§ 4. Структура кримінально-процесуального доказування

У структурі кримінально-процесуального доказування звичайно виділяють три елементи: збирання (формування), перевірка та оцінка доказів. Дискусійними в теорії кримінального процесу залишаються питання про віднесення до самостійних елементів доказування висунення слідчих версій, закріплення доказів, обгрунтування висновків у справі.

Висунення слідчих версій як елемент доказування не одержав загального визнання, оскільки більшою мірою належить до криміналістичної сфери; закріплення доказів вважається однією із сторін, що об'єктивує процес збирання доказів; обгрунтування висновків у справі є невід'ємним атрибутом оцінки доказів. У пізнавальному плані всі ці елементи заслуговують однакової уваги і тому потребують детальнішого викладення найбільш актуальних проблем їх змісту і практичної реалізації.

З б и р а н н я доказів як складова частина доказування

41

у кримінальному процесі суттєво відрізняється від цивільного, де не передбачене досудове дослідження обставин справи (сторони здійснюють збирання доказів за власною ініціативою і поза межами процесу). Лише у випадках, коли доказів недостатньо, суд може збирати їх за своєю ініціативою.

У літературі з кримінального процесу збирання інакше називається формуванням доказів, оскільки в ході пізнавальної діяльності здійснюється "вторинне” відбиття події злочину слідчим і судом, які закріплюють їх потім у матеріалах справи, тобто перетворюють форму первинної інформації, одержаної спочатку у вигляді слідів злочину.

Кримінально-процесуальне законодавство передбачає щонайменше чотири способи збирання доказів: 1) провадження слідчих дій; 2) витребування предметів і документів; 3) вимоги проведення ревізій; 4) прийняття документів, речових доказів, поданих учасниками процесу, посадовими особами і громадянами (ст. 66 КПК).

Кожен із способів особливий і неоднаковою мірою може застосовуватися на різних стадіях процесу. Крім того, цікавим є питання і про те, чи зберігають доказове значення у наступних стадіях матеріали, зібрані на попередній стадії (наприклад, пояснення стадії порушення кримінальної справи у стадіях попереднього слідства і судового розгляду).

Найпоширенішим і надійним способом збирання доказів є провадження слідчих дій. Вони також є найбільш переконливим засобом одержання доказової інформації. Вся конструкція процесуальної форми слідчої дії спрямована на досягнення цієї мети. Провадження слідчих дій урегульовано так ретельно і детально, що одержана інформація "запрограмована” стати доказовою. Вона переконує, бо містить гарантії від появи помилкового результату.

Проблеми провадження окремих слідчих дій висвітлювалися при вивченні основного курсу кримінального процесу. Нагадаємо, що в теорії процесу дискусійними залишаються питання про віднесення до слідчих таких дій, як ексгумація трупа, оскільки в пізнавальному плані їх результати незначні, а по суті вони з'являються після іншої слідчої дії — огляду трупа; накладення арешту на майно, оскільки дія більшою мірою організаційно-розпорядча, ніж пізнавальна[62]; прослуховування телефонних переговорів (див. § 2 ). Не дивлячись на те, що все більша кількість країн світу як спосіб збирання доказів застосовують спостереження з використанням радіоелектронних засобів[63], для нашої системи розробка процесуальної форми подібної слідчої дії є проблематичною, оскільки здійснюється вона, як правило, на негласній основі.

Наступним способом збирання доказів є в и т р е б у в а н- н я п р е д м е т і в і д о к у м е н т і в. На відміну від слідчих дій закон не регламентує процедури його застосування, можливо, через недостатній досвід його провадження, а може, тому що, як правило, він застосовується відносно державних або громадських організацій, які вже виробили певний підхід до складання документів, що гарантує їх від перекручування.

Витребувані документи, як правило, не наділені індивідуальністю і можуть бути продубльовані, їх втрата не спричиняє такої шкоди, як, наприклад, втрата речового доказу. Простота регламентації пояснюється і тим, що надання інформації звичайно відповідає інтересам осіб, які володіють нею, і тому відпадає необхідність примусового контролю за процесом передачі об'єкта суб'єкту доказування.

Витребування нагадує виїмку. Відмінність їх полягає в тому, що при витребуванні слідчий не сприймає зв'язок об'єкта з оточуючою обстановкою, яка нерідко має важливе доказове значення. Наприклад, знаходження накладної, що свідчить про незаконну операцію, в томі, де підшиті проведені по рахунках документи, вказує на можливу причетність до зловживання або на халатність бухгалте-ра, який складав документ. Цих даних слідчий не одержить, якщо обмежиться простим витребуванням накладної. Крім того, до одержання її слідчим може пройти час, а при виїмці цей інтервал відсутній. Тому просте витребування доцільно здійснювати в таких випадках:

1) точно відомо, що предмет, документ знаходиться в особи;

2) обстановка, в якій знаходяться предмет, документ, не має доказового значення;

3) відсутність побоювання, що під час доставки предмета, документів вони можуть бути умисно або необережно перекручені.

Шляхом витребування доцільно одержувати акти вже проведених ревізій і перевірок, інструкції, довідники. Однак, якщо речі цінні або незамінні, то надійніше провести їх виїмку.

Одним із способів збирання доказів за чинним законодавством є п р и з н а ч е н н я р е в і з і й. В юридичній літературі відповідної спрямованості висловлено обгрунтований сумнів із приводу того, чи виправдане в принципі надання органам розслідування, прокурору, суду права вимагати проведення ревізій і документальних перевірок. Вважається, що вони можуть здійснюватись, але не у зв'язку з кримінальною справою, що знаходиться в їх провадженні, а в стадії порушення кримінальної справи при перевірці заяв і повідомлень про злочин, з'ясування ознак злочину. Після того, як кримінальна справа порушена, повинні призначатися не ревізії і документальні перевірки, а експертиза, оскільки тільки вона забезпечує належні гарантії одержання доброякісної інформації, дотримання прав і законних інтересів обвинуваченого[64]. Ці аргументи в законодавчому плані заслуговують уваги, не дивлячись на те, що ревізія часто буває більш цінною, бо ревізор має більше прав щодо вилучення та опечатання документів на місці, дослідження самого процесу документування, що не входить у компетенцію експерта. Однак за законом (ст. 66 КПК) акт ревізії є повноцінним доказом у справі ("інший документ”) і тому слідчий вправі її призначити.

Одним із способів збирання доказів є п р и й н я т т я предметів і документів, наданих учасниками процесу, посадовими особами і громадянами. Подання доказів, таким чином, передує збиранню, що здійснюється особою, яка веде процес. Від нього залежить, чи буде приєднана до справи інформація як доказ, чи ні. Тому сам термін "подання доказів” не відтворює дійсного стану речей. Правильніше було б цю дію визначити як подання інформації, що, на думку учасників процесу, не наділених правом збирання доказів, є доказовою.

Такий стан справ наочно демонструє юридичну нерівність сторін на попередньому слідстві в доказуванні і рівність у судовому розгляді виключно в повноваженнях щодо подання, дослідження доказів та заяви клопотань (ст. 261 КПК). Тому зараз актуальними є питання зміни законодавства для того, щоб надати право адвокату збирати докази і тим самим внести ще один елемент змагальності у кримінальний процес.

У самій процедурі подання доказів у практичній діяльності певні труднощі виникають у зв'язку з оформленням даної дії. Загальновідомо, що кожному проголошеному праву учасників процесу повинен відповідати обов'язок особи, яка веде процес, виступати гарантами цього права. Однак ні чітко окреслених процесуальних форм подання доказів, ні відповідних гарантій чинне законодавство не передбачає.

На практиці подання доказів оформлюється відповідними протоколами слідчих дій виїмки і допиту. В юридичній літературі пропонується в одних випадках оформляти докази протоколами подання доказів, в інших — запровадити спеціальну комплексну слідчу дію, що має ознаки допиту і оформлюється відповідним протоколом. Зміст допиту становлять відомості, що подаються особою, про цілі, походження наданих об'єктів, їх індивідуальні властивості[65]. Один екземпляр протоколу вручається особі, яка передала предмет або документ. Пропонується також доповнити Кримінально-процесуальний кодекс статтею, яка б регламентувала заборону прийняття доказів. Однак це може бути зайвим, оскільки слідчий сам визначає, чи мають дані об'єкти доказове значення. Тому безумовно обов'язковою повинна бути визнана мотивована відмова у прийнятті доказів.

Проблеми збирання доказів завжди чисельні, різноманітні і не можуть вичерпуватись інформацією, обмеженою рамками навчального посібника. Це вимушує застосувати вибірковий підхід у їх висвітленні. Одне з актуальних питань збирання доказів — чи має місце доказування у стадії порушення кримінальної справи?

Питання про доказове значення відомостей, одержаних у стадії порушення кримінальної справи є одним із найбільш дискусійних. Одні автори вважають, що діяльність по встановленню наявності приводів і підстав порушення справи є доказуванням і документи, які з'являються, — доказами (пояснення, заяви і повідомлення, явка з повинною)[66]. Інші вважають, що ця інформація може визнаватися доказовою лише за відповідних умов[67]. Третя думка полягає в тому, що не може бути ніякого доказування в стадії пору-

шення кримінальної справи[68].

Перша точка зору здається привабливою. Дійсно, якщо завданням стадії є визначення наявності або відсутності приводів і підстав для порушення кримінальної справи, то вся діяльність по перевірці і одержані при цьому відомості повинні і можуть вказати, є ці приводи і підстави чи нема. Припустимо, що для стадії порушення кримінальної справи ця інформації є доказовою. А чи є вона такою для наступних стадій, зокрема для слідства, судового розгляду, адже тут вирішуються інші завдання і головне — встановлення вини конкретної особи. В юридичній літературі з цього приводу висловлена думка, що відповідні документи можуть бути доказами і в наступних стадіях за таких умов:

— якщо вони містять відомості про обставини, які відносяться до справи (тобто, якщо вони належні);

— якщо джерела цих відомостей можуть бути перевірені;

— якщо вони засвідчуються або викладаються посадовою особою у межах їх компетенції, а громадянами у межах їх фактичної поінформованості;

— якщо закріплення цієї інформації здійснювалося з дотриманням передбаченого законом порядку одержання і приєднання їх до справи[69].

Практично це означає, що одержувана інформація, перш ніж стати доказовою, повинна перевірятися процесуальним шляхом і закріплюватися відповідним способом. А фактично це означає, що відома інформація з самого початку процесуальною не є, а стає доказовою лише після перевірки її процесуальним шляхом.

Отже, слід погодитися з останньою точкою зору на характер інформації, яка одержується в стадії порушення кримінальної справи. Суть її полягає в тому, що інформація, яка міститься в заявах, повідомленнях громадян, явках з повинною, поясненнях не є доказовою, а дії по їх збиранню не є доказуванням. Чому? Тому що їм не притаманні такі характеристики доказування, як предмет доказування, належність, допустимість. Діяльності, направленій на виявлення ознак злочину, не властиві дані поняття. В ході цієї діяльності вирішуються суворо обмежені завдання, що не включають доказування[70], і найважливіше полягає в одержанні достатніх знань, які б відбивали лише окремі обставини конкретного злочину.

Ураховуючи специфічність завдань стадії порушення кримінальної справи, а також вимоги швидкості (закон обмежує роботу з заявами і повідомленнями трьома днями — ст. 97 КПК), закон не встановлює розгорнутої процесуальної форми виявлення ознак злочину. Проте в ній і нема необхідності, оскільки в даному випадку не вирішується завдання встановити винуватість певної особи, тобто істину у справі. Навпаки, суворо регламентована законом процесуальна форма виявлення ознак злочину якоюсь мірою могла б стати перешкодою до швидкого здійснення даного виду діяльності.

Автори, які ототожнюють діяльність, спрямовану на виявлення ознак злочину, з доказуванням, не зважають на важливий припис, що містить із даного приводу закон (ст. 64-66 КПК). Стат- тя 64, ч. 1, наприклад, указує, що наведені в ній обставини підлягають доказуванню при здійсненні дізнання, попереднього розслідування та судового розгляду, тобто, по суті, на двох рівнях процесу — попередньому слідстві та в суді.

Як видно зі змісту закону, ознакам злочину в ході пізнавальної діяльності в стадії порушення кримінальної справи не надається суворих процесуальних форм, ця діяльність повинна здійснюватись у максимально короткі строки. Враховуючи такі характеристики, ця діяльність є більш пошуковою, ніж доказовою. Саме засобами розшуку здавна прийнято вирішувати завдання одержання достатніх даних про ознаки злочину.

Розшуковою дією слід також вважати одержання пояснень. Вона не містить елементів процесуальної форми, тому її не можна вважати самостійним способом збирання доказів. Її застосування створює передумови одержання доказів у порушеній справі.

Існує ще один аргумент на користь цієї точки зору. У діяльності, спрямованій на виявлення ознак злочину, не реалізуються специфічні принципи, притаманні виключно кримінальному процесу: презумпція невинуватості, забезпечення обвинуваченому права на захист тощо.

Незважаючи на те, що процесуальна та оперативно-розшукова діяльність має єдину природу, при виявленні ознак злочину не реалізується ні одна з функцій кримінального процесу. У цей момент ніхто не обвинувачується в скоєнні злочину, отже, нема й функції обвинувачення. Як наслідок — відсутня і функція захисту. Тим більше, не притаманна цій діяльності і функція вирішення кримінальної справи, оскільки немає і самої справи.

У спеціальній юридичній літературі на цю тему подібна діяльність називається дослідчим провадженням. Вона характеризується тим, що тут тільки вирішується питання, бути чи не бути кримінальній справі, а, отже, й кримінальному процесу. До того моменту, поки вона не відкрита, нема і не може бути кримінального процесу з його принципами, функціями, завданнями, іншими суттєвими ознаками, притаманними цьому самостійному виду державної діяльності.

Закріплення доказів. Про значення засвідчувальної сторони в доказуванні йшлося вище. У статті 65 КПК прямо вказано, що фактичні дані повинні бути одержані лише зі вказаних у законі джерел способом, передбаченим законом. А цей спосіб передбачає необхідність не тільки виявлення, одержання інформації, що стосується справи, а й належного її закріплення. Окрім усього іншого правильне закріплення інформації цінне ще й тим, що дозволяє заінтересованим особам висловити свою думку з приводу порядку й умов формування доказів або в самому фіксуючому документі (протоколах допитів, інших слідчих дій) чи оскаржити матеріали, які мають відповідну інформацію, в контролюючі інстанції.

Безумовно, сам порядок закріплення доказової інформації є надійною гарантією законності процесуальних дій, що провадяться. Ось чому в деяких теоретичних джерелах закріплення не виділяється як один з елементів процесу доказування, а вважається складовою частиною поняття "збирання”, оскільки видається саме по собі зрозумілим, збираючи докази, їх закріплювати. В деяких дисертаційних дослідженнях настільки велике значення надається закріпленню доказів, що саме збирання розглядається як першочерговий момент закріплення доказів[71].

Значення фіксації необхідної інформації обумовлене ще й тим, що в ході процесу найбільш незаінтересований свідок (саме через те, що він незаінтересований) може забути цілком суттєві для справи обставини, якщо між сприйняттям фактичних даних і допитом проходить значний час; заінтересовані особи можуть чинити перешкоди слідству; документи, в яких обмежений термін зберігання, можуть бути знищені; на місці події може змінитись обстановка.

Існує щонайменше три форми фіксації (закріплення) доказів: 1) складання протоколу; 2) залучення до справи речових доказів; 3) залучення до справи документів.

Протокол — це основна форма закріплення доказів. Його складає тільки особа, уповноважена на проведення відповідної слідчої дії. До протоколу можуть додаватися схеми та інші специфічні зображення, які вправі складати спеціалісти. Це видається важливим, оскільки протоколи, як свідчить практика, є зовсім не абсолютним з точки зору надійності засобом фіксації інформації. По суті, він є лише конспектом висловлювань і має в деякій мірі відбиток суб'єктивного ставлення його укладача до змісту протоколу[72].

В обвинуваченого, свідка є право і власноруч викласти свої показання. Це допустимо і корисно, оскільки сприяє адекватності викладення інформації, розкриває специфіку мови, індивідуальні особливості людини.

Для залучення до справи речових доказів необхідно крім складання протоколу слідчої або процесуальної дії, у ході якої було виявлено об'єкт, ще й винесення окремої постанови. Ця додаткова гарантія пов'язана з тим, що збирання речових доказів у ряді випадків, окрім усього іншого, стосується і майнових відносин.

Згідно з законом опис речових доказів у протоколі слід робити зразу ж по їх виявленні. Якщо вони були виявлені в ході слідчої дії, то спеціального протоколу огляду не вимагається, а опис здійснюється в даному протоколі. Складання протоколу про огляд речового доказу окремо здійснюється лише у випадку, коли неможливо провести ретельний огляд його на місці виявлення. Недоліком такого огляду є можливість зміни речового доказу за час між його виявленням і оглядом. Гарантією недопущення цього є спеціальна процедура упакування і наступного огляду за участі тих же понятих, які були присутні під час виявлення об'єктів.

Слід зазначити, незважаючи на те, що кримінально-про-цесуальний закон передбачає деякі заходи щодо максимально повної фіксації результатів процесуальної дії (завірення протоколу підписами його учасників, фотографування і опечатування), вони недостатні, у зв'язку з чим криміналісти розробляють різноманітні удосконалені пакувальні засоби, що запобігають пошкодженням і можливій фальсифікації. На жаль, практичні працівники рідко використовують результати подібних наукових пошуків, а також не реалізують значні можливості нових експертиз із використанням малої кількості речовин, а також комп'ютерів, що входять у практику експертних досліджень.

Особливою формою закріплення доказів є залучення до справи документів, витребуваних слідчим або наданих йому іншими учасниками процесу.

Як документи можуть залучатися лише ті матеріали, які містять відомості стосовно предмета доказування, а також відомості про особу, яка їх склала. Самі відомості повинні бути викладені конкретно, за формою, що не допускає подвійного тлумачення.

Письмові докази спочатку включаються в матеріали справи без спеціального процесуального оформлення, тобто без особливої постанови слідчого. Але до закінчення розслідування вони повинні бути зареєстровані в описі паперів у справі за відповідним номером і з посиланням на листи справи. Таким же чином залучаються і висновки експерта.

Перевірка доказів. Доказування за своїм змістом є складним видом процесуальної діяльності. Воно включає в себе не тільки практичні дії, пов'язані з виявленням і закріпленням різного роду інформації, а й аналіз, перевірку доказів.

Значення перевірки полягає вже в тому, що сама її можливість у багатьох випадках є умовою допустимості доказів, коли мова йде про матеріали, одержані непроцесуальним шляхом. Багато зарубіжних систем доказування побудовані таким чином, що до відомостей, які допускаються у процес, пред'являються лише дві вимоги: вони повинні бути одержані з дотриманням прав людини і перевірятися[73].

Потрібно наголосити, що сам термін "перевірка доказів” у законі відсутній. Він зустрічається лише в особливій частині стосовно наглядового провадження. Теорія ж указує на перевірку фактичних даних як на один із елементів доказування. І підстави для цього є: ст. 22 КПК передбачає необхідність дослідження обставин справи як принцип процесуальної діяльності. Тому в нашому розумінні перевірка рівноцінна дослідженню. Хоча, коли спеціально порівнювати ці поняття, то виявляється, що поняття "перевірка” ширше, ніж поняття "дослідження”, оскільки закон передбачає деякі процесуальні (слідчі) дії виключно для перевірки вже наявних доказів: слідчий експеримент, очна ставка, впізнання, освідування, огляд, виїмка, обшук.

У процесуальній літературі називаються три традиційних способи перевірки доказів: 1) аналіз і дослідження кожного доказу з точки зору його повноти, несуперечності, логічної послідовності; 2) порівняння доказів для виявлення їх збігу та протиріч; 3) виявлення нових доказів, бажано з різних процесуальних джерел про одні й ті ж самі обставини справи. Ці способи достатньо ефективні і застосовуються для встановлення достовірності будь-якого виду доказів.

Разом з тим перевірка доказів повинна здійснюватися з урахуванням особливостей, притаманних конкретним видам доказів. Наприклад, для перевірки показань свідка необхідно виявити обставини, що характеризують його особу, взаємовідносини з обвинуваченим і потерпілим, умови, за яких свідок спостерігав ті чи інші обставини, причини, які могли вплинути на його правильне сприй- няття.

Особливе значення має перевірка похідних доказів (копій документів, зліпків, зразків). Якщо у справі не буде матеріалів, які свідчать про те, що на момент їх виготовлення існував оригінал, вони не будуть мати доказового значення. Тому, коли оригінал відсутній з якоїсь причини і немає можливості його надати (наприклад, загублений) відповідним органам треба буде довести, що він, у всякому разі, існував.

У більшості випадків за наявності значної доказової бази не потрібно якихось додаткових зусиль у проведенні дій по перевірці доказів. Достатньо порівняти даний доказ з іншими. Якщо при цьому між ними виявляються суперечності, їх необхідно усунути. Це слід робити до складення обвинувального висновку шляхом проведення додаткових слідчих дій, інакше слідчий в обвинувальному висновку (суд — у вироку) зобов'язаний мотивувати свої висновки і вказати, чому в основу обвинувачення він покладає одні докази і відкидає інші.

Згідно з законом перевірка доказів — це обов'язок осіб, які ведуть процес. Для учасників процесу вона є правом. Вони не наділені правомочностями провадження процесуальних дій, але в тих

51

випадках, коли перевірка доказів являє собою розумову, логічну діяльність, учасники процесу можуть взяти участь у цій роботі.

У більшості випадків результатом порушення вимог по перевірці доказів буде необгрунтоване і навіть помилкове рішення, що виноситься на самих різних рівнях (попереднього розслідування, судового розгляду). В таких випадках є достатні підстави для направлення справи на дослідування прокурором і, відповідно, скасування вироку. А також, якщо суд у ході розгляду справи перевіряє (досліджує) одні докази і залишає без належної уваги інші, то, крім усього іншого, це означає, що він тим самим більше їм довіряє, надає більшого доказового значення. Це недопустимо і може потягти за собою санкції відновлювального характеру.

Отже, метою перевірки доказів є з'ясування доброякісності доказів, створення передумов для визначення достовірності і значущості кожного доказу, а також сукупності доказів.

Обсяг перевірки в міру просування справи збільшується. Кримінальний процес побудований таким чином: кожна наступна стадія є перевірочною відносно попередньої і є підстави вважати, що саме такий порядок забезпечить у кінцевому підсумку одержання достовірної інформації.

Оцінка доказів. Відомо, що оцінка доказів являє собою виключно розумову діяльність на відміну від інших елементів доказування, і тому мінімальною мірою регламентована законом. У статті 67 КПК сказано лише, що уповноважені суб'єкти оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, які грунтуються на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні обставин справи. Ніякі докази не мають заздалегідь установленої сили.

Це, однак, не означає повної свободи в оцінці доказів, оскільки закон вимагає також того, щоб процесуальні рішення були обгрунтовані, тобто оцінка доказів вимагає від відповідного суб'єкта ретельного і розгорнутого аналізу доказів.

Безумовно, внутрішнє переконання — кримінально-процесуальна категорія, а не звичайне поняття. Достатньо зауважити, що від даного переконання, зміст якого матеріалізується в обвинувальному висновку (а потім і у вироку), обвинувачений змушений захищатися.

Варто зазначити, що закон достатньо поважливо ставиться до внутрішнього переконання. Підтвердженням тому є ст. 114 КПК "Правомочності слідчого”, де законодавець демонструє значення внутрішнього переконання для перспективи просування криміналь-

52

ної справи, що знаходиться у провадженні конкретного слідчого, в ситуації, коли він не згоден із вказівками прокурора, а саме: якщо у слідчого вже склалося внутрішнє переконання у ключових питаннях справи, немає сенсу тиснути на нього, примушувати виконувати вказівки контролюючої інстанції. Розкриття злочину в ситуації, що склалася, приречена на провал. Тому найкраще справу передати іншому слідчому.

Перевага внутрішньому переконанню віддається й у випадках, коли закон передбачає преюдицію.

На формування внутрішнього переконання осіб, які ведуть процес, мають як позитивний, так і негативний вплив їх світогляд, погляди, звички, життєвий досвід, поведінка учасників процесу та інші позапроцесуальні фактори. Але завжди треба пам'ятати, що оцінка доказів повинна бути обгрунтованою законом і правосвідомістю, а не будь-якими іншими факторами. Переважання останніх може означати наявність професійної деформації свідомості відповідних посадових осіб, а ця "хвороба” має властивість прогресувати. Деякі випадки потребують певної громадської мужності, щоб протистояти особистим слабостям, наприклад, не йти на поводі у громадської думки, керуватися тільки матеріалами справи при винесенні рішення, а не тими емоціями, які викликаються неналежною поведінкою підсудного в суді.

В теорії кримінального процесу виділяється особлива група доказів, так званих "доказів поведінки”. Вони являють собою фактичні дані про дії обвинуваченого після скоєння злочину, такі, наприклад, як спроба ухилитися від слідства і суду, дії, що свідчать про знання таких обставин події злочину, які могли б бути відомі тільки цьому учаснику. Це непрямі докази причетності до вчинення злочину.

Однак недопустимо розширювати за рахунок доказів, які встановлюють факти, коло доказів — "доказів поведінки”, що не мають ніякого зв'язку зі справою. Мова йде про манеру триматися під час допиту, обшуку тощо, зокрема про наявність або відсутність ознак зніяковіння, страху, хвилювання, про пасивне ставлення до слідства, що ведеться чи, навпаки, про видимий інтерес до його результатів, про відмову від дачі показань. Ніякого доказового значення ці ознаки поведінки не мають і, оскільки абсолютно не пов'язані з обставинами справи, не можуть оцінюватися взагалі.