§ 1. Роль доказування у вирішенні завдань кримінального судочинства

Кримінальний процес як одна з форм боротьби держави зі злочинністю, що здійснюється на публічно-правових засадах в особливих процедурних режимах діяльності, передбачає наявність характерних засобів, методів, підходів для вирішення відповідних завдань, які гарантують захист особи від необгрунтованого обвинувачення у специфічних умовах кримінального судочинства (ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу, далі — КПК). Своєрідним зовнішнім проявом такої діяльності і є д о к а з у в а н н я.

У науці кримінально-процесуального права поняття доказування вживається в широкому і вузькому смислі. У першому випадку доказування визначається як здійснення пізнавальної діяльності суб'єктів процесу, що охоплює не тільки оцінку, а й збирання і перевірку доказів[1].

У вузькому смислі доказуванням є логічна діяльність по обгрунтуванню тези, що висувається[2]. Таке положення знаходить підтримку і в загальній теорії права[3].

У публікаціях деяких авторів — представників галузевих наук (цивільного процесу, зокрема), містяться й інші твердження, відповідно до яких пізнання і доказування розмежовуються. Суб'єктами доказування виступають сторони, оскільки вони володіють знаннями і за їх допомогою обгрунтовують свою позицію. Суд же такими знаннями не володіє, а лише збирається їх отримати. Отже, з цих позицій він є не суб'єктом доказування, а лише суб'єктом пізнання. Очевидно, на цьому базуються й більш пізні висловлювання деяких учених-процесуалістів про зниження ролі суду в доказуванні, особливо у зв'язку із запровадженням суду присяжних[4]. Однак чинне законодавство заперечує подібні твердження положеннями про право суду збирати докази (ст. 300, 303, 308 КПК), досліджувати (ст. 299 КПК) і оцінювати їх за своїм внутрішнім переконанням (ст. 67 КПК), у чому насправді і полягає зміст основних елементів доказування.

В юридичній літературі, зокрема в публікаціях Е.С. Зеліксона, Р.Г. Домбровської, В.С. Джатієва, робилися також спроби розмежувати пізнання і доказування за часовими ознаками як якісно різні, хоча й виконані іноді одним суб‘єктом. Ця позиція справедливо критикувалась як така, що суперечить здоровому глузду[5], оскільки всупереч чинному законодавству означає, що в стадії попереднього слідства доказування відсутнє, а має місце лише пізнання і елементи доказування виявляються тільки в момент складання кінцевих процесуальних актів — обвинувального висновку та постанови про закриття кримінальної справи. Із цього випливає, що слідчий при збиранні, перевірці та оцінці доказів доказування не здійснює.

Пізнавальна діяльність органів кримінального судочинства спрямована на дослідження не одного, а багатьох явищ оточуючої дійсності. Центральне місце серед них займає злочин, оскільки кримінально-процесуальне пізнання виникає саме з приводу даного явища соціального життя. Крім того, слідчим, судом вивчається ціла низка інших обставин, зокрема причини й умови діяння, його наслідки та ін. З‘ясування їх кола можливе при розгляді специфіки процесуального пізнання.

Пізнання у кримінальному судочинстві має ретроспективний характер, оскільки спрямоване на з'ясування обставин, відмежованих від слідчих органів просторово-часовими рамками. Такого роду пізнавальна діяльність здійснюється на основі відомої властивості матерії — відбиття. Оскільки кожне явище дійсності не проходить безслідно, предмети, що його оточують, набувають (відбивають) його ознак. Вивчаючи наявні об'єкти, дослідник за виявленими на них ознаками образно відновлює, пізнає події, явища минулого.

Таким чином, вся дійсність, що вивчається у процесі ретроспективного пізнання, поділяється на дві частини: 1) та, що сприймається безпосередньо; 2) та, що особисто не спостерігається.

Безпосереднє пізнання можливе стосовно деяких обставин, які складають предмет доказування у кримінальній справі: наслідків скоєння злочину, місця скоєння, знарядь і засобів, за допомогою яких вчинено злочин, та інших обставин[6]. Твердження деяких авторів про те, що процесуальне доказування "есть полностью опосредованный путь познания”[7], не відповідає ні теорії пізнання, ні практиці кримінально-процесуального доказування, оскільки очевидним є те, що слідчі та судді деякі обставини, що складають предмет доказування, сприймають безпосередньо, а це має не тільки процесуальне значення, але й сприяє прийняттю правильних тактичних рішень у ході практичної діяльності.

Однак, хоча безпосереднє пізнання є важливою формою встановлення деяких обставин кримінальної справи, його сфери дещо вужчі порівняно з опосередкованим пізнанням обставин за допомогою відомостей про них, тобто доказів.

Обмежені рамки навчального посібника не дозволяють детальніше зупинитися на співвідношенні понять "пізнання” і "доказування”. Наведені вище точки зору з цього приводу свідчать про різне бачення суті цього питання. Проте, не дивлячись на очевидну різницю в позиціях, їх об'єднує те, що метою доказування визнається пізнання істини, хоч і продовжуються спори з приводу пізнання істини взагалі.

Теорію доказів здебільше цікавить питання пізнання істинних обставин кримінальної справи. Тому, якщо мати на увазі злочин як різновид поведінки особи, то логічно буде припустити таке: все, що пов'язане із життєдіяльністю людини, в принципі може бути пізнано іншою людиною. Поправки в кожному конкретному випадку треба робити, маючи на увазі, по-перше, деяку вірогідність неординарних здібностей окремих суб'єктів[8]; по-друге, таку значущу величину в одержанні якісних результатів дослідження, як фактор часу, і, по-третє, професіоналізм того, хто досліджує.

Стосовно останньої обставини слід зауважити, що саме професійний досвід має як позитивні, так і негативні риси. З одного боку, він дозволяє виділити найвірогідніші версії обставин скоєння злочину, успішно виконати слідчі дії, застосовуючи при цьому найбільш раціональні способи і тактичні прийоми спілкування з учасниками процесу. Але є й негативна сторона використання професійних знань: з часом згасає, так би мовити, "свіжість сприйняття” і в проблемній ситуації відповідні прогалини заповнюються професійним досвідом (навичками), що не відповідає конкретній ситуації. А це вже свідчить про наявність так званої професійної деформації свідомості[9].

Однак у цілому обставини злочину, як вже зазначалося, можуть бути пізнані, а нерозкриваність деяких злочинів належить до сфери суб'єктивного. Наша пануюча доктрина щодо цього полягає в тому, що практичні труднощі, які зустрічаються на шляху встановлення істини, не визнаються нездоланною перешкодою. Злочин може бути нерозкритий, але це не означає, що він взагалі не може бути розкритим[10].

Стосовно пізнання світу людиною в цілому останнім часом у літературі відповідної спрямованості дедалі частіше з'являються публікації з науковим обгрунтуванням можливостей пізнання "абсолютної істини”, які не могли не відбитися в дискусіях учених-юристів з приводу досягнення істини у кримінальному процесі[11].

Окрім всього іншого, позиції учених-процесуалістів, які не визнають досягнення істини в кримінальному процесі, грунтуються на відомих положеннях неопозитивістської теорії пізнання, згідно з якою світ являє собою логічну конструкцію із почуттєвих даних, відчуттів; людина в ході пізнання обмежена рамками своїх висловлювань про відчуття, а смислу слів, що знаходяться у формальних співвідносинах, ніщо не відповідає у природі[12].

Кримінальний процес оперує доказами переважно у словесній формі, тому подібні судження не повинні безпідставно відкидатися лише через те, що така постановка питання не буде сприяти прагненню практичних працівників досягти істини у справі. Навпаки, в даній ситуації гарантувати одержання достовірних знань може

тільки процедура доказування, яка здійснюється в установленій законом формі.

Цілком спірні позиції з даного питання у вітчизняній науці достатньо визначені в інших правових системах, що належать до змішаного типу кримінального процесу, зокрема німецькій. Сутність концепції істини полягає в запереченні можливості досягнення у справі об'єктивної істини, виходячи із споконвічної загальної недосконалості людського пізнання. Все, на що здатний суддя в таких випадках, — це відшукати суб'єктивну істину[13]. Слід зазначити, що на користь даної концепції свідчать і висновки нашої теорії кримінального процесу, зокрема щодо характеру доказу як суб'єктивного образу об'єктивної дійсності[14], і положення закону про оцінку доказів суб'єктами доказування, виходячи зі с в о г о внутрішнього переконання, що грунтується на всебічному, повному та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи (ст. 67 КПК).

Однією з особливостей пізнання у кримінальному процесі є одержання не тільки істинних, адекватно відтворюючих дійсність знань, а й д о с т о в і р н и х, тобто доведених, обгрунтованих, засвідчених відповідним способом знань, одержаних таким чином, щоб їх можна було п е р е в і р и т и.

У судовому доказуванні важливо не лише встановити істину, а й довести її, зробити доступною для сприйняття іншими особами, у тому числі і перевіряючими інстанціями. Засвідчувальна сторона діяльності засобом, указаним у законі, сприяє перевірці та оцінці доказів, правильному формуванню внутрішнього переконання осіб, які здійснюють доказування. Слідчий, приміром, не тільки оглядає місце події, а й о д н о ч а с н о складає протокол слідчої дії. Запис при цьому ведеться в тій же послідовності, в якій слідчий сприймає обстановку місця події. Таке засвідчення необхідне для того, щоб у подальшому суд зміг оцінити цей доказ із точки зору його формування, способу входження відповідних фактичних даних у справу. У випадку, коли зміст протоколу буде викликати сумніви, то суд може звернутися до показань понятих, присутніх при огляді.

У ході кримінально-процесуального доказування, як відомо,

допустиме використання тільки засобів, указаних у законі, і процесуальна форма яких найбільшою мірою гарантує достовірність одержаної інформації. Тому доказування можна визначити і як пізнання істини, перехід від незнання до знання у специфічних умовах кримінального судочинства. Його смисл полягає в засвідчуванні, обгрунтуванні, підтвердженні доказами підсумкового знання.

У кожний момент свого розвитку доказування може характеризуватися з точки зору вірогідності і достовірності, доведеності і недоведеності. При цьому достовірному знанню у кримінальному процесі буде відповідати доведеність, а вірогідному — недоведеність.

До недоведеності відносять такий стан доказування: 1) що відображує досягнення лише вірогідного рівня знань; 2) що означає неможливість подальшого доказування.