4. 6. Правовий режим майна суб'єкта господарювання.

Для здійснення господарської діяльності суб'єкти господарювання обов'язково повинні володіти майном, яке використовується у процесі провадження цієї діяльності.

Правовий режим майна — встановлений правовими засобами (нормативно-правовими актами, установчими документами) порядок придбання майна, його структура, джерела формування та порядок використання в процесі господарської діяльності.

Структурними елементами правового режиму майна є:

1) речові права, насамперед, право власності у тій чи іншій формі, право господарського відання та право оперативного управління, а також права користування об'єктами оренди, лізингу;

2) структура майна, порядок та умови розподілу майна на фонди та їх використання в процесі здійснення господарської діяльності;

3) порядок отримання від використання майна прибутку та порядок його розподілу.

4) джерела формування майна.

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права — право господарського відання, право оперативного управління.

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених

109

Розділ 4. Суб'єкти господарського права: загальна характеристика; порядок

утворення та державної реєстрації; майнова основа господарювання

ЦК України. Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору із власником майна.

Основним речовим правом у сфері господарювання є право власності. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складають права володіння, користування та розпорядження об'єктом права власності. Втім відсутній єдиний погляд щодо розуміння форми власності. Одні дослідники її визначають як внутрішню організацію відносин належності, володіння, розпорядження та використання того чи іншого типу або виду відносин власності1. Інші — як спосіб закріплення належності матеріальних благ за конкретними суб'єктами (учасниками економічних відносин).

Відповідно до Розділу I Книги 3 (право власності та інші речові права) ЦК України право власносі в Україні існує у формах приватної, державної та комунальної власності. Однак ст. 63 ГК України формою власності окремо виділяє підприємство, що діє на основі колективної власності. Означену форму власності також виділяв раніше чинний Закон України «Про власність» (втратив чинність 20 червня 2007 р.)2.

Учасниками процесів колективної форми присвоєння зазвичай визнають не окремих суб'єктів, а відповідну множинність осіб, які перебувають у взаємозв'язках як між собою (внутрішніх зв'язках), так і з іншими особами (зовнішніх взаємозв'язках)3. При цьому одні автори вважають, що в колективній власності кожний учасник має свою «частку», яка дозволяє йому отримати пропорційну частину загального доходу та разом з іншими учасниками управляти загальним майном. Така точка зору була найбільш поширеною за радянських часів, коли колективна власність ототожнювалася із власністю усіх юридичних осіб як засобу організації діяльності людей (теорія колективу). Інші автори вважають, що головною відмінністю колективної власності є її цільність (неподільність), адже вона належить усьому колективу без виділу пая, частини окремих осіб. Однак, про який колектив йдеться: про юридичну особу як організаційно оформлений колектив, що виступає у правовідносинах як єдиний суб'єкт права, чи про просту сукупність осіб — трудовий колектив, чи осіб, які ведуть особисте селянське господарство і т. ін.? Згідно із раніше чинним Законом України «Про власність» право

колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Як бачимо, раніше чинний Закон України «Про власність» не оперував єдиним критерієм для виокремлення колективної форми власності: в одному випадку акцент припадає на множинність осіб на стороні власника (колектив трудящих); в іншому — на спосіб виникнення такої власності (об'єднання майна декількох осіб або, навпаки, корпоратизація майнових комплексів, що належали одному власнику — державі). Ст. 325 ЦК України усіх юридичних осіб, майнову основу господарювання яких утворює право власності, називає суб'єктами права приватної власності, а трудовий колектив взагалі не визначає як суб'єкт права власності. Відповідно до ст. 2521 Кодексу законів про працю України та п. 8 ст. 65 ГК України, трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог ГК України, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи. Утім у сфері майнового обороту трудовий колектив не є самостійним суб'єктом права. Так, відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна»1 від 4 березня 1992 р. (у ред. від 19 лютого 1997 р.) для спільної участі у приватизації громадяни можуть створювати господарські товариства, у тому числі з членів трудового колективу. Згідно із Законом України «Про оренду державного та комунального майна»2 від 10 квітня 1992 р. (у ред. від 14 березня 1995 р.) орендарями такого майна можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу.

Отже, для участі у майновому обороті трудовий колектив має трансформуватися у самостійний суб'єкт права — юридичну особу у формі

господарського товариства. Що ж стосується майна, яке використовується для ведення особистого селянського господарства (яке, до речі, не є юридичною особою), то останнє згідно із Законом України «Про особисте селянське господарство»1 від 15 травня 2003 р. може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю членів такого господарства відповідно до закону.

За Державним класифікатором України (організаційно-правових форм господарювання), затвердженим Наказом Державного комітету технічного регулювання та споживчої політики, підприємство, що діє на основі колективної власності, названо колективним. До підприємств колективної форми власності традиційно належать кооперативи. Втім, окремі дослідники вважають, що найглибшою сутністю кооперативної форми власності є її пайова колективно-приватна природа, тобто належність кооперативу факторів виробництва у цілому і відповідної частки його членів. Ця сутнісна риса визначає особливість відносин привласнення, які притаманні лише кооперативній власності, і відрізняє її від інших форм власності спільної (колективної) і приватної — у їх чистому вигляді. Головною відмінною рисою кооперативної власності є суб'єкт належності засобів виробництва: якщо ним є, з одного боку, кооператив як єдине ціле, а з іншого — окремі його члени, то кооперативну власність, як зауважує В. О. Рибалкін, слід визначити як форму, що поєднує сутнісні властивості і спільної (колективної), і приватної власності, тобто як «змішану» форму власності. З цих підстав учений дійшов висновку, що підхід до приватної власності як протилежної спільній (колективній) формі власності існує лише там, де засоби праці і зовнішні умови праці належать приватним особам. Пайовий капілал (майно) кооперації має двоїстий характер: він залишається власністю осіб, що його внесли, і водночас є спільною, колективною власністю всього кооперативу. В загальній масі кооперативної власності кожен член має свою частку, яка належить йому на засадах приватної власності. Власність кооперативу, що є результатом його господарської діяльності, являє собою спільну групову власність даного складу членів, але тільки до того часу, доки вони не відмовилися від свого членства2. Так само акціонерна (корпоративна) власність за своєю суттю є колективно-приватною власністю: колективною — коли мова йде про саме товариство, яке під час створення було наділено майном, що до

цього часу належало різним власникам; приватною власністю акціонера — коли мова йде про його корпоративні права. При цьому збільшення ринкової (мінової) вартості корпоративних прав, як об'єкта ринкового обміну, напряму залежить від збільшення вартості самого акціонерного капіталу товариства.

Визначення колективне, зауважує В. С. Щербина, означає, що підприємство належить колективу співвлісників (засновників, учасників), які діють як один суб'єкт права колективної власності. Правосуб'єктність колективу власників, організованих у колективне підприємство, з правами юридичної особи, підкреслює вчений, реалізується через юридичну особу, а саме право колективної власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління1. У свою чергу, О. Загнітко, В. Малига визначають колективну власність як суспільні відносини щодо належності матеріальних (чи пов'язаних з матеріальними) благ окремому, в певний спосіб організованому колективу, що виступає як юридична особа та єдиний суб'єкт привласнення2.

Отже, колективна власність є інтегрованою власністю, яка первісно виникає в процесі об'єднання майна декількох власників та їх «перетворення» на одного колективного власника, тобто власника, створеного на корпоративних або кооперативних засадах. Останній у процесі свого функціонування стає власником виготовленої ними продукції; майна, придбаного під час укладення договорів; доходів, одержаних від провадження господарської діяльності тощо. Отже, проблема форми власності не в самій власності, а в суб'єкті, якому вона належить3. Якщо такий суб'єкт є юридичною особою, майнову основу господарювання якого первісно сформовано шляхом об'єднання грошових та матеріальних внесків його засновників (кожен з яких має частку у статутному фонді), то власність належить йому як єдиному колективному власнику (особі, створеної декількома засновниками — «колективом»), а засновники — громадяни та унітарні підприємства перетворюються на суб'єктів права приватної власності корпоративних прав (прав засновника); засновникам — корпоративним підприємствам такі права належать на праві колективної власності.

І. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених чинним законодавством. Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників. Власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства.

Природні ресурси можуть надаватися суб'єктам господарювання для використання або набуватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом. Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до ГК України та інших законів. Суб'єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам — для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Для здійснення господарської діяльності суб'єктам господарювання надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Власник має право особисто або через уповноважені ним органи засновувати господарські організації та закріплювати за ними майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності — на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до ГК України та інших законів.

ІІ. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника. Майно може належати на праві господарського відання як державним і комунальним, так і приватним підприємствам.

ІІІ. Право оперативного управління є речовим правом суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, установлених ГК України та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно,

що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, установлених для захисту права власності.

Щодо майна, яке є державною власністю та передане суб'єктам господарювання на праві господарського відання або оперативного управління, Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними чинним законодавством, здійснюється управління (повноваження щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб) відповідно до вимог Закону України «Про управління об'єктами державної власності»1 від 21 вересня 2006 р.

Згідно із ст. 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» об'єктами управління державної власності є: майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління; майно, яке передане державним комерційним підприємствам, установам та організаціям; майно, яке передане державним господарським об'єднанням; корпоративні права, що належать державі у статутних фондах господарських організацій; державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, управління яким здійснюється в порядку, визначеному окремими законами; державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію; державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних фондів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій; державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук; безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.

Суб'єктами управління об'єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; Фонд державного майна України; міністерства та інші органи виконавчої влади; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (господарські структури); юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави; Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Законом чітко визначені повноваження Кабінету Міністрів України у сфері управління об'єктами державної власності, а також повноваження уповноважених органів управління Фонду державного майна України, Національної академії наук України, галузевих академій наук, господарських структур.

IV. Майно, що використовується суб'єктом господарювання, може належати йому на правах оренди. Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності їх структурних підрозділів, регулюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна»1 від 10 квітня 1992 р. (у ред. від 14 березня 1995 р.). Відносини оренди рухомого та нерухомого майна, об'єктів майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук регулюються цим Законом з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук»2 від 7 лютого 2002 р. (в ред. від 29 червня 2004 р.). Відносини оренди рухомого та нерухомого майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які ведуть його облік у спеціальному порядку, регулюються цим Законом з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»3 від 21 вересня 1999 р.

Об'єктами оренди згідно із Законом України «Про оренду державного та комунального майна» є:

– цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць). Цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання, нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;

– майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Не можуть бути об'єктами оренди: цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, на провадження якої встановлено державну монополію; цілісні майнові комплекси казенних підприємств; цілісні майнові комплекси структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) казенних підприємств; об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», а також об'єкти, включені до переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», які випускають підакцизну продукцію, крім цілісних майнових комплексів, які випускають підакцизну продукцію, переданих в оренду до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оренду державного та комунального майна»» від 29 червня 2004 р. Законодавчими актами України може бути доповнено перелік підприємств, майнові комплекси яких не можуть бути об'єктами оренди.

– Орендодавцями є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності; підприємства — щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 кв. м на одне підприємство, а з дозволу відповідних органів, визначених у чинному законодавстві, — також щодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує площу 200 кв. м.

– Орендарями можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу,

інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

Фізична особа, яка бажає укласти договір оренди державного майна з метою використання його для підприємницької діяльності, до укладення договору зобов'язана зареєструватись як суб'єкт підприємницької діяльності.

Фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України, відповідному орендодавцеві. Орган, уповноважений управляти державним майном, розглядає подані йому матеріали і протягом п'ятнадцяти днів після їх надходження надсилає орендодавцеві висновки про умови договору оренди або про відмову в укладенні договору оренди. Якщо орендодавець не одержав у встановлений термін висновків органу, уповноваженого управляти державним майном, дозволу, відмови чи пропозицій від органу, уповноваженого управляти відповідним майном, укласти договір оренди нерухомого майна з бюджетною установою, організацією, висновків органу Антимонопольного комітету України, укладення договору оренди вважається з цими органами погодженим.

Якщо на укладення договору оренди потрібен дозвіл Фонду державного майна України, його регіонального відділення чи представництва, державне підприємство у п'ятиденний термін після отримання висновків органу, уповноваженого управляти державним майном, органу Антимонопольного комітету України надсилає орендодавцям, зазначеним в абзаці другому статті 5 цього Закону, копії проекту договору та інших документів, висновки зазначених органів, розрахунок орендної плати. За наявності заяв про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу (за умови відсутності заяви господарського товариства, створеного членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу) або заяв про оренду нерухомого майна (за умови відсутності заяви бюджетної установи, організації) від двох або більше фізичних чи юридичних осіб орендар визначається орендодавцем на конкурсних засадах. Порядок проведення конкурсу визначається: Фондом державного майна України — для об'єктів, що перебувають у державній власності; органами, визначеними Верховною Радою Автономної Республіки Крим, — для об'єктів, що належать Автономній Республіці Крим; органами місцевого самоврядування — для об'єктів, що перебувають у комунальній власності.

У разі проведення конкурсу орендодавець надсилає копії проекту договору та інших матеріалів відповідним органам, зазначеним у частині другій цієї статті, у п'ятиденний термін після дати затвердження результатів конкурсу.

– Істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; забезпечення виконання зобов'язань — неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна. За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови.

Укладений сторонами договір оренди в частині істотних умов повинен відповідати типовому договору оренди відповідного майна. Типові договори оренди державного майна розробляє і затверджує Фонд державного майна України, типові договори оренди майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, затверджують відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у випадках, коли після його укладення (приведення у відповідність з цим Законом) законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря.

Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов чи розірвання договору оренди. Договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору. Передача об'єкта оренди орендодавцем орендареві здійснюється у строки і на умовах, визначених у договорі оренди. Термін договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне право, за інших рівних умов, на продовження договору оренди на новий термін. За договором оренди орендаря може

бути зобов'язано використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду, та виробляти продукцію в обсягах, необхідних для задоволення потреб регіону. Орендар зобов'язаний використовувати та зберігати орендоване майно відповідно до умов договору, запобігати його пошкодженню, псуванню, а також вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі. Строки внесення орендної плати та її розмір визначаються у договорі.

Передача цілісних майнових комплексів у суборенду забороняється. Орендар має право передати в суборенду нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно (окремі верстати, обладнання, транспортні засоби, нежилі приміщення тощо), якщо інше не передбачено договором оренди. При цьому строк надання майна у суборенду не може перевищувати терміну дії договору оренди. Плата за суборенду цього майна, яку отримує орендар, не повинна перевищувати орендної плати орендаря.

Передача майна в оренду не припиняє права власності на це майно. В разі переходу права власності до інших осіб договір оренди зберігає чинність для нового власника. Ризик випадкової загибелі чи пошкодження об'єкта оренди несе орендодавець, якщо інше не встановлено договором оренди. Орендоване майно страхується орендарем на користь того учасника договору оренди, який бере на себе ризик випадкової загибелі чи пошкодження об'єкта оренди. Одностороння відмова від договору оренди не допускається.

Договір оренди припиняється в разі: закінчення строку, на який його було укладено; приватизації об'єкта оренди орендарем (за участю орендаря); банкрутства орендаря; загибелі об'єкта оренди. Договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду, арбітражного суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України. У разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди. Якщо орендар допустив погіршення стану орендованого майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки, якщо не доведе, що погіршення або загибель майна сталися не з його вини.

Елементом правового режиму майна підприємства є також дозволені чинним законодавством джерела його формування.

Джерелами формування майна підприємства є:

– грошові та матеріальні внески засновників;

– доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності;

– доходи від цінних паперів;

– кредити банків та інших кредиторів;

– капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

– майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій

та громадян у встановленому законодавством порядку;

– інші джерела, не заборонені законодавством України.

Наступним елементом правового режиму майна суб'єкта госпо• дарювання є склад такого майна, який репрезентовано основними (виробничими, невиробничими) та оборотними фондами, а також іншими цінностями (спеціальними фондами, грошовими засобами), вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Основні виробничі фонди — це засоби виробництва, що використовуються в процесі виробництва протягом декількох виробничих циклів та поступово (по частинах) переносять свою вартість на продукцію, що виробляється, і зберігають свою початкову натуральну форму. До основних виробничих фондів належать обладнання, транспортні засоби тощо.

Основні невиробничі фонди — це майно підприємства, що не бере участі у процесі виробництва. До основних невиробничих фондів належать житлові приміщення, санаторії, спортивні комплекси тощо.

Оборотні виробничі фонди — це майно підприємства, що використовується у кожному виробничому циклі, протягом якого повністю переносить свою вартість на готову продукцію. До оборотних виробничих фондів належать сировина, матеріали, напівфабрикати.

Готова продукція та грошові засоби й цінні папери утворюють фонд обігу.

До спеціальних фондів належить фонд накопичення (заробітної плати), фонд розвитку виробництва, науки та техніки, амортизаційний фонд тощо.

Для суб'єктів господарювання певних організаційно-правових форм чинне законодавство висуває вимоги стосовно:

– формування відповідних спеціальних фондів (наприклад, виробничий кооператив повинен мати пайовий фонд, що утворюється з пайових внесків членів кооперативу);

– мінімального розміру відповідних спеціальних фондів та/або мінімального розміру щорічних відрахувань до них (у господарському товаристві створюються резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менш 25 % статутного фонду; розмір щорічних відрахувань до цього фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим за 25 % від суми прибутку товариства).

Статутний фонд (складочний капітал) підприємства — грошовий вираз вартості майна, яке повинно мати підприємство при його створенні та нижче рівня якого не повинна зменшуватися вартість чистих активів діючого підприємства.

Статутний фонд підприємства складається з вартості вкладів засновників, унесених під час створення підприємства та вкладів учасників, унесених в процесі функціонування підприємства.

Основними функціями статутного фонду1 є:

1) забезпечувальна — забезпечення матеріальної основи господарювання підприємства;

2) гарантійна — розмір статутного фонду є величиною, в межах якої підприємство гарантує відповідальність за своїми зобов'язаннями;

3) функція визначення частки участі кожного із засновників (учасників).

Вкладами до статутного фонду підприємства можуть бути: будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.

Законодавчі обмеження щодо формування статутного фонду суб'єкта господарювання — юридичної особи пов'язані з її організаційно-правовою формою; формою власності майна, яке становить майнову основу її господарської діяльності; видом діяльності, який буде нею проваджуватися.

Відповідно до ч. 3 ст. 86 ГК України забороняється використовувати для формування статутного фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.

Згідно із Законом України «Про страхування»1 від 7 березня 1996 р. при створенні страховика або збільшенні зареєстрованого статутного фонду статутний фонд повинен бути сплачений виключно в грошовій формі. Дозволяється формування статутного фонду страховика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному спеціа