КОМЕНТАР ЗАКОНОДАВСТВА

ТА СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

1. ЗЕМЕЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Конституція України1 посідає чільне місце серед законів нашої держави. Слід зауважити, що Основний Закон містить декілька груп норм, які регулюють земельно-правові відносини. Перша охоплює ті положення, в яких безпосередньо йдеться про землю (статті 13, 14, 142 [с. 131]). Другу групу становлять загальні положення про право власності і, відповідно, про право власності на землю (ст. 41, п. 36 ст. 85, п. 7 ст. 92). Третя група норм присвячена природним об'єктам, які також опосередковано стосуються землі (статті 13, 16, 49, 50, 66, 85, п. 5 ст. 93, п. З ст. 116, ст. 142).

Значення цих конституційних засад, як вірно сформулювала Н. Титова, полягає в наступному.

1.Земля як об'єкт правового регулювання поставлена на перше місце серед природних ресурсів, що повною мірою відповідає її сутності та всеохоплюючому значенню.

2.Визнання землі об'єктом права власності Українського народу пов'язано з її функцією забезпечення основ політичної суверенності та економічної незалежності держави (а не із суб'єктом виключної власності на землю).

3.Проголошено право власності кожного громадянина на землю та право користування землею.

4.Держава гарантує захист прав власників земель та землекористувачів.

5.Гарантовано рівність (рівноправність) усіх суб'єктів земельних відносин.

6.Гарантовано також право власності на землю.

7.Набуття і реалізація прав на землю суб'єктів (власності, користування) здійснюватимуться «відповідно до закону» (етапі 13, 14 Конституції України), під яким слід розуміти всю сукупність земельного законодавства.

8.Земля визнана «основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави» (ст. 14 Конституції) Останнє положення має

принципове оціночне значення для земель сільськогосподарського призначення, які забезпечують незамінні основи життя і діяльності людини. Тому зазначена конституційна норма, продовжує Н. Титова, презюмує пріоритетний правовий режим цієї життєзабезпечувальної головної категорії земель 2.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини (далі — Конвенція [с. 134]) відповідно до законів від 10 грудня 1991 р. № 1953-ХІІ «Про дію міжнародних договорів на території України» та від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІІ «Про міжнародні договори України», а також з урахуванням положень ч. 1 ст. 9 Конституції набула у внутрішньому правопорядку України статусу норм національного права і посідає друге після Конституції місце як правове джерело. У разі її колізії з нормами національного права вона має вищу силу щодо них, а тому підлягає пріоритетному застосуванню.

При вирішенні земельних спорів необхідно враховувати, наприклад, ті положення Конвенції, в яких йдеться про право:

а) кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, положення якої передбачають захист права власності);

б) на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом у випадках, коли суб'єкти зазначених правовідносин звернулися за захистом своїх прав до національного суду (ст. 6 Конвенції).

Норми Конвенції мають загальний характер, а права людини здебільшого декларуються в абстрактній, нерідко оціночній формі. Тому сутність її положень розкривається в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі — Європейський суд, Суд) у конкретних справах. Саме його рішення допомагають глибше розуміти зміст і обсяг гарантованих Конвенцією прав, а відповідно — ефективніше захищати кожне порушене право3. Слід звернути увагу на те, що Суд із самого початку діяльності став на позиції доктрини судового прецеденту, оскільки вона є надійним інструментом захисту прав людини безпосередньо на основі Конвенції4.

4 Судове прецедентне право становить органічну частину правової системи країн загального права. Тенденція до поширення судового прецеденту спостерігається протягом XX а. у країнах континентальної Європи. Суть його полягає в тому, що судді у країнах загального права застосовували факти до принципу, який вони формулювали при ухваленні рішення. Структурно до цього принципу входять норми статутного права, попередні прецеденти, логічні розмірковування суддів, цитати з доктринальних джерел тощо. Отже, судовий прецедент е одним із засобів мотивування ухваленого рішення, а тому він не може міститися в резолютивній частині останнього (див.: Шевчук С. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод: практика застосування та принципи тлумачення у контексті сучасного українського праворозуміння // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 1999. - № 2. - С. 237).

За час своєї діяльності Суд визнав наявним порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, наприклад, у справах: Спорронг і Льоннрот проти Швеції (рішення від 23 вересня 1982 p.); Грецькі нафтопереробні заводи «Стрен» і «Стратіс Андреадіс» проти Греції (рішення від 9 грудня 1994 р.); «Прессос компанія Нав'єра А.О.» та інші проти Бельгії (рішення від 20 листопада 1995 p.); Луазіду проти Турції (рішення від 18 грудня 1996 р.)5.

Що ж до принципу справедливого і відкритого розгляду упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом (ст. 6 Конвенції), то за час свого функціонування Суд розглянув, на відміну від заяв про захист права власності, значну кількість справ. Саме рішеннями в цих справах, більшість із яких є прецедентними, він істотно доповнив зазначений принцип. Зокрема, він роз'яснив, у чому полягає право кожного на справедливий судовий розгляд (наприклад, що таке «суд», у чому полягає його незалежність і безсторонність, який строк розгляду справ національними судами є розумним, тощо)6.

Варто зазначити, що до порушення ст. 6 Конвенції належить і невиконання державною виконавчою службою судових рішень, оскільки це прямо свідчить про порушення прав людини. Наприклад, рішенням Баштанського районного суду Миколаївської області, залишеним без змін ухвалою судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Миколаївської області з державної виконавчої служби стягнуто на користь працівників сільського господарства Л. та А. по 590 грн. на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, оскільки протягом року з вини відповідача не виконувалося рішення суду про стягнення на їх користь заробітної плати.

Закони України як джерела земельного права умовно можна поділити на:

а) закони, які є правовою основою власності на землю;

б) закони, які опосередковано регулюють певні відносини власності на неї. До першої групи, зокрема, слід віднести закони:

«Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. № 2073-ХІІ;

«Про плату за землю» від 3 липня 1992 р. № 2535-ХІІ [с. 159];

«Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 p. № 161-XIV [с. 177];

«Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)» від 18 січня 2001 р. № 2242-ІІІ.

До другої групи належать закони:

«Про власність» від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ;

«Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ;

«Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 p. №887-ХІІ;

«Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р. №2114-ХІІ;

«Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 p. № 973-IV;

«Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХІІ;

«Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997р. № 280/97-ВР;

«Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997р. № 469/97-ВР;

«Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 p. № 586-XIV;

«Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років» від 18 січня 2001 р. № 2238-ІІІ.

Кодекси України як джерела земельного права також мають важливе значення для вирішення питань, пов'язаних із реформуванням аграрного сектора економіки. Серед них основне місце посідав Земельний кодекс від 18 грудня 1990 р. № 561-ХІІ, який діяв до 1 січня 2002 p., коли набрав чинності новий Земельний кодекс від 25 жовтня 2001 р. № 2768 [с. 136].

До джерел, які регулюють відносини власності на землю, належать і природоресурсові кодекси, наприклад: Лісовий кодекс від 21 січня 1994 р. № 3852-ХІІ, Кодекс про надра від 27 липня 1994 р. № 132/94-ВР, Водний кодекс від 6 червня 1995 р. № 213/95-ВР. Зазначені кодекси, як слушно зазначається в юридичній літературі, багато в чому схожі між собою: однотипність предметів та об'єктів правового регулювання зумовлює спільність структури і змісту цих законодавчих актів, а їх відмінності обумовлені специфікою того чи іншого природного ресурсу. Ці кодекси характеризуються також різною повнотою регламентації одних і тих же відносин, аналогічні статті за своїм змістом часто істотно відрізняються одна від одної. На думку М.В. Шульги, у Земельному кодексі (1990 р. — В.Г., В.П.) і Кодексі про надра, наприклад, чимало відсилочних норм, безадресних формулювань і декларативних положень 7.

Правову основу відносин, які пов'язані, наприклад, із земельними та майновими угодами, захистом немайнових прав власників земельних часток (паїв), із правом спадщини на земельну ділянку, земельну частку (пай) тощо, становив Цивільний кодекс Української РСР (затверджений Законом УРСР від 18 липня 1963 р. № 1540-VI).

Необхідно зазначити, що в Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. № 435-IV [с. 151] окремо сформульовано загальні засади цивільного законодавства (які стосуються і земельних відносин). Так, згідно зі ст. З цього Кодексу до них належать: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність і розумність. Саме наведені засади забезпечують функціонування та розвиток громадянського суспільства. З огляду на це новий Цивільний кодекс України обґрунтовано називають «Кодексом громадянського суспільства» або «Кодексом приватного життя»8. Об'єктом його регулювання переважно є не відносини вертикальної підпорядкованості, а горизонтальні зв'язки між юридично рівноправними партнерами. Головною дійовою особою таких відносин виступає людина-власник. А отже, цивільно-правові відносини в громадянському суспільстві мають являти собою сферу, вільну від безпосереднього впливу держави. У цьому Кодексі роль останньої, на що в свій час звертали увагу науковці, зводиться лише до встановлення «правил гри», яких зобов'язані дотримуватись учасники цих відносин 9.

Характерним для Цивільного кодексу з точки зору нашого дослідження є те, що в ньому містяться норми щодо права власності на землю (гл. 27). Норми, які вирішують специфічні питання земельних відносин, наприклад речові права, також представлені в цій книзі. Зокрема, речовим визнається таке право, за яким забезпечується задоволення інтересів правочинної особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб 10. Так, у ст. 395 ЦК, на відміну від попереднього, проведено диференціацію речових прав, згідно з якою до них віднесено право володіння, право користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) або право її забудови (суперфіцій).

Укази Президента України, що регулюють земельні відносини, є підзаконними нормативними актами, які видані на підставі й на виконання закону. Слід підкреслити, що основу законодавчої бази паювання земель, переданих у колективну власність недержавним сільськогосподарським підприємствам,

складають саме ці Укази, в яких передбачається поділ земель колективної власності на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі. Зокрема, до таких Указів належать:

—«Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994р. № 666/94 24 [с. 195];

—«Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12 липня 1995 р. № 608/95 [с. 197];

—«Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р. № 720/95 [с. 198];

—«Про захист прав власників земельних часток (паїв)» від 21 квітня 1998 р. № 332/98 [с. 200];

—«Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)» від 15 грудня 1998 р. № 1353/98 [с. 201];

—«Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 19 січня 1999 р. № 32/99 [с. 202];

—«Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 [с. 205];

—«Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи» від 12 квітня 2000 р. № 584/2000 [с. 207];

«Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки» від 29 січня 2001 р. № 62/2001 [с. 209];

— «Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки» від ЗО травня 2001 р. № 372/2001 [с. 211].

Постанови Верховної Ради України, які фактично не відрізняються від законів ні за формою, ні за змістом, але мають політичну й організаційно-правову спрямованість, також регулюють земельні відносини. Серед них слід назвати такі:

—«Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р. № 563-ХІІ [с. 190];

—«Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 р. № 2200-ХІІ [с. 192];

— «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею» від 13 березня 1992 р. № 2201-ХІІ;

— «Про продовження дії пункту 6 Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 17 лютого 2004 p. № 1492-IV [с. 194].

Постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, якими врегульовані відносини власності на землю, також належать до джерел земельного права. В них, як правило, реалізуються прямі приписи законодавця, конкретизуються й деталізуються окремі норми права, ними затверджуються відповідні положення, правила, методики тощо. У досліджуваній нами галузі права слід враховувати такі постанови (декрети) Кабінету Міністрів України:

—«Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 р. № 15-92 [с. 222];

—«Про Методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів» від 23 березня 1995 р. № 213 11;

—«Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)» від 12 жовтня 1995 р. № 801 12;

—«Про поетапну передачу у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду сільськогосподарських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ і організацій агропромислового комплексу, заснованих на колективній та інших формах недержавної власності» від 5 вересня 1996 р. № 1060;

—«Про розміри та Порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, які підлягають відшкодуванню» від 17 листопада 1997 р. № 1279 [с. 232];

—«Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р. № 2073 13;

—«Про проведення перерахунку обсягів натуральної та відробіткової форм плати за оренду земельної частки (паю) у грошову» від 23 квітня 1999 р. № 672 [с. 240];

—«Про Порядок викупу земельних ділянок громадянами (понад норму, яка приватизується безкоштовно) для ведення селянського (фермерського) або особистого підсобного господарства» від 24 січня 2000 р. № 118 14;

—«Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)» від 24 січня 2000 р. № 119 [с. 243];

—«Про проведення індексації грошової оцінки земель» від 12 травня 2000 р.№ 783 [с. 245];

— «Про врегулювання питань щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки» від 28 лютого 2001 р. № 177, якою затверджені:

Методика уточнення складу і вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих [с. 246];

Порядок визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств та їх документального посвідчення [с. 251];

Типове положення про комісію з організації вирішення майнових питань, що виникають у процесі реформування аграрного сектора економіки [с. 255];

—«Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р. № 449 [с. 258];

—«Про затвердження Положення про технічний паспорт земельної ділянки, яка виставляється на земельні торги» від 16 травня 2002 р. № 648 [с. 262].

Особливе місце серед джерел земельного права посідають нормативні акти Державного Комітету України по земельних ресурсах, які мають міжвідомчий характер. Компетенція цього органу визначена Положенням про Державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженим Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. № 970/2000 15. Його накази та інструкції із земельних питань є обов'язковими до виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, власниками й землекористувачами незалежно від форм власності. До таких нормативних актів належать:

Порядок передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам України (затверджений наказом від 15 лютого 1993 р. № 10) 16;

Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі (затверджена наказом від 4 травня 1999 р. № 43; назва в редакції наказу від 23 серпня 2001 р. № 144) [с. 288];

—Тимчасовий порядок проведення робіт по видачі державних актів колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, на право колективної власності на землю (затверджений наказом від 15 березня 1995 р. № 18) 17;

—Методичні рекомендації щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членам колективних сільськогосподарських підприємств і організацій (затверджені наказом Держкомзему, Мінсільгосппроду та Української академії аграрних наук від 4 червня 1996 р. № 47/172/48) [с. 268];

—Порядок посвідчення договорів відчуження земельних ділянок та права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом (затверджений наказом Держкомзему та Міністерства юстиції України від 6 червня 1996 р. № 14/5/ 48; назва в редакції наказу від 1 червня 1998 р.) [с. 281];

—Методичні рекомендації визначення орендної плати за земельну ділянку та земельну частку (пай) сільськогосподарського призначення (затверджені наказом від 24 грудня 1999 р. № 125) [с. 297];

—Рекомендації щодо спрощення процедури виходу членів колективних сільськогосподарських підприємств зі складу господарств з належними їм земельними частками (паями) (затверджені наказом від ЗО грудня 1999 р. № 130) [с. 299];

—Рекомендації щодо виділення єдиним масивом земельних ділянок групі власників земельних часток (паїв) (затверджені наказом від ЗО грудня 1999 р. № 130) [с. 301];

—Рекомендації щодо визначення вартості землевпорядних робіт при реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств (затверджені наказом від ЗО грудня 1999 р. № 130) [с. 302];

—Рекомендації щодо створення поблизу населених пунктів із земель запасу та резервного фонду громадських пасовищ для випасання худоби (затверджені наказом від ЗО грудня 1999 р. № 130) [с. 304];

—Рекомендації щодо розширення особистих підсобних господарств за рахунок земельних часток (паїв) без створення юридичної особи (затверджені наказом від ЗО грудня 1999 р. № 130) [с. 306];

—наказ від 17 січня 2000 р. № 5 «Про затвердження форми Типового договору оренди земельної частки (паю)» [с. 307];

—наказ від 15 травня 2000 р. № 56 «Про розвиток ринку землі в Україні»18;

—наказ від 10 липня 2002 p. № 114 «Про затвердження Інструкції про загальні вимоги до оформлення технічного паспорта земельної ділянки, яка виставляється на земельні торги»19;

—лист від24 квітня 1998 р. № 14-1-7/1205 щодо Українського класифікатора форм власності на землю та Українського класифікатора цільового використання землі20;

—лист від 13 жовтня 1998 р. № 14-12-1-11/2637 щодо розміру орендної плати за земельні ділянки під сіножатями та пасовищами [с. 320];

—лист від 16 травня 2000 р. № 14-17-11/1954 щодо застосування статей ЗО та 42 Земельного кодексу України [с. 321];

—лист від 26 червня 2000 р. № 14-17-V-1066/2611 щодо успадкування права на земельний пай [с. 321].

Джерелами земельного права також є деякі нормативні акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, зареєстровані Міністерством юстиції України:

—Порядок розподілу та використання майна реорганізованих колективних сільськогосподарських підприємств (затверджений наказом Міністерства аграрної політики України від 14 березня 2001 р. № 62)2|;

—Порядок оформлення правонаступництва за зобов'язаннями реорганізованих колективних сільськогосподарських підприємств (затверджений наказом Міністерства аграрної політики України від 14 березня 2001 р. № 63)22.

Постанови Пленуму Верховного Суду України є формою конкретизації, деталізації та тлумачення правових норм (із застосуванням аналогії права й аналогії закону) з метою їх кращого розуміння не лише суддями, а й особами, чиї права й обов'язки підтверджуються або встановлюються в судових рішеннях. Земельних правовідносин стосуються, зокрема, такі постанови Пленуму:

—«Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9 [с. 325];

—«Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 р. № 7 [с. 330];

—«Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. № 4 [с. 343].

На завершення цього розділу слід підкреслити декілька істотних моментів.

По-перше, Укази Президента України, постанови Верховної Ради й Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти в цілому позитивно і більш-менш усебічно врегулювали велике коло суспільних відносин в АПК. Докорінні зміни відносин власності, визначення рівноправності різних її форм та видів, забезпечення на цій основі розвитку різноманітних організаційно-правових форм господарювання на землі дають підстави для висновку про позитивні зрушення, досягнуті в ході реформування аграрного сектора економіки України. Досягнуто це, як слушно зазначив А. Статівка, завдяки державному регулюванню на основі пізнання об'єктивних законів ринку 23.

По-друге, в Основному Законі нашої держави, ЗК 1990 р. та інших нормативно-правових актах, які регулюють земельні відносини, існувала неузгодженість у деяких правових питаннях. Зазначене вимагає звернути особливу увагу на те, що названі вище Укази Президента України, Постанови Верховної Ради і Кабінету Міністрів України, нормативні акти Державного Комітету України по земельних ресурсах, а також постанови Пленуму Верховного Суду України застосовуються лише в тому разі, коли вони не суперечать Конституції України, Конвенції та загальним принципам ЗК 2001 р. До речі, у ст. 5 цього Кодексу зазначено, що земельне законодавство базується на таких принципах:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу й основного засобу виробництва;

б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави;

в) невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель; ґ) забезпечення гарантій прав на землю;

д) пріоритет вимог екологічної безпеки.

По-третє, члени КСП отримували землю в приватну (колективну) власність у декілька етапів. На першому етапі таке право виникало лише в разі виходу із членів КСП без реорганізації останнього. Нормативною базою для цього були ЗК 1990 р. та Закон «Про сільськогосподарську кооперацію».

Правовою основою другого етапу були Укази Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільсько-

господарського виробництва» та «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Саме вони викликали необхідність у передачі земель, які перебували в користуванні сільськогосподарських підприємств і організацій, у колективну власність членів КСП. При цьому визначалася земельна частка (пай) кожного члена КСП, а сільськогосподарське підприємство підлягало реорганізації. На завершення цього етапу власники земельної частки (паю) могли отримати землю в натурі (на місцевості) та створити нові колективні об'єднання із числа приватних власників землі (наприклад, акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, сільськогосподарський кооператив тощо). Така можливість існує і після введення в дію нового ЗК.

Що ж тепер?