5.3. Особливості розгляду справ

Позовна давність визначена як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушене. Словосполучення «позовна давність», з одного боку, відображає зв'язок із формою захисту порушеного права (позов), а з другого — із тривалістю цього захисту. Позовна давність — інститут матеріального, а не процесуального цивільного права, а тому вимога про захист порушеного права приймається до розгляду судом незалежно від закінчення строку позовної давності. Але якщо при розгляді спору буде встановлено, що зазначений строк закінчився до пред'явлення позову, то це даватиме підставу для відмови в його задоволенні.

Загальний строк позовної давності відповідно становить три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа чи держава. Цей строк має безпосереднє відношення до вимог про визнання права на земельну частку (пай).

Так, державний акт на право колективної власності на землю був виданий КСП їм. Леніна Добренської сільської ради Баштанського району 16 листопада 1995 р. Список осіб, які мають право на земельну частку (пай), був затверджений на загальних зборах членів цього КСП 25 квітня 1997 р., про що позивачці було відомо. Однак вона звернулася до суду з позовом про визнання права на земельну частку (пай) лише 17 листопада 2000 p., тобто після закінчення трьох років. Виходячи з цього Баштанський районний суд Миколаївської області відмовив їй у задоволенні позову.

В окремих справах за спорами, пов'язаними з приватизацією землі, суди задовольняли позови про визнання права на земельну частку (пай) і майновий пай, незважаючи на доводи відповідачів про порушення позивачами строків позовної давності.

Наприклад, Сватівський районний суд Луганської області задовольнив позов Є. до спілки селянських господарств «Маньківська» про визнання права на земельну частку (пай) і на майновий пай виходячи з того, що позивачка з 1995 по 1998 р. була членом цієї спілки, на час розпаювання землі в 1996 р. працювала в цьому господарстві, а відсутність у неї прописки за місцем роботи в с. Маньківці не може бути підставою для позбавлення її права на паї. Проте, як видно з матеріалів справи, позивачка звернулася до спілки селянських господарств із вимогами про право на зазначені паї 24 лютого 2000 p., а в суд із даним позовом - 3 березня 2000 p., хоча дізналася про порушення свого права ще в 1996 р. Представник відповідача, заперечуючи проти позову, послався крім відсутності прописки на те, що С. пропустила строк позовної давності. Задовольняючи позов, суд не з'ясував причин пропуску позивачкою зазначеного строку і ніяких міркувань із цього приводу не висловив.

Для окремих видів вимог законодавчими актами встановлено спеціальні строки позовної давності. Отже, якщо для даного виду вимог, у тому числі пов'язаних із проведенням земельної реформи, не передбачено спеціального строку позовної давності, то до них має застосовуватися загальний строк.

Визначення початкового моменту перебігу строку позовної давності має важливе значення, оскільки від цього залежить правильне обчислення даного строку і в кінцевому підсумку — захист порушеного матеріального права. Перебіг загального або спеціального строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. За загальним правилом, воно виникає з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права. Слід підкреслити, що виникнення права на позов є результатом дії двох факторів: об'єктивного (ним є сам факт порушення права) і суб'єктивного (особа дізналась або повинна була дізнатися про це порушення).

Так, 13 березня 1996 р. рішенням загальних зборів сільськогосподарського підприємства «Світанок» Снігурівського району Миколаївської області, на яких був присутній В., його було виключено із членів цього підприємства. Відповідно його не внесли до списку, доданого до державного акта на право колективної власності на землю. Проте В. звернувся до суду лише в квітні 2001 р. Він стверджував, що дізнався про порушення своїх прав у квітні 2000 p., коли селяни почали отримувати плату за оренду їхньої землі, а тому не пропустив строку позовної давності. Рішенням Снігурівського районного суду В. відмовлено в задоволенні позову, оскільки він дізнався про порушення свого права одночасно з тим, як це сталося.

Нерідко суди не встановлюють час, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Наприклад, Міжгірський районний суд Закарпатської області відмовив подружжю Х.В. і Х.М. у вимогах до кооперативу «Світанок» про право на земельний сертифікат через порушення позивачами строку позовної давності, не з'ясувавши і не зазначивши у рішенні, з якого часу ведеться відлік цього строку. Немає ніяких даних про те, коли було порушено право позивачів і коли вони про це дізнались, і в матеріалах справи.

Якщо суд визнає причину пропуску строку позовної давності поважною, порушене право підлягає захисту. Закон не містить хоча б приблизного переліку поважних причин, а покладає розв'язання цього питання на суд. У судовій практиці такими визнаються тривала хвороба, перебування за кордоном тощо. У ряді випадків суди постановлюють рішення про задоволення позову, не з'ясовуючи, чи були поважними причини пропуску строку, протягом якого здійснюється захист порушеного права.

Так, Білгород-Дністровський районний суд Одеської області, задовольняючи позов К. до КСП «Україна» про визнання права на одержання земельного сертифіката, залишив поза увагою той факт, що ці документи були видані всім членам КСП ще в 1996 p., а позивачка звернулась до суду з даним позовом у травні 2000 р. Ніяких питань, пов'язаних із порушенням позивачкою строку звернення за захистом свого прав, районний суд та судова колегія в цивільних справах Одеського обласного суду, яка залишила це рішення без зміни, не з'ясовували.

Суди вирішували питання, користуючись нормами законодавства, що діяли на час виникнення правовідносин.

З 1 січня 2004 р. введено в дію Цивільний кодекс України, який встановлює загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК). Крім того, встановлюється спеціальна позовна давність для окремих видів вимог — як скорочена, так і більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (ст. 258 ЦК).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, поданої до постановлення ним рішення. Проте в разі визнання судом поважними причин пропущення строку позовної давності порушене право підлягає захисту (ст. 267 ЦК).

Правила, зазначені в ЦК України про позивну давність, застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Невід'ємною частиною судового доказування є оцінка доказів (ст. 62 ЦПК), яка складається з визначення судом достовірності й достатності останніх. Визначення достовірності доказів зводиться до перевірки доброякісності їх джерела, а також самого процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на підставі зібраних у конкретній справі доказів зробити певний висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права й обов'язки сторін.

Визначення судом достовірності і достатності доказів складає сутність оцінки останніх у будь-якій цивільній справі. Однак не всі суди правильно розуміють механізм оцінки доказів, передбачений у вже згаданій ст. 62 ЦПК.

Наприклад, Баштанський районний суд Миколаївської області відмовив 3. у задоволенні позову, оскільки, на його думку, позивачка на момент передачі землі в колективну власність КСП «Червоний прапор» не була його членом. Проте суд не дав оцінки достовірності й достатності зібраних у справі доказів. Зокрема, із довідки вбачалося, що 3. призначено колгоспну пенсію, а в списку громадян-членів КСП, доданому до державного акта на право колективної власності на землю, позивачка значилася за № 14. Виходячи з наведеного і з того, що в матеріалах справи було достатньо доказів для вирішення спору відповідно до Указу Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям», судова колегія в цивільних справах Миколаївського обласного суду скасувала зазначене рішення.

Залишення заяви без розгляду — це форма закінчення цивільної справи без постановлення судового рішення, за якої залишається можливість повторного звернення до суду з тотожним позовом. Всі підстави для залишення заяви без розгляду, які встановлені ст. 229 ЦПК, поділяються науковцями на дві групи: ті, які тягнуть обов'язкове залишення заяви без розгляду, і факультативні. Однак слід мати на увазі, що положення п. 1 ст. 229 ЦПК щодо обов'язкового залишення заяви без розгляду необхідно застосовувати з урахуванням статей 8, 124 Конституції України та обставин кожної справи. Суди ж не завжди це враховують.

Наприклад, Ж. звернулась до суду з позовною заявою про визнання права власності на земельну частку (пай) у порядку спадкування. Позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що її батька було включено до списку осіб, які мають право на отримання відповідного сертифіката. Однак ухвалою Врадіївського районного суду Миколаївської області позовна заява була залишена без розгляду з посиланням на п. 1 ст. 229 ЦПК. На думку суду, Ж. не додержала попереднього позасудового розгляду справи, оскільки вправі була звернутися до органів місцевого самоврядування за отриманням батькового сертифіката.

Судовою колегією Миколаївського обласного суду зазначена ухвала була скасована, а справа - направлена на новий розгляд, оскільки Ж. порушувала питання про визнання права власності в порядку спадкування, а не оскаржувала, наприклад, бездіяльність (дії) посадових осіб, які утримують сертифікат батька.

Закриття провадження у справі — це форма закінчення цивільної справи з винесенням ухвали, яка виключає можливість повторного звернення до суду з тим же позовом. Підстави виконання такої процесуальної дії вичерпно визначені ст. 227 ЦПК і свідчать про те, що процес: а) виник неправомірно, оскільки у заінтересованої особи не було права на звернення до суду за захистом; б) не може бути продовжений з інших причин, у тому числі внаслідок волевиявлення сторін по розпорядженню своїми правами, яке викликає зазначені правові наслідки (наприклад, коли позивач відмовився від позову і відмова була прийнята судом; коли сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом).

Особливості закриття провадження у справі в цих випадках додатково регулюються положеннями ст. 179 ЦПК Зокрема, заява позивача про відмову від позову, визнання позову відповідачем та умови мирової угоди сторін заносяться до протоколу судового засідання і підписуються відповідно позивачем, відповідачем або обома сторонами; до прийняття відмови позивача від позову або до затвердження мирової угоди сторін суд роз'яснює позивачеві або сторонам наслідки відповідних процесуальних дій тощо. Однак суди не завжди враховують положення згаданої норми при розгляді справ зазначеної категорії.

Так, Новоодеський районний суд Миколаївської області своєю ухвалою прийняв відмову Г. від позову до сільськогосподарського підприємства «Перемога» про визнання права на земельну частку (пай), а провадження у справі закрив. При цьому, як видно із протоколу судового засідання, на порушення вимог ст. 179 ЦПК позивачці не було роз'яснено наслідки відповідних процесуальних дій. Це та інші порушення, які допустив суд при закритті провадження у справі, стали підставою для скасування зазначеної ухвали.

Слід підкреслити, що питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, різні клопотання та заяви осіб, які беруть у ній участь, питання про відкладення розгляду справи, про зупинення або закриття провадження в ній, про залишення заяви без розгляду відповідно до ст. 232 ЦПК вирішуються мотивованими ухвалами.