7.2. Поняття та види господарських

договорів

Господарський договір є одним з найбільш поширених юридичних підстав виникнення господарських зобов'язань, правовою формою існування значного масиву господарських відносин. За допомогою договірної конструкції здійснюється ринковий обмін результатів суспільного виробництва, що набувають товарної форми на грошовий еквівалент; формується майнова основа господарювання; створюється ринкова инфраструктура, оформлюються організаційні зв'язки між учасниками відносин у сфері господарювання.

Хоча загальні положення про господарський договір виділено в окрему главу ГК України, в самому ГК України не розкрито зміст поняття «господарський договір» (висвітлено лише поняття господарсько-договірних зобов'язань). Більше того, аналіз положень чинного ГК України свідчить про відсутність єдиного підходу щодо його розуміння. Так, в одному випадку договір розглядається як юридичний факт, на підставі якого виникають господарсько-договірні зобов'язання (статті 179, 180 ГК України), в другому — відбувається його ототожнення з господарським зобов'язанням (ст. 189 ГК України має назву «Ціна у господарських зобов'язаннях», незважаючи на те, що фактично йдеться про ціну як істотну умову господарського договору; в ст. 207 ГК України передбачена можливість визнання недійсними господарського зобов'язання, яке укладено учасниками господарсько-договірних відносин із порушенням хоча б одним із них господарської компетенції, а також окремих умов господарського зобов'язання (проте, по-перше, зобов'язання не укладаються, а виникають на підставі договору чи з інших підстав, по-друге, зміст будь-якого зобов'язання утворюють не умови, а взаємно кореспондуючі права та обов'язки його сторін — В. М.), у третьому — як форма, яку набувають зобов'язання (у ст. 186 ГК України, яка, до речі, має назву «Укладення організаційно-господарських договорів», передбачено, що договірне оформлення організаційно-господарських зобов'язань може здійснюватися учасниками господарських відносин на основі вільного волевиявлення…). Втім на нормативному рівні, з метою однозначного розуміння юридичної термінології та запобігання виникненню юридичних колізій, має послідовно відбиватися розуміння тільки однієї, найбільш ключової правової іпостасі договору. Отже, перед наукою господарського права постала проблема вибору теорії договору, яка б відповідала сутності даного правового засобу як регулятора господарських відносин. Наукові міркування щодо її вирішення концентруються, головним чином, навколо обґрунтування однієї із двох теорій (угодницької або зобов'язальної). Під час вирішення означеної проблеми слід звернути увагу на цілу низку обставин.

По-перше, будь-який договір укладається не заради встановлення договірних зобов'язань, а для отримання потрібних сторонам правових та економічних результатів, які у деяких випадках об'єктивується у набутті управненою стороною речових прав (прав власності, прав користування майном, прав оренди тощо) або виключних прав. Якщо традиційно договір визнавався підставою виникнення зобов'язальних відносин, то деякі сучасні іноземні законодавства розширили його розуміння до встановлення не тільки зобов'язальних, а й речових правовідносин шляхом визнання за набувачем права власності на рухомі речі з моменту укладення договору без будь-яких додаткових підстав (зокрема передачі речі). Згідно зі ст. 334 ЦК України право власності у набувача за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно сторони договору, якщо інше не передбачено законом, вільні у визначенні моменту, з якого виникає право власності управленої сторони (набувача) на майно. Якщо сторони домовилися, що таке право виникає з моменту укладення договору, останній породжує як речові правовідносини (відносини власності), так і зобов'язальні (щодо фактичної передачі майна). У більшості ж випадків отримання потрібних сторонам економіко-правових результатів відбувається на етапі виконання договору. Отже, виникнення і зобов'язальних, і речових правовідносин — це тільки результати етапів укладання чи виконання договору, сутністю якого є взаємна згода сторін як щодо регламентації їхньої поведінки (встановлення прав та обов'язків у тій чи іншій сфері суспільних відносин), так і щодо їх виконання для досягнення потрібних правових ефектів.

По-друге, якщо зміст договору становлять договірні умови, то зміст зобов'язання — права і обов'язки сторін. Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто домовленість (угоду) щодо всіх його істотних умов. В окремих випадках для виникнення договірних зобов'язань недостатньо одного факта укладення договору. Так, сторони можуть поставити виникнення прав та обов'язків у залежність від обставини щодо якої невідомо, з'явиться вона чи не з'явиться. Такий договір визнається укладеним під відкладальну (суспензивну) умову. Права та обов'язки в момент укладення такого договору виникають умовно, а починають належати стороні тільки після наступу певної обставини, що передбачена відкладальною умовою.

По-третє, договір не просто формує правила поведінки сторін, а безперервно впливає на взаємовідносини сторін, що виникли на його основі. Домовленість не зникає з моменту виникнення зобов'язальних правовідносин, і тільки її існування продовжує дію договірних зобов'язань. Так, під час виконання договору сторони шляхом взаємної згоди можуть змінювати (коректувати) договірні умови, якими встановлено їхні права та обов'язки, що утворюють зміст договірних зобов'язань. Припинення договірних зобов'язань відбувається як за умови їх належного виконання, так і у зв'язку з розірванням договору (досягнутої між сторонами домовленості), а від дійсності договору залежить дійсність договірних зобов'язань. При цьому, якщо розірвання договору завжди призводить до припинення договірних зобов'язань сторін, то одностороння відмова від виконання свого зобов'язання (як вид оперативно-господарських санкцій) не припиняє дію самого договору, а є заходом оперативного впливу на порушника, що застосовується до моменту припинення ним порушення. Зазначені обставини свідчать про неможливість ототожнення договору та договірних зобов'язань, які виникли на його підставі.

Утім, цивілістична концепція договору не дозволяє пояснити проникнення договору у сфери, де переважно сконцентровані публічні інтереси, реалізація яких стає можливою, у тому числі завдяки договору.

По-перше, під час використання понять «угода», «домовленість» головна увага акцентується на досягненні між сторонами консенсусу щодо встановлення взаємних прав та обов'язків. Угода — це взаємна згода сторін, що досягається в процесі узгодження волі його учасників (переговорів, попередніх обговорень).

Однак під час укладання господарських договорів, по-перше, сторони можуть визначати зміст не тільки на підставі вільного волевиявлення (коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству), а й примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів (коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст), типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади (коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови), та договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів (коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на змінах у його змісті).

По-друге, навіть якщо у сфері підприємницької діяльності договір став результатом переговорів, чітке нормування окремих параметрів здійснення такої діяльності (запровадження технічних регламентів, механізму квотування, державного регулювання цін та ін.) безпосередньо впливає на зміст окремих договірних умов («якість», «кількість», «ціна» тощо).

По-третє, істотні умови з'являються у господарському договорі внаслідок узгодженої волі його сторін чи державного примусу (імперативної норми). Імперативна (примусова) норма діє незалежно від волі сторін (виключає автономію їх волі), відповідно існує презумпція, що при укладанні певного різновиду договору сторони погодилися на дію чинних імперативних настанов (велінь) договірного права. Веління, які містить імперативна норма договірного права, як правило, стосуються або обов'язковості включення в договір певних умов з наданням сторонам свободи у формулюванні їх змісту (найбільш поширений вид велінь), або обов'язковості включення в договір певних умов з уже чітко сформульованим змістом.

По-четверте, в окремих випадках укладання договору для однієї зі сторін має обов'язковий характер. Так, виконання державного замовлення є обов'язковим для суб'єктів господарювання, повністю або частково заснованих на державній власності, а також для монополістів на відповідному ринку (товарів, робіт, послуг). Іншим прикладом є те, що суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також й інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг).

Нарешті, в окремих випадках укладання господарського договору проходить стадію судового рішення (в такому разі договір вважається укладеним з моменту винесення судового рішення, яким задоволено позовні вимоги сторони). Так, згідно зі ст. 187 ГК України предметом судового розгляду можуть бути переддоговірні спори, пов'язані зі спонуканням до укладення договору (якщо хоча б одна зі сторін є зобов'язаною його укласти), а також стосовно врегулювання розбіжностей щодо договірних умов, які виникають під час укладання державних контрактів, договорів, де однією зі сторін є суб'єкт, що займає монопольне (домінуюче) становище на відповідному ринку товарів, робіт, послуг, а також під час укладання усіх інших договорів, сторони яких не дійшли згоди щодо врегулювання розбіжностей стосовно окремих договірних умов, та не заперечують проти їх усунення у судовому порядку.

Як бачимо, договір — це багатогранний правовий феномен, який одночасно є актом правовстановлення (у ньому виявляється автономія волі сторін щодо врегулювання їхніх взаємовідносин на власний розсуд у межах, дозволених законом, — індивідуальне правове регулювання) та актом правореалізації (у таких її формах, як дотримання, виконання й використання). Відтак обов'язковим елементом договірної конструкції є акт згоди, який поєднує волю його учасників щодо встановлення, зміни або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків у межах, окреслених законом, завдяки чому між ними утворюється правовий зв'язок. Інакше кажучи, «акт згоди» своїм змістовим навантаженням охоплює як угоду (згоду сторін між собою), так і згоду на виконання висунутих законодавцем імперативних вимог. Отже, господарський договір є актом згоди суб'єктів господарського права, спрямованим на індивідуальне регулювання їх поведінки під час організації та (або) здійснення господарської діяльності, завдяки якому досягаються необхідні правові результати:

– установлення мікронорм (індивідуальних правил поведінки, що походять від самих учасників суспільних відносин, та є проявом автономії волі сторін);

– створення цілісної моделі поведінки (усієї сукупності прав та обов'язків) сторін договору шляхом інтеграції мікронорм та юридичних норм;

– виникнення господарських правовідносин зобов'язального, а іноді й речового або загальноцільового організаційного характеру1. Речові відносини виникають під час укладення договорів, які передбачають перехід права власності на рухоме майно в момент їх укладення. Так, згідно зі ст. 334 ЦК України право власності у набувача за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно сторони договору, якщо законом у категоричній формі не встановлено інше, вільні у визначенні моменту, з якого виникає право власності управленої сторони (набувача) на майно. Якщо ж таке право виникає з моменту укладення договору, останній породжує як речові правовідносини (відносини власності), і зобов'язальні (щодо фактичної передачі майна). Підставою виникнення загальноцільових правовідносин організаційного характеру є договір про сумісну діяльність, генеральні договори тощо (якими визначаються умови сумісної діяльності сторін, основні засади їхнього співробітництва протягом тривалого терміну) тощо.

Як бачимо, конструкцією зобов'язань неможливо охопити всі правові результати, до яких призводить укладення договору. При цьому не викликає сумнівів, що договорами слід вважати тільки ті акти згоди управнених суб'єктів, що є підставою виникнення (зміни чи припинення) правовідносин. У господарській практиці набули поширення такі види переддоговірних угод (які досягаються до моменту підписання кінцевого договору), як меморандум про взаєморозуміння2 та протокол

1 Організаційними загальноцільовими є правовідносини, що виникають з приводу сумісної організації (впорядкування) основних засад (умов) співробітництва (взаємовідносин) сторін у певній сфері протягом тривалого часу.

2 Меморандум про взаєморозуміння – це угода про ведення переговорів, якою визначається процедура ведення переговорів, терміни, протягом яких вони мають бути розпочаті та закінчені, а також умови щодо конфіденційності інформації, яку буде отримано під час переговорів.

про наміри1, які однак не спричиняють юридичних наслідків (ч. 6 ст. 182 ГК України).

У статті 179 ГК України передбачається можливість укладення господарського договору як між суб'єктами господарювання, так і між ними та негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами (до таких суб'єктів належать об'єднання громадян, релігійні установи тощо), основна діяльність яких здійснюється поза сферою суспільного виробництва та не має за мету виробництво та (або) реалізацію суспільного продукту (товарів, робіт, послуг), що володіють споживчою та міновою вартістю. Негосподарюючі суб'єкти укладають господарські договори з метою господарського забезпечення своєї основної діяльності, тобто для створення та підтримання необхідних матеріально-технічних умов свого функціонування. Однак суб'єктний склад господарських договорів є ширшим, ніж той, що передбачений у ст. 179 ГК України. Це пов'язано з тим, що у ст. 179 ГК України йдеться тільки про господарські договори, які є підставою майново-господарських зобов'язань, тоді як договірної форми набуває більшість господарських відносин.

Складний характер господарського обороту об'єктивно потребує проведення функціональної спеціалізації правового регулювання відносин, що виникають в його межах. Законодавець диференціював загальний предмет правового впливу господарського права. Проявом функціональної диференціації стало також проведення розмежування між некомерційним та комерційним господарюванням. Згідно зі ст. 258 ГК України особливості правового регулювання господарських відносин визначаються залежно від сфери суспільного виробництва, в якій складаються ці відносини, особливостей галузі господарювання, виду господарської діяльності, економічної форми результату господарської діяльності, простору, на якому складаються господарські відносини (внутрішньому чи зовнішньому ринку), особливостей суб'єктів, між якими виникають господарські відносини. Однак функціональна спеціалізація супроводжується як деталізацією та конкретизацією загального предмета галузевого правового впливу, так і подальшим розвитком системи галузевих правових засобів, формуванням галузевих режимів правового регулювання відносин, що охоплено галузевим правовим впли1

Протокол про наміри – це угода, якою закріплюють проміжний результат, якого досягнуто в процесі ведення переговорів (коли сторонам не вдалося досягти домовленості щодо усіх істотніх умов договору), та яка виражає намір сторін протягом обумовленого у ньому терміну поновити переговори.

вом. На сьогодні у ГК України відсутня системна класифікація господарських договорів, що призвело до безсистемного розміщення статей, присвячених регламентації тих чи інших договірних форм. До того ж положення щодо окремих договорів, які використовуються лише в комерційному обороті, містяться водночас як у статтях Цивільного, так і Господарського кодексів України. Отже, першим кроком на шляху правового впорядкування різноманітних господарсько-договріних відносин у напрямку спеціалізації має стати чітка систематизація господарських договорів. Класифікація господарських договорів дасть можливість визначити місце, яке посідає той чи інший договір у загальній системі господарських договорів, з'ясувати його основне функціональне призначення, забезпечити адекватну правову регламентацію відповідним господарсько-договірним відносинам та чітко окреслити коло норм, покликаних їх урегулювати (що значно полегшує роботу правозастосовних органів та учасників договірного процесу), і врешті-решт упорядкувати структуру господарського договірного права.

Складний характер господарського обороту об'єктивно вимагає залучення під час побудови системи господарських договорів «поетапного (ступінчастого)» методу класифікування. Система господарських договорів є сукупністю елементів системи договірного права (договірних типів, видів (підвидів) та різновидів), кожен з яких має свої правові особливості, які виражаються у застосуванні щодо відповідних господарсько-договірних відносин відповідної конфігурації правових засобів, які формують бажану модель договірного зв'язку.

Ефективність правового регулювання безпосередньо залежить від того, наскільки правильно виявлено специфіку договірних відносин, та наскільки адекватно їх відображено у нормах права. Отже, першим етапом класифікації системи господарських договорів має стати її типізація, яку, вважаємо, слід здійснювати за ключовим критерієм, який відбиває фактичну природу відносин, що набувають договірної форми. У зв'язку із цим пропонуємо розглядати тип господарського договору, як певне угруповання договорів у межах загальної системи господарських договорів, об'єднаних за наявністю або відсутністю критерію, що відбиває загальну, найбільш суттєву рису фактичних відносин, які набувають договірної форми. Таким критерієм, на нашу думку, слід вважати безпосередній зв'язок об'єкта договору (те, з приводу чого він укладається) з виробничим процесом (процесом створення економічних благ, що мають споживчу та мінову вартість), для їх наступного відчуження у межах оптового (виробничого) або роздрібного (споживчого) ринків.

За цим критерієм уся система господарських договорів поділяється на два великих договірних типи — виробничі1 та невиробничі договори.

Виробничим договором є акт згоди суб'єктів господарського права щодо здійснення товарного обміну результатів виробничої діяльності (різноманітних економічних благ, створених у сфері як матеріального, так і нематеріального виробництва) на грошовий чи інший еквівалент. Інакше кажучи, виробничі договори є правовою формою товарного обміну у межах виробничих та споживчих ринків. Відповідно невиробничий договір є актом згоди суб'єктів господарського права щодо організації виробничої діяльності, управління нею та (або) формування майнової основи господарювання, який здійснюється поза межами виробничого процесу.

Другим етапом має стати виділення в межах кожного типу договірних видів (у межах окремих видів можливе виділення підвидів). Вид господарського договору — це певне угруповання договорів у межах договірного типу, яке виокремлюється за кількома критеріями (системними ознаками), що відбивають особливості цієї договірної конструкції, і цим зумовлюють потребу спеціалізації правового регулювання відповідних договірних відносин.

Система господарських договорів має відбудовуватися на основі ознак, які визначають особливості правового регулювання господарсько-договірних відносин. Ознаками (критеріями), які дають змогу найповніше «оголити» особливості господарських відносин, що набувають договірної форми, відповідно виокремити в межах договірних типів декілька договірних видів (підвидів у межах виду) і забезпечити щодо зазначених відносин адекватну правову регламентацію, є: 1) суб'єктний

1 Згідно зі ст. 261 ГК України до сфери матеріального виробництва належать галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності. У п. 2 цієї статті зазначається, що усі інші види діяльності становлять сферу нематеріального виробництва, яку названо невиробничою сферою. Втім, у колі економістів неодноразово наголошувалося про некоректність використання щодо сфери нематеріального виробництва поняття «невиробнича сфера», яке за своїм змістовим навантаженням охоплює відносини, що складаються за межами суспільного виробництва як такого (приміром відносини, що складаються в процесі діяльності благодійних та релігійних організацій чи в результаті перерозподілу існуючих економічних благ, зокрема в процесі приватизації, а не створення та наступної реалізації результатів виробничої діяльності).

склад; 2) типізація приватних і публічних інтересів, які реалізуються за допомогою договорів; 3) мета договору (договірні цілі)1.

I. За суб'єктним складом, типізацією приватних та публічних інтересів, які реалізуються за допомогою договорів, та їх метою (договірними цілями) у межах господарських невиробничих договорів пропонуємо виділяти такі види:

1. Господарський організаційний договір — це досягнутий між суб'єктами господарського права акт згоди щодо створення нового елементу господарської інфраструктури (господарських товариств, асоціацій, корпорацій тощо) чи встановлення потрібних організаційних зв'язків між уже наявними суб'єктами господарювання. Прикладами таких договорів є договір про спільну підприємницьку діяльність, договір між банківськими установами щодо встановлення кореспондентських зв'язків, окремі генеральні договори, якими не передбачено безпосереднє здійснення економічної операції (операцій), а тільки визначено основні умови майбутнього співробітництва протягом певного терміну. Так, Законом України «Про транспортно-експедиторську діяльність» передбачено можливість укладення для систематичного надання послуг експедитора довгострокових (генеральних) договорів транспортного експедирування. Такі договори є господарськими організаційними, оскільки спрямовані лише на погодження обсягів перевезень і регулювання взаємовідносин сторін щодо створення обов'язкових умов майбутніх перевезень, а також встановлення загальних правил здійснення багатьох операцій щодо транспортного експедирування. А вже ці операції здійснюються безпосередньо за договором транспортного експедирування, де одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок іншої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних із перевезенням вантажу.

Сторонами господарських організаційних договорів (простого товариства, про спільну діяльність та ін.), як правило, є суб'єкти господарювання, наміри яких спрямовано на породження внутрішнього зв'язку між собою, а не утворення нового суб'єкта господарського права. Єдиним прикладом господарського організаційного договору, сторонами якого можуть бути фізичні особи, які не мають статусу суб'єктів господарювання, є установчий договір. Однією з найбільш виразних особливостей останнього є те, що його положень мають дотримуватися як безпосередні учасники (засновники), так і майбутня господарська організація, яка ним засновується.

У найбільш узагальненому вигляді приватні інтереси сторін організаційних договорів полягають у створенні господарсько-організаційних зв'язків, організаційних умов їх майбутнього співробітництва в процесі здійснення господарської діяльності (включаючи розподіл можливих ризиків та ін.), у низці випадків у визначенні порядку й умов реалізації корпоративних прав щодо участі в управлінні створеної за організаційним договором господарської організації та отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації шляхом їх чіткої регламентації.

Публічний інтерес, який реалізується в господарських організаційних договорах, полягає насамперед у підтримці конкурентного середовища шляхом створення розширеної господарської інфраструктури та забезпечення законного співробітництва суб'єктів господарювання у її межах. Для реалізації такого інтересу залучаються окремі засоби державного регулювання, серед яких слід відзначити контроль за концентрацією суб'єктів господарювання. У Законі України «Про захист економічної конкуренції» з метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції чітко окреслюється коло випадків, у яких потрібно отримання дозволу на концентрацію, надання якого можливе тільки за умови, що запланована концентрація не призведе до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи у значній його частині.

Прикладом господарського організаційного договору є також договір про створення оптового ринку електричної енергії. Згідно зі ст. 15 Закону України «Про електроенергетику» оптовий ринок електричної енергії України створюється на підставі договору, сторонами якого є суб'єкти господарської діяльності, пов'язаної з диспетчерським управлінням об'єднаною енергетичною системою України, виробництвом електричної енергії на електростанціях, переданням і постачанням електричної енергії. У договорі оптового ринку зазначають: предмет, мету та умови діяльності учасників оптового ринку; порядок утворення й функціонування організаційної структури оптового ринку; порядок утворення та компетенцію органів оптового ринку; порядок участі в оптовому ринку; права, обов'язки і відповідальність сторін Договору; інші положення, зокрема можливість розгляду спорів третейським арбітражем оптового ринку. Договір оптового ринку затверджується загальними зборами учасників цього ринку та погоджується із центральними органами виконавчої влади, що здійснюють управління в електроенергетиці, Національною комісією регулювання електроенергетики України, Антимонопольним комітетом України.

Отже, загальною метою (ціллю) господарського організаційного договору (як загальноцільового договору) є створення організаційних засад майбутньої господарської діяльності, майбутнього співробітництва сторін під час здійснення господарської діяльності.

2. Господарський організаційно-управлінський договір — це досягнутий між суб'єктом організаційно-господарських повноважень у сфері управління господарською діяльністю (органом державної влади чи місцевого самоврядування) та суб'єктом господарювання акт згоди щодо основних умов майбутнього здійснення господарської діяльності (окремих її ділянок) таким суб'єктом найбільш раціональними та економічно обґрунтованими способами для досягнення потрібних соціально-економічних результатів.

Прикладом таких договорів є договір на реалізацію інвестиційного проекту у спеціальних економічних зонах, угода між органами державної влади (місцевого самоврядування) та спеціалізованим підприємством щодо поводження з радіоактивними відходами, угода про умови користування нафтогазоносними надрами, договори між органами місцевого самоврядування та підприємствами різних форм власності на вироблення та (або) виконання житлово-комунальних послуг тощо.

Слід зазначити, що в деяких випадках органи державної влади і місцевого самоврядування можуть бути на стороні господарського договору, за яким відбувається обмін товару (у широкому значенні слова) на грошовий чи (та) інший еквівалент. Так, за угодами про розподіл продукції товаром фактично є підприємницька діяльність інвестора (як один із видів виробничих ресурсів), яку він пропонує державі в обмін на частину продукції (корисних копалин). За господарським організаційно-управлінським договором не відбувається ніякого обміну, а визначаються основні організаційні умови діяльності суб'єкта господарювання, контрагентом якого завжди є орган державної влади чи місцевого самоврядування.

У більшості випадків укладання організаційно-управлінських договорів є обов'язковим етапом, який має передувати провадженню подальшої господарської діяльності певних учасників відносин у сфері господарювання. Приватний інтерес суб'єкта господарювання в таких договорах становить отримання реальної можливості провадити певні

економічні операції, здійсненню яких має передувати встановлення відповідних організаційно-управлінських зв'язків. Публічним інтересом, який реалізується в таких договорах, є організація виробничої діяльності суб'єкта господарювання економічно найдоцільнішим, раціональним та екологічно безпечним засобом, який дозволяє забезпечити не тільки отримання прибутку, а й досягнення певних соціально-економічних результатів.

Господарські організаційно-управлінські договори зазвичай мають природу генеральних, оскільки розраховані на весь період діяльності, яка впорядковується договором. Однак, на відміну від організаційних договорів, в управлінсько-організаційних є не тільки організаційний, а й управлінський компонент (за допомогою зазначеного договору здійснюється управління у сфері господарювання). Так, за договором на реалізацію інвестиційного проекту у спеціальних економічних зонах відбувається не реалізація інвестицій, а встановлення (організація) самого порядку майбутнього інвестування. Укладання такого договору є обов'язковим відповідно до ЗУ «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» для осіб, які мають намір реалізовувати інвестиції на зазначених територіях. Інвестор згідно з цим договором бере на себе зобов'язання на власний ризик і за власні кошти відповідно до умов договору забезпечити реалізацію інвестиційного проекту, а орган управління — забезпечити необхідні умови для реалізації.

Інший приклад — угода про умови користування нафтогазоносними надрами. Згідно із Законом України «Про нафту і газ», угода про умови користування нафтогазоносними надрами є невід'ємним додатком до спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами, який регулює й конкретизує передбачені законодавством України та спеціальним дозволом технічні, технологічні, організаційні, фінансові, економічні, соціальні, екологічні аспекти користування нафтогазоносними надрами на відповідній ділянці нафтогазоносних надр.

Ще одним прикладом господарського організаційно-управлінського договору є угода між органами державної влади (місцевого самоврядування) та спеціалізованим підприємством щодо поводження з радіоактивними відходами, про співробітництво та взаємовідносини з питань, що стосуються об'єкта, призначеного для поводження з радіоактивними відходами, усієї технічної та господарської діяльності, спільного розгляду проектів для усунення розбіжностей на будь-якому етапі проектування, вибору майданчика для будівництва, експлуатації, зняття з

експлуатації чи закриття такого об'єкта на підпорядкованій цим органам державної влади (місцевого самоврядування) території. Укладання такої угоди передбачено Законом України «Про поводження з радіоактивними відходами».

Відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг належить укладання договорів з підприємствами різних форм власності на вироблення та (або) виконання житлово-комунальних послуг, у якому встановлюються перелік житлово-комунальних послуг, що будуть надаватися, вимоги до обсягів надання таких послуг і до якості виконання з урахуванням чинних стандартів, нормативів, норм, правил тощо. При цьому перелік житлово-комунальних послуг, право на здійснення (вироблення) яких виборюється на конкурсних засадах, визначає орган місцевого самоврядування. Безпосереднє надання житлово-комунальних послуг здійснюється на підставі договору, укладеного між споживачем та виконавцем про надання житлово-комунальних послуг, який за своєю природою є господарським товарообмінним (товаром, що обмінюється на грошовий еквівалент, є сама послуга). Безумовно, будь-який організаційно-управлінський договір містить елементи адміністрування, однак його головною метою є забезпечення взаємодії суб'єктів організаційно-господарських повноважень та суб'єктів господарювання на принципах партнерства, взаємовідповідальності для досягнення потрібних соціально-економічних ефектів.

II. За критеріями суб'єктного складу, типізації приватних і публічних інтересів, які реалізуються в договорах, та договірної мети, пропонуємо в межах господарського виробничого договору виокремити такі види:

1. Господарсько-виробничий договір за участю підприємця (комерсанта) — досягнутий між суб'єктом підприємницької діяльності та іншим учасником відносин у сфері господарювання акт згоди щодо здійснення товарного обміну результатів виробничої діяльності підприємця. При цьому залежно від правового статусу контрагента суб'єкта підприємницької діяльності й мети, для реалізації якої такий контрагент вступає у такі договірні відносини, на останні поширюється той чи інший правовий режим.

Найбільш поширеним підвидом договорів за участю підприємця є господарсько-споживчий договір, яким визначаються умови здійснення товарообмінної операції (у широкому значенні слова) у межах спожив чого ринку, учасниками якої, з одного боку, є суб'єкт господарювання, з іншого — споживач результатів його господарської діяльності.

У статті 2 ГК України споживачів названо учасниками відносин у сфері господарювання, проте не визначено різновид господарських відносин, учасниками якого вони є. Незалежно від того, хто і з якою метою виступає на боці покупця, для продавця — суб'єкта господарювання, діяльність щодо реалізації (збуту) товару є господарською та зазвичай має характер масового виробництва. Ця діяльність здійснюється в межах споживчого ринку, який є сферою особливої уваги держави. Сам споживчий ринок — це сфера взаємодії продавця товару (яким є суб'єкт господарювання) та споживача, який купує товар (у широкому значенні слова) з метою особистого споживання (побутового використання) або з іншою метою, безпосередньо не пов'язаною з отриманням прибутку.

Договори, за допомогою яких відбувається переміщення товару зі сфери виробництва (виробничого ринку) у сферу споживання (господарсько-споживчі договори), мають складну подвійну природу: з одного боку — такими договорами опосередковується господарська діяльність продавця товару (у широкому значенні слова), з іншого — сам товар переходить у сферу споживання (побутову сферу).

Вернуться к содержанию