7. 8. Поняття дійсності та чинності

господарських договорів. Визнання

господарських договорів недійсними

та неукладеними: правові підстави та наслідки

Вітчизняне законодавство не розмежовує дійсність та чинність правочину/угоди (використовує їх як синоніми). Так, у ст. 203 ЦК України перелічено загальні вимоги, дотримання яких є обов'язковою умовою чинності правочину, а у ст. 215 ЦК України встановлено, що відсутність вимог, встановлених у вищевказаній статті (вимоги чинності) у момент учинення правочину, є підставою його недійсності. Згідно з п. 2 ст. 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення, при цьому відсутнє логічне продовження — за умови дотримання загальних вимог його чинності, передбачених ст. 203 ЦК України. ГК України взагалі оперує одним поняттям «недійсність господарського зобов'язання», при цьому в одних випадках судовими рішеннями господарські договори визнаються недійсними, в інших — нечинними. Утім, поняття «чинність договору» є більш ширшим та поглинає своїм змістом поняття «дійсність договору». Це означає, що нечинним може бути не тільки недійсний договір. Чинним є діючий договір, який набув юридичної сили (юридична сила договору означає обов'язковість його дії щодо учасників) і має її зараз. Тільки договір, що набув юридичної сили, створює юридичні наслідки для його сторін.

Отже, чинність — показник юридичної сили договору (домовленість між сторонами може ще не набути юридичної сили договору або раніше чинний договір може її втратити), а дійсність — показник його правомірної природи та обов'язкова умова чинності договору. Дійсність господарського договору слід розуміти як його здатність у випадку дотримання всіх умов, передбачених законодавством, установлювати, змінювати, припиняти правовідносини у сфері господарювання та спричиняти той правовий результат, настання якого прагнули сторони договорів, юридична сила яких забезпечується державою.

Недійсний договір — це договір, що має неправомірну природу, оскільки в результаті його укладення та (або) його виконання, здійснюється (може бути здійснено, якщо договір ще не виконано) правопорушення1.

Дійсний Господарський договір залишається чинним, доки не припиняться всі господарсько-договірні зобов'язання, що виникли на його підставі, незалежно від того, чи минули встановлені сторонами терміни виконання окремих договірних зобов'язань (які слід відрізняти від загального терміну дії договору). Згідно зі ст. 202 ГК України господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторони в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених ГК України або іншими законами.

Відповідно до ч. 7 ст. 180 ГК України терміном дії господарського договору є час, упродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. Однак більш точним є визначення терміну дії договору як періоду часу, на який установлюється господарсько-договірний зв'язок між сторонами і протягом якого

1 Склад правопорушення утворює: а) протиправне діяння; б) суспільно-шкідливий результат (шкоду може бути завдано як законним приватним інтересам контрагента, так і публічним інтересам); в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та її результатом; г) вина правопорушника.

договір підлягає виконанню в повному обсязі, тобто термін, протягом якого договір залишається чинним за умови відсутності обставин, які припиняють його дію (наприклад, форс-мажорних обставин). Після закінчення терміну дії договір утрачає чинність, якщо тільки такий термін не пролонговано. Так, орендар може реалізувати надане йому переважне право на продовження терміну дії договору оренди тільки у випадку, коли після його закінчення орендодавець має намір передати об'єкт оренди іншій особі. Отже, у випадку, якщо орендар продовжує використовувати приміщення (об'єкт оренди) після закінчення договору оренди, орендодавець, який збирається використовувати спірні приміщення для власних потреб, а не здавати їх в оренду, може звернутися до суду з позовом про визнання договору нечинним унаслідок закінчення терміну його дії та відсутності підстав для пролонгації. Закінчення терміну дії договору припиняє виконання сторонами договірних зобов'язань, що, однак, не звільняє їх від відповідальності за порушення конкретних договірних обов'язків. Для договорів, які опосередковують господарську операцію, що здійснюється шляхом виконання сторонами своїх договірних обов'язків, які не тривають у часі, істотними також є умови про терміни виконання окремих договірних обов'язків, закінчення яких (якщо обов'язки, що складають їх зміст ще не виконано) не зумовлює нечинність договору, якщо ще не закінчився загальний термін дії договору. Проте у низці договорів (наприклад, у договорах про сумісну підприємницьку діяльність, у генеральних договорах, у договорах, за якими реалізація права управненої сторони (приміром, користування майном, отриманим за договором лізингу) є тривалим процесом, який неможливо поділити на часові проміжки), визначається тільки загальний термін їх дії.

Слід виокремити такі види нечинного договору: 1) неукладений; 2) укладений під відкладальну умову, яка ще не настала (або під скасувальну умову, яка вже настала); 3) розірваний або за взаємною згодою сторін, або в односторонньому порядку, якщо це можливо за законом чи умовами самого договору, або за рішенням суду; 4) договір, термін дії (чинності) якого закінчився; 5) договір, виконаний належним чином (зокрема зарахуванням зустрічної однорідної вимоги); 6) договір, який утратив чинність через настання форс-мажорних обставин; 7) субдоговір, якщо нечинним є основний договір, на підставі якого його укладено; 8) недійсний договір.

Одним із видів нечинного договору є неукладений договір. Він не спричиняє правових наслідків, притаманних укладеному, а особи, які

вважають себе його сторонами, насправді не перебувають у договірних відносинах. Однак труднощі виникають, якщо за неукладеним договором було передано майно, тоді наслідком передання такого майна, як і наслідком недійсності договору, буде повернення сторонами всього отриманого на підставі норм про набуття, збереження майна без достатньої правової підстави. Крім того, неукладений договір, який ще не виконувався, перебуває поза увагою закону, оскільки він не порушує нічиїх прав та законних інтересів. На відміну від нього, недійсний договір, який виконано, є неправомірною дією, відповідно неукладений і недійсний договір є поняттями, що взаємно виключають одне одного.

Згідно зі ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди щодо всіх істотних умов договору (курсив мій — В. М.). Якщо ж сторонами не досягнуто згоди щодо тих чи інших істотних умов, то договір вважається неукладеним, тобто таким, що не відбувся (не набув юридичної сили). Для окремих різновидів договорів закон окремо називає передумови набуття саме ними чинності. Так, договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового внеску, якщо інше не передбачено в ньому. Деякі договори набувають чинності тільки з моменту їх державної реєстрації (наприклад, договір оренди землі та ін.).

Під час укладання договору сторони мають дійти згоди щодо всіх його істотних умов у належній формі, якою для господарського договору є письмова (обов'язкова). Згідно зі ст. 181 ГК України господарський договір укладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладання господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладання договорів цього різновиду. Отже, існує два види письмової форми господарського договору: повна (у вигляді єдиного документа), та спрощена (у вигляді обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо), яка допускається тільки під час укладання господарських договорів, для яких законом не передбачено обов'язкової повної письмової форми.

Нормами чинного цивільного законодавства чітко не встановлено, чи дотримання встановленої законом форми договору стосується елемента його дійсності або інституту визнання його неукладеним. Так, за ст. 218 ЦК України недотримання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, установлених законом (форма пов'язується з дійсністю договору). Але за ч. 2 ст. 639 ЦК України, якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагається (форма пов'язується з визнанням договору укладеним). У цілому більшість правників розглядають порушення вимог щодо форми угоди (правочину) у контексті визнання таких договорів недійсними. Проте на сторінках наукової періодики трапляється і кваліфікація угод (правочинів), укладених з порушенням обов'язкової форми, як таких, що «не відбулися» або ще «не завершені».

Під час визначення наслідків недотримання обов'язкової форми господарського договору (чи є це підставою недійсності договору або визнання його неукладеним) слід звернути увагу на такі моменти: 1) форма договору — це спосіб: вираження волі і фіксації волевиявлення; підтвердженням згоди сторін щодо всіх істотних умов договору; 2) дійсність договору — це показник його правомірної природи; 3) недотримання форми договору не завжди свідчить про протиправну природу самого договору.

ГК України не визначає правових наслідків порушення обов'язкової письмової форми господарського договору. На практиці використовуються загальні положення ЦК України про правочини, за якими недотримання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, установлених законом.

Відповідно до ст. 220 ЦК України у разі недотримання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися стосовно всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (у цьому разі нотаріального посвідчення договору не вимагається). Однак слід звернути увагу, що нотаріальне посвідчення договору забезпечує чіткість і визначеність у взаємовідносинах учасників правовідносин, запобігає виникненню можливих спорів з приводу наявності самого факту укладення договору або його змісту. Інакше кажучи, нотаріальне посвідчення виконує функцію забезпечення достовірності (реальності) домовленості між сторонами договору, втім, його відсутність ще не свідчить про протиправну природу самого договору (протиправною є дія, яка не тільки суперечить правовим приписам, а й одночасно порушує приватні або (та) публічні інтереси).

Сьогодні ані ЦК України, ані ГК України не вирішують проблему, пов'язану з відсутністю державної реєстрації договорів, для яких остання передбачена чинним законодавством. У цілому обов'язковій державній реєстрації підлягають угоди щодо нерухомого майна. Така реєстрація здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмеження» від 1 липня 2004 р.1 Державній реєстрації також підлягають змішані договори, одним із об'єктів яких є нерухоме майно, а також субдоговори, що мають такий об'єкт тощо. Згідно з роз'ясненнями Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» № 02-5/111 від 12 березня 1999 р. (п. 8), угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише в тому випадку, коли такі наслідки прямо передбачаються нормативним актом. Якщо незареєстровану угоду повністю або частково виконано, а сторона, яка отримала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, то друга сторона має право звернутися до господарського суду стосовно захисту своїх інтересів. У цьому разі суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення в реєструючому органі обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю іншої сторони. Проте державна реєстрація є не різновидом форми договору, а додатковою вимогою, виконання якої необхідне для набуття договором юридичної сили. Це означає, що договір, який підлягає державній реєстрації, за загальними правилами має вважатися укладеним з моменту її вчинення. Отже, більш логічним було б віднесення невиконання вимоги щодо державної реєстрації договору до підстав визнання його неукладеним (за винятком випадків, коли одна зі сторін навмисно ухиляється від такої реєстрації), а не недійсним.

До випадків передачі майна за неукладеними договорами мають застосовуватися положення глави 83 ЦК України про набуття та збереження майна без достатньої правової підстави.

У чинному ГК України не розмежовано дефектні договори на нікчемні та оспорювані. Більше того, у ГК України мова йде не про визнання недійсними господарських договорів, а про визнання недійсними господарсько-договірних зобов'язань, що виникають на їх підставі.

Відповідно до ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що або не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка наперед суперечить інтересам держави та суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін чи органу державної влади визнано судом недійсним повністю або частково. Втім недійсним має вважатися саме договір, а вже, як наслідок, недійсними стають зобов'язання, що виникли на його основі, а не навпаки. Більше того, господарський договір може бути підставою виникнення не одного, а декількох договірних зобов'язань. Отже, виникає питання: як кваліфікувати договір, якщо тільки одне з декількох зобов'язань, що виникли на його підставі, буде визнано недійсним за ст. 207 ГК України? Для того щоб не починати такі «непродуктивні» дискусії, потрібно змінити назву ст. 207 ГК України «Недійсність господарського зобов'язання» на «Недійсність господарського договору» та відповідно відкоригувати її зміст.

Враховуючи потребу уніфікації міжгалузевого понятійного апарату (однакового розуміння міжгалузевої термінології, використання однакових назв для позначення тих самих частин правової матерії) та міжнародної гармонізації правового регулювання (у більшості європейських континентальних країн дефектні договори поділено на нікчемні «void contract» та оспорювані «voidable contract»), вітчизняне господарське законодавство невиправдано «проігнорувало» такий розподіл договорів.

У ГК України головну увагу приділено питанням визнання недійсними окремих договірних умов, при цьому незрозумілим є сам характер співвідношення термінів «недійсна» та «нікчемна» умова (ст. 207).

Цивільне законодавство хоча і розмежовує нікчемні та оспорювані правочини, однак, не містить чіткого та логічного розв'язання цієї проблеми. У науці цивільного права не вироблено єдиної позиції стосовно юридичного змісту нікчемних та оспорюваних правочинів. Нікчемним ЦК України називає правочин, недійсність якого встановлено законом. Закон не вимагає додаткового визнання такого правочину недійсним у судовому порядку. А оспорюваним вважається правочин, недійсність якого прямо не встановлено законом, однак дійсність якого заперечує одна зі сторін або інша зацікавлена особа на підставах, визначених у законі. Цей правочин може бути визнано судом недійсним. ЦК України встановлює такі випадки нікчемності правочину: недотримання сторонами вимоги щодо нотаріального посвідчення правочину, за винятком певних нормативно встановлених випадків (ст. 220 ЦК); вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності та у разі відсутності його схвалення законними представниками (ст. 221 ЦК); вчинення правочину недієздатною фізичною особою без дозволу органів опіки та піклування (ст. 224 ЦК) чи наступного схвалення (якщо йдеться про дрібні побутові правочини) (ст. 226 ЦК); порушення ним публічного порядку (ст. 228 ЦК). Встановлюючі підстави оспорюваності правочину, законодавець в одних випадках зазначає, що останній «може бути визнаний судом недійсним» (ст. 227 ЦК; п. 2 ст. 222 ЦК; п. 1 ст. 225 ЦК; п. 1 ст. 229 ЦК), а в інших передбачає, що правочин за наявності встановлених законом підстав «визнається судом недійсним». Отже, за наявності одних підстав правочин апріорі має бути визнаний недійсним, а за наявності інших — суду надається право на власний розсуд вирішувати питання, пов'язані з дійсністю правочину. Відразу постає декілька питань. По-перше, якщо за наявності певних підстав правочин у судовому порядку апріорі буде визнано недійсним, чому він на нормативному рівні отримав статус оспорюваного? По-друге, якщо законодавець чітко визначає підставу, за наявності якої суд «може визнати правочин недійсним», виникає питання: за яких умов суд повинен це зробити, а за яких − відмовити позивачеві в задоволенні його позивних вимог?

Під час виявлення підстав нікчемності правочину є необхідними: встановлення факту вчинення правочину, який не відповідає вимогам закону (встановлення такого факту необхідно в кожному окремому випадку, адже він не належить до категорії фактів, що не потребують доведення); та виявлення норми закону, у якій передбачено нікчемність такого правочину. Наприклад, договір, що порушує публічний порядок, є нікчемним (відповідно за чинним законодавством визнання його недійсним в судовому порядку не потрібне). Однак у кожному окремому випадку слід установити сам факт порушення публічного порядку, який має юридичне значення та спричиняє нікчемність договору. Тільки суд може констатувати наявність умов та передумов, які відповідно до закону в обов'язковому порядку призводять угоду/правочин до недійсності.

Дискусійним є також питання про критерій поділу недійсних угод/правочинів на нікчемні та оспорювані. Так, одні науковці зауважують, що нікчемні угоди є більш протизаконними, ніж оспорювані; другі пояснюють потребу виокремлення оспорюваних угод (правочинів) тим, що визнання їх недійсними неможливе, якщо немає відповідної заяви

зацікавленої особи; треті правники звертають увагу на те, що сам порядок визнання угод (правочинів) не може бути надійним критерієм їх поділу на оспорювані та нікчемні. Основний акцент під час проведення такого розмежування повинен припадати не на процесуальні аспекти (порядок визнання їх недійсними, строк позовної давності, коло осіб, які мають право ініціювати відповідні позови), а на сам критерій поділу договорів на нікчемні й оспорювані та чітке окреслення самих підстав, що зумовлюють нікчемність чи оспорюваність.

Вернуться к содержанию