§ 3. Предмет і межі доказування

Як відомо, предмет доказування вирішує питання про те, що підлягає доказуванню в кримінальній справі. Правильне визначення предмета доказування є дуже важливим. Невиправдане розширення, як і обмеження, суперечить законності в кримінальному процесі.

Характеризуючи зміст предмета доказування, використовують поняття "факт” і "обставина”. Стаття 64 КПК (предмет доказування) має назву "Обставини, що підлягають доказуванню”. Аналіз цих обставин, по суті, дозволяє дійти висновку про те, що законодавець має на увазі: і факти (наприклад, подія злочину, яка мала місце в минулому), і власне обставини (наприклад, ті, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого).

Те ж стосується і всіх інших положень чинного законодавства. Стаття 22 КПК зобов'язує суд, прокурора, слідчого вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, для встановлення як викриваючих, так і виправдовуючих доказів для обвинуваченого. Відповідно до ст. 129, 296 КПК слідчий і суд не вправі відмовити в задоволенні клопотань, якщо обставини, про встановлення яких вони клопочуться, можуть мати значення для правильного вирішення справи.

Однак, не дивлячись на те, що поняття "факт” і "обставина” близькі за значенням, їх не можна визнати тотожними. В юридичній літературі висловлені різні точки зору з даного приводу. Деякі автори вбачають їх схожість у тому, що і те і друге — явища об'єктивної дійсності. Різниця ж полягає в тому, що факт — дійсна, цілком реальна подія, явище, а обставина — явище, яке слідує за якимось іншим явищем і з ним пов'язане[55].

Друга позиція грунтується на тому, що обставини — це явища об'єктивної реальності й існують незалежно від того, пізнані вони чи ні; факти — це вже пізнані обставини. З цього випливає висновок, що факти — не предмет доказування і не об'єкт пізнання, а його результат. Обставини ж можуть розглядатися саме як об'єкт пізнання (доказування)[56]. Однак, як зазначалося раніше, ст. 64 КПК включає в предмет доказування і факти, і власне обставини.

У теорії процесу дискусійним залишається питання про те, чи входять у предмет доказування доказові (допоміжні, побічні, проміжні) факти — такі обставини, за допомогою яких установлюються чи заперечуються обставини, що підлягають доказуванню. Це визначення дозволяє окремим авторам робити висновок про те, що доказові факти не входять у предмет доказування[57].

Протилежна точка зору полягає в тому, що кожний побічний факт повинен бути достовірно доведений[58]. Вона підтримана і авторами монографії "Уголовный процесс: доказательства и доказывание”[59] з уточненням правової природи доказових фактів. На їх думку, останні не є доказами у процесуальному смислі цього слова, а є аргументом у логічному доказуванні. Для прийняття законного і обгрунтованого рішення всі обставини, що мають значення у справі, повинні бути встановлені достовірно, в тому числі і доказові факти, за їх допомогою з'ясовуються ці обставини як посилка, з якої робиться відповідний висновок. Для того ж, щоб той або інший факт міг бути визнаний достовірним, він повинен бути доведеним, тобто включеним у предмет доказування.

Саме тому, не обмежуючись нормативним закріпленням обставин, які підлягають доказуванню, законодавець ще вказує і на такі, що мають значення у справі: дані про особистість потерпілого; взаємовідносини між свідком і обвинуваченим, свідком і потерпілим (ст. 68 КПК), потерпілим і обвинуваченим (ст. 72 КПК); спроможність свідка правильно сприймати обставини, що мають значення у справі (ст. 69 КПК); спеціальність і компетентність експерта (ст. 75 КПК); обставини, що стали підставою для затримання підозрюваного і застосування до нього запобіжного заходу (ст. 106 КПК). У випадках відмови підсудного від даних раніше показань і мотивування цього застосуванням незаконних методів допиту такими обставинами є встановлення цих порушень.

В юридичній літературі висловлюється думка про те, що у предмет доказування повинні входити також і обставини, які стали підставою для прийняття не тільки кінцевих, а й проміжних рішень з окремих питань: про обрання, скасування запобіжних заходів, про відводи, призупинення справи, про долю речових доказів тощо[60]. Із цим твердженням погоджуються не всі[61]. Однак та обставина, що відповідно до Конституції і України, і Росії підлягає судовому нагляду наявність підстав для арешту, затримання (ст. 29 Конституції України), провадження слідчих дій, пов'язаних з обмеженням права на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних та інших повідомлень (ст. 31), із проникненням у житло (ст. 30), свідчить про важливість проміжних рішень і є аргументом на користь відповідної точки зору.

Якщо обмежувати предмет доказування лише фактами та обставинами, передбаченими ст. 64 КПК, то може скластися неправильне враження, що ці факти та обставини повинні бути встановлені достовірно, а всі інші, які ніби-то виходять за межі предмета доказування, подібного достовірного встановлення не потребують. Насправді ж у с і факти і обставини, які мають і с т о т н е значення у справі, підлягають точному і безумовному встановленню.

Цілком очевидно, що проблемна ситуація у визначенні змісту предмета доказування пояснюється недосконалістю його формулювання в законі. Очевидно, ст. 64 КПК — це саме той випадок, коли не можна вірити окремо взятій безвідносно до інших статті закону. Аналіз законодавства свідчить про те, що предмет доказування охоплює всі факти і обставини, які, по-перше, передбачені ст. 64 КПК (головний факт); по-друге, одержали свою конкретизацію в інших статтях КПК; по-третє, хоча й не закріплені як загальні правила поведінки, але мають істотне значення залежно від специфіки конкретних кримінальних справ і складів злочинних проявів.

Загальна характеристика предмета доказування була об'єктом вивчення в основному курсі кримінального процесу, тому доцільно зупинитися на особливостях доказування окремих категорій кримінальних справ. Деякі особливості має предмет доказування в так званих справах особливого провадження: застосування примусових заходів медичного характеру та вчинення злочинів неповнолітніми. По суті, закон вирішує більшість проблемних ситуацій, пов'я-заних із визначенням кола обставин, що підлягають доказуванню, і закріплює перелік цих обставин у конкретних статтях (ст. 420 і 433 КПК). Слід лише зазначити, що специфіка доказування і в першому, і в другому випадках має місце в рамках є д и н о г о предмета доказування. Особливість же полягає, передусім, у тому, наскільки деталізований опис події злочину, мотивів і причин вчинків обвинувачених.

Більш проблемними для правозастосування є ситуації при визначенні предмета доказування у випадках розслідування справ про незакінчені злочини і про злочини, вчинені у співучасті.

У справах першої категорії необхідно довести таке:

1) наявність прямого наміру вчинення злочину;

2) ступінь виконання злочинних намірів (приготування до злочину, закінчений або незакінчений замах на злочин);

3) причини, в силу яких злочин не було доведено до кінця.

У справах другої категорії слід мати на увазі, що співучастю є тільки умисна діяльність; при цьому ставлення кожного спів- учасника до особистих дій, діянь виконавця та їх наслідків також повинно бути умисним.

Доказуванню підлягають такі обставини: а) участь у злочині двох або більше осіб; б) наявність або відсутність сталості і згуртованості групи; в) спільність дій осіб — учасників злочину, характер і ступінь участі кожного з них, причинний зв'язок між діями кожного співучасника і спільними для них злочинними наслідками; г) наявність або відсутність попередньої домовленості про спільні злочинні дії, зміст такої домовленості, якщо вона мала місце; д) наявність у кожного учасника прямого наміру на спільне здійснення злочину, мотиви і цілі дій співучасників; е) обставини, які характеризують особистість кожного з них.

Предметом доказування можуть бути не тільки позитивні, але й негативні факти: не тільки наявність злочинного діяння, а і його відсутність; не лише винуватість обвинуваченого, а і його невинуватість. Оскільки одним із завдань кримінального процесу є реабілітація невинного, у зміст предмета доказування повинні увійти й обставини, встановлення яких дає підставу для повної реабілітації обвинуваченого.

38

Отже, набувають певного інтересу питання предмета доказування при закритті кримінальних справ у стадії попереднього слідства, а саме: чи є так звані реабілітуючі та нереабілітуючі обставини предметом доказування на цьому етапі процесу (ст. 6, 7, 213 КПК)?

Вирішення даного питання залежить від конкретного змісту матеріалів, що розглядаються. Коли обставини, які виключають провадження у справі, очевидні вже в момент вирішення питання щодо порушення кримінальної справи, то відповідно до ст. 99 КПК уповноважені посадові особи відмовляють у її порушенні. А оскільки згідно зі ст. 64 КПК доказування має місце лише в порушеній кримінальній справі в стадії попереднього розслідування, то діяльність щодо встановлення даних обставин не є доказуванням.

Однак далеко не завжди ці обставини очевидні при порушенні кримінальної справи. Нерідко для їх виявлення необхідне ретельне розслідування. Тому, якщо первинні матеріали не дозволяють із достовірністю вирішити питання про наявність підстав для відмови в порушенні справи, вона повинна бути порушена і версія про наявність таких підстав перевірена слідчим шляхом. У випадку, коли вона підтверджується, справа підлягає закриттю. Це стосується більшості обставин, викладених у ст. 6 КПК.

Спеціальним предметом доказування є ч а с учинення злочину у зв'язку з вирішенням питання про закінчення строків давності (п. 3 ст. 6 КПК) або про застосування амністії (п. 4 ст. 6 КПК).

Існування акта амністії як підстави відмови в порушенні кримінальної справи не підлягає доказуванню. Але якщо йдеться про конкретну особу, то предметом дослідження повинні бути такі обставини: вік, стан здоров'я, минуле обвинуваченого, наявність у нього дітей, коли ці обставини неясні або спірні. Факт смерті, яка є підставою для закриття справи за п. 8 ст. 6 КПК, також за відомих обставин може бути неочевидним і підлягає доведенню.

При закритті справи на підставах ч. 2 ст. 213 КПК повинно бути доведено, що суспільно небезпечне діяння мало місце, однак подальше дослідження обставин справи не може забезпечити викриття обвинуваченого в тій мірі, яка достатня для віддання до суду.

Із предметом доказування тісно пов'язане поняття м е ж доказування (дослідження обставин справи). В юридичній літературі поширена думка, що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. Неправильне визначення меж доказування може призвести до їх звуження або невиправдано-

39

го розширення. Звуження меж, наприклад, має місце у випадках, коли в суді недостатньо досліджуються висновки експертів, протоколи, документи, речові докази. Нерідко дослідження документів обмежується лише їх оголошенням. Це порушення особливо наявне тоді, коли обвинувачений визнає себе винним і суди помітно втрачають інтерес до доказів, які підтверджують вину підсудного, не перевіряють їх належним чином. Те ж саме має місце і тоді, коли суди замість огляду речових доказів оголошують протоколи їх огляду, хоча законом установлено, що суд зобов'язаний оглянути речові докази і пред'явити їх учасникам процесу. Ніяких виключень із цього правила немає, тому замінити огляд речових доказів оголошенням протоколу їх огляду в стадії попереднього слідства або знайомством із фотознімками неможна. Інакше це означало б, що суди віддають перевагу тим доказам, які не перевіряють.

Невиправдане розширення меж доказування обумовлює надмір інформації, тобто має місце збирання фактичних даних, які не стосуються справи, встановлюють обставини, вже достовірно встановлені.

Більшість процесуалістів під межами доказування розуміють сукупність доказів, необхідну і достатню для встановлення всіх обставин, які входять у предмет доказування.

Оскільки предмет доказування і вимоги закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи однакові як для стадії попереднього розслідування, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування в цих стадіях повинні бути однакові. Проте на практиці в силу пошукового, дослідницького характеру процесуальної діяльності на цих стадіях, а також неправильного або неточного визначення меж доказування, ці межі фактично можуть не збігатися. Вони можуть бути ширші на попередньому слідстві, ніж у суді і навпаки.

Слід зазначити, що ст. 275 КПК, названа "Межі судового розгляду”, пояснює, що розгляд справи в суді провадиться тільки стосовно обвинувачених і лише за тим обвинуваченням, за яким вони віддані до суду. Тобто стаття встановлює не межі доказування в суді, а тільки обмеження щодо осіб і діянь, які розглядаються судом і за які вони можуть бути засуджені.

У зв'язку з проблемами меж доказування цікавим є питання про глибину дослідження деяких обставин, так званих загальновідомих, преюдиціально встановлених і презумованих фактів.

Загальновідомі факти за загальним правилом не доводять-

40

ся. Вони в меншій мірі, ніж усі інші підлягають ретельному дослідженню. Правда, із розширенням сфери пізнання і розвитком науково-технічного прогресу таке положення може і змінюватись, у конкретній справі дані обставини повинні стати предметом доказування.

Факт, що презумується, завжди передбачає з'ясування того, чи немає у справі даних, які могли б свідчити про незастосування даної законної презумпції для конкретного випадку. Якщо вони мають місце, то висновок робиться після ретельної перевірки цієї обставини. Наприклад, мається на увазі, що людина не може бачити темний предмет у повній темряві, але потерпілий заперечує проти цього. Серія експериментів може підтвердити або спростувати дане твердження.

Стосовно преюдиції і того, наскільки ретельної перевірки вона потребує, то, як правило, вона сприймається як данність. Але при наявності сумнівів у тому чи іншому факті, встановленому вироком, що набрав законної сили, а також при запереченні цього факту обвинуваченим або іншим учасником процесу, суд з о б о в ' я- з а н и й даний факт дослідити по суті. Перевага при цьому надається внутрішньому переконанню судді, який приймає рішення про перевірку даної обставини.