7.4. Правові особливості публічного, попереднього договорів та договору приєднання

Відповідно до ст. 633 ЦК України публічним визнається договір, в якому одна зі сторін — підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Аналогічні положення містяться і у ЦК Російської

Федерації. Коментуючи їх, М. І. Брагинський, В. В. Вітрянський підкреслюють, що за своєю природою норми про публічний договір є антиподом тих, що закріплюють «свободу договорів». При цьому саме публічний інтерес підштовхує державу до «втручання в приватні справи», що має місце й у публічному договорі. У даному випадку на перший план висувається мета, що полягає у захисті слабкої сторони. Учені підкреслюють, що в нормально насиченому ринку більш сильними, як правило, є не позиції тих, хто пропонує товари, роботи, послуги, а тих, хто їх купує. Інша ситуація складається у випадках, коли споживач — економічно слабша сторона, яка звертається до тих, хто займає більш сильні позиції на ринку. Отже, законодавець урівнює становище зазначених контрагентів за допомогою так званої конструкції публічного договору1. Таким чином, наведена вище конструкція внаслідок дії публічних основ у договірному праві отримала назву публічного договору. Разом із тим, на доктринальному рівні висловлюється думка, що публічний договір не є власне договором (домовленістю двох або більше сторін), а більш відповідає поняттю «оферта публічного характеру». Так, під час укладення договору має бути «присутня» не тільки оферта, а й акцепт (лише в такому разі виникає власне договір). З огляду на це більш коректно та логічно іменувати цю правову конструкцію як договір із публічною офертою. Отже, публічною є оферта (пропозиція укласти договір), що адресована так званій «публіці» (необмеженому колу осіб), з якої вбачається воля оферента укласти договір на умовах, зазначених у ній, із будь-якою особою.

Вітчизняне господарське законодавство як окремий вид господарських зобов'язань виділяє публічні зобов'язання суб'єктів господарювання. Згідно зі ст. 178 ГК України суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом. Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними. Отже, публічні зобов'язання для суб'єкта господарювання виникають безпосередньо із закону (саме він є правовою підставою їх виникнення). Виконанням публічних зобов'язань є продаж товарів (у широкому значенні слова) суб'єктом господарювання щодо якого встановлені такі зобов'язання, кожному, хто до нього звертається на законних підставах. Відповідно реалізацію товарів (робіт, послуг) цими суб'єктами опосередковує публічний договір (договір із публічною офертою).

Правовими особливостями договору з публічною офертою є те, що його умови встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Сторона, яка надає виконання, не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Підприємець не має права відмовитися від укладення договору з публічною офертою за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі такої необґрунтованої відмови від укладення договору з публічною офертою так званий потенційний виконавець зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою. У цьому полягають юридичні наслідки визнання пропозиції публічною офертою.

Зі змісту ст. 633 ЦК України стороною, яка повинна надати виконання за публічним договором (договором з публічною офертою) завжди є підприємець. У цій статті не передбачається можливість застосування конструкції договору з публічною офертою щодо договірних відносин, де на боці зобов'язаної сторони (сторони, яка продає товар) виступає інший суб'єкт (у тому числі суб'єкт некомерційного господарювання). Натомість у ст. 178 ГК України безпосередньо не зазначається, що публічні зобов'язання можуть виникати тільки щодо окремого виду суб'єктів господарювання (підприємців).

За допомогою договорів із публічною офертою реалізується публічний інтерес, що полягає у захисті прав споживача. Термін «споживач» у договорі із публічною офертою вживається для протиставлення непрофесійній стороні у певній сфері діяльності (яка є зобов'язаним суб'єктом). Так, укладення договору складського схову громадянином з метою, що не пов'язана з підприємницькою діяльністю, є можливим у деяких випадках1. Отже, «споживача» як потенційну сторону договору з публічною офертою за загальними правилами слід розуміти у широкому сенсі слова (тобто може йтися не лише про особисте споживання). Однак в окремих випадках у законодавстві може бути чітко оговорено, що певний договір є публічним (договором з публічною офертою), якщо на боці споживача виступає саме громадянин (наприклад, договір особистого страхування).

Таким чином, конструкція договору із публічною офертою використовується як у межах виробничого (оптового), так і споживчого ринків. Зазначена обставина підтверджується також положеннями чинного законодавства. Наприклад, відповідно до ст. 26 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні»1 від 4 липня 2002 р. договір складського зберігання зерна є публічним договором, а його типова форма затверджується Кабінетом Міністрів України. За договором складського зберігання зерна зерновий склад зобов'язується за плату зберігати зерно, що передане йому суб'єктом ринку зерна.

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного терміну (для господарських відносин цей термін обмежений одним роком) укласти договір на умовах, визначених попереднім договором. Попередній договір може передувати укладенню будь-якого господарського договору, оскільки чинним законодавством не передбачено жодних обмежень щодо застосування цієї договірної конструкції. Попередній договір не трансформується в основний договір; йдеться про два разних договори, що породжують для сторін різні договірні зобов'язання.

Метою укладення попереднього договору є підтвердження справжності намірів щодо укладення у майбутньому договору, відносно змісту якого сторонам вдалося досягти домовленості. Попередній договір породжує для його сторін зобов'язання організаційного характеру — укласти основний договір у строки та на умовах, що оговорені у попередньому договорі. Чинним законодавством передбачена можливість укладення тільки двосторонньо зобов'язуючого попереднього договору. Це означає, що протягом терміну, встановленого у попередньому договорі (не більше одного року з моменту його укладення) кожна з його сторін має право вимагати від свого контрагента укладення основного договору.

Зміст попереднього договору становлять не тільки його власні умови (серед яких термін укладення основного договору), але й усі істотні умови майбутнього основного договору, відсутність яких виключає можливість задоволення в судовому порядку вимог однієї зі сторін що

до спонукання її контрагента укласти основний договір. Під час укладення основного договору сторони не узгоджують його зміст, оскільки він уже визначений попереднім договором та може бути змінений тільки за взаємною згодою сторін або (за умови недосягнення такої згоди) за вимогою однієї з них у судовому порядку (у разі суттєвої зміни обставин, якими керувалися сторони при укладенні попереднього договору, з урахуванням положень ст. 625 ЦК України).

Для укладення основного договору достатньо волевиявлення однієї з сторін попереднього договору. Інша сторона зобов'язана прийняти (підписати) проект договору. Ухилення від прийняття проекту договору (мовчання, непогодження стосовно окремих істотних умов договору, раніше узгоджених у попередньому договорі й т. ін.) є підставою для звернення зацікавленої сторони до суду із позовом про укладення договору в судовому порядку та (або) відшкодування збитків, спричинених порушенням договірного зобов'язання щодо укладення основного договору.

Попередній договір втрачає юридичну силу з моменту укладення основного договору або спливу терміну, який встановлено для його укладення, протягом якого жодна зі сторін не виступила з пропозицією щодо укладення основного договору. Зі спливом цього терміну обидві сторони позбавляються правових підстав для задоволення вимог про укладення основного договору в судовому порядку.

До господарських відносин, що виникають в процесі укладення попереднього договору, застосовуються положення ст. 635 ЦК України про попередній договір (про форму попереднього договору, про відповідальність його сторін за ухилення від укладення основного договору, про підстави припинення зобов'язання, заснованого на попередньому договорі) з урахуванням особливостей, передбачених господарським законодавством (зокрема, ст. 182 ГК України). Так, попередній договір укладається у формі, яку встановлено для основного договору (такою для господарського договору є письмова форма). Зобов'язання, засноване на попередньому договорі, припиняється: його належним виконанням (укладенням основного договору); спливом терміну, який встановлено для його виконання; розірванням або визнанням недійсним попереднього договору. Сторони несуть відповідальність за неналежне виконання (прострочення виконання) зобов'язання, незалежно від того, чи було у попередньому договорі закріплено умову про відповідальність за його виконання (ч. 2 ст. 635 ЦК України). Разом із тим, до господарських відносин не застосовується п. 3 ч. 1 ст. 635 ЦК України, згідно з яким суттєві умови основного договору, які не узгоджено у попередньому договорі, мають узгоджуватися у порядку, встановленому у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір, в якому відсутні всі істотні умови основного господарського договору, слід вважати таким, що не відбувся (неукладеним). Більш того, наявність попереднього договору виключає традиційну процедуру узгодження договірних умов основного договору.

У господарській практиці, окрім попереднього договору, використовуються договірні угоди (меморандум про взаєморозуміння та протокол про наміри), які досягаються до моменту підписанння сторонами основного (кінцевого) договору. Меморандум про взаєморозуміння є угодою, що стосується передусім процедур ведення переговорів, строків, протягом яких вони мають бути розпочаті та закінчені, конфіденційності інформації, що буде отримана сторонами під час переговорів тощо. Протокол про наміри є угодою, що закріплює проміжний результат, який досягнуто в процесі переговорів (коли сторонам не вдалося досягти домовленості щодо всіх істотних умов), та виражає наміри сторін протягом обумовленого у ньому терміну поновити переговори. Відповідно до чинного законодавства зазначені види переддоговірних угод не призводять до юридичних наслідків, однак їх недотримання однією зі сторін є порушенням принципу чесної та ділової практики.

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Такий засіб визначення змісту господарських договорів використовується суб'єктами господарювання для економії часу при наданні однотипних послуг, робіт, використання однотипних схем реалізації товарів. Використання конструкції договору приєднання виключає переддоговірний етап ведення переговорів (особисті зустрічі, обмін листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо). Проформа (стандартна форма) договору приєднання розроблюється оферентом самостійно, відповідно акцепт договору приєднання може бути здійснений тільки шляхом беззастережного приєднання. Якщо ж під час укладення договору стороні, яка приєднується, вдалося настояти на зміні змісту окремих договірних умов або на включенні у договір додаткових умов, то такий договір уже не може кваліфікуватися як договір приєднання, відповідно на самі договірні відносини вже не поширюється дія норм про договір приєднання.

Оскільки сторона, яка приєдналася до договору, не мала можливості вплинути на формування умов договору на стадії його укладення, вона наділяється правами стосовно зміни умов договору приєднання вже після його укладення, а також щодо його розірвання в односторонньому порядку. Відповідно до ст. 634 ЦК України договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

У частині 3 ст. 634 ЦК України передбачається: якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору. Це означає, що сторона, яка приєдналася до договору як підприємиць, не має права щодо зміни (розірвання) договору в односторонньому (досудовому) порядку. В такому випадку сторона, яка надала договір для приєднання, самостійно вирішує питання про можливість (неможливість) задоволення вимог свого контрагенту стосовно зміни або розірвання договору приєднання. Втім, сторона, яка приєдналася до договору (у тому числі, якщо нею є підприємець), має право звернутися до суду з позовом про визнання окремих умов такого договору недійсними. Так, згідно з ч. 2 ст. 207 ГК України, умови договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця, можуть бути визнані недійсними.

Вернуться к содержанию