Постановою Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р. № 563-ХІІ було проголошено, що з 15 березня 1991 р. всі землі України є об'єктом земельної реформи. Реформування земельних відносин, як зазначено в цій Постанові, є складовою частиною економічної реформи, що здійснюється в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин.

Суть реформування земельних відносин полягає у створенні умов для забезпечення, ефективного використання, відтворення й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю (приватної, колективної, державної), збереження і поліпшення родючості ґрунтів, підтримання безпечного для людини стану навколишнього природного середовища.

Реформування земельних відносин у найближчі п'ять років має базуватись, як зазначено в Основних напрямах земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки (схвалені Указом Президента України від ЗО травня 2001 р. № 372/2001), на таких принципах:

—непорушність права приватної власності на землю;

—включення землі у ринковий обіг;

—соціальна справедливість у перерозподілі земель, що перебувають у державній та комунальній власності;

—поєднання високої економічної ефективності та екологічної безпеки використання земель;

—узгодженість темпів і основних напрямів реформування земельних відносин та відносин в аграрному секторі економіки.

11

Останнім часом найбільшої актуальності набуло питання реформування КСП на засадах приватної власності на землю та майно шляхом забезпечення всім членам цих підприємств права вільного виходу з них із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, фермерських господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності.

Паювання землі та майна сільськогосподарських підприємств, незважаючи на відповідні Укази Президента України, іноді відбувається із порушенням чинного законодавства, а нерідко — формально. У багатьох випадках, про що неодноразово йшлося в засобах масової інформації, сертифікати на право на земельну частку (пай) членам КСП тривалий час не видавалися, а зберігалися в сейфах голів підприємств. Земля та майно розглядались як власність даного підприємства, а не як колективна власність його членів. У зв'язку із зазначеними порушеннями громадяни вимушені були звертатися до суду за захистом своїх прав. Цим пояснюються збільшення кількості справ даної категорії та необхідність включення їх до державної статистичної звітності.

При вирішенні тих чи інших питань, як свідчить практика, суди стикаються не тільки з формальним підходом керівників господарств до проведення земельної реформи, а й із наявністю розбіжностей у нормативно-правових актах, що регулюють ці відносини. Правова неузгодженість із тотожних питань між Основним Законом, ЗК 1990 р. та нормативно-правовими актами неодноразово обговорювалась на сторінках юридичних видань. Зокрема, вона полягає в тому, що в законодавстві наводиться неоднакове коло суб'єктів права власності на землю внаслідок його звуження чи розширення, трапляються суперечності у правових підставах набуття права на земельну частку (пай) і не розкрито правову природу самого цього поняття, повноваження вирішувати питання про право власності на землю надаються різним державним органам.

З урахуванням викладеного виникла необхідність у дослідженні тих питань, які мають істотне значення при вирішенні судами справ, пов'язаних із реформуванням аграрного сектора економіки України. Тим більше, що не всі їх вирішено і в ЗК, який набрав чинності з 1 січня 2002 р. Тому при вирішенні питань, що стосуються одержання земельної частки (паю), яка була визначена до введення в дію ЗК, але не відведена в натурі (на місцевості), потрібно керуватися пунктами 1, 2, 8, 9, 14—17 його «Перехідних положень».