науці кримінального процесу непроцесуальна інформація визначається як така, що належить до обставин учинення злочину, зафіксована на носії поза межами кримінально-процесуальної діяльності і надходить особі, яка розслідує кримінальну справу, або одержується цією особою під час процесуальних дій, але без дотримання визначеної законодавством процесуальної форми[76].

Як приклад процесуальної інформації можна навести інформацію, одержану в ході здійснення слідчих дій, що відрізняються чітко визначеною процесуальною формою їх проведення. Тому процесуальна інформація майже завжди має доказовий характер.

Непроцесуальна інформація не відрізняється викладеними вище ознаками. Наприклад, відомості, одержані суб'єктами доказування в порушення вимог закону (обшук, виїмка без понятих, пред'явлення для впізнання менше 3-х статистів тощо); інформація одержана суб'єктами доказування за допомогою дій, не передбачених законом (попередні бесіди з допитуваними); дані, отримані органами дізнання в ході оперативно-розшукових дій; інформація про злочини, одержана громадянами, установами та організаціями (результати застосування фотозйомки, відео- і звукозапису); дані, отримані правоохоронними органами в ході реалізації їх адміністративних та адміністративно-процесуальних повноважень та ін.

Однак це не означає, що непроцесуальна інформація в усіх випадках бездоказова. Якщо в самому законі міститься пряма вказівка на доказовий характер інформації у ході непроцесуальної діяльності, то це слід сприймати цілком однозначно і додержуватися такої вимоги. Наприклад, у ст. 66 КПК витребування документів, призначення ревізій, виходячи із вищезгаданих критеріїв, не відносять до процесуальної через відсутність чітких форм їх провадження. Проте законом вони визначаються як способи одержання доказів. Таким чином, відповідна інформація має доказовий характер. Аналогічно в Законі РСР від 12.06.1990 р. містилася конкретна вказівка про те, що відповідні оперативні матеріали можуть бути використані як докази за певних умов.

Оперативно-розшукові дії та інформація, одержана в ході їх проведення, цілком справедливо протиставляються за своїм характером процесуальній. Хоча в Законі України "Про оперативно-розшукову діяльність”[77] і вказані конкретні способи одержання інформації, але порядок, умови і послідовність провадження, а також конкретні способи фіксації одержаних результатів відсутні. Отже, її справедливо віднести до непроцесуальної діяльності.

Якщо розглядати співвідношення понять "слідча дія” і "опе-ративно-розшукова дія”, то доречно зазначити, що слідча дія не може одночасно включати в себе і оперативно-розшукову, бо вони базуються на зовсім різних принципах. Зокрема, в ході слідчих дій відносини між їх учасниками можуть будуватися лише відповідно до закону. Тому недопустимі операції, що здійснюються таємно від учасників слідчих дій. Оперативно-розшукова дія, як правило, здійснюється на негласній основі, і одержані в її ході дані можуть бути використані лише з метою доказування при дотриманні деяких правил.

В юридичній літературі як критерій розмежування інформації на процесуальну і непроцесуальну розглядається характеристика її носія[78]. Приводом для цього була та обставина, що кримінально-процесуальний закон передбачає кілька випадків, коли інформація, хоча й одержана вказаними в законі способами і з дотриманням процесуальної форми, але не має доказового значення.

Перший випадок зазначений у ст. 68 КПК, коли свідок, сповіщаючи відомості, не може вказати на джерело своєї обізнаності. Тим самим у кримінальному процесі виключається доказове значення так званих "свідчень по слуху”. Другий — сформульований у ст. 69 КПК і забороняє допитувати як свідків вказаних осіб. Третій, за змістом ст. 75, 196 КПК, передбачає випадки, коли експертний висновок за результатами дослідження предметів, документів, матеріалами кримінальної справи здійснено некомпетентним експертом. Четвертий — зазначає одержання процесуальної інформації суб'єктами кримінального процесу які підлягають відводу. П'ятий випливає зі змісту ст. 83 КПК і стосується документів, які хоча й мають значення для справи, але не засвідчені підприємствами, організаціями, посадовими особами і громадянами (анонімні заяви і листи, чорнові записи, щоденники матеріально-відповідальних посадових осіб, неофіційні бухгалтерські документи).

Незважаючи на те, що інформація, одержана названими способами і з таких джерел, у чистому вигляді не має доказового значення, повністю відмовлятися від її використання недоцільно. Практика доводить, що подібного роду інформація успішно використовується у розслідуванні злочинів і доказуванні вини осіб, які їх скоїли. Більше того, враховуючи положення Закону про оперативно-розшукову діяльність, між доказовою і непроцесуальною інформацією немає нездоланної межі, оскільки за визначених у законі умов непроцесуальна інформація може стати процесуальною (доказовою) або використовуватися при прийнятті деяких процесуальних рішень і в тактиці слідчих дій.

12 червня 1990 р. було прийнято Закон СРСР "О внесении изменений и дополнений в Основы уголовного судопроизводства СССР”, відповідно до якого ст. 29 Основ мала нову редакцію: "На органы дознания возлагается принятие оперативно-розыскных мер, в том числе, с использованием видеозаписи, кино-, фотосъемки и звукозаписи в целях обнаружения признаков преступления и лиц, его совершивших, выявления фактических данных, которые могут быть использованы в качестве доказательств по уголовным делам п о с л е и х п р о в е р к и (розб. Т.М.) в соответствии с уголовно-процессуальным законодательством”[79].

Слід уточнити, що фактичні дані, одержані оперативно-розшуковим шляхом, не можуть стати з м і с т о м доказів у кримінальному процесі, оскільки потребують п і д т в е р д ж е н н я процесуальним шляхом. Якби таке перетворювання відбувалося "напряму”, то фактично із доказування випадав би елемент формування (збирання) доказів. Перевірці ж у кримінальному процесі підлягають докази, а не результати оперативно-розшукової діяльності[80].

У Законі про ОРД (ст. 10, п.2) сказано, що матеріали ОРД використовуються для "одержання фактичних даних, які можуть бути доказами в кримінальній справі”[81].

Таким чином, і в більш ранньому, і в новому законодавстві у ст. 1 Закону про ОРД чітко визначена орієнтація оперативно-розшукових матеріалів: остання провадиться в інтересах кримінального судочинства. Тим самим з усією визначеністю підкреслюється її безпосередній зв'язок із доказуванням. Однак слід мати на увазі, що оперативна інформація в перспективі може стати доказовою, якщо вона, по-перше, правильно фіксується, по-друге, належним чином доводиться до слідчого[82].

Розглянемо по порядку першу умову.

Фіксація як форма документування. Фіксація фактичних даних у ході оперативно-розшукової діяльності проводиться не завжди. В тих же випадках, коли вони фіксуються, у відповідних документах можуть зазначатися здійснення конкретних заходів і їх результати, опис самих обставин здійснення або подання предметів і документів, одержаних у результаті проведення ОРД. Зазначатися може також безрезультатність пошуку без переліку дій.

Звичайно подаються такі документи: рапорт (наприклад, про особисто проведені співбесіди), довідка (про вивчення документів підприємств і організацій), акт (про застосування технічних засобів).

Автори "Теории доказательств в советском уголовном процессе” (1966 р.) поділяють матеріали, одержані оперативним шляхом, на дві групи. До першої належать матеріали, що вказують на місцезнаходження фактичної інформації, яка, можливо б, мала доказове значення. Мова йде про носіїв відомостей, які можуть бути допитані в кримінальній справі як свідки. Це очевидці події, виявлені оперативним шляхом (опитування, наведення довідок та інші дії).

До другої групи відносять предмети і документи, одержані оперативним шляхом. В основному йдеться про документи, одержані при здійсненні оперативних заходів із застосуванням технічних засобів фіксації. До того ж ці дії можуть бути пов'язані з обмеженням конституційних прав. У таких випадках необхідні особливі гарантії захисту прав людини, передбачені Конституцією і конкретизовані постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 р.

Отримані в ході вказаних дій матеріали неповторні, вони містять відомості, які можуть мати значення для всебічного і повного дослідження обставин справи в ході майбутнього розслідування.

В юридичній літературі виділяється також і третя група матеріалів, одержана оперативним шляхом. Це так звані сигнали, їх дають громадяни, які співробітничають з органами на негласних засадах[83] (ст. 13 Закону про ОРД). У зв'язку з цим слід зазначити, що використання в доказуванні таких даних істотно утруднене через міркування охорони особистої безпеки джерел інформації. Вони практично не потрапляють у кримінальний процес, а тільки враховуються співробітником оперативного підрозділу, який передає ці дані слідчому.

Таким чином, для того, щоб оперативні дані стали в майбутньому доказами, необхідне дотримання таких умов:

1) відповідні дані повинні бути одержані тільки органами, прямо вказаними в Законі про ОРД (ст. 5);

2) ці заходи повинні здійснюватися лише на підставах, указаних у ст. 6 Закону: наявність достатньої інформації про скоєні злочини або такі, що готуються; про осіб, які їх вчинили або переховуються від слідства і покарання; про осіб, безвісно відсутніх; у випадках, коли йдеться про підривну діяльність іноземних спец- служб — запитів повноважних спецслужб;

3) відомості повинні бути належним чином зафіксовані.

При цьому слід додержуватися правила: якщо проведення оперативного заходу порушує конституційні права громадян, то в порушеній кримінальній справі вони повинні здійснюватись у межах слідчої дії, а в інших випадках — з попереднього дозволу суду (ст. 29, 30, 31 Конституції України).

Пленум Верховного Суду України у п. 22 постанови № 9 від 01.11.1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” дає аналогічне роз'яснення: дозвіл на проникнення в житло або в інше володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію та виїмку у поштово-телеграфних закладах і на зняття інформації з каналів зв'язку дає тільки суд. У подібних випадках результати ОРД можуть розглядатись у суді як докази. До речі, Пленум Верховного Суду Російської Федерації у постанові № 8 від 31.10. 1995 р. дав з приводу цього пряму вказівку.

Належна передача слідчому одержаної оперативної інформації — наступна умова використання оперативних даних. Необхідно завжди пам'ятати, що переваги, притаманні ОРД при збиранні інформації про злочин, найбільш успішно можуть бути реалізовані лише в рамках установленого законом процесу доказування, тобто завдяки послідовному їх "підключенню” до процедур, передбачених кримінально-процесуальним законом.

"Із прийняттям Закону про ОРД не ставиться під сумнів її законність і нема проблем при визначенні правомочностей осіб, що її проводять — вони прямо вказані в законі. Питання ж про надання юридичної сили будь-якому акту, дії має відносно самостійний зміст, оскільки залежить від обох сторін. Оперативно-розшукові підрозділи роблять свій внесок у загальну справу до моменту подання інформації слідчому, а слідчий застосовує відповідні зусилля від моменту надходження таких даних до закінчення розслідування.

Завдання слідчого на даному етапі полягає в тому, щоб достеменно дотриматися процедури доказування. Тільки після виконання процедур, які забезпечують допустимість доказів, слідчий вправі використати їх для обгрунтування рішень у справі.

Слідчий при цьому сам визначає зміст і обсяг подібних процедур. У ряді ситуацій вони зводяться до мінімуму, оскільки серед матеріалів, які можуть бути складені в ході проведення ОРД, є і такі, що володіють усіма необхідними ознаками документа (ст. 83 КПК).

У заінтересованих осіб (підозрюваного, обвинуваченого) виникає цілком зрозумілий інтерес до обставин одержання документів. Попереджаючи такого роду питання, разом із документами подаються копії відповідних запитів про їх витребування. У випадках,

60

коли документ одержано негласно, згідно із правомочностями на це (п. 7 ст. 8 Закону про ОРД) сам оперативний підрозділ вказує, що документ або копія одержані оперативно-розшуковим шляхом. Вважається, що немає необхідності розкривати джерела і конкретні обставини одержання такого документа ні слідчому, ні суду, доки не виникне якихось сумнівів у достовірності самого документа”[84] (Переклад Т.М.).

На думку авторів вказаної монографії, постановка питання про детальне пояснення обставин негласно одержаного документа вважається неправомірною вже тому, що самим Законом закріплена правомірність здійснення негласного заходу (ст. 2) і необхідність дотримання конфіденційності.

Однак до прийняття Закону висловлювались і численні протилежні точки зору, суть яких полягала в тому, що дослідження джерела обізнаності щодо формування всіх видів доказів забезпечує надійність і достовірність доказів, установлення їх доброякісності виключає з процесу доказування суб'єктивні міркування, здогади і припущення[85].

Слід зазначити, що питання про те, чи слід опитувати оперативного працівника, який подав належно оформлену інформацію слідчому чи суду, дискутується давно. Одні автори вважають, що допит такої особи обов'язковий для встановлення обставин одержання поданих відомостей, визначення їх допустимості, належності і достовірності[86]. Інші вважають, що закон не передбачає підстав для цього, оскільки він містить ряд випадків, коли учасник процесу, який подав той або інший об'єкт, не може бути допитаний для пояснення його походження (обвинувачений, статус якого дозволяє йому відмовитися від пояснень з даного приводу, а також його захисник та інші особи в силу обставин, передбачених ст. 69 КПК)[87]. Існує ще одна думка, яка полягає в тому, що до допиту свідків, оперативних працівників вдаються через нестачу об'єктивних доказів[88].

Однак інформація, яка подається слідчому органом дізнання (ст. 66 КПК), ще не є доказом, а тільки має його ознаки. Стає вона доказом лише після залучення її як такої до справи уповноваженим суб'єктом на етапі формування. Тому, думається, критерієм допустимості предметів і документів, одержаних поза кримінальним процесом, у тому числі в ході ОРД, і поданих слідчому, є не допит осіб, що подали об'єкти, а п е р е в і р ю в а н і с т ь поданого за допомогою інших процесуальних дій. Якщо документ складено за формою, речовий доказ оформлено відповідним чином і це робить допит особи, що подала їх, можливим, то допит не обов'язковий. Якщо ж цей доказ суперечить іншим або є обгрунтовані клопотання учасників процесу про перевірку інформації, то особа може бути допитана.

Як на практиці, так і в теорії питання про способи залучення інформації, одержаної в ході ОРД, у процес є одним із найскладніших. І оперуповноважені, і слідчі натрапляють на значні труднощі, бо до речових об'єктів, які можуть бути використані у кримінальному процесі, відносять як предмети і документи, одержані оперативним працівником органів дізнання в ході перевірки заяв і повідомлень про злочини, так і речові об'єкти, що були засобами здійснення злочину або зберегли на собі його сліди.

Якщо матеріали першої групи в момент скоєння злочину, як правило, не існують і по суті є результатом діяльності оперативного працівника, то предмети і документи другої групи являють собою наслідки злочинної діяльності, оскільки формуються в ході її здійснення. Цим і визначаються такі відомі форми їх залучення, як громадське документування, тактична операція і рапорт[89].

Громадське документування полягає в тому, що при одержанні предметів і документів у ході ОРД беруть участь незаінтересовані особи (представники громадськості, адміністрації та ін.). За його результатами оперативний працівник складає такі документи: акти спостереження за діями осіб, що готують вчинення злочину; акти поміток грошей; акти контрольних закупок, відбору зразків без їх об'яви; застосування фотозйомки, відеозапису тощо.

Громадське документування за суттю нагадує процесуальні дії, що вчиняються у присутності понятих. Мета такого документування, як і процесуальної форми проведення слідчих дій, — забезпечити у майбутньому перевірку достовірності одержаних відомостей шляхом допиту незаінтересованих осіб.

Слід зазначити, що відома думка про обов'язкову участь представників громадськості в оперативних діях органів дізнання обумовлена історично. Слідчо-судові репресії часів культу особи, що грунтувалися на непроцесуальних даних, а іноді і відвертому свавіллі, викликали недовіру практично до всіх дій оперативного працівника. Склалася парадоксальна ситуація, коли держава в особі суду більше довіряє громадянину, підозрюваному, обвинуваченому, ніж своєму ж представнику.

Тактичну операцію звичайно визначають як сукупність оперативно-розшукових і слідчих дій, об'єднаних загальною метою. Вона передбачає координування цих дій як у стадії планування, так і в процесі їх проведення. Потреба в ній виникає, коли місцезнаходження речових доказів, які цікавлять слідство, вже встановлено оперативним працівником, а слідчому ще треба тактовно і процесуально-грамотно виявити і вилучити те, що шукають. Крім того, якщо одержання необхідної інформації здійснюється в рамках тактичної операції у взаємодії зі слідчим, то зросте вірогідність того, що слідчим буде сприйнята одержана інформація як докази, оскільки таким чином практично виключається перерва між її одержанням і поданням слідчому.

Збір відомостей оперативними підрозділами про обставини, що підлягають доказуванню, називається документуванням.

Між документуванням і доказуванням є деякі елементи схожості (і там і там застосовуються бесіди, огляди, спостереження, порівняння, виміри тощо). Але методи збору інформації різні. Методи збору доказової інформації детально регламентовані кримінально-процесуальним законом, а методи документування знаходяться за рамками кримінального процесу. Однак це не означає, що оперативний працівник може робити будь-що, його діяльність регулюється відомчими нормативними актами, які, подібно до закону, визначають порядок, умови і послідовність оперативно-розшукових дій, передбачають певні форми і реквізити документів, де повинна висвітлюватись інформація, одержана оперативним працівником (Закон про ОРД таких відомостей не містить).

При передачі слідчому предметів і документів, одержаних у ході ОРД, нерідко складається р а п о р т. У ньому, звичайно, не повинні розкриватися спосіб, порядок і умови одержання документів і предметів, оскільки ці дані є, як правило, службовою таємницею.

63

Крім рапорту слідчому передаються щонайменше ще такі документи:

1) лист керівника оперативного підрозділу (ОД) із проханням про залучення до справи інформації, якщо слідчий сам не витребує її;

2) протокол прийняття слідчим інформації, яка може бути використана в доказуванні;

3) протокол огляду предмета, документа;

4) постанова про залучення їх до справи, якщо слідчий вважає їх належними і допустимими.

У разі конфліктної ситуації між слідчим і оперативною службою з приводу прийняття або відмови у прийнятті інформації спір вирішується прокурором.

Особливості використання в доказуванні чорнових записів, анонімних заяв і листів. При вивченні питань використання оперативної інформації було зазначено, що в кримінальних справах у ході їх розслідування використовуються відомості, які містяться в чорнових записах, щоденниках злочинців, неофіційних бухгалтерських документах ("чорнова бухгалтерія"), анонімних листах і заявах.

Згідно зі ст. 83 КПК цих носіїв інформації не відносять до категорії документів, оскільки викладені в них обставини і факти, що мають значення у справі, не засвідчені установами, посадовими особами і громадянами. Однак характер інформації цих джерел визначає необхідність їх використання при розкритті злочинів.

Як правило, інформація, що міститься у цих джерелах, застосовується як орієнтир у розслідуванні, але при певних умовах може бути використана як джерело доказів. Тільки тоді, коли буде визначено авторство, належність інформації, вона може бути доказовою.

Неофіційні бухгалтерські документи. Документи бухгалтерського обліку та їх реквізити неможливо навести всі, оскільки вони розробляються різними відомствами. Неофіційні бухгалтерські документи, незважаючи на те, що відтворюють фактичний облік і рух матеріальних цінностей, документами не є, оскільки в них відсутні належні бухгалтерським документам реквізити.

Основна проблема, що виникає в ході використання таких матеріалів, — визначення їх належності до справи. Відсутність на них печаток, штампів, дат, підписів та інших реквізитів утруднює встановлення періодів їх виконання, найменування та вартості товарів, що поступають або відпускаються, і, що головне, — посадових

64

осіб, які здійснювали ці операції.

З метою встановлення належності таких матеріалів слід здійснити їх огляд, пред'явлення для впізнання, допити, в тому числі й осіб, які здогадно виконували текст, одержання зразків почерку, підписів, призначення експертиз, у тому числі і почеркознавчих та ін.

Дослідження показали, що можливості для встановлення авторства чорнових записів, належності і достовірності відомостей, що в них містяться, використовуються не повною мірою. Мало призначається дактилоскопічних експертиз, технічно-криміналістичних досліджень паперу, барвників, письмових приладь.

Після встановлення авторства і належності матеріалів за допомогою процесуальних засобів вони набувають значення джерел доказів ("інших документів" або речових доказів). Щоденники матеріально відповідальних осіб, де описуються факти скоєних злочинів (приводиться причетність авторів до них), слід відносити до документів, оскільки тут здійснюється опис подій і фактів, що мають значення у справі; чорнові записи ("чорнова бухгалтерія") повинні бути віднесені до речових доказів, оскільки має місце безпосереднє відтворення обставин, пов'язаних зі скоєнням злочину, на матеріальному носієві.

Таким чином, при розслідуванні складних завуальованих розкрадань питання використання так званих неофіційних документів набуває суттєвого значення і тому їх необхідно своєчасно виявляти і доставляти для дослідження експерту-бухгалтеру. Останній може повноцінно і об'єктивно виконати своє завдання лише тоді, коли він, ураховуючи обставини справи, в межах своєї компетенції вивчить і дослідить у сукупності всі матеріали, що стосуються поставлених запитань, у тому числі й чорнові записи, неофіційні документи, які в будь-якому випадку експерт-бухгалтер повинен порівняти з даними офіційної документації і бухгалтерського обліку по цих же операціях.

Анонімні листи, як правило, сприймаються як "сигнали", що перевіряються відповідними органами, і в разі наявності підстав за п. 5 ст. 94 КПК (безпосереднє виявлення ознак злочину) порушується кримінальна справа. Після цього доля анонімної заяви повинна вирішуватися залежно від характеру інформації, яку вона містить. Коли вона має доказове значення, слідчий застосовує заходи для встановлення особи, яка написала анонімну заяву, це ж стосується і неофіційних бухгалтерських документів.

65

Необхідність у встановленні автора пояснюється ще й тим, що в анонімних заявах нерідко містяться дані, які свідчать про широку обізнаність автора в обставинах злочину, а це, безумовно, важливо для слідчого в установленні і розкритті епізодів злочину.

Звичайно, навіть при встановленні авторства анонімний лист не може замінити допит особи, яка його склала, будучи, проте, доказом ("іншим документом"). Авторство і засвідчення такого документа конкретною особою встановлюються процесуальними засобами. Вони усувають анонімний характер заяв (листів) і дозволяють розглядати їх як джерело доказів.

Однак головне ж у використанні анонімних листів — це орієнтир у розслідуванні злочинів. Така інформація може бути приводом до відомчої перевірки, проведення оперативно-розшукових заходів, а також використовуватися для висунення версії, при прийнятті деяких процесуальних рішень.