Реалізація права на пред'явлення позову - Правовой портал Украины
LEX       
Правовой портал


МЕНЮ

Яндекс.Метрика

Rambler's Top100

конструктор договоров Украина

5. ОСОБЛИВІСТЬ РОЗГЛЯДУ СУДОМ СПРАВ

ПРО ВИЗНАННЯ ПРАВА НА ЗЕМЕЛЬНУ ЧАСТКУ

(ПАЙ) АБО НА МАЙНОВУ ЧАСТКУ

5.1. Реалізація права на пред'явлення позову

Реалізація права на пред'явлення позову про визнання права на земельну частку (пай) або на майнову частку здійснюється з додержанням установленого законом процесуального порядку, в результаті чого в суді порушується цивільна справа. Такий порядок передбачає певну процесуальну форму вираження позову, оплату позовної заяви державним митом, дієздатність особи, яка подає цю заяву, наявність повноважень у представника позивача, додержання правил про підсудність.

Процесуальною формою вираження позову є сама позовна заява, яка має містити всі елементи позову та інші необхідні для провадження у справі дані, передбачені ст. 137 ЦПК. У першу чергу це стосується назви суду, до якого подається заява (п. 1 ст. 137 ЦПК), у другу — точної назви позивача і відповідача (п. 2 ст. 137 ЦПК), а також відомостей про місце їх проживання або знаходження. Доречно зазначити, що у справах названої категорії ці вимоги учасниками процесу завжди дотримувалися, завдяки чому сторони завчасно викликалися до суду, а справи розглядались в установлені законом строки.

Повнота позовної заяви залежить від юридично правильного викладення змісту позовних вимог (п. З ст. 137 ЦПК) із зазначенням способу судового захисту. Особливість цієї частини заяви зумовлюється характером правовідносин, які пов'язані, наприклад, не лише із визнанням права на земельну частку (пай), а й із визначенням її розміру та вартості.

Так, Д. при вирішенні в суді питання про визнання права на земельну частку (пай) зазначила у позовній заяві її розмір — 7,98 умовного кадастрового гектара, а також вартість - 36 тис. 813 грн., що дорівнювало рівновеликій частці кожного члена КСП.

Правильне викладення змісту позовних вимог забезпечує швидке та повне дослідження обставин спору, а також сприяє законності судового рішення. Недодержання цієї вимоги може бути підставою для скасування останнього.

Наприклад, Снігурівський районний суд Миколаївської області прийняв до провадження позов Ш. про виділ майнової частки із майна сільськогосподарського підприємства «Поляна-Н» і призначив справу до розгляду. Однак у позові не було зазначено, яке саме майно необхідно виділити позивачеві. Не було уточнено належним чином це питання і в судовому засіданні, внаслідок чого суд постановив виділити Ш. те майно, щодо якого спір між сторонами не виникав.

Посилання в позовній заяві на обставини, якими обґрунтовується позовна вимога (п. 4 ст. 137 ЦПК) і які складають підставу позову, сприяє встановленню наявності спірних правовідносин та можливості прийняття справи до провадження суду. В позовній заяві відповідно до п. 5 ст. 137 ЦПК належить зазначити і докази, що підтверджують позов. Це правило випливає із засад змагальності (ст. 15 ЦПК), меж судового розгляду (ст. 15і ЦПК) та обов'язку сторін доказувати ті факти й обставини, на які вони посилаються (ст. ЗО ЦПК), що сприяє з'ясуванню судом дійсних обставин справи як необхідної умови для захисту оспорюваного права на земельну частку (пай) чи на майнову частку.

Доказами залежно від суті позову підтверджуються або спростовуються ті чи інші факти й обставини, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог і заперечень. Наприклад, при вирішенні питання про визнання за особою права на земельну частку (пай) письмовим доказом є список громадян—членів КСП, який додається до державного акта на право колективної власності на землю. Однак учасники спору не завжди звертають на це належну увагу, а тому помилково подають лише довідки про включення тих чи інших осіб до цього списку.

Так, при постановленні рішення за позовом М. до спілки селян «Золотий колос» про передачу земельної частки (паю) Снятинський районний суд Івано-Франківської області взяв за основу видану відповідачем довідку про те, що позивача не включено до списку осіб, доданого до державного акта. При цьому суд не звернув уваги на те, що пред'явлена довідка не заміняє списку (який підписується головами сільськогосподарського господарства та відповідної місцевої ради) і тому є неналежним доказом.

При вирішенні спорів про успадкування належними доказами є, наприклад, сертифікат на право на земельну частку (пай) та пайова книжка на майнову частку (пай), які були видані за життя спадкодавця. Проте суди іноді цього не враховують.

Наприклад, рішенням Доманівського районного суду, яке скасоване судовою палатою в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області, помилково відмовлено в задоволенні позову Є. про визнання права на земельну частку (пай) та на майнову частку (пай) у порядку спадкування, хоча матеріали справи містили письмові докази про те, що мати позивачки (спадкодавець) була власником земельної частки (паю) та майнової частки (паю), а саме сертифікат на право на земельну частку (пай) та пайову книжку на майнову частку (пай), і відповідач не оспорював наявності у спадкоємця цих документів.

Істотне значення для реалізації права на судовий захист суб'єктів аграрної реформи також має визначення ціни позову (п. 6 ст. 137 ЦПК). Нею є грошова сума в гривнях, яка відображає заявлену матеріально-правову вимогу позивача до відповідача і визначається за правилами, встановленими ст. 65 ЦПК. Якщо ціна позову, вказана в позовній заяві, явно не відповідає дійсній вартості стягуваного, то ціну позову й розмір державного мита має визначити суддя, постановивши про це відповідну ухвалу.

Завершальним реквізитом позовної заяви є підпис позивача або іншої уповноваженої особи (п. 7 ст. 137 ЦПК), який надає заяві юридичної сили. Зазначення при цьому часу подання заяви свідчить про пред'явлення позову в межах строків давності і забезпечує додержання такого принципу судочинства, як розгляд справи у «розумні» строки (п. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини).

До позовної заяви також додаються письмові докази, за допомогою яких суд встановлює фактичні обставини, з приводу яких виник спір. Частиною 2 ст. 27 ЦПК передбачено такі процесуальні форми одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів.

Пояснення сторін і третіх осіб про відомі їм обставини, що мають значення для справи, є джерелом інформації, засобом доказування (статті 27, 40 ЦПК). Слід підкреслити, що в цих поясненнях науковці обгрунтовано виділяють: 1) повідомлення, відомості про факти — тобто докази; 2) волевиявлення; 3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті; 5) прояв емоцій, настрою 75. Доказове ж значення мають лише ті пояснення сторін і третіх осіб, в яких містяться відомості про факти, що належать до предмета доказування.

Наприклад, рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області були задоволені позовні вимоги Ф. про поновлення строку позовної давності та визнання права на земельну частку (пай). Характерним для цієї справи є те, що в основу свого рішення суд поклав пояснення сторін про причини пропуску строку позовної давності, оскільки вони були послідовними, не суперечливими.

Що стосується вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, то слід пам'ятати, що саме потерпілий (позивач) є першим (чи не єдиним), хто може встановити наявність усіх видів страждань та переживань, які є тим наслідком впливу на його особистість, що може бути виявлений лише у зв'язку з чітко висловленою його власною думкою. Тому важливе значення при встановленні наявності моральної (немайнової) шкоди та при визначенні розміру її відшкодування мають враховуватись особисті пояснення позивача. Хоча на практиці трапляються випадки, коли суди не додержують викладеного правила, більше того, розглядають зазначені вимоги за відсутності позивача і встановлюють наявність завданої йому моральної (немайнової) шкоди та визначають розмір її відшкодування виходячи з пояснень його представника, що суперечить ч. 2 ст. 27 ЦПК.

Наприклад, ухвалою судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області скасовано рішення Вознесенського районного суду за позовом М. до сільськогосподарського підприємства «Урожай» про стягнення збитків та відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Підставою для скасування рішення було те, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності позивача, якому належним чином не повідомили про час і місце судового розгляду. Крім того, в основу визначення розміру моральної (немайнової) шкоди, завданої позивачеві, суд поклав пояснення його представника, незважаючи на те, що: а) моральна (немайнова) шкода стосується особистих (невід'ємних) прав людини, а тому лише потерпілий може визначати види та ступінь своїх страждань і переживань.

Показання свідків — це повідомлення суду свідком відомостей (фактичних даних) про обставини, які мають значення для справи. Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Водночас законом встановлено деякі обмеження щодо осіб, які можуть бути свідками. По-перше, в установлених законом випадках (ст. 41 ЦПК) особа має право відмовитися давати свідчення. Так, ч. 1 ст. 63 Конституції України передбачено, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Тим самим Основний Закон, грунтуючись на нормах моралі, встановив виняток із загального правила, сформульованого у ст. 385 Кримінального кодексу України, згідно з яким свідок за відмову від давання показань несе кримінальну відповідальність. По-друге, у ст. 42 ЦПК перелічено осіб, які не можуть бути свідками. По-третє, допустимість показань свідків обмежується нормами ЦК.

Письмові докази — це всякого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 46 ЦПК). Письмові докази, які використовуються при вирішенні справ зазначеної категорії, можна класифікувати за такими ознаками.

1. За суб'єктом (джерелом) формування вони поділяються на офіційні і неофіційні. Офіційні письмові докази — це документи, акти, які виходять від державних органів, установ, підприємств, службових осіб і громадських організацій (наприклад, державний акт на право приватної власності на землю, державний акт на право постійного користування землею, сертифікат на право на земельну частку (пай), свідоцтво про право на майновий пай тощо). Неофіційні — це документи, які виходять від громадян (наприклад, заява про прийом у члени КСП, заява власників земельної частки (паю) про виділ земельної ділянки єдиним масивом, заява власника майнового паю про вихід із членів КСП, листування ділового й особистого характеру, рукописи тощо).

Розмежування письмових доказів на офіційні і неофіційні зумовлює неоднаковий порядок їх дослідження. Дослідження офіційного документа потребує з'ясування повноважень органів або службових осіб, які його склали, дотримання передбаченого законом порядку складання документа і перевірки істинності викладених у ньому відомостей. Дослідження неофіційного документа допускає перевірку істинності відомостей, які в ньому містяться, або волевиявлення особи, яка його склала. Такі документи мають доказове значення для визнання певних фактів (наприклад, заява про прийом або вихід із членів КСП, заява про прийняття спадщини тощо).

2. За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі й інформативні. До розпорядчих можна віднести акти органів державної влади, місцевого самоврядування (наприклад, рішення сільської (селищної) ради про формування із земель запасу та резервного фонду земельних масивів для надання у користування земельних ділянок працівникам соціальної сфери села та пенсіонерам з їх числа), а також документи, в яких виражається воля суб'єктів права, спрямована на встановлення, зміну і припинення правовідносин (наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки, договір оренди земельної частки (паю), документи, якими оформляється право власності в порядку спадкування, тощо). Слід підкреслити, що розпорядчі документи характеризуються наявністю двох ознак: правомірністю волевиявлення і наявністю дійсної волі суб'єкта, вираженої в документі.

Інформативні документи містять відомості про наявність або відсутність певних фактів (довідка відповідної сільської (селищної) ради про кількісний склад осіб, які працюють у соціальній сфері села, і наявність пенсіонерів, що раніше працювали в зазначеній сфері та проживають у сільській місцевості; довідка про отримання пенсії членом КСП; тощо).

До таких документів належить, наприклад, довідка, видана начальником Баштанського районного відділу земельних ресурсів Миколаївської області, якою підтверджується, що розмір земельної частки (паю), яка перебуває в колективній власності КСП їм. Леніна (с. Новоєгорівка), становить 7,98 умовного кадастрового гектара, а її вартість - 36 тис. 813 грн. (з урахуванням коефіцієнта індексації 2,07 - 76 тис. 203 грн.).

Головним при дослідженні інформативних письмових доказів є встановлення відповідності закріплених у документах відомостей фактам дійсності.

При вирішенні справ зазначеної категорії, особливо за позовами про визнання права власності на земельну частку (пай), розпорядчі докази не повинні підмінятися інформативними. Проте суди вирішують такі справи без належно завіреної копії державного акта на право колективної власності на землю і списку осіб, який до нього додається, на підставі лише довідки відповідної сільської (селищної) ради.

3.За формою документи бувають двох видів. Для документів простої письмової форми характерно те, що порядок їх викладу не має значення, оскільки вони не містять обов'язкових реквізитів і форма цих документів визначається особами, які їх складають. Головна ознака документів кваліфікованої письмової форми полягає в тому, що остання передбачає наявність необхідних реквізитів (прикладом таких документів може бути нотаріально оформлений договір оренди земельної ділянки). Така класифікація доказів має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільно-правових угодах.

4.За способом або характером формування документи поділяються на оригінали і копії. Оригіналом є перший примірник. Він має більшу вірогідність, тому що відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала цей документ.

Речові докази — це предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для справи (ст. 52 ЦПК). У судовій практиці вони використовуються обмежено, в основному як докази у справах, в яких оспорюється якість (наприклад, зернових), у справах про відшкодування заподіяної шкоди (наприклад, псуванням майна) тощо.

Висновки експертів — результат експертизи, тобто дослідження поданих судом об'єктів, яке провадиться експертом з метою встановлення обставин,

що мають значення для справи. Висновок експерта оцінюється поряд з іншими доказами, а тому не має переваг перед ними. Однак його оцінка має певну специфіку, оскільки включає аналіз дотримання процесуального порядку підготовки, призначення і проведення експертизи, відповідності й повноти висновку, фактичних даних з точки зору їх належності і місця в системі інших доказів 76.

Недотримання особою, яка звернулася до суду за захистом передбачених статтями 137, 138 ЦПК вимог, а також несплата державного мита є певними перешкодами до порушення цивільної справи. Суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання зазначених вимог або не оплачено державним митом, постановлює ухвалу про залишення заяви без руху, повідомляє про це позивача і надає йому строк для виправлення недоліків. Коли позивач відповідно до вказівок судді в установлений строк виконає всі перелічені в статтях 137, 138 ЦПК вимоги та сплатить державне мито, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві, про що суддя постановлює мотивовану ухвалу (ст. 139 ЦПК).

Так, ухвалою Казанківського районного суду Миколаївської області, залишеною без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Миколаївського обласного суду, було обгрунтовано повернено позовну заяву Д., який не виконав вказівок судді, викладених в ухвалі про залишення заяви без руху. Зокрема, до позовної заяви про визнання права на земельну частку (пай) та на майновий пай він не додав витягів із протоколів загальних зборів, на яких вирішувалися питання про його прийняття та вихід із членів КСП, свідоцтво про право на майновий пай. Більше того, при зверненні до суду позивач не вказав на те, що в нього є труднощі у витребуванні зазначених доказів.

До числа недоліків належить прийняття судами до свого провадження позовних заяв про визнання права на земельну частку (пай) без належно завірених копій державних актів на право колективної власності на землю, а також без списку осіб, який до нього додається.

Наприклад, Доманівський районний суд Миколаївської області при по-становленні рішення за позовом В. до КСП «Золотий колос» про визнання права на земельну частку (пай) взяв за основу видану відповідачем довідку про те, що позивач не включений до списку осіб, який додається до державного акта, хоча така довідка не заміняє зазначеного списку і тому є неналежним доказом. При вирішенні цієї справи суд мав з'ясувати відповідність довідки спискові, що додається до державного акта.

Оплата позовної заяви державним митом. Державне мито — це грошовий збір, що справляється державними органами в установленому розмірі з фізичних і юридичних осіб за вчинення в їхніх інтересах окремих дій та видачу документів, що мають юридичне значення.

При зверненні до суду за вирішенням спорів, пов'язаних із реформуванням сільського господарства, державне мито справляється із позовних заяв щодо захисту прав громадян на земельну частку (пай) і майновий пай за ставкою 0,1 % від ціни позову (підпункт «і» п.1 ст. З Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито»; далі — Декрет). При цьому розмір мита повинен бути не менше трьох і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Обґрунтовується це тим, що підпункт «а» п.1 ст. З Декрету містить загальну вимогу щодо розміру ставок цього мита.

На практиці в деяких справах у позовних заявах не зазначалась вартість земельної частки (паю), про право на яку заявлялись вимоги і яка обов'язково визначається при паюванні землі, і державне мито сплачувалось у меншому розмірі, ніж три неоподатковуваних мінімуми доходів громадян.

Із заяв у справах окремого провадження державне мито справляється у розмірі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а зі скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян, — 0,2 такого мінімуму.

Із позовної заяви, яка містить дві вимоги (наприклад, про захист честі, гідності та про відшкодування моральної (немайнової) шкоди), державне мито справляється за обидві вимоги (в даному разі — один неоподатковуваний мінімум доходів громадян із першої вимоги, а з другої — залежно від ціни позову: якщо він не перевищує 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, — 1 % від ціни позову, але не менше одного такого мінімуму, при ціні позову від 100 до 10 тис. неоподатковуваних мінімумів — 5 %, а понад 10 тис. — 10 % (підпункт «ж» ст. З Декрету).

При поданні зустрічних позовних заяв та заяв третіх осіб державне мито сплачується на загальних підставах. Повторно подані позовні заяви, які раніше були залишені без розгляду, знову оплачуються митом на загальних підставах. При цьому, якщо у зв'язку із залишенням позовної заяви без розгляду мито підлягало поверненню, але не було повернено, до повторно поданого позову може бути доданий первісний документ про сплату мита за умови, що не минув рік із дня зарахування останнього до бюджету.

Апеляційна та касаційна скарги оплачуються особами, котрі їх подають, у розмірі 50 % ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви й скарги, а за майновими спорами — ставки, обчисленої виходячи з

оспорюваної суми. Практика свідчить про те, що при прийнятті апеляційних скарг та при направленні справ в апеляційні інстанції ці вимоги не завжди дотримуються, у зв'язку з чим значна кількість справ повертається місцевим судам для виправлення цих помилок.

Відповідно до ст. 6 Декрету державне мито сплачується за місцем розгляду і зараховується до бюджету місцевого самоврядування. Зазначена вимога також неповною мірою виконується учасниками процесу. Це призводить до додаткових витрат, які несе держава, оскільки значна кількість справ повертається з Верховного Суду України без розгляду. До найбільш типових причин цього належать сплата державного мита на рахунок органів, які не уповноважені на його отримання, та неподання оригіналів документів, якими вона підтверджується.

Істотним моментом при вирішенні питання про сплату державного мита є те, що для окремих категорій фізичних та юридичних осіб ст. 4 Декрету встановлено певні пільги. Крім того, ст. 63 ЦПК дозволено виходячи з майнового стану громадянина звільнити його від сплати державного мита.

Наприклад, Арбузинська селищна рада Миколаївської області, враховуючи майновий стан П. та її вік (1929 року народження), рішенням від 31 січня 2001 р. повністю звільнила останню від сплати державного мита за подання позовної заяви про визнання права на земельну частку (пай).

Дієздатність особи, яка подає позовну заяву (п. 8 ст. 136 ЦПК). Такою особою має бути суб'єкт порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Практика свідчить про те, що позивачами у справах зазначеної категорії можуть бути не лише фізичні особи — суб'єкти права на земельну частку (пай), а й юридичні особи, які оспорюють це право.

Наприклад, сільськогосподарське підприємство «Авангард» Первомайського району Миколаївської області звернулося в суд із позовом до Г. про визнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай), оскільки відповідачка була помилково включена до списку, доданого до державного акта на право колективної власності на землю.

Наявність повноважень у представника, який пред'являє заяву від імені позивача, підтверджується документами, передбаченими ст. 113 ЦПК. За наявності належним чином оформлених документів для ведення справи в суді представник допускається до участі в ній і набуває право на здійснення всіх процесуальних дій, які вправі здійснювати сам позивач.

Повноваження представників прийнято поділяти на загальні та спеціальні. До загальних належать ті, якими судові представники володіють як особи, що беруть участь у справі. Відповідно до ст. 99 ЦПК це право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати суду усні й письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення, а також інші процесуальні права. Таким чином, обсяг загальних повноважень представника закон окреслює тими процесуальними правами, без використання яких він не може здійснювати представницькі функції.

Спеціальні — це повноваження виконувати дії, що спрямовані на розпорядження предметом спору та розвиток процесу. З урахуванням цього до спеціальних повноважень належать: право передачі справи до третейського суду, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову, укладення мирової угоди, передачі повноважень іншій особі (передоручення), оскарження рішення суду, подачі виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей (ст. 115 ЦПК). Слід зауважити, що право на здійснення представником спеціальних повноважень за договором має бути спеціально обумовлено у виданій йому довіреності, а їх обсяг цілком залежить від волевиявлення довірителя. Ця вимога поширюється і на громадських представників.

Що стосується законних представників, то вони можуть здійснювати в суді всі ті процесуальні дії, які могли б виконувати самі особи, котрих представляють, за наявності в них у повному обсязі цивільної процесуальної дієздатності та за умови безпосередньої участі в процесі

Подання позовної заяви з додержанням правил про підсудність, установлених процесуальним законодавством (п. 7 ст. 136 ЦПК). Позовні заяви, які пов'язані із захистом права на земельну частку (пай), про порядок користування земельними ділянками, про право на майнову частку розглядаються за правилами виключної підсудності (ст. 130 ЦПК), тобто місцевим районним (міським) судом за місцем знаходження земельної ділянки.

ВХОД

БИБЛИОТЕКА (БЕТА):

"LEX" - Правовой портал Украины © 2024Анализ интернет сайтов