2. ПРИВАТИЗАЦІЯ ЗЕМЛІ

2.1. Право власності на землю в Україні

Право власності в цивільному праві — це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) і визначає права та обов'язки останньої щодо цього майна 24. Власність є економічною категорією, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу привласнення матеріальних благ. Іншими словами, — це належність у певному суспільстві матеріальних благ (цінностей) певній фізичній чи юридичній особі або ж державі чи територіальній громаді 25.

Право власності, як і будь-яке інше право, може розглядатися в об'єктивному й суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні воно є інститутом цивільного права, норми якого регулюють статику майнових вольових відносин як стан належності майна певній особі (наприклад, статті 4, 13, 14, 41 та 64 Конституції України). Право власності в суб'єктивному розумінні — це сукупність правомочностей суб'єкта щодо належного йому майна (володіння, користування та розпорядження), які виникають у власника одночасно з виникненням права власності й належать до основного змісту останнього. Істотним є те, що суб'єктивне право власності має абсолютний характер. Це означає, що власникові протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати назване суб'єктивне право та створювати перешкоди для його здійснення.

У Конституції України закріплено принцип набуття й реалізації громадянами, юридичними особами та державою права власності на землю виключно відповідно до закону (ст. 14). При цьому в Основному Законі (на відміну від викладеного вище цивільно-правового поняття власності) не визначається поняття права власності на землю. Не було його точного визначення і в ЗК

1990 р., а тому наукові дослідження (щоправда, не завжди успішні, про що свідчить критика з цього приводу26) були спрямовані на такий об'єкт правового регулювання, як «земля». Викликано це тим, що питання власності на землю є досить складним і його можна розглядати в різних аспектах: економічному, соціальному, юридичному.

Більше того, ні в ЗК 1990 p., ні в цивільному законодавстві України не давалося повного визначення понять володіння, користування та розпорядження як складових права власності на землю. А закріплене в ст. 2 Закону від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ «Про власність» визначення поняття права власності як урегульованих законом суспільних відносин щодо володіння, користування і розпорядження майном не стосується безпосередньо землі, оскільки за чинним законодавством України земля не є майновим об'єктом виходячи з таких міркувань. По-перше, в земельно-правових відносинах задіяні не лише приватноправові, а й публічно-правові інтереси, оскільки без земель сільськогосподарського призначення суспільство існувати не може. По-друге, земля — це об'єкт виняткової екологічної цінності, а тому держава (а не тільки власник або землекористувач) бере її під особливу охорону. Отже, раціональність використання земель — це не лише суб'єктивне право їх власника або користувача, а й об'єктивний обов'язок останніх (причому не лише перед іншими суб'єктами земельних відносин, а насамперед перед державою)2?.

Враховуючи особливості землі як об'єкта суспільних відносин, деякі науковці цілком справедливо пропонували сформулювати право власності на землю як визначене законом право, яке закріплює її абсолютну належність особі (власнику) та визначає права й обов'язки останньої щодо цієї землі28. Власність на землю в правовому аспекті, як слушно зазначив М.В. Шульга, має дві важливі ознаки. По-перше, вона є не тільки привласненням, а здебільшого монопольним привласненням. Саме з урахуванням характеру та ступеня привласнення власник вправі розпоряджатися належною йому земельною ділянкою за власним розсудом у рамках закону. По-друге, право власності поєднане з правом на відчуження належної власникові земельної ділянки будь-яким установленим у законі способом, а також із правом власника на виділ належної йому землі зі спільної власності 29. Заслуговують на підтримку саме ці дві точки зору, оскільки вони дають більш повне уявлення щодо поняття права власності на землю.

У ст.. 78 ЗК 2001 р. право власності на землю визначено як право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. У свою чергу, земельна ділянка згідно зі ст. 79 названого Кодексу — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Характерним при цьому є те, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Зазначене право поширюється і на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки, на висоту й на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Отже, за ЗК 2001 р. до загальної характеристики об'єкта права власності на землю увійшли такі поняття, що мають юридичне значення, як земельна ділянка, її правовий режим і межа.

Правомочності власника щодо земельної ділянки (володіння, користування та розпорядження) здійснюються ним особисто, незалежно від волі та бажання всіх інших осіб. Обмеження прав власника землі може встановити лише закон.

Так, у ст. 1 Закону від 18 січня 2001 р. № 2242-ІІІ «Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)» передбачено, що до врегулювання в ЗК порядку реалізації прав громадян і юридичних осіб на земельну частку (пай) власник останньої тимчасово не може укладати угоди щодо купівлі-продажу, дарування земельної частки (паю) або іншим способом її відчужувати, крім випадків передачі у спадщину та викупу земельних ділянок для державних і громадських потреб. Привертає увагу те, що невдовзі після підписання Президентом України цього Закону, а саме 29 січня 2001 p., глава держави підписав Указ № 62/2001 «Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки», у ст. 2 якого дається вказівка органам виконавчої влади «розробити до 1 березня 2001 р. та здійснити протягом поточного року комплекс організаційних заходів щодо: ...забезпечення вільного здійснення права власності на паї, зокрема... купівлі-продажу, дарування, міни, передачі у спадщину...» (виділено нами. — В.Г., В.П.). За наявності зазначених суперечностей питання про встановлення такого обмеження є дискусійним.

Обмеження прав власника землі були встановлені і ч. 2 ст. 17 ЗК 1990 p., відповідно до якої власники земельних ділянок, переданих їм місцевою радою, не мали права протягом шести років з часу набуття права власності продавати або іншим способом відчужувати належну їм земельну ділянку, а лише могли передавати її у спадщину або місцевій раді на тих же умовах, на яких вона була передана їм. Тобто якщо земельна ділянка була надана громадянинові у приватну власність безоплатно, то й повернення її місцевій раді також мало відбуватися безоплатно.

Декретом Кабінету Міністрів від 26 грудня 1992 р. № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» був значно скорочений перелік земель, на відчуження яких було встановлено шестирічний мораторій. Названим Декретом передбачено, що цей мораторій не поширюється на відчуження земельних ділянок, наданих громадянам у приватну власність для ведення особистого підсобного господарства, будівництва й обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного та гаражного будівництва (статті 1,4).

Цікавою в цьому плані є ч. 4 ст. 78 ЗК 2001 р. В ній, зокрема, зазначено, що особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 р. (дня набрання чинності ЗК 1990 p.), земельні ділянки не повертаються. Вважаємо, що це положення стосується тих приватних власників (їх спадкоємців), у яких свого часу держава конфіскувала землю. Таким чином, законодавець установив обмеження щодо повернення експропрійованої землі.

ЗК 2001 р. встановлює певні обмеження і щодо іноземних громадян та юридичних осіб, а також осіб без громадянства. Відповідно до його норм землі сільськогосподарського призначення, отримані ними у спадщину, підлягають відчуженню протягом одного року (ч. 4 ст. 81 та ч. З ст. 82).

Обмеження прав власника передбачено й «Перехідними положеннями» ЗК 2001 р. Так, наприклад, до 1 січня 2007 р. забороняється робити внесок у вигляді права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. А громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства й іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) до 1 січня 2007 р. не вправі продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі у спадщину та вилучення земель для суспільних потреб.

Системний аналіз положень Конституції України про те, що «власність зобов'язує» і вона «не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству» (ч. З ст. 13), а також що «використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (ч. 7 ст. 41), дають підстави вважати, що право власності може бути обмежено.

Обмеження права власності, встановлені Основним Законом нашої держави, не суперечать міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Так, право держави обмежити володіння, користування та розпорядження майном визначено Протоколом № 1 до Конвенції. Кожна фізична або юридична особа, зазначається в цьому документі, має право мирно володіти своїм майном. Проте держава вправі вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів. Така позиція викладена й у рішенні Суду у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 p.: «Не заперечуючи право держави встановлювати — у досить широких межах розсуду, відповідно до її внутрішньої законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою, — обмеження у користуванні об'єктами права власності з огляду на суспільний інтерес, слід мати на увазі, що ці обмеження, однак, не повинні призводити до позбавлення можливостей такого користування, тобто до повної їх втрати».

Водночас встановлення державою такого обмеження допустиме лише при дотриманні трьох чітких умов, викладених у ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Перша є загальною і являє собою принцип мирного володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Другою є те, що позбавлення права власності на майно відбувається лише «в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права». Нарешті, третя, сформульована в.ч. 2 ст. 1, полягає в запровадженні державою таких законів, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів. Таким чином, згідно з цією статтею держава має широкі межі розсуду.

Важливим є те, що право володіння і користування земельною часткою (паєм) або земельною ділянкою може належати орендарям, наймачам, користувачам та іншим особам, проте лише за згодою власника на підставі договору оренди нерухомого майна, земельної ділянки, земельної частки (паю), постійного чи тимчасового користування земельною ділянкою. Однак перелічені особи не мають права розпоряджатися земельною часткою (паєм) або земельною ділянкою в частині їх відчуження, зміни цільового призначення, використання всупереч умовам укладеної угоди.

Актуальне значення для формування інституту права власності на землю в Україні має питання про форми цієї власності. Як відомо, в усіх розвинутих країнах визнається факт існування двох форм власності — приватної та публічної (державної). Таке розмежування здійснене за суб'єктивною ознакою. У приватному праві, у свою чергу, суб'єктами права приватної власності є фізична та юридична особи.

Слід підкреслити, що в Конституції України взагалі не вживається поняття-термін «форма власності». У її ст. 14 лише зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. А згідно зі ст. 142 Основного Закону земля може перебувати й у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Аналіз саме цих статей дає підстави для існування серед науковців точки зору, що в Україні конституційно встановлені дві форми земельної власності, а саме: суспільна власність, яка охоплює державну і комунальну, та приватна, що охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб 30.

У науковців немає єдності у розумінні положень Конституції України про право власності на землю. Деякі вчені вважають, що право власності українського народу на землю та інші природні ресурси поширюється на всіх громадян і жителів України без винятку. Відповідно земля не може бути товаром (предметом купівлі-продажу), за винятком присадибних ділянок у розмірах, установлених законодавством у розрахунку на душу населення. У зв'язку з цим, на думку зазначених вчених, необхідно прийняти конституційний закон, в якому розкрити суть права власності українського народу на землю та інші природні ресурси 31.

Водночас ЗК 2001 р. встановлено, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності (ч. З ст. 78), і визначено (ст. 80), що суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

Саме на аналізі цих форм власності зупинимося більш детально.

Приватна форма власності на землю — це система юридичних норм та інших правових засобів, які регулюють земельні відносини і забезпечують реалізацію повноважень приватних власників щодо володіння, користування й розпорядження землею.

ЗК 2001 р. проголошено, що суб'єктами права приватної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи. Громадяни України відповідно до ст. 81 зазначеного Кодексу набувають права приватної власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Загальновідомо, що на приватній власності на землю базується особисте селянське господарство (ст. 33 ЗК 2001 p.). Останніми роками посилилася роль цих господарств як складової АПК. А тому не випадково Указом Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» передбачається підтримка розвитку особистих підсобних господарств шляхом: надання громадянам, яким у встановленому порядку із земель КСП відведено земельні ділянки в натурі на основі земельної частки (паю), можливості розширювати особисті підсобні господарства без створення юридичної особи за рахунок цих ділянок, а також одержаних при виході із зазначених підприємств майнових паїв (п. «б» ст. 1).

У юридичній літературі існують різні думки з приводу визначення поняття підсобних господарств громадян 32. Так, А. Статівка вважає, що особисті підсобні господарства громадян — це форма організації індивідуального аграрного виробництва на основі приватної власності, побудована на праці членів сім'ї (на відміну від селянського (фермерського) господарства, де можливе застосування і праці найманих осіб за контрактом чи договором)33.

Що ж до юридичних осіб, які засновані громадянами України або юридичними особами України, то вони відповідно до ст. 82 ЗК 2001 р. можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Істотним для приватної форми власності на землю є те, що «держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності», і те, що «право власності на землю гарантується» (ч. З ст. 13 та ч. 2 ст. 14 Основного Закону).

Цей конституційний принцип знайшов своє відображення в Законі від 18 січня 2001 р. № 2238-ІІІ «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років». Так, у ст. 14 Закону зазначено, що звернення стягнення за претензіями кредиторів на земельну ділянку, яка належить громадянинові на праві приватної власності, а також на земельну частку (пай) не допускається, крім випадків, коли вони є об'єктом застави.

Статус власника конкретної земельної ділянки засвідчується Державним актом на право приватної власності на землю. Це документ, що засвідчує право приватної власності громадянина на землю з визначенням її площі (меж), місцезнаходження та цілей, для яких вона передана. Форма такого документа затверджена Постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. № 2201-XII «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею».

Комунальна форма власності на землю — це система юридичних норм та інших правових засобів, які регулюють земельні відносини та забезпечують реалізацію повноважень (володіння, користування і розпорядження) суб'єктами права комунальної власності на землю. Доречно зазначити, що комунальну форму власності на землю деякі науковці вважають різновидом приватної форми власності, суб'єктом права на яку є юридична особа, створена колективом (групою) громадян 34.

Суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади, що здійснюють самоврядування як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування (статті 41, 140, 142 Конституції України). Законом від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальна громада визначається як жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Правоздатність територіальної громади здійснюють органи місцевого самоврядування, система яких включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; виконавчі органи цієї ради; сільського, селищного, міського голову; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. Повноваження обласних, Київської та Севастопольської міських рад, районних і районних у містах рад та сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин передбачені статтями 8—12 ЗК 2001 р.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, ч. З ст. 83 ЗК 2001 р. віднесено:

а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Згідно з ч. 4 ст. 83 ЗК 2001 р. територіальні громади набувають землю в комунальну власність у разі:

а) передачі їм земель державної власності;

б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.

ЗК 2001 р. надав право територіальним громадам сіл, селищ, міст об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. В цьому випадку управління такими земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради (ч. 5 ст. 83).

Державна форма власності на землю — це сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють належність землі (як і інших природних ресурсів) народу України в особі його представницьких органів, а також установлюють порядок придбання, використання та відчуження земель. Особливість державної форми власності на землю полягає в тому, що: а) вона є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави (ст. 14 Конституції); б) у державній власності можуть перебувати всі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (ч. 1 ст. 84 ЗК 2001 p.).

Право державної власності на землю, відповідно до ч. 2 ст. 84 цього Кодексу, набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону. Держава набуває права власності на землю в разі: а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; в) прийняття спадщини; г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; ґ) конфіскації земельної ділянки (ч. 5 ст. 84).

Цікавим є те, що ЗК 2001 р. надав можливість іноземним державам набувати право власності на земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших прирівняних до них організацій відповідно до міжнародних договорів (ст. 85).

Право державної власності на землю, на що звернув увагу М.В. Шульга, може розглядатись у двох аспектах: як сукупність установлених державою обов'язкових правил поведінки (норм права), якими повинні регулюватися відносини державної власності на землю (право державної власності на землю в об'єктивному значенні), і як суб'єктивне право держави, що здійснює свої повноваження щодо володіння, користування та розпорядження землею (йдеться про державну власність на землю в суб'єктивному значенні, оскільки право володіння, користування та розпорядження землею належить конкретному суб'єктові)35.

Положення ЗК 2001 р. передбачають можливість за певних умов володіти, користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою на праві спільної власності. Так, земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників останньої (спільна часткова власність) або без визначення її часток (спільна сумісна власність). Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути лише громадяни та юридичні особи. До них вправі приєднатися районні та обласні ради — щодо земельних ділянок територіальних громад. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю (ст. 86).

Суб'єктами права спільної часткової власності на землю вправі стати громадяни, юридичні особи (в тому числі районні та обласні ради — щодо земельних ділянок територіальних громад). Таке право у них виникає: а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок; б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за

цивільно-правовими угодами; в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; г) за рішенням суду (ст. 87 ЗК 2001 p.).

На праві спільної сумісної власності земельна ділянка може належати лише громадянам. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: подружжя; членів фермерського господарства (якщо інше не передбачено угодою між ними); співвласників жилого будинку (ч. 2 ст. 89 ЗК 2001 p.).

Доречно зазначити, що фермерське господарство, наприклад, використовує землі на праві приватної власності, а його майно належить членам цього господарства на праві спільної сумісної власності. Тому науковці обґрунтовано підкреслювали, що в майбутньому характер відносин у такому господарстві має стати більш однорідним 36. У ЗК 2001 р. враховано наведену та інші точки зору з цього приводу. Так, ч. 1 ст. 31 передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатись із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам—членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Необхідно підкреслити, що всі власники земельних ділянок, незалежно від форм власності, мають загальні для них права та обов'язки. Наприклад, вони вправі продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, самостійно господарювати на землі тощо. Водночас власники земельних ділянок зобов'язані забезпечувати їх використання за цільовим призначенням, додержувати вимог законодавства про охорону довкілля, своєчасно сплачувати земельний податок тощо (статті 90, 91 ЗК 2001 p.).

Як зазначено вище, відповідно до ЗК 2001 р. земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. В той же час у Законі від ЗО січня 1992 р. № 2073-ХІІ «Про форми власності на землю» названо три рівноправні форми власності на землю: державна, колективна і приватна. Такі ж форми власності на землю були передбачені й у ЗК 1990 р. Із цими положеннями погоджувався у своїх працях В.І. Семчик37.

Розглянемо колективну форму власності на землю. Колективна форма власності — це сукупність норм, що встановлюють правові підстави для виникнення права цієї власності, порядок володіння, користування і розпорядження нею. Особливість цієї форми полягає в тому, що право колективної власності виступає тут як право об'єднання приватних власників.

Що стосується колективної власності на землю, то статус її колективного власника підтверджується державним актом, який видавався КСП. Це документ, який засвідчує право колективної власності членів КСП на землю відповідного сільськогосподарського підприємства з визначенням її площі (меж), місцезнаходження та мети, для якої вона виділена (її призначення).

Суб'єктами права колективної власності на землю згідно зі ст. 5 ЗК 1990 р. та статтями 7, 9, 10 Закону від 14 лютого 1992 р. № 2114-ХІІ «Про колективне сільськогосподарське підприємство» могли бути: а) громадяни; б) колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Із прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок» та Указу Президента України від 12 липня 1995 р. № 608-95 «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» суб'єктами права колективної власності стали садові й гаражні кооперативи та юридичні особи (у статутному фонді яких немає частки державної власності).

Виходячи з наведеного у земель, які передані в колективну власність колективним та іншим сільськогосподарським підприємствам, є одночасно два власники: перший — члени цього підприємства як колектив співвласників, другий — підприємство як юридична особа. Визнання ст. 7 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство» його члена суб'єктом права власності мало зробити селянина справжнім власником землі, стати надійним економічним і вагомим юридичним засобом забезпечення його права як співвласника колективного господарства. Однак очікуваного не сталося, та й не могло статися через такі суто суб'єктивні чинники:

а) використання недостатньо науково обґрунтованих вихідних позицій щодо форм власності та закладення в цьому законодавчому акті колізійних норм;

б) спробу об'єднання колективної і приватної форм власності та двох самостійних за законом власників (юридичної і фізичної осіб) у єдиних за сутністю суспільних, економічних відносинах власності. Останні знаходять свій прояв у володінні, користуванні й розпорядженні одним і тим же майном, нерухомістю — в даному разі земельними ділянками;

в) змішування та підміну правосуб'єктності членів та акціонерів (учасників) юридичних осіб кооперативного і корпоративного типів, а також права членства і корпоративних прав.

Безумовно, в перші роки незалежності України закріплення в її законодавчих актах такої економічної категорії, як колективна форма власності на землю, мало позитивний характер, оскільки було, по суті, єдиною альтернативою праву державної власності на цей об'єкт. Сьогодні ж ситуація значно змінилася. Зокрема, трансформація права колективної власності на приватну здійснюється в разі одержання членом сільськогосподарського формування земельної частки (паю) та майнового паю. Характерним для такої трансформації є те, що на законодавчому рівні визначено часові межі існування в нашій країні інституту права колективної власності на землю. ! це, як зазначалося вище, не випадково, адже в Конституції України така форма власності не закріплена.

Викладений висновок щодо встановлення часових меж трансформації права колективної власності випливає не лише з Основного Закону нашої держави. Це вбачається, наприклад, з Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», ст. 1 якого зобов'язує органи виконавчої влади здійснити заходи щодо реформування протягом грудня 1999 р. — квітня 2000 р. КСП на засадах приватної власності на землю та майно (п. «а»), а також забезпечити протягом 2000—2002 років видачу державних актів на право приватної власності на землю всім бажаючим власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай) (п. «в»).

У той же час деякі автори ставлять під сумнів процес трансформації права колективної власності. Одні вважають за доцільне зберегти цю форму власності, оскільки, на їхню думку, ще існують КСП, в яких не було проведене паювання землі38. Інші аргументують свою позицію тим, що ст. 13 Конституції України передбачено існування нової форми власності, згідно з якою «земля, її надра... та інші природні ресурси... є об'єктами права власності Українського народу»39. У цих спорах простежується політичний аспект, однак перспективи на існування матимуть ті форми власності на землю, які виявляться більш життєздатними, пристосованими до нових умов господарювання й ринкової економіки 40.

На завершення цього питання слід підкреслити, що за наявності в Україні різних форм власності на землю не повинна забуватися вимога

ст. 14 Конституції України, згідно з якою право власності на землю гарантується. Це означає, що всі форми власності на землю рівні перед законом. Зазначене положення Основного Закону необхідно враховувати при вирішенні судами справ про земельні спори, оскільки чинні закони та інші нормативно-правові акти, що регулюють єдине коло суспільних відносин або взагалі споріднені елементи земельних та аграрних відносин, мають розбіжності щодо можливості вільного володіння, користування і розпорядження землею як об'єктом цивільного обігу та щодо різних форм власності, їх меж і змісту;