Розділ 9

Державне регулювання господарської

діяльності: цілі та засоби здійснення

9.1. Поняття та значення державного

регулювання економіки. Засоби державного

регулювання господарських відносин

Згідно зі ст. 5 ГК України правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, ураховуючи конституційну вимогу відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, що цілком відповідає концепції соціально орієнтованої економіки, яка вимагає постійної взаємодії двох регулювальних чинників: 1) внутрішнього (механізм ринкового саморегулювання) та 2) зовнішнього (державне регулювання).

Роль механізму ринкового саморегулювання не слід недооцінювати, адже він: сприяє раціональному розподілу ресурсів; впливає на обсяг та структуру виробництва, пристосовуючи його через ціни до платоспроможного попиту; оздоровлює економіку, звільняючи її від збиткових, неконкурентоспроможних суб'єктів господарювання; змушує споживача обирати раціональну структуру споживання, що відповідає його доходам; інформує про наявність або відсутність товарів, їх корисність для споживача1. Проте ринковий механізм може реагувати лише на ті суспільні потреби, які виявляються через платоспроможний попит, він не має «адаптера», здатного протистояти негативним явищам макроекономічного рівня (затяжний спад виробництва, високий рівень довготермінової інфляції, надмірний рівень безробіття, бідності тощо) та забезпечувати задоволення всіх загальносуспільних потреб. Традиційно до виявів ринкового фіаско належать: ігнорування ринком проблем зовнішніх ефектів (найбільш помітні з них пов'язані із забрудненням довкілля); незацікавленість ринку у виробництві суспільних благ (ринок націлений переважно на створення приватних благ); концентрація та монополізація виробництва; безробіття й інфляція; байдужість ринку до соціальних проблем; неможливість за допомогою внутрішнього ринкового механізму здійснити прорив у галузі фундаментальної науки й техніки, а також глибоку структурну перебудову національної економіки; надмірна диференціація регіонів країни та ін.1 Отже, абсолютне підпорядкування принципам ринку без коригування господарського життя як на міжнародному, так і на національному рівнях, містить загрозу дестабілізації національних соціально-економічних систем. Державне регулювання спрямовано не на порушення основних, принципових правил функціонування ринку, а, навпаки на поглиблення, збагачення змісту цих правил, приведення їх у відповідність до нових реалій2. Нерегульована дія системи законів ринку призводить до небажаних результатів (монополізації сфери виробництва та ринків збуту в різних галузях економіки; зростання соціальної нерівності до небезпечних меж; порушення екологічної рівноваги тощо), запобігти (чи усунути) які можна шляхом державного регулювання.

Державне регулювання економіки становить систему заходів законодавчого, адміністративно-виконавчого і контролюючого характеру, що здійснюються державою з метою підтримання суспільного господарського порядку в економічній системі України. Державне регулювання на макрорівні ототожнюється з державним утручанням в економіку взагалі (таке регулювання націлено на усунення негативних явищ в економіці — спад виробництва, інфляцію, високий рівень безробіття, дефіцит бюджету, низьку конкурентоспроможність вітчизняної продукції на світовому ринку, погіршення навколишнього середовища тощо), державне регулювання на мікрорівні спрямовано на створення сприятливого клімату для здійснення підприємницької діяльності.

Під час окреслення меж зовнішнього регулювального впливу не повинно бути крайнощів: усунення держави від впливу на формування та здійснення економічних відносин чи, навпаки, невиправдане втручання органів держави в ці відносини3. Більше того, саме на державу покладено обов'язок забезпечити економічну безпеку (техніко-виробничу, ресурсну, зокрема, енергетичну, технологічну, воєнно-економічну, продовольчу, а також безпеку фінансового сектору економіки та її сфер тощо), і підтримати екологічну рівновагу, що можливо тільки в умовах суспільного господарського порядку. Суспільний господарський порядок є юридично оформленим упорядкуванням господарських відносин, зумовленим закономірностями соціально-економічного розвитку та створеним при залученні засобів державного регулювання, яке забезпечує одночасну реалізацію як приватних, так і загальносуспільних інтересів у сфері господарювання та відбиває моральні засади суспільства в цілому.

У юридичній літературі невипадково акцентується увага на нерозривному зв'язку правопорядку та національної безпеки, який виявляється, по-перше, у сферах, що предметно збігаються; по-друге, в участі у їх забезпеченні фактично тих самих суб'єктів; по-третє, у неможливості нормального існування соціуму без правопорядку та безпеки. Різниця між названими категоріями полягає у змістових характеристиках: правопорядок — це юридично оформлене упорядкування суспільного життя, а безпека — це ступінь та якість захищеності суспільства від потенційних загроз1.

Публічний порядок у сфері ринкових відносин створюється та підтримується за допомогою розгорнутої системи засобів правового регулювання ринкових відносин, які зрештою утворюють специфічні механізми правового регулювання — правові режими. Правовий режим як особливий порядок правового регулювання, що виражається в особливому поєднанні правових засобів, створює конкретний ступінь сприятливості чи несприятливості для задоволення інтересів суб'єктів права, відповідно відбиває функціональну характеристику права. Правові режими надають адекватності й еластичності юридичній формі, дають змогу їй «більш чутливо вловлювати» відмінності неоднорідних соціальних зв'язків, точніше реагувати і враховувати особливості різних суб'єктів та об'єктів тощо. Інакше кажучи, вони є «індикаторами» змін, що відбуваються в суспільстві. Для правового режиму первинне значення мають такі умови, як час (різним проміжкам часу притаманні свої тенденції розвитку тих чи інших сфер суспільних відносин, що є об'єктами правового впливу), простір (кожна сфера відносин потребує особливого підходу до її нормування з урахуванням притаманних їй особливостей), коло осіб, на які він поширюється. У будь-якому режимі всі три компоненти наповнюються своїм «живим» змістом1.

На доктринальному рівні спостерігається спроба диференціації режимів державного регулювання підприємницької діяльності за сферою її здійснення (режими активного, помірного та мінімального державного регулювання підприємницької діяльності). Режим активного регулювання має за свій предмет особливо важливі з погляду економічної безпеки сфери діяльності (виробництво та транспортування нафти, нафтопродуктів та газу, енергопостачання, зв'язок, формування держрезервів тощо) і утворюється за допомогою цілої низки засобів (методів) державного регулювання. Помірне державне регулювання здебільшого обмежується технічним регулюванням, що є правовим регулюванням відносин у сфері встановлення, застосування та виконання обов'язкових вимог до продукції або пов'язаних з нею процесів, систем і послуг, персоналу та органів, а також перевірка їх дотримання шляхом оцінення відповідності та (або) ринкового нагляду. Нарешті, режим мінімального регулювання поширюється на такі види комерційної діяльності, як організація туризму, організація видовищних заходів, де можливості для державного регулювання майже відсутні2.

Засоби державного регулювання економіки (як засоби реалізації економічної політики) в економічній науці традиційно поділяють на непрямі й прямі. Непряме державне регулювання господарської діяльності здійснюється за допомогою економічних методів (облікові банківські ставки, кредитні й податкові пільги, дотації, субвенції тощо) та заходів превентивного порядку, якими обмежуються негативні побічні ефекти ринкових процесів (заходи екологічної політики, охорони й відновлення природного середовища, зокрема консервація частини національних ресурсів, яка виключає будь-які форми їх виробничого використання; визначення природних зон, у яких дозволяється здійснення лише певних видів господарської діяльності; заборона використання екологічно шкідливих технологій)3. Пряме державне регулювання господарської діяльності здійснюється за допомогою таких засобів, як реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності, ліцензування, квотування, розроблення стандартів і контроль за їх дотриманням тощо. Однак цей поділ є досить умовним, оскільки будь-який економічний метод також має елементи адміністрування1. Отже, більш доцільним вбачається диференціювання методів державного регулювання за цілями регуляторної діяльності та сферами її проведення (внутрішній і зовнішній ринки). За цілями регуляторної діяльності виділяються методи забезпечення соціальної спрямованості економіки, економічної безпеки суспільства і держави, стимулювання суспільно важливих видів господарської діяльності2 тощо.

Сьогодні однією з найбільш виразних тенденцій розвитку господарських правовідносин є ускладнення системи засобів державного регулювання, їх диференціація за об'єктами регулювального впливу. Загальний об'єкт державного регулювання — уся система ринкових відносин, відповідно спеціальними об'єктами регулювального впливу є: 1) процеси, спрямовані на економічне перетворення (приватизаційний, інноваційний процеси тощо); 2) виробничі ринки різноманітних товарів (цукру, лікарських засобів, електроенергії, сільськогосподарської продукції та ін.) та послуг (фінансових, інформаційних, транспортних тощо), їх окремі сегменти; 3) окремі види діяльності, що провадяться в межах різних виробничих ринків (інвестиційна, концесійна, лізингова, комерційне посередництво тощо); 4) окремі економічні операції (з металобрухтом, з дорогоцінними металами та дорогоцінним камінням, з давальницькою сировиною, з перевезення небезпечних вантажів, зовнішньоекономічні операції тощо); 5) товар (у широкому значенні слова) як безпосередній результат господарської діяльності (включаючи ціни на такий товар, вимоги до його якісних характеристик тощо) та ін.

Основні засоби регулювального впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання закріплені у ст. 12 ГК України. Серед них — державне замовлення, державне завдання; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій. Засоби державного регулювання «упроваджуються» в саму систему ринкових відносин та разом із механізмом ринкового саморегулювання створюють «адаптер» ринку, що має забезпечити його ефективне функціонування.

Вернуться к содержанию